– Хуліган вийде, як не схаменеться, архимник, от що!
– У інших діти – серце радіє. Кажу: «Чого ти їх цураєшся? Хоч би й Василь Моренко – гарний хлопець. Чого ти злигався з цими антихристами?» – «Ті, – каже, – більше до комунії хилять, а я другої партії». Що це за партія така? Один ракло, а другий босявка. Ото тільки й знають бешкетувати та собак дражнити.
– Яка там партія! – роздратовано відказав Байда. – Босота, а не партія. Партія комуністичеська – ото партія.
Того ж вечора до маленької Байдиної землянки завітали Семен Сухий і Гирич. Їхня настороженість і стурбовані погляди на хатину, в якій сиділа принишкла Харита, здивували Байду.
– Що це ви як на жаринах сидите?
– Тепер і товаришеві своєму не віриш, – пояснив Гирич. – Ілька вашого вдома немає?
Байду це запитання гостро штрикнуло в саме серце. Він аж пересмикнувся увесь:
– Десь вештається. Та воно ще дурне, вигадали тут якусь партію з Гараськом.
– Через таких дурних у нас уже немало запроторили в Берестя.
– А то й у Сілезькі рудні, – додав Семен Сухий. Він був усе такий же спокійний, врівноважений і потайний, але Байда тепер не мав сумніву, що Семен – партійний, більшовик. Почуття образи, що той ховався навіть від нього, десь ворухнулось усередині, але він тут же подумав: «Правильно робив – такий час».
– А Гнат Убогий ще в живих лічиться?
– Працює собі. Поки ще не чіпають.
– Тільки з ока не спускають.
Він і про цього подумав так само, як і про Сухого, і вголос сказав:
– Молодчина!
– Що ж там чувати по інших краях? – запитав Гирич.
– Та дещо й ми чували. Тільки до тюрми не всяка й чутка доходить. Кажуть, селяни у Звенигородці дуже заворушились.
– Це й ми чули, – вставив Семен Сухий, який досі ніби придивлявся до Байди. – Більше п'ятнадцяти тисяч повстанців обложили Лисянку, це на Київщині, кажуть. Навіть Звенигородку захопили. Місто! А все з чого почалось? Більшовики очі розкрили, що за гетьмана чортового батька землю одержать. А гетьман сидітиме, доки тут сидітимуть німецькі окупанти. Повстання потім перекинулось на Таращу. Зібралась уже хіба ж така сила! Навіть п'ять гармат своїх мали. А в Сквирі почули, та й собі, а в Каневі й собі. Такого, кажуть, дали німцям прочухана, що довелося цілу армію стягти. І то билися аж два місяці.
– Якби і в нас так, – сказав Гирич.
– А чого ж, ми теж непогано почали було. Чув, Гордію, яку ми тут забастовку провели?
– Чув, чув, та щось ненадовго вас вистачило.
– Сам знаєш, хто залишився на шахтах. Але тепер маємо науку. Ота варта до того вже знущається, що й німців перевершила.
– Загибель, мабуть, свою чує, – сказав Байда. – При кордоні, кажуть, червоні вже частенько заскакують. Там Щорс так цілий полк ніби організував з партизанів.
– А коли ж ті партизани сюди дійдуть? – допитувався Гирич з надією в голосі. – Чують же, що стогне робочий люд.
Байда поворушив посмішкою свої обвислі вуси.
– Постогне, постогне та й за розум візьметься.
Тепер посміхнувся вдоволено Сухий:
– Правильно, Гордію.
– А то ж як? – задоволений з похвали, відказав Байда. – Як кажуть: «На Бога надійся, а свій розум май!» Самим треба подумати про себе, а в Росії, мабуть, і без нас вистачить фронтів. – І він дістав потертий клаптик газети «Донецкий пролетарий». – Ви думаєте, Червоній армії робити нічого? На півночі, це десь там аж біля Архангельська, де Соловецький монастир, висадились англійці, американці, французи й бельгійці.
– Так це ж наші союзники.
– Цареві та панам були союзники, – пояснив Семен Сухий.
– От-от, а на робочих пригнали в Біле море цілий караван з гарматами. А для чого? Щоб повернути панів на своє місце! У Сибіру полонених чехословаків теж обдурили меншовики та есери: пристали до Колчака, який себе за правителя видає. А їм допомагає японець і якісь австралійці, що до їхньої землі, кажуть, з місяць треба морем-океаном плисти. І вп'ять же, американці і французи й тут допомагають. Тепер, візьмемо, на Кавказі – наступають англійці з турками. Нафта їм кортить. У Білорусії, як і в нас на Україні, німець пшеничку й вугілля цупить. Знову ж таки з Чорного моря висіли греки і ті ж таки французи з англійцями.
Він аж упрів від напруження, намагаючись пригадати написане в газетці, до якої зиркав тільки одним оком. Для переконливості Байда з кожним новим фронтом ляпав по клаптику паперу широкою долонею, ніби складаючи під неї ворогів.
– Це ж тільки… – він хотів сказати – «інтервенти», але слово не давалось. Байда плюнув і твердо вимовив: – Напасники, а ще й своя контра. От під Царицином білі генерали насіли на Донецьку нашу армію. Мошки, мабуть, менше на болоті, ніж ворогів, що посунули на совєцьку власть. А ти кажеш: чого не допомагають? Самим треба братися до діла! – скінчив він повчальним тоном і не без гордості глянув на своїх гостей.
– Та хіба ж ми самі осилимо? – уже пригніченим голосом, злякавшись такої навали, викрикнув Гирич. – У них офіцери, генерали.
– Будуть і в нас генерали, тільки свої, з робочих, – вставив Семен Сухий. – Хто командує Донецькою армією, знаєш?
– А хто?
– Такий же, як і ти, робітник із луганського заводу – Клим, товариш Ворошилов. Ну, що там ще чувати?
– А ти хіба не знаєш? – і собі запитав Байда, даючи зрозуміти, що тепер перед ним можна не критися.
– Може, в тебе свіжіші новини?
– Скоро ніби почнеться, – відповів Байда, притишивши голос. – Усі чекають тільки на сигнал. Чи в нас тут думають про це?
Семен Сухий, видно було по всьому, радів про себе. Перед ним сидів зовсім інший Байда.
– Та й ми не сидимо склавши руки. Але чим більше буде людей про це турбуватися, тим краще. Бачу, що й тобі воно болить, а думаєш тепер ти правильно, Гордію. Іди й агітуй людей, розповідай, що чув, що бачив, за що кидають кращих людей до в'язниць.
Байда, не підготовлений до такої пропозиції, розгублено відказав:
– Хіба розумніших не знайдеться? То ж треба партійному бути.
– І про це пора вже тобі подумати. Самим за себе треба дбати, а не чекати, щоб нас вели за ручку.
– Я хотів би спочатку на роботу стати.
Гості одвели очі.
– Треба буде спробувати. Гриць Духота на восьмому номері влаштувався.
Гордій Байда пересмикнув губами. Це питання поки що вирішив за них Сивокіз. Він ніби навмисне зустрівся першим у селищі:
– З курорту? Мабуть, добре відпочив? – Сивокіз глузливо оглядав його охлялу постать.
– Та ще обушок з рук не випаде. – Байда сказав це не без задньої думки. Він був певен, що Сивокіз догадається, до чого тут обушок.
Технік стяг губи набік, насупився:
– Обушком не обушком, а язиком, напевне, будеш працювати. Ти ще не здумай швендяти мені по шахті.
– Прокажений я, чи що?
– Прокажених, може, треба тільки за місто вивозити, а таких, як ви, й стріляти мало. Каламутите, ідоли, Росію.
– Оце ніби ми й про роботу побалакали?
– Оце й побалакали. А хочеш роботу, можна дати. – Він прищурився і з витримкою втупився йому просто в очі. – Може, ти порозумнішав за цей час? Тебе вони не будуть боятися. Робота неважка: коли-не-коли мені б сказав, хто там базікає. Про це можеш ще подумати, і тоді виходь на роботу.
– Як Юда, значить, Cyca Христа? – збурена кров ударила Байді в лице. Образа на техніка знову стиснула його кулаки. Але Сивокіз, мабуть, теж згадав колишню образу і тепер, почуваючи свою зверхність, уже одверто знущався з Байди:
– Більшовики ж кажуть, що не було Христа. Все це, мовляв, вигадка. А раз вигадка, значить, і гріх – вигадка. Я ж тебе не силую! – Він знизав плечима. – Не ти перший. Брикались і інші, доки дурощі сиділи в голові.
Про це Байда не хотів говорити товаришам. Він ще попробує, як Гриць Духота, «постріляти» роботи на інших шахтах. Не скрізь же засіли сивокози. Від його пропозиції Байді неприємно шкрябало на серці, ніби він уже вчинив цю мерзоту над своїми товаришами. Прощаючись, Семен Сухий пошепки сказав:
– Максим Мостовий учора був. Треба тобі буде з ним побачитись.
– А в кого він стоїть?
– Він десь поїхав. Повернеться – скажу.
Ще не розвіявся дим від цигарок, як двері знов прочинились і в хату вскочила Маруся. Струнка, вродлива, мов купана в любистку, вона внесла з собою запах осіннього бадьорого вітру. Від нього у Марусі горіли матові щоки, на які дражливо спадали чорненькі кучерики, а круглі сірі очі вигравали переблисками. Побачивши Гордія Байду, вона здивовано звела тоненькі брови.
– А я й не чула, здрастуйте, дядьку Гордію! Здрастуйте, Петрівно!
– Здоров, здоров, дочко. Чи по сусідству живеш?
Маруся зніяковіла, повела плечем і ніби вперше помітила, що на кофті є поли, а на них ріжечки.
– Ніде солі не дістану, хоч би пучку.
Харита витерла пальцями кутики губ і обласкала її добрими очима.
– Здоров, доню. Вона, спасибі ш, частенько мене навідувала. Посидимо, посумуємо, поплачемо разом – воно й веселіше стане.
Маруся гнула-розгинала між пальцями ріжечок поли.
– Може, про наших що-небудь чули?
– Про наших? – Байда кивнув головою, й посмішка скотилась по вусах. – Не там же я, дочко, був, де ти думаєш.
Вона ще більше зашарілась і вже не підіймала очей, прикритих довгими віями.
– Ви знову вибшником підете в шахту?
– Мабуть! – Байда наморщив чоло. – Мабуть!
– А ви бачили такі книжки, що комісари читають?
– Комісари? А тобі навіщо такі книжки?
Почуваючи, як спалахнули не тільки щоки, а й вуха, дівчина прудко кинулася до дверей:
– Прощавайте!
– Ти ж солі питала!
Але Маруся, затуливши долонями лице, вже вискочила на вулицю.
– Все про Клима перепитує, – хитнула їй услід Харита.
– Гарна дівчина, алюрна. Працює?
– Та працює. Почула від Митька Куцого, що Клима на комісара наставлено, зажурилася. Бачу, дівчина щось носить на серці. Чи не Ілько, думаю, дражнить, бачу ж – в'язне до дівчини. Питаю: «Що тобі, дочко?» – «Куди мені, – каже, – темній, думати про комісарів». – «А ти почитай, – кажу їй, – книжку. Клим, бувало, і не їсть і не п'є, та все у ту книжку носом». Так то тільки й чути було на кутку Марусин голос. А зараз як ногу вломила. Може, й справді на вченіє пішла. Удень-то знаю, що на шахті працює.
Гордій Байда бачив, що його дружина, знесилена постійною роботою біля ночов з брудною білизною шахтарів, солодко мріє про невістку, за якою у неї, може б, спочили натруджені руки, але її мрії зараз не доходили до нього. Голову сушила думка про злидні, які ще голоднішими очима світили тепер з вогких кутків землянки.
Всю ніч Гордій Байда рипів ліжком, чув, як прийшов Ілько і, не роздягаючись, упав на постіль; у хаті запахло перегорілим самогоном.
– Ільку, Ільку!
На його голос ніхто не обізвався, тільки в хатинці зарипіло ліжко під Харитою, і вона зітхнула. Повз віконце хтось пройшов, обережно ступаючи, і причаївся. Байда згадав слова Семена Сухого: «Шпигунство розвелось у нас». Він затаїв дух. На шахті невтомно чохкав паровик і знову нагадував йому про потребу «стріляти» роботу. Потім відчинилось віконце, і в нього вліз непомірно більший за віконце хитрий і улесливий Задоя.
Зіскочивши зі столу на короткі ноги, він присів на ліжко і, хитро підморгуючи, почав говорити:
– Даремно ти, Гордію, не погодився ото на предложеніє Сивокоза. От я, напримір, побалакаю з ним, хто про що думає, дивись – і упряжечка набігла. Дурень думкою багатіє, на всякі революції надіється, а мене ще батько колись учив: «Хочеш бути зверху, клади другого під спід». А то ще дід казав: «Покірне телятко дві матки ссе». Старі люди мудрі були. У нас на селі урядник ручку мені подавав, а чому? Бо користь від мене мав: усіх забастовщиків з ним вивели. А стукнула війна, і він мене не забув: «Іди, – каже, – Задоя, на шахти, там усі воєннозобов'язані, а то інакше на війну заберуть. А хочеш, до поліції поступай». Поліція, звичайно, діло чисте. Тільки в революцію легко могли й ухекати. А кому була потрібна ця революція? Мені? Я на шахту в хромових чоботях прийшов, дома без чарки за стіл не сідав. І цареві був угодний, бо допомагав душити отих, що кричали: «Геть старий режим!» Хіба нам погано жилося за старого режиму? Тобі, приміром, Гордію, хіба погано раніше жилося, що ти невдовольствіє показуєш?
– Як мені жилося раніше, за старого режиму? Так слухай же, Задоя ти паршива.
І він почав розповідати:
– Служив колись я на шахті Биковенка, може, чув, біля Гришиного. Шахтар на цій шахті був усе більше безпаспортний. Звідкіля такі виходили? Не знаю. Сам-то я із села прийшов: продав отакому ж жмикрутові, як ти, наділ на подушне і пішов світ заочі. На шахті Биковенка працював я у рядчика Деригуза, Оксентія Петровича. Такий же, як ти, коротконогий, а очі ніби осокою прорізані. Хитрий був чоловік. Працював тоді шахтар по дванадцять годин без просвітку. В день получки Деригуз надівав плисову жилетку, срібний ланцюжок через увесь живіт, мастив оливою голову, ставив на стіл журавля з горілкою, діставав рахівницю, табель і, весь сяючи, як мідний п'ятак, починав викликати. Підходить моя черга.
«Найняв я тебе, – каже, – Гордію, більше з жалості: сила в тобі велика, а даром пропадає, – підморгує й підносить повну склянку горілки. – Ану, – каже, – хильни». – Випиваю горілку, ущипнув трохи хліба, щоб заїсти.
«Ну, а тепер, – каже, – давай порахуємось». – А в мене від горілки душа вже танцює.
«Штани ти брав?» – Штани я справді брав.
«Чуні брав?» – І чуні брав.
Оксентій Петрович скинув одну кісточку, скинув другу.
«А семигривеника я тобі позичав?» – Я добре пам'ятаю, що тільки гривеника.
«Здається, – кажу, – не семигривеника».
«Те, що здається, ще не факт», – каже. І ще кісточку на рахівниці – кидь.
«А шість раз по двадцять, – і клацає під горлом пальцем. – Було таке?»
«Може, й було».
«Було, було», – каже. І ще кісточку – кидь. Бачу, і кісточок уже мало зостається! «Ex, – думаю, – за віщо ж я руки, ноги надсаджував?» А Оксентій Петрович ще привітніше:
«Гарні ви хлопці. З такими іще по склянці не гріх. Вип'єш, чи що?»
І наливає знову повну. А в мене вже душа розходилась.
«Давай!» – І одним духом до дна. І такий мені ублажливий вже здається Деригуз, наче ніколи й не був стервом.
«От усі ви такі, – каже, – а завтра будете катом називати. Тобі й гроші потрібні?»
«Потрібні гроші. Жінка, – кажу, – гола, сам голий».
«Так бери в мене черевики. Отож залишилось півтора карбованця, а решту відробиш».
«Відроблю, – кажу, – Оксентію Петровичу!» – Хоч черевики півтора карбованця й не варті, а тут ще душа горілки просить. Деригуз на це тільки й чекає. Скінчить видачу получки і останні краплини вицідить із журавля. Це б тільки починати получку, а горілки вже нема.
«Бери, чортяко, останні, тільки діставай!»
«Та де вже наше не пропадало, – каже. – Не можу, – каже, – я бачити, як людина мучиться. Така вже в мене характерність м'яка».
«Пошукати тільки такої», – думаємо про себе.
А він уже дістає іще четвертину.
«Підходьте по черзі».
Шахтарі юрбою пхаються до столу. Деригуз знову наливає кожному по склянці й приказує:
«А за годину ще по півстільки дам, тільки лягайте до біса спати та й на роботу. Це ж, не забудьте, по тридцять копійок».
Шахтар, бувало, вип'є, чвиркне крізь зуби – ото і вся закуска, лягає на піл і вслухається, як цокає велика «цибуля» перед Деригузом на столі. Ще й черга, бувало, не скінчилась, а вже хто-небудь підводить свою патлату голову й гукає:
«А я вже нарахував годину!»
Та Деригуза не обдуриш: він сидить, як копиця на полі, і цідить крізь зуби:
«Ти навчися попереду хоч до десяти лічити».
Капають хвилини, як коломазь із мазниці. Щоб скоротити час, починаємо співати: