Канцлер і його товариш царську волю навіть з портрету вміють читати. В них тільки й гадки, щоб не зробити щось незгідного з бажаннями царськими. Знають, яка кара за це. Досвідчили царської дубинки. Кості тріщать, як доторкається до тіла. Цар б'є, аж з каптанів, суто золотом нашиваних, шматки, як з курки пір'я, летять. Меншикову раз цар голубу андреївську ленту порвав. Ордени повисипалися на землю. Мало не вбив.
Головкін Меншикова не любить. Завидує йому навіть такої царської ласки. Хоч би й бив, щоб тільки біля себе тримав.
— Не знаю я, — звертається Головкін до Шафірова, — як отеє князь Олександер Данилич побої його величества так славно видержує. Дряхлий такий, хрупкий, маленький. Казав би ти: вдар, і розлетиться, а витримує якось.
— Привик, — відповідає Шафіров, — до всього чоловік привикає. Малий Олександер Данилич, та сильної комплекції. Залізний чоловік.
— А лоб у нього із бронзи.
— Цитьте! — і оба насторожили слухи. Підходять до відчиненого вікна. «А-а! А-а! А-а!» Рахують.
— З пристрастієм Іскру питають, — каже вдоволений Головкін.
— Добре б'ють. Та й кричить як!
— Не привик. Черкаські старшини не привикли до кнутів.
— Хай привикають. А то нашого брата дубиною валять, а вони, як барони, безпечно собі походжають.
— Сволоч!
«А-а! А-а! А-а! Сусе Христе, Мати Божа! Ой!»
— З пристрастієм… — повторяє, затираючи руки, Головкін.
— Славно жарять, — зітхає Шафіров, обтираючи спітніле чоло.
Зі стіни дивиться цар. Його чиновники чують цей погляд на собі. Цар лихий, що при мордованню не були.
Беруть чотиригранні капелюхи і біжать туди, звідкіля людський рев лунає.
Запущений двірський сад, великий, наче ліс. Стежки травою заростають. Лавкам підгнивають ноги. Щебечуть птахи, вітрець галуззям хитає.
— Гарно як, — говорить Головкін.
— Поетично, — підтверджує Шафіров.
При стежці троянди цвітуть. Ніхто їх не доглядає. Обросли кропивою і лопухами. Але квіття гарне і свіже, як колись за добрих часів, коли парку доглядав огородник.
— Хороші рози, — кидає мимоходом Головкін.
— Да колци імєют, — відповідає Шафіров.
Перед ними панська ледівня, без леду. Кілька ступнів, і входять удолину, до великого, темного, гнилого підвалу.
Хвилину не бачать нічого. Чують тільки як стогне, сопе ніби дух з себе спускає, важко скатований Іскра.
Очі до сутінків привикли. Кат, з закачаними вище ліктів руками, з кнута кров на землю стрясає. Велика червона капля збігає йому по чолі, по брові, по повіці, через вуса на рот.
Обтирає рот червоною рукою:
— Тю, юха така.
Головкін дивиться на нього.
— Молодець!
— Рад служити милості вашій, — відповідає, солодко всміхаючися, звір у подобі людській. Іскра на камінних плитах долілиць лежить, не Іскра, а щось таке червоне, безобразне, здригається і пальцями землю гребе.
Брудною рогожею накривають Іскру. «Не реви!» Піддячий з бумагою на боці сидить, деревляна ліхтарка жовтувате світло на сивий папір кидає, — щось пише.
— Виголосив що? — питається піддячого канцлер. Піддячий зривається, підносить до очей бумагу, читає:
— «Після шостого удару сказав: «Від Кочубея чув, що в нього полковником миргородським Апостолом і судцем генеральним Чуйкевичем була проти гетьмана рада; вони думали полковника миргородського обрати за гетьмана.
Так цей не схотів».
— Більше ніщо?
— За шестим ударом нічого більше не виявив. Твердий.
Сердився, що б'ють. Він же полковник!
— Бувало, що й гетьманів били. Нічого. А дальше?
— Дістав ще два удари і повів: «Генеральний судець Чуйкевич до Кочубея писульку присилав, сповіщаючи, що за Дніпром огонь займається; борони Боже, як би і в нас не зайнявся».
— Більше ніщо?
— По слідуючих ударах замовк. Говорити не міг, лиш ревів.
— Скотина… Винести проч!
Помічники ката кладуть Іскру на брудну рогожу, накривають хребет каптаном і несуть у палату, лишаючи червоні сліди за собою.
— Кочубея давай! — приказує Головкін.
Привели генерального суддю. Кочубей ішов, як віл у різницю.
Світ перевертався догори дном.
Невже ж вони сміють його, стольника царського, його, генерального суддю, катувать, як якого-будь подлого гільтая, як розбишаку?
Він донесе його величеству цареві, не пощадить нікого, зневаги не дарує. Це ж наруга одна, підступ, фарисейство! Так з поважними персонами не роблять.
Переходячи попри грубе дерево, хотів розігнатися і головою ударити в нього.
Між двома драгунами ішов.
Впустили його по східцях, самі перед входом уставилися, — наголо шаблі, волосся борошном присипане, як снігом.
— Василь Леонтійович, признавайся! — гукнув на генерального суддю канцлер.
— Богом святим клянусь, словечка одного не збрехав і не затаїв, як на сповіді святій усе по совісті сказав.
— Не хочеш подобру, так на муках повіш. Розбирайсь!
Кочубеєві свічки засвітилися в очах, низький погреб бурею загудів, дзвони далекі заграли сурми, литаври — бій…
— Беріть його!
Прискочив кат, зірвав кирею, здер сорочку, замахнувся кнутом — геп!
Кочубей зойкнув і впав хрестом на плити.
— Старйо! — сплюнув з погордою кат і відступив набік. Кочубей лежав без духу.
Головкін і Шафіров перешіптувалися хвилину.
— Бити, та не вбивати, — радив Шафіров, — вб'ємо, і все пропаде, не розкриємо правди. На нас упаде вина.
— Дрянь етакая, нікому не нужная тряпка, — сердився Головкін. Казав Кочубея відливати водою.
Дочутилися, підвели, — відповідай!
Відхиляючи від себе муку, виголосив, що за гетьманом ніякої зради не знає. Все це, що доносив, видумав через хатнє ремствування на Мазепу, а писульки, про яку Іскра каже, Чуйкевич до нього не писав.
Піддячий списує зізнання. Хоче записати слово в слово, га не поспіває.
— Повтори! — приказує Головкін, і Кочубей дрижучим голосом силує себе повторити точно так, як за першим разом.
Кочубея відпускають, але не ведуть до двора, лиш у сад, під стару липу.
Драгуни стережуть його.
Видно, діло не скінчене, мабуть, ще раз покличуть.
Кочубей перестає дивуватися, що тут з ним роблять. Можуть робити все. Для них не важний вік, ранга, маєток. Тут кінчиться чоловік, а лишається предмет — кості, м'ясо, шкура, котру треба якнайдошкульніше скатувати і збезобразити, не тому, щоб довідатися правди, лиш, щоб добути те, чого вони хочуть, чого їм треба… Чого?.. Правди — ні. Він же написав правду, і за те його катують, значиться, треба брехати, треба відкликати що написав, заперечити усе, назвати себе брехуном і клеветником, щоб тільки визволитися з їх рук.
Щолиш тепер бачить, що таке Москва, що московські люди, що цар. Щолиш тепер розуміє, що таке кнут і тортури, що таке суд з катами. І розуміє Кочубей, що всі ті листи, які нібито писав цар, усі ті гарні слова про милість і нагороду, про вибір нового гетьмана і таке друге — це одна облуда, одна примана, на яку брали його, генерального суддю, боячись, щоб він в останній хвилині не втік.
Підвели — тепер запізно! Тепер він у їх руках, як птах у котячих кралях. Остається одно — брехати!
Кочубей бачить, як Іскру вдруге до катування ведуть. Цей увесь жовто-червоно-синій. Очей не видно, запух. Хитається, як п'яний. Прикладами фузій підганяють його:
«Стерво!»
Кочубеєві дивно, що таке сталося з його свояком і товаришем. Невже ж це той самий Іскра, з яким він ходив у воєнні походи, їздив на лови, бенкетував, жартував, з яким ще вчора снував гарні плани про близьке майбутнє?
Чи можлива річ, щоб так знівечити людину?
Взагалі, Кочубей не пізнає світа. Невже ж це дерево — той патик, під котрим він сидить? Невже ж це небо — тая синя ганчірка вгорі, сонце — ота блискуча, жовта, мосяжна умивальня? Чортзна-що!..
Остається одно — брехати.
Чому ж не бреше Іскра? Чого ж він так кричить, як коли б з нього душу дерли?.. Деруть.
І нараз — цікавість. Проста, звичайна цікавість: кілько батогів дістане Іскра?.. Вісім… о два менше, ніж за першим разом… Мабуть, бояться, щоб не вбили… І вони ще чогось бояться. Бога — ні, царя. Бога нема, є чорт і його намісник на землі — цар!
Чому ж тоді він, Кочубей, не додумався до того скорше? Чому слухав Любові Федорівни, забуваючи про вчинок її праматері, Єви?.. Прийшло каяття, та вороття немає…
Кочубея знову ведуть у той страшний чорний погреб краще б у могилу!
Питаються, чи не намовив його якийсь ворог царя і отечества до того брехливого доносу, щоб таким робом поріжнити царя з його вірним гетьманом? Домагаються видачі однодумців.
Кочубей слухає і ніби не розуміє. Пальці на хрест складає і цілує їх. Ніхто не намовляв його, ніяких однодумців, окрім Іскри, не має. Донос вигадав сам через хатнє ремствовання на Мазепу. Ніякої зради за гетьманом не знає…
Брехати, брехати, брехати!
За що ж його б'ють?..
І ще, і ще, і ще… Добре, що пам'ять тратить, чорно, — ніч.
Кат сопе, вішає кнут на кілок, клене.
«Кажуть з пристрастієм питати, а вбити не вільно. Мий і не замочи! Нелегка річ царським катом бути. Добре, що царя тут немає. А то він кнут із руки бере і сам б'є— кого попаде… Верховний кат».
— Є ще яка робота? — питає піддячого. Піддячий до Головкіна звертається. Щось шепчуть.
Головкін головою до стелі підвалу досягає, Шафіров кулиться, кашляє, чхає, платком обтирає лоб.
В підвалі воздух, що витримати годі. Чути горілку, тюгюн, піт і людську кров. Досить її вицідили з черкасів.
Нараджуються. Озеров нахилився над Кочубеєм. Слухає, чи дише.
— Не можна більше питать, — каже. — Старий і дряхлий дуже, щоб нам не здох.
Царський суд погоджується з гадкою Озерова.
— Нанині досить. Можеш іти! — звертається до ката піддячий.
— Поклич хірурга!
Прийшов.
— До пам'яті цього тут привести, — приказують, — це твоя річ!
Хірург оглядає Кочубея і крутить головою. Сумнівається.
— Говорять тобі! Чув?!
Канцлер з віце-канцлером виходять з мордівні. Драгуни віддають їм честь. Кидають головами, струшуючи борошно з волосся.
— Чи не краще б їм поробити парики? — завважує Шафіров.
— Борошно дешевше стоїть, — відповідає Головкін. –
А в суті речі — один чорт. І з борошном голову знімуть, і з парикою. І одно лишнє, і другого не треба.
— Суєта, — потверджує Шафіров.
Вдихають свіжий воздух. Дивляться на молоду зелень, на шовкові трави і на троянди.
— Гарно як! — каже Головкін.
— Поетично, — підтверджує Шафіров.
— Тим двом вже не до того.
— Їм і життя немиле.
— Що таке життя, — філософує Головкін. — Вчора пан, а нині тебе кнутом валять, з пристрастієм. І не питають, чи ти генеральний суддя, чи стольник, чи який там чорт — б'ють.
— А все ж таки завзяті ті черкаси, — говорить Шафіров. — Нікого видати не хотів. Каже, ніяких спільників не маю. Сам я вигадав цей донос… Вір йому.
— Гадаєш, вірю? — питається Головкін. — Я нюха табаки не дав би за тую гетьманську вірність. Але що нам до того, де правда.
— Де цар, там і правда. Цар гетьманові вірить. Гетьман хитрець!
— Го-го!
— А все ж таки нам треба Апостола в руки дістать. Він же Кочубея до втечі намовляв, післанця з листом до Диканьки вислав. Треба.
Балакаючи, збиваються з дороги. Попали на якусь бічну. Двора крізь густі дерева не видно.
— Вертаймо.
Побачили червоні сліди і пішли по них.
Головкін чобіт з крові об траву витирає.
— Забагрив башмак.
— Добре, що руки чисті, — потішає Шафіров.
— Один чорт…
ВИНА І КАРА
Суд тривав дванадцять днів.
Судді не поспішалися, щоб не погадав цар, що діло поверху розбирали.
Гетьман Апостола не прислав, хоч Головкін писав до нього, що миргородського полковника треба забити в кайдани і прислати на слідство по ділу Кочубея і Іскри.
Головкін сердився на Мазепу, але нічого вдіяти не міг, бо за Мазепою цар.
Головкін ще й тому рад був дістати Апостола в руки, щоб показати Мазепі, що мусить бути так, як царські судді бажають.
Не довелось. Винесли присуд без миргородського Апостола. Дістануть ще й його!
Присуд короткий і гострий.
Кочубея і Іскру, як брехливих донощиків і клеветників, котрі в. такий гарячий воєнний час мають сміливість беспокоїти його величество царя, царевича, губернатора і других царських людей, скарати на горло.
Попа Святайла заслати в Соловки, а сотника Кованька в Архангельськ у жовніри.
Яценка й ченця Никанора, за те. що вплуталися в не своє діло і згодилися бути передатчиками доносу, заслати в далекі московські городи, щоб вони вдруге чогось такого не робили.
Федора Осипова похвалити за службову пильність. Він людина умна й добра, потрібна на той час.
Про нього списано похвальну грамоту і приказано київському губернаторові оповістити її по цілій Україні.
Останнє рішення отсього немаловажного й великозлочинного діла суд лишає пресвітлій волі його величества царя.
Постанову списували кілька разів. Знали, що за неї можуть судити суддів. Били Кочубея і Іскру, можуть бити їх. Всі вони царські люди.
Два дні присуд готовий, і судді вагалися, чи підписати його, чи діло дальше вести. Питали б ще з усердієм, так Кочубей дряхлий, його насилу привели до життя. Рани гоїтися не хочуть. У його жар.
З Іскри нічого не добудуть. Сказав що хотіли, більше, мабуть, не знає, а інші — дураки, знаряддя у руках Кочубея. Не так його, як Кочубеїхи.
Усім відомо було, що це вона затіяла донос, але її якось не вмішали. Ніхто не важився кликати Любов Федорівну на суд. Судді також. Мали ж би з нею мороку!
По довгім ваганню канцлер узяв перо. Дрижучою рукою підписався.
Шафіров довго витирав лоб, заки те саме зробив.
— Нехай буде воля твоя святая! — сказав.
— І да приідет царствіє твоє, — додав Головкін.
Дня 30 квітня Кочубея, Іскру й усіх заплутаних у донос, крім Осипова, виряджено в кайданах у Смоленськ. Везлиїх під вартою на човні до Поріччя, а далі на возах до місця призначіння.
Їхали до Вітебська людьми вольними, особами високої ранги і великого значіння, а верталися збитими, скатованими, безнадійними. Надбання цілого життя змарновані, здоровля це вже не люди, а живі трупи.
ТАБОР ШУМИТЬ
Задумавши похід на Москву, король Карло змарнував літо й осінь. Літо простояв у Саксонії, осінь у Польщі. Сам собі шкодив. Ніби на руку Петрові йшов.
Не слухав ані досвідчених політиків, ні своїх старих генералів. Покладався на власний геній і на сприятливість щастя. Щолиш зимою рушив у Литву.
Військо терпіло голод і стужу.
Бідна з природи, а всякими війнами доостанку виснажена країна не могла дати війську того, що треба: даху і страви.
Карло хвилювався і на населенню зганяв злість. Особливо польським панам не жалував ні згірдливих слів, ні контрибуцій. Тим зраджував собі навіть прихильників свого союзника, Станіслава.
Скинувши польського короля з престолу, хотів те саме зробити з Петром. Мало-мало не повезло йому. Несподівано явився в Гродні. Коли б дві години скорше поспів, дістав би був царя в свої руки. Цар аж до Петербурга утік. Укріпляв його. Казав також укріпляти Москву, Серпухів, Можайськ, Твер. Під карою смерті не вільно, було міщанам кидати своїх міст, а зате селян виганяв на роботи коло городських мурів. Села й землі, котрими мав проходити Карло, цар приказав руйнувати. Між тим Карло дійшов до Радошкович і став. Ні вороги, ні свої не знали чому. Ніби в піжмурки грався. «Вгадайте, куди піду: на Москву чи на Київ?»
Був це одинокий вислід того довгого й нічим не виправданого постою.
Цар не знав, куди піде Карло і де йому збирати свої війська — в Московщині чи на Україні?
Між тим гетьман Мазепа під Білою Церквою табором стояв.
Табор ріс, бо гетьман стягав туди останки свого війська і формував нові частини.