— Скрізь неспокійно… — повторив гетьман і почав пальцями бубнити по статі, що було знаком його невдоволення.
— Яка причина тим небажаним познакам видимої ребелії? — спитав по хвилині.
— Є ріжні причини, — зважився відповісти Апостол. — Хоч би та, що ми безнастанно в походах, а відома річ, як виглядає без хазяїна хазяйство. Але найважніше те, що народ невдоволений, і то не тільки в нас, але й у московських землях. Там бунти, і до нас бунтарський дух перекидається.
— Наш народ ніколи не був вдоволений, — перебив Апостолові гетьман.
— Це правда, але ніколи він без причини не бунтувався, а тепер тих причин багато і такі вони важкі, що й виповісти трудно. Милості твоїй відомо, — так і говорити не стану. Нівечать нас, винищують, обдирають і зневажають, не лиш народові терпіти, але й нам на такі знущання довше дивитися годі.
— Годі нам дивитися довше на те, що з Україною робить Москва! — загомоніли гуртом.
Гетьман скорим рухом підвівся з крісла і глянув крізь віконця направо й наліво.
Не було нікого. Лиш хоругов лопотіла з вітром, то широко розвіваючися, то тихо прилягаючи до полотен шатра.
Здалеку гудів табор. Він мав свої турботи. Заздрим оком дивився туди, де жив гетьман і його старшини, не прочуваючи навіть, які то в них тяжкі турботи.
— Чого ж ви тоді хочете, панове? — спитав гетьман, вертаючи на своє місце.
Як на даний знак, поставали з лавок. Обступили його, схвильовані, збентежені, тривожні. Всі нараз раді були говорити, жалуватися, виявляти своє задушевне бажання. Але привикли до того, що в розмові з Мазепою треба бути поміркованим, що його ані криком не настрашиш, ні жалісливими словами не зворушиш, з ним треба балакати спокійно і розумно.
— Регіментарю і батьку наш! — почав Ломиковський. — Відомі тобі наші бажання, але нам не відомі твої задуми, і від того нам важко двигати на своїх спинах тягарі наших урядів. Подумай собі, — з одного боку Москва нас кривдить і притискає, Москва посягає на наші права споконвічні, ми непевні ні своїх урядів, ні маєтків, ні безпечного пробування, з другого боку народ бунтується, городові старшини не в силі цеї ребелії опанувати, а ми, як той степовий вітер, кидаємо собою направо й наліво, нині тут, а завтра Бог вість де, і ніякої надії нема в нашому серці, що воно до кращого йде. Коли б ми знали, що ти, ясновельможний пане гетьмане, загадав і постановив, то не ходили б ми як у мраці, не бачучи дороги перед собою.
— Непевність тривожить людину, — підхопив Апостол.
— Хай буде, що хоче, щоб лиш знати що, — додав Горленко. Соромно, що старшини твої і довірені тобі люди так само непевні й несвідомі завтрішньої днини, як останній чура з обозу.
Старшини хвилювалися, насилу здержуючи жаль..
— Як бачу, — сказав гетьман, — ви невдоволені мною. Так тоді — будь ласка! — він підніс і назад на стіл поставив гетьманську булаву. — Будь ласка!
В шатрі зробилося тихо. Чути було, як лопотіла хоругов і як здалеку шумів табор.
— Пішліть по полковників, що осталися вдома, вдарте в литаври, скличте раду і виберіть собі нового гетьмана. Я проти волі своїх старшин рейментувати не хочу. Може я старий, може, мені й важко шукати нових доріг, може, очі мої недовиджують, а уші не дочувають, виберіть собі другого, кращого й молодшого, — будь ласка! Я вже своє відгетьманував, пора й мені спочити.
Не раз чули це старшини, і за кожним разом бентежила їх така погроза. Нині більше, ніж коли. А що буде, коли гетьман дійсно рішився прийняти титул герцога й зажити на своїх маєтках?
Перед ними розкрилися чорні горизонти. Цар Петро, Меншиков, війна, і вони без гетьмана Мазепи, без того одинокого чоловіка, котрого шанує і перед котрим має респект грізний, невблаганний цар. Без Мазепи почалася б на Україні така анархія, що й погадати страшно.
— Будь ласка, — повторив, стукаючи булавою, гетьман.
Апостол обхопив гетьмана за коліна.
— Батьку й добродію наш! Бог свідком, не хотіли ми вразити серця й маєстату твого. Не гнівайся на нас. Ми до шабель звикли, не до політичних розмов. Знаєш, ясновельможний гетьмане, що і між мною і тобою перше щось не наладжувалося, а тепер я тобі найвірніший слуга і товариш. Що прикажеш, сповню. І всі ми так, і не лиш ми, але й багато других. Розхмар своє чоло, не карай нас гнівом своїм.
Гетьман мовчки обіймив Апостола і посадив його біля себе.
— Не гніваюся я на вас, панове товариство, а по щирості кажу, якщо ви невдоволені мною, так виберіть собі кращого від мене.
— З тобою, Іване Степановичу, хочемо жити й умирати! — закричали гуртом.
— Так тоді не пускайте своїх гадок заячими слідами, а кажіть, чого собі бажаєте, панове'!
Апостол потягнув Ломиковського за полу. Цей почав тихо, але різко.
— Обіцяв ти нам, гетьмане, що як Богдан вивів Україну з ляцької неволі, так ти нас виведеш із теперішньої, щоб ми не загинули ні під царем, ні під королем, лиш добилися волі.
— Обіцяв і хочу дотримати слова, так хай мені свідком буде Господь і Христос, наш Спаситель.
— А коли ж ти нас виведеш, Іване Степановичу, як не тепер? Приставаймо до шведів і разом з ними доконаймо того лютого дракона, що присмоктався до України!
— Приставаймо до шведів, приставаймо! — гукали старшини.
— Карло на Березину йде. Цар у тривозі. Скарби свої в Білоозеро казав вивозити, городи й села палити велів.
— Як шведи увійдуть в Україну, запізно буде.
— Або тепер спасеш нас і визволиш від ворога нашого найлютішого, або ніколи!
Гетьман два пальці до уст приклав.
— Тихо, панове, ради Бога, тихо! З таким крамом мудрі люди не виходять на торг. Гадаєте, гав ловить Мазепа? Ох, які ж бо ви! Не вам мене учити. Добре я знаю, що роблю, — обезпечаюся на всі боки. Кождий з вас відповідає за свій полк або за свій уряд, а я відповідаю за всіх. Історія всю вину звалить на гетьмана Мазепу. Не дай Боже невдачі, народ обплює мене і обкидає камінням. Я не живу з нині на завтра, я про будучність гадаю, розуміючи, що за всіх прийдеться колись відповісти перед судом Божим, бо не лиш з вибору вашого, але і з волі Божої я свій уряд дістав.
Гетьман схвильовано ходив по шатрі.
— Як діти пристаєте до мене: переходи й переходи! Легко це сказати, але важко зробити. Чи погадали ви про цей перехід? Коли б тут не було московського війська, то друга річ. А так, — вони стежать за нами, підзирають кождий крок. Зараз спитають: «А куди, а як, а чому?» Козаки розкинені по всім усюдам, їм прийшлося б перебиватися насилу, щоб до нас добиться.
Старшини очима за гетьманом водили.
— Та не гадайте, що я не хочу послухати вас. Якщо ви хочете, щоб зірвати з Петром і шукати собі нового, може, й кращого союзника, так я поперек вашої дороги не стану, щоб ви опісля нарікали на мене. Прошу подайте мені на письмі своє бажання, ось папір, а тут чорнило. Будь ласка!
Гетьман рукою показував на стіл.
— Clara pacta claros faciunt amicos. Пишіть!
Гетьман піднявся з місця.
— Пишіть, панове, а я піду й відпічну хвилину. Втомився я.
Гетьман знав, що таке письмо — нелегка річ. Історичний документ. Будуть перечитися. У всякого буде своя гадка. Не скоро зведуть їх докупи. Гетьман не хотів їм мішати.
Пішов до третього переділу.
— Як же маю писати? — питався Ломиковський.
— Пиши як розумієш, — відповів Апостол, — прочитаємо і справимо. Не зразу Рим збудували.
Товариство замовкло на хвилину. Гусяче перо скрипіло по папері.
Апостолові важко було тихо сидіти. Взяв Горленка набік і, закарлючуючи вус, шептав йому до вуха:
— Це треба нам було давно зробити. Боюся, чи не запізно.
— Краще пізно, як ніколи, — відповів Горленко.
— А що ж наші жінки й діти? — спитав Апостол. — Як ми їх оставимо на помсту москалям?
Горленко задумався.
— Треба буде і їх покликати до себе. Перейдемо разом, а як ні, то й залишити в якомусь городі, подальше від воєнного пожару. Та об тім ми ще побалакаємо з Іваном Степановичем. Він голова.
— Авжеж, що не хвіст, такий, як Кочубей.
— Гей-гей, Кочубей! — промовив Горленко і зітхнув.
— Такий богатир, такий пан і під кнут спину наставив.
— Бо дурний. Жінці потурав.
— Жінку люби, та ум не губи.
— Отож і я кажу!
Підступив до них Орлик.
— Цитьте, не мішайте генеральному обозному, хай пише.
— Я вже написав, — озвався Ломиковський.
— Так прочитай вашець, — відповів Апостол.
— Хай Орлик прочитає.
— Ні, ні, хто писав, той хай читає. Не всякий його письмо розбере.
Ломиковський читав. Зараз по першому реченню його спинили. Письмо починалося звичайною формою: «Ихъ царского преосвътлого величества войска Запорозкаго генеральніи старшины и полковники…»
— Так не можна, — казав Апостол. — Тут діло не про царя, а про нас і гетьмана.
— Про Україну, — додав Орлик.
— Пиши: «Наш ясновельможний і вельми ласкавий пане гетьмане і добродію»…
Довго перепилися, заки справили письмо від початку до самого кінця.
— Прочитай ще раз ab ovo, — домагався Апостол.
Ломиковський насилу прочитав сильно посправлюваний і почерканий концепт.
— Що предложивши, зичим вашей ясновельможності доброго здоровля, — кінчив.
— Ні, так не йде! — завважив Горленко. — Краще пиши:
«Що предложивши, наше вірно прихильнеє вашій ясновельможності засилаємо поздоровленіє».
— І так ні, — противився Зеленський, котрий довго мовчав, ніби з останніми сумнівами боровся. — На мою гадку, ось як слід написати: «Сіє докладаєм, не тільки радячи, але і велиці просячи, жеби старшій над нашим войском козацким будучії не рознилися для своїх приват мислями своїми і один над другого чести своєї не приносили, але спольною братерскою вяжучися любов'ю, щирим совітом діло тоє Боже, великеє вкупі з регіментарем, паном гетьманом своїм орудували, котрому доброго і довготрівалого здоровля і щасливого во всем поведенія заживати зичим і Господу Богу Оного в сохраненіє своє особенноє із глибини душ наших щире йому вдячних поручаєм».
Перечилися за чергу в підписах, аж і вирішили, щоб підписувати поазбучно.
Підписали.
— Фу! Та й утомився! — сказав Апостол, передаючи Горленкові перо. — Аз, буки, віди, глаголь… так, це на тебе черга.
— А тепер, хай писар гарно начисто перепише. Орлик не згоджувався. Хто начорно концептував, хай і начисто пише.
— Ей, Орлику! — накивував йому пальцем Апостол. — Щось ти мені нині дуже від усього відпрошуєшся. Чи не маєш ти, мосьпане, яких задних гадок і інтенцій?
— Я?
— Ти, Орлику, ти.
— От і вигадав миргородський полковник.
— Уважай!
Ломиковський переписав на повному листі паперу, і старшини підписали вдруге.
— Це для Івана Степановича, а чорновик хай Ломиковський для всякої безпеки сховає. На ньому теж наші імена стоять.
Розійшлися.
ПІДДАВСЯ
Гетьман слухав, як гуторили старшини. Знав, що і як вони напишуть. Не важне. Важне, щоб написали. Хоче мати доказ у руці, що не самовільно поступив, а пішов за їхнім бажанням. Бог вість, як діло скінчиться, не завадить обезпечити себе.
Переговори з Карлом припинив був на деякий час. Через доноси Кочубея. Погано діло тоді стояло. Добре, що вдалось перехитрити царя. Потерпить Кочубей.
І гетьманові гадки пішли шляхами, до Батурина, Диканьки, до Ковалівки.
Пригадав собі своє довголітнє товаришування з Василем
Леонтійовичем, як жива явилася перед ним Любов Федорівна, побачив Мотрю… Мотре, сонце моє!..
Як недавно це було, а як далеко відійшло від нього! Мотря не його, а Чуйкевичева дружина. Видно, так Бог хотів. Не жалує того, що в Бахмачі було. Передвечірнє сонце, осінній погідний день. Боже ти мій! Яка благодать — гарна й умна людина!..
Ні злості, ні помсти не почував у свойому серці. Хотів, щоб Мотря щасливою була. Але чи буде? Ось і тепер яка чорна хмара надвигається на її небо. Батька цар покарає. Як не дістав Мазепи, мусить Кочубея скарати. Цар Петро нічого безкарно не пускає. Маєстат свій не тільки силою і умом підтримує, а й страхом. При помочі страху все в своїх руках держить. Деспот. Тільки хитрощами можна поборювати його. Цар Кочубея скарає на горло. Мазепі ніяк ратувати його. Або Кочубей, або діло. Діло від Кочубея важніше. Діло найважніше з усього. Для діла кожда жертва добра. Треба робити діло…
І гетьман снував дальше свої плани. Роздумував, як і коли перейти йому до Карла. Є два способи: або щоб Карло попрямував на Москву, або щоб скорим ходом увійшов на північну Україну і відрізав її від Москви. За шведськими тилами можна б тоді підготовити край до великої зміни. Біда, що Карло не слухає нікого. Своїм розумом робить. Вожд і філософ. Гетьман рад був якнайскорше побачити його. Цікавий чоловік — геній.
Невже ж їх у нас не було? А Хмельницький, Виговський, Дорошенко, — може, й другі.
Тільки нашим бракує того, що чужим доля дає: авторитету й традиції. Карло хлопцем одно й друге дістав, наш чоловік мусить їх здобувати, нашому треба боротися за те, що другі готовим до рук разом зі скиптром дістають. У нас боротьба на всі фронти, і тому така важка побіда.
Гетьман ніяк не може уявити собі українського Карла, ані Петра.
З тим і засипляє.
Це його щастя, що сон послушно приходить. Люди дивуються, коли Мазепа спить. Він працює не раз допізна в ніч, а скоро світ встає. Але ті дві-три години сну, кріпкого й безтурботного, сну ніби на його власний приказ, покріплюють його. Не раз у повозі притулить голову до подушки й засне так, як другий навіть на лебединих пухах не спить.
Цей добрий сон — один із секретів його молодечого вигляду.
Мазепа опанував свій сон — силою волі…
Орлик двічі відхиляв занавісу і двічі подавався назад. Гетьман спав, скинувши контуш і сап'янці. Біля його похідного ліжка лежало світляне віконце. Вечоріло.
Орлик ждав, аж гетьман покличе його. Кендзеровського відпустив, нікого не було в шатрі.
Генеральний писар тримав прохання старшин і думав.
Пригадав собі свою мат оду дружину і своїх маленьких синів. Що станеться з ними? Вони ж у Батурині. Коли б так Мазепина зрада виявилася скорше, ніж вспіє спровадити їх до отсього табору, — пропали.
Орликові мороз пішов по спині. Невже ж він має право ставити добро і життя своїх найближчих на непевну ставку? Невже ж вірність гетьманові — річ святіша від щастя його рідних дітей і коханої дружини?
Він пригадав собі тую ніч, коли гетьман, дякуючи сліпому припадкові, був приневолений розкрити перед ним тайну. «Іди і молися Богові, — сказав, — ти молодий і по-Божому живеш, може, Бог вислухає тебе. Молися, якщо хощет Господь, да устроїт…» Хитрун! Усіх нас на шнурку водить, як хоче, так наструнить, а тоді: «Йди і молись Богу!»… Злість підступала до Орликового серця. Як може один чоловік володіти таким великим гуртом? І то не товпою, а людьми як не образ ованими і вченими, так бувалими і досвідченими?
Бунтувався проти насили. Це, що нині робив гетьман з отсим письмом, це чиста комедія — лицедійство, коли не лицемірство. Гетьман давно рішився, все своїм Богом чинить, а старшинами так крутить, що нібито не він їх веде, а вони його провадять. Один чоловік усіми заправляє, всі під його дудку танцюють, усе вертиться, як він собі бажає. Старий, дряхлий чоловік.
Забував про добродійства, яких від гетьмана зазнав, — бунтувався. «Велике діло, що мене з консисторського канцеляриста генеральним писарем зробив, першим при собі, значиться, чоловіком! Не будь у мене снаги, генерального пера не встромив би в руку. Але що я таке при нім? Ні то син, ні то пахолок. А піди-ноти, Пилипе, а зроби-но ти, Пилипе! Так раз у раз. Знаряддя я у його руках, більш нічого. Послушне знаряддя в гетьманових руках. А як приманює мене! Все мені тую булаву показує, мовляв, по моїй смерті, може, вона тобі припаде, тобі або Войнаровському».