Цар у знаменитому настрою. Вже третій раз гримнув кулаком Меншикова по коліні, диво, що не сторощив. Здорово їсть, а ще більше п'є, найбільше анижівку. Жовті, глиняні лиця червоніють, очі випулюються, чуприна підноситься, як грива. Цар нагадує льва, що ось-ось вискочить із клітки і розідре когось.
— Жаль, що нема між нами гетьмана Мазепи. Дотепний чоловік. Не те, що ви, — каже цар.
Царські люди солодко всміхаються, ніби не знати який комплімент почули.
— Іван Степанович особливо гарно латинською мовою жартує. Вигадує такі сміховиті слова, що хоч кладися. Налийте мені анижівки. П'ю за здоровля Івана Степановича Мазепи.
Випивають.
— Іван Степанович, може, вже й не жиє, — завважив хтось із царських людей.
— Іван Степанович хитрий, він перехитрить і смерть, — жартує цар.
— Що хитрий, то правда, — завважує Шереметєв. — Більше хитрий, як вільно гетьманові війська козацько-запорожського його величества царя.
Цар дивиться на Шереметєва уважно.
— Не розумію. Висловлюйся ясніше.
Шереметєв нахиляється до царя і щось йому півголосом говорить. Цар слухає і сопе, як ковальський мішок.
— Фу, чорт! Наскучило мені.
Шереметєв мовкне, відсувається, маліє. Нагадує пса, на котрого господар накричав. Пес бере хвіст під себе і ховається до буди.
— Не розумію. Висловлюйся ясніше. Наскучили мені ті доноси, підозри і другії глупості. Налити мені чарку!
Випив.
— Іван Степанович замудрий, щоб таку дурницю робить. Замудрий!
Цар грімко порожню чарку на стіл кладе.
— Іван Степанович нашому братові не рівня. Учений, досвідчений, чоловік заграничний.
— Власне тому, що за границею вчився… — починає Шафіров, але цар не дає йому докінчити гадки.
— Росія як не позичить розуму в заграниці, то зігниє, згине, втопиться у своїм бруді, смороді, в темноті. Заграниця — фу!
Цілий стіл з острахом глядить на розгніваного царя. Чекають, коли він чаркою або ножем кине Шафірову в лоб.
Але цар нараз, ніби йому якась нова гадка приблукалася до голови, тре чоло лівою рукою, лікоть спирає на столі, пальці до очей прикладає, — думає.
— Чорт його зна, того старого лиса. Можливо. Черкаси сподібні до всього. Але — невже ж би він смів?! — і цар кулаком грюкнув об стіл. — Невже ж би смів він робити що-небудь проти моєї волі і на мою шкоду?!
В салі муха бренить.
— Після обіду скликати консиліум. Розібрати й роздивити діло гетьмана Івана Степановича Мазепи. Чому він не їде, коли я його кличу, чому стільки на нього жалоб, що це за Понятовський, що до нього писав лист, і т. д. Треба раз з Іваном Степановичем зробити кінець.
Гук, шипіт, блеск, — пускають кольористі огні. Цар охотник до них. Цар піротехнік.
Встає, обтирає масткі губи, хлібом чистить вус.
— Роздивити точно справу гетьмана Івана Степановича Мазепи. Супротивлення довше не стерплю. Або хай умирає, або хай слухає, що йому приказує цар… Фу! Чорт!
Перевертає крісло, розбиває дві чарки, спльовує крізь вікно і, не кивнувши нікому на прощання головою, ходою великолюда виходить із бенкетної салі, — високий і страшний цар Петро після побіди близь Лісного.
ТАК МАЛО ЇХ!
Високе консиліум, себто царські міністри вкупі з фельдмаршалом Шереметєвим, вирішило: primo: післати царський наказ до київського воєводи князя Дмитра Михайловича Голицина, щоб він з царськими ратними людьми, що були в нього в Києві під рукою, і з усею чималою армією ішов у глиб України, маючи на меті не допускати хибкості поміж непевним українським народом.
Secundo: приказати гетьманові Мазепі, щоб він післав воєводі Дмитрові Михайловичеві Голицину козацький гурт із ріжних полків свого регіменту, а решту свойого війська розставив понад Десною.
Tertio: щоб гетьман своєю особою явився у головну царську кватиру задля важної розмови з фельдмаршалом.
Аргументи ад 3. Між народом поширюється чутка, немов то гетьман хоче кинути Україну, треба розвіяти її, гетьманові відомі норови і звичаї тутешні, його інформації потрібні і важні, а врешті свавольства, які прокидаються на Україні, затихнуть, коли народ побачить, що українське і московське військо — це одно…
Гетьман прочитав рішення царського консиліуму і жбурнув папір на стіл.
— Пустили фарбу. Тут уже ясно стоїть: окремого українського війська не повинно бути, а гетьман Мазепа має віддати себе в руки царського фельдмаршала. Як я передбачав, так і сталося. Та не діждуть. Ніколи в світі такого самогубства не зроблю.
Покликав Войнаровського:
— На, читай!
Войнаровський перебіг очима стріки.
— Що ж ти на це?
— Хочуть нам заспівати амінь.
— Хочуть. Тут виразно стоїть: між народом поширюються чутки, немов то гетьман задумує кинути Україну, себто до шведів перейти, тому він повинен усі свої сили віддати під московську команду, а сам у царську кватиру йти, щоб добровільно віддати себе катам. Дурні! Дурні!
Гетьман ходив по своїй світлиці і не міг заспокоїтися.
— Добре мені доносив мій канцелярист Болбот, що москалі притворюються, немов то довірюють мені, а в дійсності тільки того й хочуть, щоб мене безборонним дістати в свої руки. Де Орлик? Клич його тут!
Войнаровський покликав Орлика. Гетьман і йому ткнув письмо до рук:
— Читай!
Орлик прочитав рішення царської ради.
— Ясно. Правда, що ясно? Опала личина, бачиш які! А ти хитався.
— Хитався, ваша милосте, признаюся до гріха. Але я вже рішився. Для нас немає вороття.
— До шведів.
— До шведів!
— Амінь, — доповів гетьман і перехрестився. — Пищи! Гетьман восени, по грудді, бувши важко хорим, ніяк сухопуттям їхати не може. Але приказ царя він виконає, хоч би йому довелось умерти по дорозі. Човном із Салтикової Дівиці попливе по Десні проти води, а потім по Борзні до города Борзни. Додай: гетьман прохає, щоб новопоставлений митрополит Йоасаф, вертаючи Москви, поступив до Борзни й маслособорував його, якщо гетьман не умре скорше по дорозі… Так.
Орлик писав, гетьман неспокійно ходив по своїй квартирі. Думав.
Войнаровський побожно водив за ним своїми мрійливими очима.
— На тім не край. Камінь зрушений з місця, — треба його відкинути геть. Хай котиться у пропасть. Або полетить до чорта, або задавить нас… Поклич мені старшин!
Чекали в гетьманській канцелярії, жадні рішаючих вісток. Бачили, що наближається перелім. рішається доля їх і України.
Увійшли Ломиковський, Горленко, Апостол. Гетьман і їм казав прочитати злощасне письмо.
Читали двічі, не довіряючи своїм очам. Все, що балакалося пошепки, тайки, як здогади, як звичайні політичні сплітки, стояло тепер чорне на білім, рішаюче, певне, безсоромне. Віддай військо царському фельдмаршалові, а себе здавай на ласку й неласку царя. Безглуздя на Україні заспокоїть київський воєвода, козаки вигинуть у боях, гетьманові голову зрубають.
— Що ж ви на це? — питався гетьман старшин.
— Нічого іншого ми й не жадали, — ніби спокійно відповів Ломиковський, нагортаючи на лисину останки свого чорного волосся.
— Що мусіло статися, сталось, — додав Горленко.
— Показав чорт свою чортячу пику, — докинув Данило Апостол.
— Але що нам почати тепер? — питався гетьман, — Кажіть! Говоріть ясно і рішучо, не затаюйте гадок.
— Скажемо, що казали не раз.
— До чого намовляли ми милість вашу.
— Про що благали тебе, пане гетьмане.
— Себто? — питався гетьман.
— Щоб переходити негайно до шведів.
— Значиться, хочете, щоб посилати до короля. Кажіть.
— Як же не посилати! Це вже давно треба було зробити, показуючи, як, де і коли можуть зійтися наші війська.
— Наші війська! — сумно повторив гетьман.
— Наші війська…
— Не журися, гетьмане, — потішав його Ломиковський. — Мало тепер у тебе козаків, та Козацька Мати не пропала. Прилинуть вірли до нового гнізда, не бійсь! Посилай до короля Карла.
Просили його, благали, наглили.
— Це вже давно треба було зробити, а ти гаявся, тепер останній мент. Відповіш за нього.
— Голос народу, голос Бога… Ти вже готовий, Пилипе?
— Готовий, дякуючи Богу.
— Так пиши інструкцію до Карлового канцлера графа Піпера. Пиши, що гетьман і близькі до нього старшини тішаться, що король шведський ступив на Україну і щирим серцем вітають його. Просять у нього допомоги у великому ділі визволення рідної землі. Впевняють в прихильності своїй, благають чимскорше вирядити до них помічний відділ, а для переправи його через Десну обіцяють збудувати в Макошинській пристані пороми… Добре так? — питався гетьман старшин.
— Добре, щоб тільки не було запізно.
— До Карла недалеко. Пішлемо це письмо негайно. Але ким?
В думках переходив людей, котрим міг би довірити таке важне діло. Від цього кроку може залежати все. За лист і за інструкції, які усно треба додати до нього, цар не пожалував би грошей. Тут треба певного чоловіка, найпевнішого… І очі гетьмана мимохіть упали на Войнаровського. Ні. Цього не пішле. Надто знатний. Войнаровського не можна виставляти на таку небезпеку.
— Бистрицький у нас? — спитав гетьман. Відповіли, що так.
— Бистрицький поїде до короля Карла. Він на чотири ноги кутий.
Післали по Бистрицького, управителя гетьманської Шептаківської волості та його далекого свояка. Між тим Орлик скомпонував до Піпера письмо по-латинськи, а гетьманський аптекар переклав його на німецьку мову. Підпису гетьмана для всякої безпеки не поклав. Бистрицький пішов.
— Та-ак… — і гетьман відітхнув. — Здається, все, що треба було зробити. А тепер, — звернувся до своїх полковників, — на вас черга. Полки ваші готові?
— Хоч би цей мент у похід.
— Гаразд. Виступайте. Знаєте мої плани. Робіть так, щоб не пропали для справи. Числю на вас. Хай вас Господь веде!
Обіймав їх, прощався і благословив.
— Дасть Бог, побачимося скоро, над Десною.
— Дай Боже!
Відпровадив їх до воріт.
Вернувши, довго бився з думками. Збирав докупи всі нитки своєї теперішньої сітки. Ще кілька днів, заки вирішиться судьба, заки стане по другому боці. Тут шведи і він, а там Петро. Пічнеться нова глава української історії. Кілька днів не дати себе в руки ворогам.
Почував відповідальність, як камінь на своїх плечах. Важкий! Боже, дай донести його!
Нездужав. Події останніх літ підірвали його здоровля, підкосили. На коня сісти не міг. Боліло в крижах, чорно робилося в очах. Не піддаватися, стояти, витривати на становищі, тепер, коли рішається усе, — витривати! — кричав на себе в душі, як вожд на своє військо, котре захитувалося в бою. Ви-три-ва-ти!
— Андрію! — звернувся нараз до Войнаровського, і голос його заломився. Почувалася в ньому любов, почувався жаль.
— Що скажете, дядьку?
— Ще одна гадка прийшла мені до голови.
— Кажіть.
Гетьман говорив лагідно і м'ягко:
— Треба мені Меншикова заспокоїти, щоб не кликав до себе. Не знаю як. Чи не поїхав би ти? Я купив землю у Рильському повіті. Скажеш, що поїхав допильнувати купна. Це їх заспокоїть. Погадають, що гетьманові і не сниться відриватися від тієї держави, в котрій він собі нові землі купує. Що ж ти на це?
— Як гадаєте, дядьку, що треба, поїду. Гетьман пригорнув свого небожа до груді.
— Спасибі, Андрію. Одного тебе маю, а довелось й тебе виставляти на таку небезпеку, — для справи.
— Для справи, — повторив Войнаровський. На майдані озвалися сурми.
Останки вірних полків виступали в похід: Миргородського, Полтавського, Прилуцького. Старі, досвідчені в боях козаки, котрих гетьман беріг, як ока в лобі, на рішаючий мент.
Цей мент прийшов.
— З Богом ідіть! — і гетьман благословив їх на непевну дорогу.
Довго стояв у вікні, дивлячись на широкий шлях, котрим посувалися козацькі чвірки, чети, відділи, піші і на конях, з піснею на устах, з завзяттям у душі. Котилися гармати, виблискували шаблі й мушкети. Старшини на конях чвалували полями.
Гетьман стояв, поки не переїхав останній від обозу, поки останній чура не поволікся за ним.
— Пішли. Так мало їх… — Знеможений, повалився на лавку і вхопив голову в руки. — Так мало!..
ПОЯСНЕННЯ СЛІВ, ВИРАЗІВ, ВЛАСНИХ ІМЕН
Августин — чернець тринітарського ордену
автодафе — аутодафе; оголошення і виконання вироків інквізиції, зокрема спалення засуджених на вогнищі
Агасфер — «Вічний жид»; під час хресної дороги Ісуса Христа на Голгофу відмовив у короткому відпочинку і безжально казав іти з хрестом далі. За це йому відмовлено в спокої могили, він приречений вічно блукати, очікуючи другого пришестя Христа.
ад (від лат. ай) — до (прийменник)
аз — назва першої букви в старослов'янському алфавіті («я»)
алькир — альков; заглиблення в стіні кімнати для ліжка; ніша
амазонка — у давньогрецькій міфології жінка-войовниця; жінка-вершник
амор — флірт, залицяння
Андріяш (Андрій) Малама Дмитрович (? — до 1730) — компанійський полковник македонського походження. Близько 1706 р. виїхав з Валахії і найнявся на службу до гетьмана. Перед повстанням Андріяш з компанійцями допомагав військам литовського гетьмана Огінського. До Батурина повернувся у вирішальний момент наприкінці жовтня 1708 р. Після Полтавської битви втік до Криму. Пізніше з'явився у Бендерах, але І. Мазепа вже не міг з ним розмовляти через хворобу. У вересні 1709 р. з'явився з повинною, і пізніше його прізвищем спекулювали царські урядовці, закликаючи козаків припинити боротьбу і повернутись додому. Андріяш Малама був змушений іти на контакт з московськими урядовцями, аби дружину і дітей не заслали до Сибіру. Його помилували, і він командував полком у царській армії.
анижівка — анісова горілка
аннали — записи історичних подій за роками; літопис
Анненков — царський полковник
Апостол Данило Павлович (1654–1734) — військовий та державний діяч, гетьман Лівобережної України (1727–1734). Походив з відомого козацького роду. У 1682 обраний Миргородським полковником, у 1687 звільнений з посади гетьманом І. Мазепою як прибічник І. Самойловича. У 1693 знову обраний на полковий уряд (до 1727). Відзначився під час Азовських походів, у 1696 разом з Гадяцьким полковником Боруховичем розбив на р. Ворсклі війська кримського хана та гетьмана ханської України Петрика. Брав активну участь у Північній війні 1700–1721. 28 жовтня 1708 разом з Мазепою перейшов на бік шведського короля Карла XII. Проте невдовзі залишив шведський табір і прибув до військ Петра І. За А. було залишено уряд Миргородського полковника та всі його маєтки. Брав участь у Прутському (1711) та Перському (1722) походах як наказний гетьман українського війська. За правління Малоросійської колегії (1722–1727) обстоював автономні права Гетьманщини; перебуваючи влітку 1723 у військовому таборі на р. Коломак, організував подання цареві колективної чолобитної на захист козацьких прав і вольностей. На початку 1724 за участь в опозиційному русі був заарештований і відправлений в ув'язнення до Петербурга. Звільнений на початку 1725, протягом року перебував у столиці під наглядом. 1 жовтня 1727 А. обраний гетьманом Лівобережної України. У своїй діяльності керувався «Решительными пунктами» Петра II (1728), які значно обмежували автономний статус Гетьманщини; правив під наглядом царського міністра. Проте багато зробив для впорядкування місцевої адміністрації, реформування системи судочинства, ліквідації зловживань у користуванні державним земельним фондом (т. зв. «ранговими маєтностями»), сприяв розвиткові зовнішньої торгівлі України тощо.
Апраксін Петро Матвійович (1659–29.5 (9.6).1728) — російський державний діяч, сподвижник Петра I, граф (1710). Брат Ф. М. Апраксіна і цариці Марфи — дружини Федора Олексійовича. У 1702–1704 наніс низку поразок швед. військам (на р. Іжора, в гирлі р. Нарви). З 1705 астраханський губернатор, у 1708–13 казанський. Уклав договір з Аюкою про перехід калмиків у підданство Росії (1708). З 1717 сенатор. У 1718 заарештований у справі царевича Олексія, але був виправданий і брав участь у Верховному суді над царевичем. З 1722 президент Юстиц-колегії.