Любов Федорівна не те. Вона йому прихильна; ще як дитиною був, то старі Кочубеї змовлялися з його батьками, що подружать своїх дітей.
Про генерального писаря і не думав. Відома річ, що куди голова, туди й хвіст, а хвостом був Кочубей.
З такими гадками вийшов Чуйкевич подивитися до коней і до людей. Коней приміщено на підсінню. Козаки спали при дверях на свіжій соломі. Двох стояло на варті. Одним із них був сердюк. Чуйкевич прийшов до нього.
— А не кортить тебе стріляти? — спитав.
— Славити Бога, ні. Не приступає до мене.
— От бачиш… Але як ти до кінних попав?
— Просився, бо хочу своїх під Полтавою відвідати, та д пустили. А їздець з мене добрий, хоч у сердюках служу.
— Гаразд.
Над Миргородом світив місяць, вилискувалися, як зі срібла, криші дімків і стріхи хат. Від дерев і тинів клалися тіні. В тінях тих шепотіли закохані пари і, почувши, що хтось надходить, мовкли та притулювалися ще ближче до тинів та до дерев.
Миргород хоч полковий, та не дуже-то пишний був город, ніби велике село. Тільки декілька кращих будинків пишалося на кілька церков. Світла — що з деяких вікон, які не мали віконниць, а дороги — як скрізь на Україні, тільки, може, ще ширші, та зате з більшими, ніколи, мабуть, не просихаючими калюжами, мов озерцями.
Щоб не стрічати варт, Чуйкевич повернув у якусь бічну вулицю, на якій із-за воріт та з-поза високих брам сильно лаяли собаки.
Дійшов до якогось майдану, на котрім, на його диво, стояв табір. Шатра, біля шатер візки, декілька шкапенят лежало, зітхаючи, декілька собак на припоні дерлися, заздрівши чужого чоловіка, аж вили. Табір спав. «Певно, цигани», — подумав собі Чуйкевич. В однім шатрі світилося, і він пустився туди.
— Хто там? — почувся старечий носовий голос, такий, який буває у сліпців: голос «не від природи, а для моди».
— Свій, — відповів Чуйкевич.
— Такий свій, що чуже за своє приймає. Знаємо… Чесні люди сплять тепер, а не тривожать інших, що навіть власного кута не мають.
Чуйкевич хотів завертати, але з шатра вийшов дідуган, високий, як дзвіниця, тільки хромий на ногу.
Побачивши гарно вбраного козака, та ще не з простих, змінив голос.
— Ви, може, за радою до мене? — спитав.
— За радою? Ні. Не спиться, та й вийшов перейтися.
— Мабуть, засухо повечеряли, і шлунок спокою не дає, а може, і щось друге. — Нараз, покрутивши носом, промовив: — Чую кров.
— І добре чуєте, діду.
— Ти гадаєш, рана на твоєму тілі? Ні, не тую кров я чую, а другу, десь напереді.
— Ви ворожбит?
— Нищий я. Оце шатро — то весь мій маєток. В шатрі жінка і внук-поводатор, тільки й челяді в мене. От чого доробився. А колись осілим козаком був. П'ять разів будувався, і п'ять разів вороги мене палили, дітей повбивали. Я Палієвий… Прийшлося утікати. Зібрав біду на візок та й:
«Діду, діду, село горить!» А дід торби та й на друге… Розумієте мене?.. Багато говорити… Нас тут чимало таких. Одні на бандурах грають, другі співають канти, треті й так, за простибі, людям очі деруть. Я долю вгадую, і мене шанують… Хочете? — і взяв Чуйкевича за руку.
Чуйкевич ворожбитам не вірив, але все ж таки цікавий був, що цей скаже. І так не хотів спати. Чому не побалакати з чоловіком божим? Не казав «так», ані «ні».
Пішли у поле, бо табір був на краю містечка. Посідали на межі. Дід довго дивився на зорі, тримаючи руку козака в своїй костистій долоні.
— Болить серденько, та казати стидненько, правда? — . почав. А по хвилині, ніби з погрозою, говорив: — Не кажи нікому, не кажи, не треба! Ти не бідний, та вона багатіша, ти не послідній, та вона знатніша, потерпи! Діб'єшся свого, та не легко… Багато, багато терпіння і тобі, і їй, і усім добрим людям на Україні… Досвідчає нас Господь милосердний, ой, досвідчає… — замовк і від зір перевів свої очі на руку козака. — Але ж гарна вона, краща від своєї долі, ой, краща! Куди там! Гарна, як лелія… На білу лелію кривавий дощ паде, на снігах пишній квітці зимно… — почав ще щось казати, та нараз урвав: — І того досить… Не хочуть нині зорі зі мною розмовляти. Не вдоволив, а може, з другим говорять… Ходім!
Чуйкевич хотів платити. Не прийняв.
— Нема за що, нічого доброго я тобі не сказав і нічого певного. Може, колись другим разом, як зайдеш до мене. Хто любить ревно, той жаліє певно. Їдь до неї, їдь!
Розійшлися.
З розбурханими гадками лягав Чуйкевич спати. Дідова ворожба бриніла в його ушах зловіщо… Кривавий дощ паде на білу лелію, на білих снігах пишній квітці зимно… Що воно таке? Одне другого не тримається, а разом якесь таке сумне.
Але як збудився рано, і побачив ясне сонце у вікнах, та почув веселе іржання коней і жваву розмову своїх людей, як погадав собі, що нині лист гетьмана віддасть і, може, може, й Мотрю побачить, то й про дідову ворожбу забув. «Нехай іде з димом та з чадом на болота, на очерета, на сухий ліс, звідки його лихий приніс!»
Поснідавши та розплатившись з шинкаркою і розпрощавшись з нею і з її гарними доньками, сів на коня.
Випровадили його аж на вулицю і показали коротшу дорогу.
— Їдьте з Богом у добрий час та з поворотом не минайте нас. Зробіть нам ласку.
— Спасибі. Оставайтеся здорові!
— До другого разу, до другого разу, — гукали козаки. На скруті Чуйкевич озирнувся. Бачив, як під повисом коршми стояли гарні шинкарівні та сумно дивилися на Полтавський шлях.
Козаки затягнули пісню. Передні починали:
А тоді з останніх рядів ніби відповідали їм:
А перші знов:
А останні доповідали:
Люди вибігали з хат на ворота. Дивилися на їх однакові свитки й шапки, на коней тої самої породи, того ж росту й масті й на таку саму збрую і казали:
— То не нашого полку козаки, це, мабуть, гетьманські. Гарні які!
Дівчата очі видивлювали за ними. Коні, ніби розуміючи ті похвали, голови задирали вгору, то знов сіпали поводами й ніби кланялися. А пісня гомоніла дальше:
Починали передні ряди, а тоді всі разом кінчали:
«Щоб була розмова тихая між нами», — доповідали поля.
— Хлопці, чвалом! — крикнув Чуйкевич, даючи знак шаблею, як до атаки.
Широким шляхом покотилася курява, як довгий велетенський змій.
— Спішно їм, — казали дядьки, накидаючи снопи на віз.
— Гетьманський хліб ситний, боки розпирає.
— Молоді, та й гарцюють.
— А може, на війну?
— Не викликуйте вовка з лісу… Курява гуляла по виднокрузі.
У НОВОМУ ДВОРІ
Новий двір генерального судді Василя Кочубея в Ковалівці стояв серед спорого шмата землі між річками Грумою і Стехою.
Гаї, поля, луги, левади, сади, городи, пасіки й вітряки — чого ж ще більше можеш ти забажати собі, душе українського пана? Як далеко оком кинеш, усе його — і земля, і люди, і навіть то небо, що зрошує поля дощами, і сонце, що, здається, тільки йому й світить.
Пан генеральний суддя любив будувати. П'ять церков поставив, не такі, як Мазепині, але все-таки гарні. А дворів кільки в нього, кільки млинів, винокурень, коршем, — великий багатир був! Навіть бідним мілкого гроша не давав, усе дзвінкий, срібний. Черцям золото сипав.
Може, він і не такий-то вже багач був, як люди доповідали, а все-таки великий багатир, дуже великий.
А його дружині Любові Федорівні усього було замало. З ранку до ночі турбувала мужа і всіх принаглювала до роботи, скорше, скорше! Ще більше їй того добра треба, ще більше! Хоч би весь світ загорнути для себе.
Казали люди, що Кочубей тому все щось будує, щоб від жінки відірватися. Як вона надто вже розходиться, так він за шапку й до будівлі: «Як верну, то доповім решту».
Славний двір поклав він у Ковалівці. Довгий і високий. Вікон багато, великі. Половина двора від головного в'їзду під нависом. Навис на стовпах, різьблених, грубих. Як дощ, можна тут і великому товариству сидіти, на тій галереї. Входиться туди по кам'яних сходах, широких і вигідних.
На горищу, теж від головного в'їзду, невисокі, та зате дуже широкі вікна. З них видно геть, геть далеко понад верхи дерев, аж на Полтавський шлях. Їде ним хто, так ще він і за годину, може, щолиш до двора поспіє, а з горища вже видно, що їде.
Тут мала свої покої молодша Кочубеєва донька Мотря, славна із своєї краси на цілу Україну.
З другого боку двора були всілякі прибудівки. Одне крило для служби, а друге для гостей.
Можна було про Любов Федорівну всіляко говорити, та одного ніхто їй відмовити не міг, а саме — гостинності. Це була справжня українська гостинність. Гість в дім — Бог в дім, та ще коли гість любий. Гостити було чим. Ніхто такого гостя не питав, пощо він приїхав і коли від'їде, сидів доки схотів.
За двором велике подвір'я з усякими господарськими й канцелярськими будинками, а там церковця, а там вітрявки, а за ними поля й луги, на яких гуляють табуни коней, випасаються стада товару й перекочуються білорунні отари овець
Між Грумою і Стехою вирито глибокий рів і напущено води. Двір Кочубея стоїть, як на острові. Та вода — то ніби один, більший перстень. А другий — високі вали, на котрих уставлені гармати, а третій, найтісніший, — це густий гостроверхий частокіл з такого старого й твердого, довгі літа у воді моченого дуба, що його тепер ні сокира, ні огонь не береться. У брамах стоять варти.
Від головної брами до двора крутиться поміж корчі вузька доріжка, бо в'їзду не вспіли ще по планам зготовити.
Так само великий сад ще не влаштований. Щолиш витинають доріжки та копають ставки. На найбільшому сиплять острів. Багато тут роботи. Мотря цікавиться нею.
Як гарний день, вона не виходить з саду. Доглядає робіт. Дівчата співають, розказують усячину про відьом, опирів, козаків-невмираків. Мотря любить слухати. Вона не скора до розмови, але прихильна до дівчат, нікого не кривдить, і її дуже люблять. За нею, як тінь, снується її няня. В городі няня, а в дворі тітка — це її два найвірніші други. Та ще пажа має, хлопчика десятилітнього, гарного, як малювання.
Няня стара, літ понад сто. Ще її маму Любов Федорівну на руках виносила. Вона всім тикає, ніби вона тут найважливіша особа. Всі її шанують, ніби бояться. Батьків та дідів нагадує. Ніби вона не жива людина, а дух старовини, що зв'язує теперішнє з давно-давно минулим.
Няні все вільно. Любов Федорівна яка, а няня і її не раз правду в очі скаже, і Любов Федорівна змовчить. Няня вже добре й ходити не може, костуром підпирається, як патерицею черниця. Мотря її попід руки веде.
— А тих квіток ти, Мотренько, не кажи викидати, не годиться, це дівина. Де дівчина в хаті, там добре, як є дівина в городі.
— Пощо? Її тут стільки, що аж жовто. Не люблю я жовтого цвіту,
— Не люблю, не люблю, а дівину люби, — пригодиться.
Кажу тобі, — так слухай. Вам, молодим, лиш усякі менуети та контраданси в голові, а давні дівоцькі звичаї забуваєте. То недобре. Давно в нас тільки «горлиці» та «козака» гуляли, а жили, як Бог приказав, а як любилися, Боже ти мій! Оця дівина — одна з квіток кохання. Пригни її та камінцем приложи і погадай собі, щоб любий приїхав, а третього дня камінь відкинь, а дев'ятого дивися, ось він і є… Мусить приїхати, мусить!
— Я любого не маю, — казала, всміхаючись, Мотря.
— Зелено — буйно, молодо — дурно. Невже ж ти не знаєш, кого тобі Господь судив? Але когось він уже, певно, вибрав для тебе, кажу тобі, що вибрав, тільки ти ще не знаєш, кого.
— Не знаю і на кого не гляну, то все мені здається, що не той. — Вередлива ти, Мотренько-душко, перебірчива. а то гріх. Бог як сотворив тебе, то сотворив і для тебе, бо тебе ще не було, а він уже ріс. Хлопець воли гонить, а дівчина ще ся не вродить, а його догонить. Так ти вже свого догонила.
— Не знаю. Може.
— Але я знаю. Спробуй. Приложи отую, о, диви, яка гарна, гнучка й висока, як ти, дівина.
І Мотря, щоб не гнівити старої, приклякла біля квітки, нагнула її аж до землі та приложила камінцем. «Побачимо», — сказала, обтрушуючи землю зі своєї суто золотом перетиканої плахти, і в цей мент побачила, як доріжкою від головної брами посувався кінний відділ зі своїм провідником напереді.
Зразу гадала, що це батько й мати вертають, але пригадала собі, що не чула дзвонів, а коли б вони їхали, то скрізь на дзвіницях грали би дзвони. Значиться — чужі.
— Не вгадали ви, няню, — казала, сміючись, Мотря, — Ми щолиш загадали собі, а він уже й є.
Стара грізно подивилася на свою панночку: «Ти знову грішиш. Ей, Мотре, Мотре, накличеш ти собі лиха на свою бідну голову, ой, накличеш!»
Нянин син, теж уже добре підтоптаний дідусь, що від довгих літ служив у Кочубеїв і що під його догляд відданий був новий двір у Ковалівці, побачивши над'їжджаючих козаків, вийшов їм назустріч.
— Здорові були, Серафиме! — казав Чуйкевич, пізнавши старого. — Що ви тут робите?
— З ласки панів доглядаю їх нового двора.
— А пани дома?
— Ще не вернулись. Але ясна панночка є. Он там — у городі. — І старий показав на стежку, на котрій стояла Мотря. — Прошу йти до панночки, а козаків я вже приміщу гарно. В нас тут широко. І для цілого полку місце було б.
Чуйкевич пустився в сад. Мотря з нянею розмовляла, ніби й не бачила його. Сап'янцевим черевичком сливку з доріжки скочувала. Одною рукою підперлася, другою щось няні показувала.
Няня, кашляючи, відійшла.
«Богиня!» — майнуло Чуйкевичеві крізь голову.
Підійшовши на кілька кроків до неї, лівою рукою шаблю притримав, правою шапку зняв, до грудей притиснув і поклонився.
— Вітайте, пане Чуйкевич! — сказала Мотря і подала йому руку.
Злегка підніс її до уст:
— Не пізнали мене? Ми ж давні знайомі, від дітей.
— Авжеж, пізнала, коли по прізвищу назвала.
— Так-то й пізнала, коли паном назвала. Я твій слуга. Мотря поправила коралі на шиї і повела рукою по грубій косі, що вінком лежала на її круглій головці. Найкращий вінок, який можна на дівоцьку голову вложити.
— Ти до батька? — спитала Мотря, зміняючи нараз свій голос.
— До пана генерального судді лист від гетьмана привожу, Мотре, — відповів козак.
— Від гетьмана?.. Що ж він, здоровий? Не жениться?
— Славити Бога, здоровий, а чи жениться, не знаю.
— Про якусь княгиню доповідають, Дольську, чи як її пак.
— Чи одне говорять люди; от і про тебе, про Мотрю Кочубеївну, я чув, нібито вона віддається.
— Ха-ха-ха! Ха-ха-ха! — понеслось по Кочубеєвих садах. Чуйкевичеві здалося, немов це ті великі темно-сині дзвінки роздзвонилися, що їх повно росло біля стежки.