Приїде Любов Федорівна до монастиря провідати Мотрю, а її нема. Не доїхала.
Цікаво побачити б тоді Любов Федорівну.
Сніг паде. Між кінською гривою і Мотриними руками лежить ціла гора. Мотря струшує, він знову паде. Повно його на бровах і на віях, на гарячих устах. Скрізь сніг. Їздець перед Мотрею ніби білим рядном накритий. Він веде.
Їдуть у яр.
Якесь світильце то займається, то гасне. Вовки чи людська оселя?
Лишають світло набоці, скручують на шлях. Знов минає мала година. Мотрі костеніють руки, в ноги теж зимно, бо чобітки тонкі Чому ж вони не їхали до світла?
Ось воно знов. Знов прямують до нього. Мотря розуміє, чому. Щоб відвести слід. Та слід і без того нарано нелегко буде знайти, бо вітер снігом мете, кучугури наносить, пороги впоперек шляху надуває, що проїхати тяжко.
Від світла вузенька смужка снується по шляху, ніби стрічка. Вітер грається нею. Їдуть, ніби їх стрічка тягне до себе.
Крізь снігову метіль бовваніє у ярку млин. Не меле. Колеса замерзли в ледах. Передній їздець гримає шаблею у двері. Довго, довго. Виходить стара жінка з ліхтаркою в руках. Підносить ліхтарку вгору, бачить чорного їздця, хреститься і втікає, їздець ловить її, щось балакає, вговорює — уговорив.
Брама відчиняється широко, і всі п'ять коней вбігають туди.
Мотря зіскакує з коня, мельничка кланяється їй, доторкаючися ліхтаркою землі, і запрошує у хату. Мотря іде. Ій хочеться тепла і світла, хочеться бачити домівку, де живуть люди. Зрозуміє, що таке зчинилося з нею. Зрозуміє або ні. Все одно. Це млин, а не монастир. І того їй досить.
Увійшли в хатину малу й низьку, але чисту і теплу, обвішану образами й рушниками.
В печі горить огонь.
Мотря роздягається. Жінка добуває зі скрині своєї сап'янці і просить ясну панночку, щоб перезулася, бо її чобітки, як луб.
Мотря перезувається і чує, як тепло розливається по тілі. Мельничка тупцює біля печі. Варить теплу страву.
— Коли б знаття, що такий гість, була б зготувала гідну вечерю.
Мотря просить не турбуватися, вона рада, що спічне хвилину й зогріється. Мельничка жалує її:
— Тільки маєтки, до таких вигід звикли і нараз таке. Бог вість що!
Вона вже знає, що зчинилося з молодшою донькою генерального судді.
Вона зі щирої душі пособити рада. Сама дівувала колись.
А до того ніхто Кочубеїхи не любить, усі жалують доньки, бо знають, яке її життя.
— Мені, ясна панночко, можете вірити. Я певна. Не виявлю нікому, хоч би мене і на муки брали. Бачив цей млин не одну пригоду.
Вона розказує дещо. Самі любовні трагедії.
— До мене люди не мають великого розгону. Бояться, що я чарівниця. Мій старий розганяє хмари. Нас шанують.
— А мельник дома?
— До Бахмача поїхав. Гадала, що верне, тому й не гасила світла. Аж вас Господь надніс. Коли б не те світло, може б, і не поступили, бо сніг, що світа Божого не видати. Мій старий, певно, заночує.
— Вам не страшно самій?
— Чого б то? Я стара. Багатств не маю. Люди, як кажу, бояться нас — ворожка і чарівник, кажуть, з чортом тримають. Але то неправда. Ми люди хрещені.
Страва готова. Мельничка йде кликати людей. Приходить тільки один. Тамті поїхали до омшаника. Там їх і чорт не знайде. До омшаника, говорять люди, заворожена дорога. Ніхто без мельника щасливо не проїде. Ніхто й не важиться туди.
Той один входить. Він уже обмив своє обличчя.
Мотря глянула і мало не крикнула з дива, — чура!
— А ти ж тут як?
Стоїть, мов до дверей приріс.
— Розказуй!
— Нема що. Я знав, що панночку вивозять, і знав, що панночці так у черниці, як мені в патріархи. Гадаю собі, на те я чура, щоб від насильства свою панночку боронити. Зібрав певних людей, і засіли ми недалеко річки. Я знав, що гайдуки поїдуть наперед переїзду шукати. Тоді ми й наскочили на вас. Візника зв'язали, загрозили смертю, коли кричатиме, коні від саней відчепили, а решта вже відома.
Мотря простягнула до нього руку. Підійшов, поцілував і спаленів, як рак.
— Спасибі тобі. А що тепер?
— Відвеземо панночку в безпечне місце, а тоді а лишуся при вас, або піду. Як велите.
— А ти б як хотів?
Хлопець крутив мокрою шапкою в руках.
— Постав шапку біля печі, хай просохне, — звернулася до нього Мотря, — а мені відповідай, чи хочеш оставатися зі мною, чи йти?
— Питаєте? Боже ти мій! Авжеж, що оставатися біля вас хочу.
— А тамті?
— Тамті знають дорогу на Січ. Їх давно до коша тягнуло, так коней і збруї не було. А тепер є одно і друге. Генеральний суддя не збідніє. Що для нього три коні.
Повечеряли.
По вечері мельничка полізла з ліхтаркою на піч.
— Поможи мені, хлопче, — сказала до чури.
Чура, не гаючись, поліз за нею.
Мотря дивилася, що вони там робитимуть.
— Добувай уважно! Уважно став, щоб не оббивати вапна!
Вони відіймили велику затулу, і за печею показалася чорна глиб.
Мельничка увійшла з ліхтаркою туди. Мотря побачила комірку з ліжком, — без вікна.
Мельничка постелила добру постелю і попрохала Мотрю у сховок.
— Тут вам безпечно буде, тихо і тепло, — говорила. — Ми ляжемо у світлиці.
— По моїм трупі веде дорога туди, — сказав гордовито хлопець.
Мотря погладила його по голові:
— Бач, який мені козак!
— Ясної панночки найвірніший чура.
На столі стояла ліхтарка, тускле світло вилітало з неї і ломилося по низьких білих стінах.
В комірці, а краще в тайному сховку, нагорі, за печею, було так низько, що Мотря мусіла сісти на ліжку. Попросилая і мельничку біля себе сідати. Хлопець на дзиґлику присів. Душно було. Воздух забігав із світлиці.
— Заки підемо спати, — обіцяла мельничка, — відчинимо двері знадвору, багато свіжого воздуху найде. Спіть безпечно, моя ви царівно, моя донечко люба. В чорнім млині ще лиха не бувало. Крім одного разу.
І мельничка стала розказувати якусь страшну пригоду. Але Мотря не дослухала її. Втомлена і зметружена, заснула.
Мельничка сап'янці стягнула з неї, накрила її і поблагословила на сон.
У БАХМАЧ
— Млин не йде, — казала мельничка, ставлячи ранком перед Мотрею глечик вареного молока. — І завірюха надворі, що крий Боже! Ніхто тут не приїде. Та для всякої безпеки наготовила я для вас селянське вбрання. Коли б лихий кого надніс, то скажу, що моя невістка, а чура буцімто ваш брат. Невістка і так ще не провідувала нас, її не знають, повірять.
Мотря перебралася, злізла з вишки і помагала мельничці готовити обід.
В ушах її шуміло, на душі було важко. Переживання останніх тижнів і днів підкосили її. Почувала втому. До того совість не давала спокою. Питала себе, чи добре вона зробила, що втікла? Але розум відповідав, що не з власної волі втікала, її ж пірвали. Це одно, а друге — кожний боронить свого життя і волі. Мати хотіла позбавити свою доньку волі, донька має право боронитися.
— Буду боронитися проти насильства рідної матері! — сказала собі Мотря.
Непокірлива вдача брала верх.
Згадуючи вчорашнє, соромилася себе самої.
Везли її, як тварину. Дві відьми відпроваджали. Нікчемні й п'яні. І вона не противилася. Робила це для батька.
І соромно було Мотрі, що її рятував чура. Чура панночку спасає.
Лиха була на себе, що серед дороги не вискочила з саней і не загрозила людям, що їх або постріляє, або себе, коли її, не пустять на волю.
Не так принизливо було б.
Але що сталося, те не відстанеться. Пропало… А що тепер?
— Панночко, золотенька, — падькалася мельничка, — лишіть, не томіть своїх білих ручок! Сідайте собі, спічніть.
Хто бачив, щоб така гостя метружилася. Не годиться! Стерла лавку і просила Мотрю сідати на покуті. Мотря рада була ввічливості старої, бо справді почувала чимраз більшу втому. Голова ходором ходила. Коли б млин молов, то гадала б, що це від туркоту коліс. А так знала, що ні.
«А що тепер? — сверлувало в мозку. — 3 батьківською хатою пірвала. Пірвалися золоті нитки. Тепер вона сама й бідна. Тепер для неї тільки того, що він — гетьман!»
Забрехали собаки, вилізли десь із мерви й побігли на шлях за ворота.
— Мабуть, мій старий вертає, — сказала мельничка. — Треба йти відчинити ворота!
Накинула на себе кожух і підтюпцем побігла. Мотря лишилася з думками, з тривогою, з сумнівом. «Беріть мене на муку. Я готова. Поборюся. Щастя дешевою ціною не купити. Заплачу за нього багатством, вигодами, спокоєм — усім. Або таке щастя — якого я хочу, або жодне. Двох щасть нема».
Увійшов мельник. Старий, але кремезний чолов'яга. Очі дивилися грізно, але уста всміхалися лагідно. Він уже знав від жінки, що в них за гості.
— Нелегке діло! — говорив, звітавшися. — Дуже нелегке! Генеральний суддя — не хто-небудь! Але Христос ще більший від нього. Христос казав помагати ближньому в потребі. Не одному я вже поміг, дасть Бог, що і вам станемо в пригоді. Заспокоїтеся!
І він почав розказувати усяких городських новин. Літали ті новини і билися з собою, як нетлі кругом світла. Тим світлом була війна. Розгорювалася, як огнище в полі, і заграва від того огнища била чимраз вище і дальше.
Новини перечили собі. То Петра малювали, як антихриста, то шведів, як чортів. Для Мотрі найважніше було почути, що гетьман у Бахмачі живе, відпочиває. Мабуть, до Різдва побуде. Дуже в Києві втомився, будуючи тую прокляту фортецю. Народ нарікає на нього, що цареві годить. Говорять, в нього і сила є, щоб постояти за бідних, та він не хоче чи не сміє. Весною гадає нові роботи починати.
Кажуть, ще одним перстенем ровів та валів обведе свою Гончарівку.
— Своїх скарбів пильнує, — доповіла мельничка. — Його скарб у Батурині.
— Нібито я не знаю! Але ж і на Гончарівці чимало добра. Говорять, Мазепа від батька Богдана багатіший.
— Богданові маєтки у Великому Льоху.
— Новину мені сказав! Нібито я не чула, що як цей Льох розриють, то звідтам воля встане.
— Воля в людях, а не в Льоху, — гнівно промовив мельник і махнув рукою. — Волю треба добути. А наші люди добувають усього, тільки не волі. У городі тільки й чуєш, що Антін Максима підвів, а Петро забагатів, а Павло зубожів, по судах тягаються, за чуби водяться, а іншої гадки не мають.
Мотря ніби байдуже слухала ті балачки, але в душі дивувалася немало, що двоє простих людей турбуються волею, котрою, мабуть, і хіснуватися не будуть, бо, може, й весни не дочекають, а люди, відповідальні, котрих провидіння Господнє поставило, як світила, на чільному місці, і в гадку собі таких важких питань не беруть.
І совісно зробилося Мотрі, щоб ці добрі люди із-за неї та не мали якої біди.
— Велике вам спасибі, — казала, — що приютили мене, але я у вас не можу довго оставатися.
— Скучно ясній панночці у нашій простій хаті. Відомо — з великого роду!
— Роду — як перебреду, — з жалем відповіла Мотря, — та ніде переночувати.
— Тільки маєтки, такі дорогі убори! — жалувала її мельничка.
— Що мені по уборах, бабусю! Те, що бабі по єдвабі! Не через скуку, а треба мені втікати, щоб не знайшли.
— Того ви не бійтеся, — заспокоював Мотрю мельник. — Ваші люди заячим слідом походили. Вас шукатимуть від Батурина на північ, а мій млин куди на полуднє. Де кум, де коровай! Але якщо ви неспокійні, то й поїдемо під вечір. Хай трохи коні спічнуть. Тепер темніється скоро. Гадаю сховати вас в одного старенького панотця. Бідні, але дуже добрі люди, святі! Челяді в них нема, і живуть осторонь від свободи, біля церкви. Від хати до церкви в них потайник є, про котрий ніхто не знає. Я туди і свого добра дещо передаю, як неспокійно. Там ви будете, як у Бога за пазухою.
— Але де цей панотець живе? — спитала Мотря.
— Годинка їзди від мене. Зараз під Бахмачем.
— Під Бахмачем?
— Так, біля самого Бахмача, ніби на передмістю.
— Спасибі вам!
Вечоріло. Мельник гарно вистелив сани, щоб було доб сидіти, сани ковані, з високим заплечником. Мотрину вбрання зав'язали в клунок, її нарядили в теплі чоботи, І в баранячий кожух, скрутили хусткою так, що тільки очі світилися і видно було кінчик носа, мельник взяв віжка в руки, чура скочив біля нього, мельничка випровадила їх далеко за ворота, перехрестила святим хрестом, — поїхали.
Їзда саньми звичайно підбадьорює чоловіка. Мотрі пригадалися молоді літа — запахло Різдвом. Де вона сього року буде їсти кутю, з ким сяде до святої вечері?
З ким Бог дасть — та не в монастирі, бо вона вольна.
Коні бігли жваво і порскали весело.
— Будуть нам раді! — говорив мельник. «Не знати хто?» — гадала собі Мотря. Чура часто озирався позад себе і раз у раз розпитувався, чи панночці не зимно.
— Тепло мені, як біля печі в Ковалівці, — відповідала Мотря, але чула, що її морозить.
Чура хотів щось говорити, так вітер не давав. Гонив по полях, рівняючи не тільки землю, але й небо з землею. Не було нічого видно, лиш сніг. Їхали без сліду, коні знали до Бахмача дорогу.
— Їх можна і без віжок пустити, зайдуть, — говорив мельник.
Виїхали на невеличкий горбок і на хвилину пристали. Мотря не зважала на це. Думала. Але чура глянув на мельника тривожно, а цей торкнув його ногою, щоб мовчав.
— Панночко, — сказав мельник, — тримайтеся добре, з'їжджаємо в ярок, у балку, — і передав віжки чурі, а сам добув щось із саней.
Мотря вчепилася побічниці від саней і оперлася ногами, чура луснув батогом, злопотів віжками і заверещав так несамовито, що коні вітром помчали вділ.
Перед ними щось розступилося, розскочилося на боки, сани в'їхали в ярок, як у корито, а горою по обох боках захиталися якісь тіні.
Бігли ті тіні, хотіли перегнати сани, але коні вітром летіли вділ, до балки, в котрій з-поміж дерев торчали димарі, а з димарів снувався димок.
«Вовки», — погадала собі Мотря. Та заки вона освоїлася з тією гадкою, мельник крикнув:
— Голову направо!
Мотря перехилилася управо й озирнулася назад.
За ними гналися вовки.
Мельник стрілив, один з них підскочив, скрутився, вівкнув і впав. Вовки кинулися на свого товариша, почалася гризня.
Сани гнали, як буря, мельник набивав рушницю. В балці почули стріл. Вибігли. Але мельник вітром перемчав попід хутір, щоб їх не пізнали. Щолиш за хутором у полі озирнувся.
— Хай буде Господеві слава, — втікли ми, — сказав мельник і перехрестився. — А тепер до панотця їдемо, — додав, звертаючися до Мотрі.
— Ні, поїдемо в Бахмач. Мельник здивувався.
— У Бахмач?
— Так, у Бахмач поїдемо.
— До кого?
Мотря надумувалася хвилину.
— Це я вам у Бахмачі скажу, — відповіла.
Мельник покивав головою і повернув кіньми в Бахмач.
ТОМ II
ДОКИНЬ ДРІВЕЦЬ!
В коминку горів огонь. Тріскали сухі дрівця, іноді вискакували іскри й гасли на залізній блясі. Мармурові стовбці щохвилини зміняли свою краску, як живі. Золочені капітелїа мерехтіли.
З огнища розливалося легке тепло і лагідний запах амбри та живиці.
Карміново-золотисті відблиски блукали по стінах і по меблях просторої низької кімнати.
Біля печі сиділо двох мужчин.
Старий тримав книжку в руках, молодший залізними вильцями поправляв жар.
Подібні були до себе, — тільки одно покоління людське лежало поміж ними.
Розмовляли. Голоси їх гармонійно достроювалися до себе, а слова, ніби осіннє листя з дерев, падали в тишу зимової ночі.
— Кажеш, що нас не люблять, — говорив старший, а в голосі його пробивався легкий смуток. — А кого ж у нас люблять або любили, Андрію? Богдана, Виговського, Дорошенка, кого? Кожного з них величали хвилину, а зневажали довго. Хвалили не за те, що треба, і ненавиділи не тому, що слід. Такий ми вже народ, що топчемо велике. Гадаємо, що це демократія, а воно прямо руїна. Хто з наших людей, що мав більшу голову від других і чогось більшого хотів, діждався старості спокійної і необпльованої могили?