На початку жовтня Сашунька народила здорового величенького хлопчика з рудим чубчиком і неодмінною родимкою на правому плечику. Родимка була дивної форми й найбільше нагадувала… тонку вигнуту шаблю!
Знахарка Марта, що приймала пологи, оглянула немовля й лишилася задоволеною:
– Козаком буде, як я й казала! А родимка яка, родимка наша родова – а?! Ото великий воїн буде, ой великий! Рідній землі на славу, ворогам лютим на загибель. Пишайся синочком таким, Олександрунько!
Щаслива, хоча й виснажена пологами попівна розпливлася в радісній посмішці.
Немовля охрестили в церкві Святого Духа 8 листопада 1517 року й нарекли на честь святого заступника цього дня – Дмитром. Негайно ж слідом за цією радісною подією до Івана Вишневецького примчав на змиленому огирі гонець із родового замку й привіз листа від матері – княгині Тетяни: вона повідомляла, що серйозно занедужала й хоче якнайшвидше побачитися з сином.
Князеві було совісно, що за весь час після отриманого поранення він не написав їй ані слова й навіть не сповістив про всі події останнього року. Стосунки між матір’ю й Іваном були доволі натягнутими: стара княгиня не надто любила старшого сина, він же намагався не турбувати матір зайвий раз, щоб ненароком не викликати в неї осуду якихось своїх вчинків. Саме тому навіть не повідомив їй про своє несподіване одруження.
Водночас народження його первістка – спадкоємця слави князівського роду Вишневецьких – могло змінити ситуацію на краще. Іван сподівався, що якщо не йому особисто, то хоча б онукові новоявлена бабуся зрадіє, тоді він без особливих проблем перевезе свою родину з Рогатина в родове гніздо… Втім, недобре внутрішнє передчуття змушувало його відкладати цю непросту справу на потім.
І от несподівана звістка про хворобу матері сплутала всі плани! Іван зрозумів, що цього разу доведеться їхати одному, а дружину й сина як і раніше залишити в Рогатині. Мабуть, аж до наступної весни… Хлоп’я поки ще дуже мале, Олександрі необхідно відновити сили після пологів. Зима вже близько, на дорогах неспокійно – татарва швендяє… Краще почекати хоча б до весни! А поки що з’їздити додому самому, провідати матір, підготувати її до прибуття молодої невістки й онука…
Мабуть, найкраще вчинити саме так!
Збираючи чоловіка в дорогу, Олександра нишком плакала, потім заходилася благати:
– От знову ти їдеш, а ми тут самі без тебе залишаємося! Давай вже тут перезимуй, тоді всі разом і поїдемо…
– І радий би, ластівко моя, та не можу, ніяк не можу: матінка пише, що дуже їй зле, слізно благає приїхати! Нудьгує без мене, сама розумієш. Важко їй самій після того, як батько мій чотири роки тому помер. Хто ж окрім сина її підтримає?
– А ми як же, Іванку мій миленький?!
– У тебе й батько, і тіточка є! Та я можу й пару дружинників своїх тут залишити, щоб тебе охороняли… Не сама тут будеш.
– Без тебе я однаково що сама-самісінька.
– Я зараз поїду, провідаю матір і негайно повернуся, а навесні неодмінно разом у Вишнівець відправимося!
– Так це аж навесні… Іванку!..
Однак незважаючи на всі застереження, Вишневецький залишався непохитним. Відчувши всю його рішучість, молода дружина нарешті здалася:
– Добре, хай буде по-твоєму: їдь до своєї матінки, але тільки вертайся скоріше. Відчуваю я лихо, Іванку, лихо якесь кружляє над нами.
– Облиш! Нічого не трапиться…
– Пам’ятай, що швидше треба повернутися, соколе мій ясний! А ми на тебе чекатимемо – і я, і синочок твій.
– Неодмінно, моя ластівко! От відвідаю матінку, втішу її у хворобі й одразу ж, швиденько повернусь до тебе й до синочка нашого, – пообіцяв Іван.
Отак і вирішили. Хоча Олександра все ж таки ще поплакала, але вже більше для годиться.
– А раптом ти поїдеш, і ми більше не побачимось?.. – прошепотіла попівна.
Але князь не чув останніх слів коханої, тому що вже скочив на жвавого коня й на чолі невеличкого загону відданих слуг поскакав до матінки у Вишнівець.
* * *
Не відав щасливий чоловік, що зла доля розлучає їх назавжди! Про це знало лише серце молодої дружини. Знало – і мовою серцевого болю кричало, як могло: не кидай мене тут саму, забери із собою, збережи й захисти!!!
Шкода, що грубе чоловіче вухо дуже часто не чує благання й не розуміє мови чуйного жіночого серця: так було і цього разу…
Наслідки виявилися фатальними для всіх.
Що ж сталося з ними такого, чого не очікував і сам князь?..
Глава 4
Підлість
Вишнівець, грудень 1517 року.
Прибувши додому, Іван Вишневецький одразу ж кинувся в покої матері… й зупинився як укопаний на порозі світлиці: стара княгиня Тетяна Вишневецька (у дівоцтві – Полубенська), жива і здорова, сиділа за широким столом, що ломився від страв, і трапезувала зі старим приятелем свого покійного чоловіка – із Семеном Олізаром.
– Матінко?!
Жоден м’яз не смикнувся на обличчі старої княгині, ніщо не змінилося в її величній поставі. Вона не кинулася назустріч синові, залишилася сидіти на своєму місці у звичній для себе гордовито-монументальній позі. Хіба що ледь помітно повернула голову у бік новоприбулого і доволі сухо, через губу процідила, звертаючись чи то до нього, чи то до співтрапезника:
– А от і синок мій нарешті з’явився, не запилився.
– Так взимку ж можна і не запилитися! – у тон їй мугикнув Олізар.
– Матінко… то ви хворі чи здорові?! – Іван відмовлявся вірити власним очам. Що це означає?! Адже мати писала, що занедужала, що їй зовсім зле, і тому їм потрібно негайно побачитися…
– Хвала Богові, синку, твоїми молитвами жива-здорова, як бачиш! – продовжувала єхидствувати стара княгиня.
– Моїми молитвами?! – здивувався Іван.
– Ну так, природно! А що, хіба ж ти не молив Господа про здоров’я твоєї старої немічної матері, перед світлими очима якої ти, невдячний син, не з’являвся он уже скільки часу?!
Вона кинула на ошелешеного Івана підозрілий погляд.
– Молився, ясна річ, але!..
– Тоді чому ти дивуєшся, синку?..
Вражений віроломством матері, молодий князь затремтів від обурення. Це ж треба настільки безбожно брехати… і почуватися при цьому настільки безтурботно!!! Побачивши таку його реакцію, стара княгиня мовила діловито:
– Ти, синку, присядь поруч зі старою матінкою, відпочинь з дороги, поїж-попий досхочу. Як бачиш, до нас Семен Олізар у гості навідався. Та не просто так, а в досить важливій невідкладній справі, про яку клопоче й переді мною, і перед твоєю княжою милістю…
Кинувши на мовчазного гостя не надто люб’язний погляд з-під насуплених брів, Вишневецький опустився на лаву поруч із матір’ю й мовив сумовито:
– Ну, в чому там справа?
– Ми тут порадилися з гостем нашим… – обережно почала стара княгиня, однак зненацька зам’ялася й після крихітної, ледь помітної паузи заходилася нерозбірливо мимрити: – Загалом-то, синку, справа ця давно вже обдумана… Не знаю тільки, чи пам’ятаєш ти… Це ж батько твій, нині покійний… А ти тоді малим був надто, щоб…
– Щоби що?!
Вишневецький надто добре знав свою матір, тому зрозумів: недарма вона змінила тон, ох недарма! Напевно замислила щось негарне.
І тут не витерпів Олізар:
– Та проста справа – простіше нікуди! Непогано би об’єднати й наше майно, і нашу могутність, і наші володіння – от і вся справа!..
– Як, тобто, об’єднати?..
– Та отак: ти, Іване Михайловичу, – купець, а в мене товар для тебе є!
– Що-о-о?!
Від несподіванки Вишневецький підхопився, та настільки різко, що ледь не перекинув лаву. Княгиня при цьому мало не гримнулася на підлогу й усиділа тільки тому, що вчепилася у стільницю.
– А що чуєш, Іване Михайловичу! Все, як між добрими людьми заведено, за старою угодою батьківською.
– За якою такою угодою?!
– Була угода, була, сам знаєш, – кивнула стара княгиня.
– Та справа ж ця давно вже порохом пішла!..
– Синку, ти ж прекрасно розумієш!..
– Не розумію.
– Батько твій покійний, царство йому небесне, не тільки не заперечував би, але навіть дуже порадів би такому союзу.
Вишневецький заскрипів зубами від злості. Та що ж це діється?! Він залишив родину, поспішив до матері, нажаханий думкою про її передсмертне становище… а матуся тут, виявляється, живісінька-здоровісінька!!! Та ще й до того ж займається улюбленою своєю справою – плете інтриги, намагається командувати дорослим сином…
– Угода хоч і стара, але дорожча від будь-яких грошей. Такі справи, Іване Михайловичу, – розважливо мовив Олізар.
– Ні вже, не вийде!.. Нічого у вас не вийде. Не бажаю недоїдків із Сангушчиного столу, – прошипів крізь стиснуті зуби молодий князь, кинувши на гостя недобрий погляд, потім додав, звертаючись до матері: – Дякую вам, матусю, смачно пригощаєте!
І широким кроком попрямував до виходу. Княгиня залишилася за столом, гість кинувся слідом за розгніваним Іваном.
Олізар колись давним-давно заприятелював з покійним князем Михайлом, незважаючи на те, що був, по-перше, далеко не настільки знатним, а по-друге – на десять років старшим. Втім, емоційний, сміливий до безрозсудства Михайло і практичний, розважливий Семен прекрасно доповнювали один одного. Їхня невеличка зведена дружина, що складалася з вірних козаків, користувалася повагою всієї околиці. У діях проти татарських навал добре продумана Семеном тактика засідок і раптових ударів підкріплювалася відмінно поставленою у Михайла розвідкою.
Час минав, і шляхи друзів почали потихеньку розходитися. Спочатку Михайло одружився й зайнявся облаштуванням маєтку. Ні, бойові товариші зв’язку не втрачали, але все-таки обмін посланнями й рідкі візити в гості – це вже не те…
Але потім і Семен улаштував своє життя, причому досить вдало: ще б пак, за дружину йому дісталася іменита й родовита княгиня з роду Острозьких – родичка самого князя Костянтина Острозького!!! Здавалося б, разом із цим шлюбом Олізар нарешті одержав від життя всі можливі блага: і величезний посаг, і становище у суспільстві… Чого ж іще бажати?!
Діти в них народилися майже одночасно: у Михайла – син Іван, у Семена – дочка Настуся. Щасливі батьки вирішили неодмінно оженити їх, коли виростуть. Іванко був досить емоційним хлоп’ям, Настя ж, як і все жіноцтво з родини Острозьких, – надзвичайно гарною й лагідною. Чутки про спокусницю розбурхували чоловічу уяву, подивитися на дівчинку приїжджали імениті персони…
Отут Семен і порушив слово, у 1512 році видавши красуню дочку за Януша Михайловича, князя Сангушка-Коширського, за що одержав у подарунок маєток Бєлашов! Настя, зрозуміло, наплакалася досхочу – тим паче, злі язики посилено розпускали плітки про прокляття, що витало над родиною Сангушків. Але батько стояв на своєму, і дочка зрештою упокорилася: а що тут вдієш?! Іван же так легко заспокоїтися не міг. Щоб розвіяти сум, зібрав невеличкий загін і поїхав патрулювати межі своїх володінь.
Тим часом, сімейне щастя новоспеченої княгині Сангушко-Коширської тривало недовго: усього через якихось два роки заповзятливому Олізару довелося підшукувати Настусі нового чоловіка… Та налякані чи то родовим прокляттям Сангушків, що цілком могло перейти на його дружину, чи якимись іншими обставинами, але наречені тепер обходили десятою дорогою колись завидну наречену.
Отоді-то і згадав Семен Олізар про стару угоду зі своїм покійним товаришем Михайлом Вишневецьким. А й справді, чом би не виконати її?! А що Настуся побувала за іншим?.. Ну, то й що такого! Був у неї чоловік Януш Михайлович Сангушко-Коширський – і нема його, як не було, а буде тепер у чоловіках Іван Михайлович Вишневецький!!! І ім’я ж однакове в них обох: Іван Михайлович! Яка фатальна випадковість… Зате дітей у першому шлюбі не нажила, натомість статок і становище в суспільстві прижила!..
Окрилений надією, Олізар прибув у родовий маєток князів Вишневецьких, але Івана не застав, знайшовши тут одну лише княгиню Тетяну. Втім, заповзятливого Семена ця обставина не збентежила. Швидко знайшовши спільну мову зі старою вдовою, він нишком заговорив про листа, в якому непогано б висунути аргументи, проти яких жоден син не встоїть! Піддавшись умовлянням Олізара, княгиня написала фатальне послання, де в основному йшлося про нібито погане самопочуття матері й палке бажання побачити сина хоч би перед смертю…
Пастка була розставлена вмілими руками.
Зрозуміло, «дичина» попалася – інакше й бути не могло!..
– Стривай, Іване, не гнівайся на матір, – гукнув Семен молодому князеві, щосили намагаючись наздогнати його.
Втім, Вишневецький ніяк не відреагував на окрик.
– Та не біжи ти від мене, немов очманілий!..
Тепер молодий князь зупинився, обернувся до Олізара й неприязно процідив крізь зуби:
– Ніколи я ні від кого не тікав, ще чого…
– Ну, ясна річ! Ти незмінно відрізнявся гордістю й хоробрістю, – відхекуючись після швидкої ходи (майже бігу!), Семен зупинився перед Вишневецьким і заговорив якомога м’якіше: – Я так давно не бачив тебе! Ти за цей час виріс, змужнів… Просто орел, як я подивлюся! А між іншим, я тебе пам’ятаю всього лише п’ятнадцятирічним хлоп’ям… Коли батько твій покійний Михайло вкотре збирався в похід на бусурман, коли вирішив тебе із братом твоїм Олександром прихопити – пам’ятаєш?..
– Чого б не пам’ятати, – процідив крізь зуби Вишневецький.
Олізар же продовжував у колишньому піднесеному тоні:
– Ох, яким же хвацьким вояком був твій батько! А ти весь у нього вдався і вродою, і статтю…
Очі Олізара заблищали демонічним вогником. Чим довше слухав Іван його слова, тим глибше поринав у спогади. Потихеньку очі його почали злипатися: позначилася втома після довгої дороги й загальна тяжка гнітюча атмосфера рідної домівки.
Мати завжди уявлялася Іванові не жінкою із плоті та крові, а такою собі величною кам’яною статуєю. Він щиро дивувався батькові: як цей життєрадісний, жвавий лицар уживався з кам’яною скульптурою, у якої ну зовсім не було ні почуттів, ані емоцій – сам лише суцільний тверезий розрахунок?! Не дивно, що після смерті старого князя Михайла син просто втік з рідного дому, щоб тільки не стати таким, як його мати – безжальним і безсердечним. Молоде трепетне серце Івана прагнуло насиченого життя, скороминущих розчарувань, палкого кохання – загалом, усього що завгодно, аби не життя за раз і назавжди встановленим церемоніалом!!!
– Отож, дорогий ти мій Іване Михайловичу, у мене до тебе пропозиція, якщо ти ще не забув про це…
Слова Олізара повернули Вишневецького до реальності.
– Що?..
Судячи з реакції, він і досі не отямився остаточно, тому Семен продовжив жваво:
– Сподіваюся, ти все ще не забув мою красуню Настусеньку?..
– Як же її забудеш, – неохоче мовив Вишневецький.
Незважаючи на досить безсторонню розмову, що тільки-но відбувалася у материній світлиці, тепер, за відсутності старої княгині, йому не хотілося сваритися з Олізаром. Зрештою, це ж славетний воїн, товариш його покійного батька… хоча, зрозуміло, він не вирізнявся ні високою моральністю, ані шляхетністю…
– Отож я й веду весь час про те, що дочка моя тепер знову вільна, – тон Олізара зробився урочистим.
– А я, здається, повідомив у присутності моєї шановної матінки, що не хочу харчуватися недоїдками із Сангушчиного столу… Та й не можу….
– Але послухай-но, хоробрий мій лицарю Іване Михайловичу!..
І Вишневецький не стерпів. Вирішивши завершити настільки неприємну бесіду одним махом, він мовив холодно:
– Мене ця пропозиція анітрохи не цікавить, бо я вже одружений.
Потім розвернувся й пішов геть – хотілося будь-що виспатися з дороги.
Такої відповіді Олізар ніяк не очікував!!! Сказати, що він був ошелешений, – це не сказати нічого!.. Дещо заспокоївшись, він злодійкувато озирнувся на всі боки, щоб з’ясувати, чи не чув хто останніх слів молодого князя. Здається, довгий замковий коридор був порожнім… Семен постояв якийсь час, збираючись із думками, потім поспішив до старої княгині. Знайшов її там же, де й залишив, – у світлиці за столом.