– Ти що накоїв зі своїми людиськами, га?! Що накоїв, гнидо смердюча, розумієш?!
– А що такого?.. – абсолютно щиро здивувався Прохор.
– Тобі як було велено вчинити?!
– Зробити видимість татарського набігу – я ж це сам і запропонував…
– Ну?!
– Залишених князем дружинників повбивати, щоб не заважали, на околиці Рогатина, де, за отриманими відомостями, живе князівська дружина, людиськ з хат повикурювати, всіх бабів з малолітніми дитинчатами перестріляти, а решту…
– Так! І що ж твої паскуди накоїли?!
– А що такого?!
– Куди ця сама новоявлена княгиня поділася?!
– Її схопили, потім у лісі прибили, двоє повезли кудись подалі в хащі поховати…
Коротко розмахнувшись, Семен ударив Копила кулаком в обличчя.
– За що, ваша милосте?! – зойкнув ошелешений слуга.
– За те, що твої людиськи князівську дружину там же, в Рогатині, не прибили – от за що!!!
– Так вона ж з кинджалом була, виявляється, – хто ж знав-то?!
– З кинджалом?!
– Ну так!!!
– Одна баба з кинджальчиком проти дюжини кремезних козаків?!
Ще один удар. Цього разу Копил промовчав, розуміючи справедливість хазяйського докору.
– Мовчиш?! І правильно!
– То в чім річ, ваша милосте?! Князь же думає собі, що згоріла його коханка в хаті своїй – ну, то й нехай думає!!!
– Згоріла?!
– Так!
– У хаті своїй?!
– Ну так!..
– А хто ж там згорів, коли людиськи твої в ліс її потягнули?!
– А хтозна! Головне, щоб князь…
Третій удар в обличчя змусив Копила замовкнути.
– Та-а-ак, далі… Що з немовлям трапилося, з цим вилупком князівським?!
– Згорів він!
– Як так згорів?! І він згорів?!
– А в хаті разом з батьком цієї самої князівської…
Одразу на обличчя Копила впав черговий потужний удар.
Передчуваючи недобре й облизуючи кров з розбитих губ, Прохор з жахом вислухав наступні слова хазяїна:
– Отже, нічого поганого вилупкові князівському не зробилося! А-ні-чо-гі-сінь-ко-о-о – зрозумів, бовдуре?! Виявляється, метка матуся встигла відвести свого батька до церкви, туди ж віднесла й маля!!! Твої людиськи церкву цю саму обшукати здогадалися?!
– Не знаю!.. – поринаючи в безодню жаху, промимрив Копил.
– Не знаю!.. Не знаю!.. – передражнив слугу Олізар. – А треба було б знати. Оскільки тепер князь Вишневецький заявився сюди разом зі своїм вилупком та ще і з якоюсь новоявленою мамкою!..
Семен замовк, щось обмірковуючи. Але раптом відпустив слугу, відійшов до далекої стіни, впав на лаву й прорипів слабким старечим голосом, більше схожим на стрекотіння цвіркуна, ніж на звичайний грізний «олізарівський» рик:
– І знаєш, що запропонував мені Вишневецький?! Добре, каже, згоден – мовляв, візьму за дружину твою дочку Настусю…
– Так у чім же річ?! – здивувався Копил. – Ви ж для того все це й затіяли, щоб…
– Я все це затіяв, щоб моя дочка від князя Вишневецького діточок прижила! А тепер виходить, що мені потрібно до своєї родини князівського вилупка прийняти, якого твої людиськи вбити не сподобилися.
– Як це?!
– Та отак!.. Вишневецький сказав: мовляв, моєму синочку терміново мати потрібна, отже, Олізаре, візьму я за дружину дочку твою Настусю, але з однією умовою – щоб була вона княжичу моєму Дмитрикові ріднішою від матері рідної, котру татарва підстрелила й у хаті спалила… Нехай усі близькі мовчать про те, що не твоя Настуся його на світ Божий народила. І ти мовчи, тестю мій новоспечений. А хто княжичеві хоч слово правди бовкне, того я!.. особисто!..
Олізар зробив руками жест, немовби душив когось. І закінчив плаксиво:
– От що ти накоїв разом із твоїми людиськами вошиними – зрозумів тепер?..
Копил убито мовчав. Тоді Семен заговорив знов:
– Чи всі твої помічнички повернулися вже після тієї справи?
– Не всі: трьох князівська жінка прирізала, двоє відправилися у лісові хащі її тіло схоронити та заразом і татарських речей позбутися. Щоб ніяких слідів, отже…
– Ну, тоді затям: коли додому повернемося разом з усіма – кожен із твоїх людиськ як особисту мою вдячність за отаку службу дістане по десятку батогів!
– Але ж, господарю!..
– А ти, Копиле, всі двадцять отримаєш!!!
Голос Олізара нарешті зробився колишнім – грізно-рикаючим.
– Помилуйте, хазяїне!..
– А хто помилує мене, кому чужого княжича тепер потрібно буде виховувати, немов рідного онучка?!
Слуга розсудливо промовчав.
* * *
Повернення двох шибайголів, які поїхали шукати татар і продавати їм бранку, так і не дочекалися. Що з ними стало, не відає ніхто. Може, побачивши у них не тільки непритомну жінку, але й татарський одяг зі зброєю й зрозумівши, з кого все це добро знімали (і при яких обставинах!), розлючені кримчаки просто прирізали невдалих «купців». А може?.. Втім, мало що траплялось у ті неспокійні часи!
Одне зрозуміло: якби не жадібність цих дріб’язкових брудних людиськ, наша історія закінчилася б досить швидко: зв’язану Олександру схоронили б під шаром труску в якомусь яру або утопили в ополонці – на тім, як кажуть, і кінці у воду…
Але, на щастя чи на нещастя, самовільне й зовсім неважливе, на перший погляд, рішення Олізарових прислужників круто змінило майбутнє, принаймні, не тільки однієї гігантської імперії, але ще низки країн…
Що ж очікувало попереду на нещасну страдницю?
Глава 5
Бранка
Дикий степ, 1518 рік.
Усвідомлення себе поверталося повільно, накочувало і знову зникало, залишаючи по собі біль, що пульсував десь між тім’ям і потилицею, та брудно-криваві спалахи тьмяного світла, що в такт із болем розривали пітьму безпам’ятства.
Перша картинка реальності, більш-менш чітко закарбована у пам’яті, була така: вдягнені по-зимовому троє чоловіків у кошлатих шапках з лисячими хвостами (з одягу чомусь найбільше запам’яталися саме шапки) стоять один напроти іншого й про щось сперечаються незрозумілою мовою, запекло тицяючи пальцями то кудись удалину, то на речі, навалені купою неподалік. За ними видніються стриножені коні.
Дерев поблизу немає: чи то луг, чи степ. Сонця на небі не видно – його закрили низькі шаруваті хмари. День зараз, ранок чи вечір – сказати важко: зима… Так, саме зима: лежати на снігу холодно… а лежала вона саме на снігу!
Побачене породило у збудженому мозку якісь неясні, але водночас чітко пов’язані з небезпекою асоціації, що вилилися в миттєве рішення: БІГТИ, ТІКАТИ ЗВІДСИ!!!
Вона спробувала поворухнутися, однак, по-перше, виявилося, що руки туго скручені за спиною, а по-друге, навіть найнезначніший порух відбився диким розривним болем у потилиці. Полонянка жалібно застогнала. Один із чоловіків миттю залишив інших сперечальників, підійшов до неї, легко підняв із землі, поклав собі на плече й поніс до своєї присадкуватої кобилки. При цьому, незважаючи на біль, що посилився, бранка помітила трохи далі ще двох чоловіків – тільки ці розпласталися нерухомо, застигли у неприродних позах, а сніг довкола них був пофарбований чимось червоним.
Розглянути усе це більш детально полонянка не встигла: її саме донесли до коня, перекинули через сідло… і для вірності вдарили кулаком кудись у шию. Удар відбився у збудженому мозку вибухом нестерпного болю. Нещасна скрикнула і знепритомніла.
Наступного разу отямилася в якомусь візку: лежала просто на купі абияк навалених речей, вінчаючи цю купу і немовби ставши її прикрасою. Голова нестерпно нила, біль буквально розривав її на шматки! Спрага висушила нутро, навіть губи пошерхли. Поранена застогнала й вимовила одне-єдине слово:
– Пити…
Візок миттю зупинився, причому різке припинення руху відгукнулося в потилиці новим нападом болю. Десь збоку зарипів сніг, сіро-біле навколишнє світло майже повністю закривало обличчя темношкірого татарина з вузькими розкосими очицями й чорною з легкою сивиною ріденькою борідкою. Знову її охопило почуття небезпеки, знов закортіло бігти… але тепер у бранки не вистачало сил, навіть щоб поворухнутися. Тому вона повторила своє тихе благання:
– Пи-и-ити… Пи-и-ити…
Обличчя татарина на мить зникло і з’явилося знову, а на губах вона відчула щось приємно-холодне. Скосила очі: татарин тицьнув їй в обличчя пригорщу снігу. Новий спогад сплив у збудженому мозку. Точніше, не спогад, а… кимсь сказані слова: «Ану ж бо, пустунко, не смій їсти бурульки! Вони холодні, ти ж застудишся, дурненька!..»
Спогад зігрівав душу, але водночас викликав якусь сторожкість. Хто вимовив ці слова, коли? Що сталося з цією людиною… тобто з цією жінкою?!
Так-так, із жінкою… Саме із вже літньою, але такою турботливою ласкавою жінкою!..
Але сталося щось негарне: на розум спадали тривожна обстановка, незрозумілі вороги, осяяна полум’ям пожежі ніч, встромлена поміж лопаток стріла, тужливий стогін…
Смерть!!!
Але ні, ні!.. Думати про смерть ніяк не хотілося: від цього лише подсилювався розривний біль у голові. Зате крижаний смак пухнатого снігу настільки приємний… майже як смак тієї бурульки з далекого дитинства!..
Дочекавшись, коли пригорща повністю розтане, бранка просмакувала кожну крапельку холодної вологи й мирно заснула на купі награбованого барахла під розмірене порипування коліс татарського візка.
* * *
Але то були всього лише окремі картинки, що насилу складалися у щось цілісне. У всякому разі, пізніше вона ніколи не змогла б із упевненістю сказати, скільки часу й у якому напрямку її везли засніженим степом, а також хто були люди, що передавали її один одному… або що перепродували?!
Цього вона не знала.
Перший же більш-менш цілісний спогад мав такий вигляд. Вечір. Зовсім незнайоме і якесь чужинське, до нестями незрозуміле житло. Схилившись над нею, незнайома літня жінка намагається напоїти її запашним відваром з довгастої дерев’яної миски. Пошерхлі губи мимоволі жадібно ловлять напій, а жінка примовляє:
– Отак, Настусю, добре, добре! Пий, рідненька, пий і одужуй.
Потім крізь тупий головний біль і безперервне гудіння у вухах прорвалися стогони й приглушені ридання знесилених людей. Раптом хтось заголосив, але свиснула нагайка, тоді пронизливий крик перейшов у слабкі схлипування, які незабаром припинилися зовсім… або ж перестали сприйматися збудженим мозком.
– Настусю, ти як? – запитала незнайомка, що схилилася над нею. Поранена зрозуміла, чим викликане стурбоване запитання: вона перестала сьорбати відвар з піднесеної миски.
– Чому ви мене Настею кличете? – запитала, намагаючись відсунути дбайливу руку.
– А тебе тут усі Настусею кличуть через рану твою.
– Через рану?.. При чому тут рана!
– Так тебе ж, дитинко, так по тім’ячку вперіщили, що там уся голова розбита! Один лише Бог милостивий знає, як ти після такого удару живою залишилася. Хіба що коса тебе врятувала – онде у тебе волосся яке пишне…
По тім’ячку?!
Дрючком, здається?!
Або каменем?..
Однак спроба згадати подробиці викликала лише новий напад болю. Незнайомка тим часом продовжувала:
– Але це добре, а от як у дорозі не померла?! Я вже стільки поранених на своєму віку бачила, а й то думала, що ти помреш на третій день після того, як тебе сюди привезли… Але, дивлюся, вже два тижні протягнула, зараз от на третій пішла.
– Третій тиждень… Ой, а чи довго мене везли сюди?
– А хто ж його знає, дитинко!
– Тоді скажіть, де це я?
– У полоні, Настусю, де ж іще…
– У полоні?!
– Ну так, у кримчаків.
– Ой?! Невже ж у самому Криму?!
– Що ти, що ти! До Криму того, мабуть, далеченько… Тут у них посеред голого степу начебто поселення тимчасове, кочовище чи як його ще назвати можна! Загалом-то, сюди бусурмани звозять усе, що довкола награбувати встигли. Такі от справи, Настусю.
– Настуся, Настуся… Мене…
Вона трохи забарилася, потім заперечила рішуче:
– Ні, мене не так звуть!
– А як же тоді, дитинко?
– Як?..
Тієї ж миті колишня рішучість зникла, змінившись непевністю: можливо, її колись справді звали Настусею… але нечасто й начебто жартома… Але по-справжньому ж так не буває! Якимсь іншим було ім’я – от тільки яким саме?!
– Не знаю, – зізналася нарешті.
– Ну що ж, отже, відгукуйся на Настусю, поки не згадаєш!
– Добре… А вас як звати?
– Ганною.
Знахарка ще раз напоїла її трав’яним відваром, перемінила пов’язку на голові, тицьнула в руку половинку зачерствілого коржа і залишила у спокої. Так було й наступного дня, до вечора ж усі несподівано ожили, заметушилися. Ганна, проходячи повз неї, шепнула потихеньку, що татари зібралися переганяти їх на нове місце, тому що за ними нібито погналися козаки. І хоча нестерпний біль так і розривав голову, у серці зародилася слабка надія: а раптом станеться диво – загін козаків наздожене їх і звільнить бранців?!
Разом з тим виникла й поступово зміцніла впевненість…
Так-так, справді, у неї ж є коханий!
Хоробрий, героїчний, котрого кличуть…
Кличуть!..
І хоч ім’я вона згадати не могла, але чомусь твердо впевнилася: це він, саме він – її суджений – веде по сліду мерзенних викрадачів загін хоробрих козаків, він звільнить її, вирве з хижих пазурів кримчаків!!!
Як раптом…
– Іванко! Тіточко Ганно, його Іванком кличуть!!!
– Кого, мила?
– Чоловіка мого! Це він, він веде козаків, щоб нас порятувати, я знаю!..
– Хто він? Твій чоловік?
Не зважаючи на недовірливість у голосі знахарки, вона палко вигукнула:
– Ну так, адже він… Ну так, він же князь!!!
– Князь?
Літня знахарка недовірливо оглянула жалюгідне лахміття, у яке була вдягнена молодиця, яка, мабуть, з’їхала з глузду. Нічого не сказавши, відійшла подалі: мало чого можна чекати від божевільної?! Втім, звідки Ганні знати, що все почуте – найчистіша правда! Хоча вона й не могла нічим підтвердити свої слова, однак відчуття власної правоти для неї самої вистачало з надлишком. Справді, деякі речі вмирають лише разом з людиною, а поки живий, їх нічим із серця не витравити!..
Тепер думка про те, що її коханий Іванко перебуває десь поблизу, що він незабаром наздожене клятих кримчаків і звільнить її, давали пораненій сили переборювати тягар пішого переходу через степ. Іти справді було нелегко: чи тому, що весна поступово відвойовувала права у зими, чи через те, що гнали їх на південь, але з кожним днем ставало тепліше. Сніжний покрив спершу підтавав, потім зник остаточно, тож насичений водою верхній шар землі поступово перетворювався на бруд, у якому грузнули босі ноги.
Зв’язані або сковані по декілька людей, позбавлені надії мученики брели, а татари підганяли їх нагайками. Бранці стогнали, ридали, голосили, але йшли усе далі, не насмілюючись ослухатися погоничів, торували в нескінченному степу лиховісну стежину смерті. Чорні круки летіли слідом, розраховуючи на легку поживу.
У цій атмосфері загальної покірності й розпачу думки про доблесну козацьку дружину під проводом хороброго князя Іванка поступово вивітрилися зі збудженої свідомості молодої жінки, що замість втраченого прийняла нове ім’я «Настуся». А потім вона остаточно зневірилася в реальності своїх неясних спогадів! Звісно ж, її чоловік Іванко – це не більш ніж вигадка збудженої свідомості, наслідок удару дрючком у потилицю. Одне добре: на той час поранена остаточно пристосувалася до труднощів пішого переходу через дикий степ.
Втім, найжахливішими були привали: татари ґвалтували жінок, добивали немічних. Стогін і дикі зойки долинали звідусіль. Жах і безвихідь сковували волю, не давали найменшої можливості думати… Одне лиш питання хвилювало нещасну бранку: «Чому?! Чому ніхто жодного разу не вдарив мене? Може, тому, що після чергового переходу я каменем падаю на землю й тихесенько покірно лежу?..»
Онде чоловік упав, немов підкошений: кинувся на озвірілого бусурманина, намагаючись захистити від нього чи то дочку, чи дружину, – а тепер лежить мертвий. Може, залишився б живим, якби був тихим і мирним, як от вона?.. А так і не допоміг нікому, й життя позбувся! Он жінка заливається слізьми: татарин нещадно шмагає її нагайкою, а вона голосить щосили…