Наталка СМОТРИЧ
1
Яна Прокопчук потерла втомлені очі, глянула на годинник, що стояв на її робочому столі та здивувалася. Сьома вечора, час додому. Треба виганяти вже своїх бешкетників із храму знань. Щось вони засиділися.
Підвівшись, дівчина перетнула крихітний коридор, що розділяв бібліотеку та власне читальну залу, і постукала у масивні, ще старої роботи, двері. Зачекала хвильку і, почувши дзвінке дитяче «можна», потягнула двері на себе. Ця її звичка — завжди стукати та чекати дозволу ввійти — чомусь доводила колег до сказу. Особливо нервувала директор школи.
— Що це за вигадки, Яно Миколаївно? — цікавилася Клавдія Петрівна, і її товстенькі пальчики обурено ворушилися в унісон словам, шарпаючи незмінний шовковий бант під комірцем незмінно білої блузи. — Ви — доросла людина, завідувачка бібліотеки, і питаєте у тих шмаркачів, чи вам можна увійти до вашої ж читальної зали?! Геть уже їх розбалували! До непристойності!
— Ця зала не моя, а бібліотечна, — спокійно, але твердо відповідала Яна, не уточнюючи, що, за повної відсутності підлеглих, вона завідувала лише книгами і сама собою. — А з тих, як ви кажете, шмаркачів дуже скоро виростуть дорослі. Точно такі, як ми з вами. І я не бачу кращого способу привчити їх поважати інших людей, ніж наочно демонструючи, що таке повага. Вони мають пізнати це на власному досвіді.
— Ох, моя дитино, — скрушно зітхала директриса, змінюючи тон з докірливого на турботливо-батьківський, — а у тебе він є, той досвід? Хоч якийсь куценький, га? Геть ти у книжках своїх загубилася, світу білого за ними не бачиш. А світ, він, знаєш, білий, та не дуже. Тобі бракує відчуття реальності.
На цьому місці Яні зазвичай — і дуже сильно — кортіло заявити, що Клавдії Петрівні бракує тактовності, але, звісно, нічого такого вона собі не могла дозволити. Просто схвально кивала головою, ніби погоджуючись з очевидним, та ніяково посміхалася — мовляв, що виросло, те виросло. Отака я, що вже зробиш.
Утім, діти на неї ніколи не нарікали. Вони поважали її працю. Яні вдалося прищепити їм усім — від першокласників до випускників — якщо не цілковите захоплення книгою, то бодай шанобливе ставлення до неї. Ось і зараз дітлахи зустріли свою бібліотекарку радісним у-у-у-у.
— Так, пані та панове, прошу збирати речі та повертати книжки, видані на абонемент.
Радісне у-у-у-у миттєво змінилося на вдавано ображений стогін.
— І не погано було б прискорити цей процес, — ігноруючи школярське незадоволення, додала Яна. — Читальна зала працює до шостої вечора. Ми й так затрималися на цілу годину.
— Яно Миколаївно, — прохально пропищав тоненький, як у мишеняти, голосок із заднього ряду, — а можна мені взяти додому «Магістра розсіяних наук»? Я нічого не встиг…
Яні не довелося напружувати зір, щоби впізнати, хто це. Миколка Кухарчук із п’ятого «Г», не дуже тямущий, зате вельми старанний трієчник, що з усіх сил намагається стати хорошистом, аби потішити маму, яка ростить його сама. У хлопчика геть погано з математикою, і «Магістр», мабуть, саме те, що йому зараз потрібно. Навчання у формі розваги. Ну й нехай. Урешті-решт, правила на те й створені, щоби їх змінювати, якщо дуже потрібно.
— Можна. На три дні, як виняток.
— Ой, дуже дякую! — Миколка аж підстрибнув від радості. — Якщо хочете, я залишу вам заставу.
— Гадаю, ми обмежимося взаємною довірою, — Яна сумно всміхнулася. Миколчина мама працювала шкільною прибиральницею, і «статки» тьоті Каті ні для кого у місті не були секретом. — Підійди до мене, я запишу книгу до твого формуляра.
Метушня у бібліотеці та залі тривала ще з півгодини, а насамкінець, коли обидва приміщення спорожніли, Яна пройшлася рядами поміж столів, перевіряючи, чи не забув хтось ручку або рюкзак. Огляд виявив лише кілька паперових літачків на підлозі та свіженький напис чорним маркером на жовтій стільниці парти: «Вася любить Ді». Яна похитала головою, викинула літачки у відро для сміття, змочила свій носовичок у дешевеньких парфумах і стерла крик душі сердешного Васі. Ще раз озирнулася навколо і, переконавшись у тому, що все гаразд, замкнула свої володіння, повісила на плече полотняну сумку, як завжди, набиту книжками, і пішла додому.
Надворі фіолетовим полум’ям бузку буяв травень. Від квіткових пахощів паморочилося у голові. Поспішати було нікуди, і Яна вирішила трохи пройтися. Який сенс залазити в душне, іржаве черево маршрутки, економлячи невідомо навіщо десять хвилин, коли навколо тебе така лагідна весна? Та не встигла Яна зробити й кількох кроків, як її хтось покликав. Дівчина озирнулася і на її втомленому личку спалахнула радісна посмішка.
— Генику! Яким вітром, брате?!
— Попутним, — високий стрункий брюнет у сірому костюмі та при краватці, незважаючи на куряву, що здіймалася в повітря з кожним його кроком і товстим шаром осідала на чорних лакованих черевиках, швидко перетнув вулицю і обійняв сестру. Яна втішено зітхнула і відсторонилася, щоб як слід роздивитися Євгена.
— Давно не бачилися. Цвітеш і пахнеш.
— Дякую, сестричко. На жаль, не можу повернути тобі комплімент. Ти виглядаєш змученою, — Геник, в миру — Євген Васильович Горенко, власник і директор юридичної компанії «Консул», стягнув із плеча Яни сумку, вдав, що зважує її на правиці, крекнув і застогнав, імітуючи жах та надзвичайне перенапруження. — Як завжди, повна торба інформації?
— Авжеж. А що вдієш? Ми тут інтернетами не балувані, — огризнулася Яна, радше за звичкою, ніж зі зла. Євген кивнув.
— Знаю. Але це ще півбіди. Ти нічим не балувана, ось що мене хвилює. Припадаєш тут порохом, як моє взуття. Коли помреш, тобі й могили копати не доведеться. Досить буде поставити пам’ятник на той горбик утрамбованого пилу, що якраз встигне утворитися над тобою до того часу.
— Спасибі за турботу, — сухо промовила Яна. — Мені лише двадцять вісім, так що почекай із горбиком, добре?
— Тобі вже двадцять вісім, — не відставав Геник. — Уже. А чого ти наразі досягла? Що ти маєш? Ані подруг, ані чоловіка, не кажучи вже про престижну роботу чи гроші. Жодних перспектив. Це життя, по-твоєму?
— Ні, звичайно, — Яна сплеснула руками, — це у тебе життя! Маститі клієнти, важливі угоди, дорогі іномарки, віскі, сигари, дівчата-моделі — а я так, випадково народилася. Суцільне непорозуміння, та й годі.
Від почутого Євген аж зупинився.
— Я ніколи не думав так про тебе.
— Я знаю, — Яна пом’якшала. — Знаю. Ти єдиний з усієї родини ніколи не ставився до мене, як до упослідженої. Але завжди вперто ліз у моє життя.
— Ну, інакше не був би я юристом… Та й взагалі — це все заради твого ж добра, сестро, — Геник поновив рух, кваплячись за Яною. — Ти варта куди більшого, ніж животіння у шкільній бібліотеці за три копійки так званої зарплатні та самотні вечори з книжками в обнімку. Ти ж у мене гарненька, начитана, розумна. У самому Києві вчилася! Ні, щоб там і залишитися, якось долю свою влаштувати… Чого ти сюди повернулася?
— Я люблю книги. Дуже. Невже це так важко зрозуміти? Що ж до решти… Смерть бабусі можна вважати поважною причиною для повернення, як гадаєш? — дівчина вдала, що сердиться, хоча жодного гніву не відчувала. Цю розмову і всі її можливі варіації Яна встигла вивчити назубок. — А відсутність житла у столиці та наявність його тут?
— Це житло?! Не сміши мене! Однокімнатна квартирка чи, радше, комірчина татуся Карло, без жодних вигод, на околиці містечка, саме містечко теж така периферія, аж далі нікуди, і ти вважаєш, що добре влаштувалася? — непідробно обурився Євген.
— Саме так. Очевидне-неймовірне. Люди не лише в містах-мільйонниках мешкають, мій балакучий брате. Я щаслива тим, що маю. Якби не ця, як ти кажеш, комірчина, що мені бабця заповіла, царство їй небесне, що б я робила? Де б жила? І чого ж ти, повідай, зі свого такого розпрекрасного обласного центру їздиш до Квітневого ледве не щотижня? Що тебе жене сюди, га? Там у тебе квартира з вигодами, п’ятикімнатна, так? А ти навіщось тут дачу будуєш… Парадокс? Як, до речі, там справи йдуть? Скоро новосілля?
— Скоро, скоро, баки мені не забивай! Матимеш запрошення, — Геник замислився над аргументами сестри, але за хвильку оговтався. — Ні, ну повітрям тут подихати, відпочити день-другий — це святе, я ж нічого не кажу. Але жити тут постійно? — він зробив кумедну міну. — Тут, де мухи від нудьги мруть? Де на збиту машиною курку некролог у районній газеті друкують? Тут же геть нічого не трапляється! Саме слово «новина» — лайка. Ті, хто у голові більше однієї клепки мали, всі давно звідси поїхали! А у школі твоїй працюють лише пошлюблені пенсіонери!
— Та далася тобі моя школа! Це ж не клуб знайомств. Краще скажи, як там Віка і Ліда? У них усе гаразд?
— Та що з ними станеться? — при згадці про своїх рідних сестер Євген скривився вже непідробно. — А чому ти питаєш? Скучила?
— Неймовірно. Мене так давно ніхто синьою панчохою не обзивав… Ніхто не фиркав услід, критикуючи мій одяг… Просто ностальгія замучила. Заміж мадами ще не повиходили?
За відповідь слугувала ще одна красномовна гримаса.
— Три дівки у мене на відданні, — поскаржився Геник невідомо кому, коли вони з Яною перетнули крихітний парк відпочинку із давно поламаними ослонами та рипучими покрученими гойдалками і підійшли до триповерхового будинку, де й було обурливе, як на вишуканий Євгенів смак, сестрине житло. — І жодна не бажає віддаватись. Усе принців собі шукають!
— Ти мене ні з ким не плутаєш? — Яна, сміючись, штовхнула брата в бік, але той встиг відскочити і відкрити двері під’їзду. — З Вікою, наприклад? Ні? Ну, чого мовчиш, партизане? Зізнавайся, бо інакше я тебе жорстоко закатую! Чаєм не пригощу.
— Ну май же в серці милосердя, — піднімаючись сходами на другий поверх, заканючив Євген. — За твій чай з ожиною я не знаю, що ладен зробити… До слова, де ти її береш?
— Збираю. За стильним висловом стиліста Ліди, лажу кущами, як потороча, і обдираю пальці до крові, — театрально описала картину збирання трав Яна, знімаючи з шиї допотопний ключ на мотузочці. — І знаєш, де? За містом, у тому лісочку, що зараз ледь не весь дачами забудований. Ще трохи і там не те що ожини, а й трави не залишиться. Усе заасфальтують. Та поки що… у мене є торішні ягоди.
— Царице! — гучно захопився Геник, прослизаючи до мініатюрного — ніде правди діти — передпокою такої ж крихітної квартирки. — Ти повернула мені смак насолоди. Ти воскресила мене. Я твій раб! Усе, чого ти забажаєш, буде виконано. Наказуй!
— Чайник постав, воскреслий, — наказала цариця, відбираючи торбу з інформацією.
Виконуючи накази сестри, Євген вів далі:
— Зараз я тобі таке запропоную — ти просто зомлієш від щастя, — урочисто заявив він і випнув груди, вочевидь, для більшої переконливості.
Яна підозріло глянула на брата і прокоментувала:
— Бійтесь данайців, що дари приносять.
* * *
Черговий навчальний рік успішно добіг кінця. Школярі склали всі іспити, що дало їм прекрасну нагоду забути про школу на цілих два місяці.
Для Яни ж літо означало довгу відпустку і чудову можливість провести її вдома за книгами, виходячи лише до крамниці, чи — надвечір — подихати повітрям у парк. Яна знала також, що Геник зі своєю надмірною енергією неодмінно спробує втрутитися в буколічно-пасторальні плани сестри та спокусити її тим, що він сам називав «справжнім відпочинком», і сподівалася лише на диво. Приміром, таке — брат, затурканий своїм будівництвом, лишить її в спокої. Марні надії. Дива не сталося. Натомість, ось воно, вербування. Почалося.
— Слухай, мала, — солідно заявив кузен з висоти своїх тридцяти двох років, — давай не будемо в політеси гратися. Мені ти можеш голову не морочити: я у курсі всіх твоїх справ.
— Ти б краще за рідними сестрами приглядав, — втомлено мовила Яна. Їй не хотілося бути нечемною, та деколи Євген забагато на себе брав. От як зараз.
— А ти мені яка? Хіба не рідна? — Геник аж трохи образився. — Крім того, Віка з Лідою самі дадуть собі раду. На відміну від тебе.
— Що б ти не думав про мене, я теж не в хмарах пурхаю!
— Ти? Та ти там живеш, у хмарах своїх. Я ще не бачив такої непрактичної особи, як ти. Цікаво, де ти ховаєш свої крила, коли спускаєшся до нас, на грішну землю?!
Мимоволі Яна засміялася.
— Ти такий романтичний правник. Хоч це й оксюморон.
— Ага. Тільки нікому не кажи. Нехай це залишиться між нами. Сестричко, я ж допомогти хочу. Ну зізнайся, в тебе немає грошей?..
Яна шумно зітхнула. На Євгена це не подіяло.
— Є. І досить свердлити мене поглядом, гестапівцю.
— Так. Звісно, є, — брат ляснув себе по лобі. — Як я міг забути. На хліб та молоко вистачить, правда ж?
— І навіть на «лимонні дольки».
— Ти й досі їси той жахливий дешевий мармелад? — вжахнувся кузен.
— А я мушу їсти дорогий, щоб власною печінкою платити за штучні харчові добавки? Генику, це беззмістовна розмова. І ти марнуєш свій час. Скільки там коштує година твоєї консультації?
Євген звів густі брови в одну сувору риску.
— Ось пришлю рахунок, то й дізнаєшся, — пригрозив він. — Могла б уже краще мене вивчити. Я все рівно скажу те, що збирався. Ти ж в курсі.
О, так. Само собою. Хто-хто, а Яна була в курсі. Збити Геника з пантелику було так само важко, як і розвернути на сто вісімдесят градусів бойовий крейсер за допомогою вітрила з носовичка.
— Кажи.
— Ні, спочатку ти мусиш відповісти мені на одне запитання.
— На ще одне запитання? — солодко уточнила Яна.
— Байдуже. До дідька нумерологію. Де ти збираєшся відпочивати цього літа?
Яна опустила очі. Іншої відповіді Євген не потребував.
— Я так і думав. Точніше, я це знав. Знову сидітимеш у цих чотирьох стінах, поклавши на коліна фоліант вагою з тонну, знову схуднеш — хоча вже далі й нікуди, від тебе й так одна тінь лишилася, і нема того, щоби на річку сходити чи до озера, покупатися, пива випити… ну що ти робиш такі очі? Я сказав «пиво», а не «кокаїн»! І так із року в рік. Тобі не набридло?
— Ні. І я ходжу купатися, — захищалася Яна. — Так, ходжу. На затоку.
— Ця затока — стічна канава. І той так званий ставок у центрі — теж. Проста калюжа. Велика брудна калабаня. Там навіть качок немає, їх звідти вижили мікроби та бактерії. Справжня річка — за містом. На моїй ділянці.
— І до чого ти хилиш? — підозріло спитала Яна.
— Я не хилю, а прямим текстом пропоную тобі провести літо на моїй дачі.
— Про це не може бути й мови!
— Це ще чому? — оторопів Геник, явно збентежений такою різкою відмовою.
— На це є сотня причин.
— Назви хоч одну поважну…
— Але якщо їх узагальнити, то якраз і вийде одна поважна. Я не хочу псувати твій відпочинок, брате.
— Не розумію, про що ти?
— Про твою дачу. Твою, розумієш? Я не хочу заважати тобі та плутатися під ногами, коли ти в компанії друзів-юристів чи потенційних клієнтів нагрянеш туди, аби розслабитися від міської метушні.
Євген трохи подався вперед — вони сиділи за крихітним кухонним столиком на малюсінькій кухні — і ледь торкнувся сестриної руки.
— Дуже вдячний за твою тактовність, Яночко, — мовив він, думаючи, що ні Лідії, ні, тим більше, Вікторії, за таких умов і на думку не спало б думати про його комфорт. — І за твою турботу теж. Але не переймайся дуже. Природно, я часто буватиму на «Горі», — так, від першої частини прізвища, називалася Геникова дача. — І природно, не сам. Про друзів — це перебільшення, звісно, у моєму бізнесі добре, якщо бодай приятелі є, але… Люба, і я, і мої знайомі — усі ми люди зайняті. Може, мені якимсь дивом вдасться викроїти цілий тиждень десь на початку серпня для відпочинку, а може, й ні. Єдине, що я залишаю за собою напевне — це кілька вихідних. А тепер подумай, що отримаєш ти. Абсолютно порожній дім із такою купою кімнат, що там можна заблукати. Фруктовий сад за вікнами. Річку, звідки й воду пити не гріх — така вона чиста. Приватний пляж. Ти навіть зможеш вирощувати на моїй ділянці оті свої кошмарні будяки…
— Якщо ти про мої петунії…