Утікати не було куди.
Одарка підсунула накривало до самих уст, зложила руки навхрест і — ждала.
Рипнули двері, і на порозі появився москаль. Зовсім інший, як вона собі уявляла, — і куди кращий! Навіть гарний собою, коли б не закоротка шия і не задовга борода.
На його устах, повних і смажних, сиділа усмішка пристрасно-добродушна.
Навіть поклонився, входячи, і промовив:
— Здравствуйтє!
І голос був зовсім інший, не той, що торощив горшки.
— Здравствуйтє! — повторив голосніше. Ніби чекав на відповідь.
Але Одарка не відповідала. Що б не було, рішилася мовчати. Хоч і він непоганий собою, не хоче його.
Нікого, крім Сидора, не хоче. Нікого більше! Згине, а не зрадить його.
Гість здивовано розглядався по алькирі. Чому ж це вона не відповідає йому? Спить, сердиться на його, що пірвав?
Нараз ще одно питання прийшло йому на гадку: «Чи не вмерла вона?»
Завдавши собі це питання, став, як уритий, широкими плечами підпираючи вузенькі двері.
За час війни мерців чимало бачив. Не одну душу і сам вигнав з тіла, але на гадку, що, може, та гарна дівчина вмерла з його причини і вмирала сама, не було кому навіть води подати, зробилося на серці моторошно. Щось давно забутого відізвалося в душі, щось доброго, людського, приголомшеного вояцьким ремеслом, виринало з невідомої глибини. Пригадалася мати, перша сповідь, перший поворот у страстний четвер з церкви.
Він не хотів, щоб тая дівчина вмирала.
Навшпиньках підступив до Дарчиної постелі.
Чула скрипіт його юхтових чобіт, чула, як він хвилювався, як віддихав голосно й скоро, але навіть не ворухнулася. Заціпила зуби, здержала віддих, лежала справді, як мертва.
Місячне сяєво, що падало крізь малі шибки і зеленуватими блесками обливало її бліде обличчя, робило її ще більш подібною до трупа.
Перехрестився тричі, змовив молитву і… вийшов з хати.
Одарка чула, як підійшов до саней і приказував своїм людям, щоб розходилися на всі сторони світа шукати «глупої баби», «колдуні старої». Де б вона не була, живою чи вмерлою, хай приведуть, бо він її покарати мусить. Як вона,»дєдьчеє стєрво», дівчини не доглядала!
— Або що? — спитався котрийсь.
— Умерла, — відповів офіцер. Поздіймали шапки:
— Хай з Богом спочиває. І гарна ж була, як ікона! Дарма, що не нашої віри.
Знали Одарку, бо привезли її сюди, а тепер мали в дальшу дорогу забирати.
Нерадо розходилися, впевнені, що стара дійсно чарівниця і що в лісі та ще коло півночі її, а не їх сила.
Офіцер вернув у хату.
Одарка чула, як хрупотіло череп'я товчених горшків під його ногами, як він то сердився, лаявся, кляв, то зітхав і хрестився,
— Вєчная память! — шепотів. — Вєчная память.
Значить, повірив, що вона вмерла. Значиться, її задум удався, хитрощі не завели. Коли б тільки москалі дійсно де старої в лісі не стрінули, бо тоді пропало б усе.
Але Одарка потішалася гадкою, то стара пішла в тім самім напрямі, звідкіля вони приїхали, побачить сліди на снігу, догадається, що за гість до неї поїхав, і не буде така глупа, щоб лізти сердитому москалеві в руки.
Він же їй наказував, щоб кроком від хати не відходила.
«Як те все скінчиться?» — питалася себе Одарка і дальше думала над своїм рятунком.
А між тим москаль товкся по хаті, як нечистий по пеклі. Шукав чогось по миснику, по полицях, по печі, перевертаючи все, що під руки попало. Аж кременем викресав огонь.
Крізь щілину дверей до алькиря впала смуга блідого світла. Значиться, знайшов і засвітив каганець. Мабуть, моторошно напотемки сидіти з мерцем. А може, увійде до неї, щоб при світлі впевнитися, чи вона справді не жиє.
Так воно і сталося.
Москаль з каганцем у руці непевним кроком підступав до постелі.
Одарка затаїла дух. Ані одна рисочка на її білому обличчі не дриґнула. Насилу здержалася, щоб не кліпнути очима, бо він каганець підніс мало що не до самого її обличчя і довго вдивлявся в неї.
— Вєчная память, — промовив ще раз, поставив каганець на скрині, сам сів на лавку і пальці запустив у волосся.
Мерзиз і дер його, не знати, чи з жалю, чи зі злості.
Каганець прискав і блимав, то конав, то оживав. Слабосилі блиски кидалися в сутіні, химерні тіні підплигували кругом, блиски з тінями пускалися в танець.
За вікном шумів ліс.
Йому пригадалося, як він хутір сотника Імжицького здобув приступом. Нікого живим не застав. Кругом самі трупи.
Аж в одній світлиці лежала вона, ранена, але жива. Такої краси не бачив ще у світі. І світ йому іншим зробився. Хотілося кинути шаблю, потоптати ногами мундир, посадити тую дівчину наперед себе на коня і летіти до своєї «вотчини.:». Сісти на ріллі і — жити разом з нею.
Мрії! Війні кінця не видно, а від царя офіцерові вирватися трудно. Тому й придумав таке. Хай дівчина подужає у старої відьми, а тоді він її забере і при найближчій нагоді відішле її додому з листом до мами: «Мілуй єйо бєдную мая ти мать радная, єто ж твая будушая нєвєстка».
Та замість до мами, повезе до ями.
На згадку про яму здригнувся увесь, як здригався колись, малою дитиною. Забув, що він вояк, що смерть для нього повсякчасне явище, що між мерцями доводилося не раз на полі бою цілими годинами лежати, думки його бігли колишніми шляхами.
Уявляв собі, як її, таку молоду й гарну, зариють у холодну могилу і вернуть додому. І може, щолиш тоді почує вена жаль до нього, що спричинився до її смерті, і страшна помста розігріє Її скостеніле серце. Зніметься і полетить шукати його слідів. Допаде самотнього на квартирі або в полі, присмоктається студеними устами і. як п'явка, стане кров його висисати…
Продрог був. Від довшого часу не досипляв ночі, або голодував, або, допавши доброї страви, їв надміру, чув, що мозок його не думає звичайно. Морозило його. — пальці були гарячі, ніби вуглями водив по голові.
Оповідання про мерців, вовкулаків і опириць, яких наслухався ще дитиною, пхалися до голови, боролися, бо кожде з них хотіло пригадатися скорше.
Чув, що ноги дрижать, хотів схопитися, взяти каганець, вернути до світлиці і двері від мерця затріснути наглухо. Не міг. Здавалося, що вона встане, і студені руки закине йому на шию. «Бажав моїх обіймів живої, милуй мертву!»
«Не дивитися, не дивитися на неї!» — гадав собі.
Але в цей мент якась невідома сила приказувала: «Дивись!»
Боронився, — годі! Щось голову обертало в цей бік, де на постелі лежало біле, прегарне, ніби з мармуру вирізьблене обличчя…
Нараз — воно оживає…
Ось дриґнули повіки, ось біля вуст появилася черточка, ненависно-злісна.
— Во ім'я Отця і сина…
Хотів перехреститися, рука не піднімалася. Тільки мурашки побігли йому по жилах.
«Не дивись!»
«Гляди!»
«Мусиш!»
«Хотів живої, милуй мертву!»
Які ж у неї очі: Це ж не очі живої людини. Безодня в тих очах. Потягнуть тебе вглиб…
Що?.. Вона встає…
— Опириця! — верескнув Павло Петрович, вхопив голову в руки, напругою сил відірвався від лави і з божевільним вереском опав свого коня.
— Опириця!
— Ха-ха-ха! — лунало за ним.
А він гонив лісами, не знаючи, де й куди.
XIV
Одарка, не надумуючись довго, зірвалася з постелі. Взула чобітки, вбрала кожух, хусткою голову обкрутила. Вже хотіла вийти дверми, але пригадала собі, що стара, може, де причаїлася в сінях або на подвір'ю і не пустить її.
Треба вилізти вікном, але перше треба забезпечити двері. Скоро! Скоро!
Притягнула ослін і поставила між двері і стіну в ширину алькиря. Якраз надався. Дверей і сам чорт не відчинить, хіба сокирою порубає.
А тепер вікно. Вихопила кілки, відчинила і вискочила на доріжку, на котрій стояли сани. Коні з наїженою проти вітру шерстю, притулені до себе, дрижали біля дишля.
Наховстала, поправила хрестики, взяла віжки і вже хотіла крикнути «Вйо!», коли побачила, що на санях хтось лежить.
Жаром обдало її… Москаль… Пропало все… Один лишився, щоб пильнувати коней.
Але чому ж він не зірвався, коли його старшина з божевільним вереском гонив у ліс… Що таке? І чому ж він не рухається, хоч бачить, що вона добирається до коней? Невже ж замерз?.. Та що б не було, треба втікати з того місця. У неї за поясом пістоль, буде боронитися, коли прийде до того.
Скочила в сани і повернула кіньми.
Москаль почвалав гайта, Одарці треба брати вісьта. Потрясла віжками, коні врадувалися, що не потребують мерзнути на лютому морозі, пустилися вітром по лісовій доріжці. 3а плечима Одарки лежав невідомий. Не знала навіть, чи живий він, чи мрець.
XV
Кінчився ліс. Крізь дерева прозирало більше поле. На ньому іскрився сніг. За полем, у долині, мерехтіли огники, далеко-далеко, ніби зорі крізь густу імлу.
Село чи ворожа стежа? А може, цілий московський відділ розложив табор?
Їхати туди чи завертати?
Завертати не було як. Кождої хвилини могла наспіти погоня. Як не Павло Петрович, так солдати за кіньми стануть гнати.
Це одно, а друге, Одарка чула, що знемагає. Треба ж до людей, до теплої хати. Як обімліє тут посеред поля, тоді й всьому кінець.
Що б не було — вперед!
І вона принаглювала коні до бігу, хоч вони і без того летіли, ніби птахи. Сани неслися по замерзлому снігу, не як на полозах, а мов на крилах.
Вітер свистав наскучливо сумну пісню, то плакав, то реготався, як божевільний, а по голові Одарки пробігало сто гадок.
Що вона скаже, як попаде до своїх, до таких, що з гетьманом тримають?
А що ж би, як не правду? Розповість усе, як було.
А як до москалів?
Тоді хоч не хоч мусиш брехати. Покаже рану, що нібито її хлопи завдали за те, що з москалями тримала і подавала вісті про рухи гетьманських військ.
А цей, там, за її плечима?
Коли мертвий, так вона скаже, що в сутичці з хлопами погиб, а як живий, тільки мертвецьки п'яний, то придумає ось таке: вихопилася полуживою з рук хлопських харцизів і втікала в ліс до баби знахарки. Не застала її. Зате побачила сани і, не надумуючися довго, вскочила до них, щоб спасати життя. Отак і дісталася тут…
Кілька разів озиралася, але цей хтось за її плечима не давав знаку життя. Лежав прикритий кожухами з головою.
Здержувати коні не було як і коли. Одарці здавалося, що за нею женуть, що їздці вже ось-ось. Била віжками і кричала на коней не своїм голосом. Вйо!
Огники то вискакували, то ховалися між деревами, як вовки у байраках.
Це не вояцькі вогнища, а світло в хатах — село.
Що б не було — вперед!
Вже чути, як лають собаки. Одна до місяця виє, наче солдат сурмить.
Переїхала місток, скрутила в бічну вуличку, побачила відчинені ворота й увігналася туди.
В хаті вже спали. Застукала в двері, вийшов хазяй. Протирав заспані очі, ніби не вірив собі… Дівка серед ночі привезла щось.
— Приймете мене? — А ти хто така?
— Яз Гірок, від Векли, коли чували.
— Бував я в Гірках і Веклу твою знаю.
— Так і мене бачили, мабуть.
— Може, й бачив. Заходь.
— Спасибі вам. Але зі мною ще хтось є. Сама не знаю хто.
— Як же так? Привезла і не знаєш кого?
— Розкажу вам і правди не затаю, поможіть знести, ради Бога. А коні спрячте, щоб не торчали на виду. Господар покрутив головою:
— Гм. Тут щось не теє. Щоби ти мене, небого, у біду не ввігнала. Тепер і так небезпечно на світі.
— Богом клянусь, що нічого злочинного не зробила.
— Векла хазяйка чесна, так і тобі повірю… Іване! — гукнув на сина. — А ходи-но ти тут! Вийшов парубок, здоровий, як дуб.
— Знесемо до комори того там, а тоді бери сани і їдь загумінками до омшаника. Коні поміж наші постав, а сани зарий у сніг та ще гноєм прикрий!
Одарка підступила до саней і підняла кожух.
Під кожухом лежав її Сидір.
XVI
Село лежало осторонь від шляху. Не бачило ще ні москалів ні шведів, тільки неясні чутки доходили про війну. Говорили, що лютер з антихристом б'ється і що від того велика біда може прийти на народ християнський.
Але, може, Бог дасть, що тая буря мимо слобідки пройде, як бувало давнішими роками.
По хатах і загородах видно було. що милував їх Господь і хоронив від того зла, яке звичайно приносить з собою війна. Хати були здебільшого старі, загороди великі, сади теж чималі. Мабуть, народ у дереві і в бджолах кохався, бо пасік видно було кілька.
Хазяїн, до якого попалася Одарка, колись козакував, під Конотопи ходив, але це часи давнезні.
Минулося, забулося, а все ж таки осталась охота до пригод і цікавість до того, що діється у світі.
В добрі руки попалася Одарка. Старий Гліб Борисів заживав у своїй слободі великої поваги, як патріарх в роді. Всі односельчани родилися на його очах. Були йому, як діти. а він їм, як батько. Нічого в слободі не сталося без його поради і проти його волі. Щоб видали старого, донесли, доповіли, що він переховує когось у себе, об тім і бесіди не могло бути.
Захована від світа слобідка жила своїм стародавнім життям, не турбуючися багато про нові здобутки і про нові людські гріхи. Навіть суддів тут інших не знали, крім своїх власних. «Усіх нас грішних Бог колись розсудить», — мовляв старий Борисів і з тим Божим судом всі числилися більше, ніж з людськими суддями.
Від першого ранку була тут Одарка. ніби донька або невістка. Поралася коло печі, подавала страву й підмітала хату. Хазяїн здержував її у роботі, але вона хапалася до всього, бо хотіла віддячитися за приют і за гостину. Скоро вертало здоровля, і на блідих щічках стали злегка процвітати рожеві чічки. Сидора примістили в коморі, до якої входилося поза мисником біля печі. Треба було тільки присунути цей мисник до дверей, і ніхто й не догадався, що там є вхід.
В небезпечних часах люди забезпечали себе, як могли.
Старий Борисів, козакуючи колись, навчився лікарської штуки — вмів гоїти рани і від шаблі, і від кулі. Вмів і сторощені кості складати, що краще не поскладав би їх докупи навіть гетьманський хірург.
Бувало, і в неділю; і в свято, прочитавши Мінею і проспівавши київські канти, замість лягати під широкогіллею грушкою. брав свій кийок, припоясував від усякого припадку шаблюку, а через плече перевішував похідну скіряну торбину і йшов озирати поля. Вертаючи, приносив усякого зілля, корінців і листя; одне варив, а друге сушив і тер на порох, як табаку. Тим і лічив.
Кажуть, не було такої квітки, ні травки, ні комашки, якої він не вмів би назвати.
Не диво, що й Сидора скоро поставив на ноги.
— Не варт би ти в мене, козаче, і печеної цибулі, коли б від таких нікчемних ран скінчався. Москаль навіть шаблею гідно рубонути не здолен, штиком чоловіка, як порося великоднє, коле. Ні хлібороб він, ні вояка, ні лій, ні масло, ні се, ні те, ні третє, чортзна-що. От — кацарап.
Приговорюючи, натирав рани мастями.
— А все ж таки вони, іродові діти, добре тебе заділи. Дивно, як це ти їм так до руки дався.
— Гетьмана обороняв.
— Гарне діло робив, а все ж таки і власна шкура не решето. На другий раз не підпускай і близько до себе. Невже ж даром мушкет на рамені носиш? А спис, гадаєш, що? Це також непоганенький струмент, тільки ви, діти, орудувати ним не спосібні. Списом, бачиш, треба отак… — Він брав кочергу, сідав на лаву і показував, як треба добре орудувати цим непоганеньким струментом.
І стільки гнучкості було тоді в його тілі, кості так справно ходили в завісах, щоб тобі яка трісла хоч разочок, що годі було йому покласти більш шестидесяти літ, хоч він говорив, що вже доскакує сотки.
— Як ми під Конотопом на москалів ходили, — розказував, — то я списом з московськими копійниками потикався. Колійники і боярські роти не встояли, за ратників подалися, навіть сам князь Трубецький не здолів утримати строю. A тут тобі, ніби тая буря, летять запорожці. Корява перед ними, за ними, над ними, весь світ одна курява. Та й почалось тоді та й почалось! І вмирати буду, а того зойку і тих стонів не забуду. Річку Соснівку геть трупом загатило, старе й нове корито Десни кров'ю сплило, тридцять тисяч мерців купами лежало, як на доброму лані снопи в рік урожайний. Князь Трубецький ледве втік з недобитками, а князь Пожарський голову дав. Триста прапорів, між ними велику царську хоругов, гетьманові під ноги поклали, срібні литаври, чимало гармат і всякої другої здобичі попалося в наші руки. Не знаю, чи коли так сонце червоно заходило, як тоді. Бачу, у тих багрових блисках стоїть покійний Виговський, в синьому жупані, високий, ставний, з вірлиним носом і бистрими очима, — як орел.