Більше всіх страдав гетьман, почуваючи на собі відповідальність за судьбу країни. Царя він знав краще, ніж хто-небудь інший. Не раз балакав з ним, чув його погляди на світ і на життя, знав, що він не лиш чужого, але й сина рідного не пощадить, коли цей стане на дорозі до здійснення його великодержавних планів. Що для Петра життя чоловіка? Що для його сотню городів перемінити в руїну і тисячу сіл стерти з лиця землі?! Якщо не встоїться Батурин, то незавидна його доля. Меншихов не пощадить нікого, покористується нагодою, щоб дібратися Мазепі до печінок. Меншиков — не лев і не тигр, а дикий кровожадний кіт, що в муках своєї жертви почуває якусь окрему розкіш.
І гетьман гірше всього дрижав о долю Батурина. Це його президія, там найвірніші його люди, там залишилася Мотря. Вона, певно, не сидить з заложеними руками. Коли б живою попалася Меншикову в лабети — Боже, не допусти до того!.. І гетьман, як лев по клітці, ходив по одній із саль свойого замку в Гірках.
Бахмач, Батурин, а тепер тії Гірки! А в майбутньому що? Пригадалося минуле Різдво. А яке ж буде сьогорічне? Пригадався Бахмач, вертеп, царська корона, що покотилася від коси смерті йому до стіп, «Certum, quia absurdum», і гетьман усміхнувся гірко. Чиясь корона покотиться, мабуть, але чия?
І пригадалася Мотря… «Мотре, сонце моє!» — «Пане мій!» Як же воно далеке і як далеке всьо, що так близько колись лежало на серці!
З віддалі бачив усіх іншими, ніж зблизька. І Мотря іншою ставала. Це вже не дівчина, котру він полюбив останнім жаром душі, а його донька, котру рад був притулити до грудей за тисячі тих доньок України, що тепер страдали… Non est ad astra mollis a terns via! Дай, Боже, сили, вихилити цю чашу до дна!.. Ти ne cede malis, sed contra auden-tius ito!
Підемо на перебій! В огні залізо сталиться, у горю вдача народу.
Гетьман пішов до короля Карла. Чув, що їхня доля подібна до себе і що історія їх імена сплете навіки з собою, що вони оба довго-довго в своїх країнах остануть незрозумілими, загадочними, дивними, що їх не благословитимуть, а проклинатимуть цілі покоління, і щолиш колись, як століття минуть, роз'ясняться і близькими стануть їх фантастичні обличчя. Король нездужав, але з недугою крився. Вдавав, що почуває себе сильнішим, ніж коли. Народ це «rudis indigestaque moles» Хочеш вести його, не показуй справжнього обличчя. Комедію грай на theatrum світа — «vult ludi mundus, ludatur».
Король з напухлим від морозу лицем лежав одягнений на ліжку. Полинялий синій каптан з мосяжними ґудзиками, високі чоботи, жмутки волосся біля висок, як крила, котрі йому спокійно всидіти не дають, несуть кудись, за Урал, до Євфрату, до Гангу, щоб лиш не тут, а все дальше і дальше!
Почувши, що гетьман прийшов, піднявся і вийшов назустріч, кланяючися і всміхаючися тією усмішкою, від котрої іноді мороз ішов по спині.
(Нема нічого сумнішого над трагічний сміх великої людини…)
— Ваша величність княжа…
— Ваша королівська милість… І стиснули собі долоні.
Балакали латинською мовою. Карло уважно будував речення, бо не мав часу вивчитись мови Ціцерона так, як умів її гетьман.
— Ваша милість недужі? Бентежу? Будь ласка, положіться. Після такого походу навіть Геракл почув би втому.
— Геракл — це міт, а ми реальні люди, нам і над утомою запанувати треба.
Вчинки вашої милості переходять межі реального.
— Це щолиш будучність покаже.
— Будучністю сильні люди правлять.
— Від найсильніших невідоме сильніше. І король прислонив очі рукою.
— Чи не зробив я похибки в синтаксі? — спитав, зміняючи голос. — Наскільки я латинську мову знаю, ні.
— Чоловік ніколи не є певний слова… Ані діла, — додав, подумавши хвилину.
— Хто ж тоді може бути певний, як не милість ваша? Король заперечив головою.
— Ні, ні. Я ще менше, ніж другі… У непевності весь чар життя. Бути певним — значить капітулювати перед самим собою. Життя — це гра, а в грі певності немає. Певний грач — шулер. Невже ж ми певні з вами, ваша милосте княжа, що поб'ємо Петра? Скажіть!
Гетьман подумав хвилину.
— Ні.
І сиві Карлові очі зустрілися з темними зіницями Мазепи. Сонце топило лід на шибках.
— Певні лиш ці трупи, що лишаються за нами, і ті зруйновані городи й села, а все інше — великий знак питання.
Певне горе людини, а втіха мимолетна.
— Так, — втіха мимолетна. Я її чую тоді, коли забуваю про себе, а забуваю я про себе, коли жену у бій, хоч би й один на сто… А скажіть, що ви чули, летячи степом на розгуканім коні.?
Питання було настільки несподіване й дивне, що гетьман тільки всміхнувся:
— Це було давно, дуже давно, воно вже до міфології належить.
— Як багато дечого другого, — додав король.
За стіною почувся голос скрипки.
— Мій Люксембург сарабанду грає, — пояснював король. — Може, ви не любите Баха? Прикажу перестати.
— Будь ласка, лишіть, хай грає! У мене є теж карлик, і йому так само все вільно
— Тільки нам і їм усе вільно. Правда?
— Так собі люди гадають.
— Люди не одно зле гадають. Нам дуже мало вільно, дуже мало! Haша руки спинює мороз, брак гроша, людська глупота і від усього сильніший припадок. Сліпий припадок, котрого ми й не бачимо. Невидимий ворог від усіх страшніший.
І король знов очі прикрив рукою.
Гетьман прийшов де нього з наміром побалакати про дальший похід. Хотів намовити Карла, щоб двигнув табір і сунувся вперед. Гетьманові земля під ногами горіла, тривожився о Батурин, але сказати того не смів. Аж король перший почав.
— Мені відома причина, якій завдячую ваш візит. Ви хочете, щоб я під Батурин ішов.
— Не перечу. Рад би. Це ж моя президія
— Спішитесь Baшому престольному городові на відбій.
— Гадаю, що ваша милість не менше спішилася б, коли б їхню столицю обложили вороги.
— Не знаю. Можливо, наскільки воно не псувало бій загального плану війни. Що ж до Батурина, то я боюсь, що не поспіємо в час, — сказав немов несміливо король.
— Батурин укріплений гарно.
— Золотим ключем і найсильніші брами відчиняють. Гетьман зжахнувся.
— Urinam falsus vates sim, — додав король, щоб заспокоїти свого гостя.
Та не заспокоїв. З дотеперішніх розмов гетьман упевнився, що цей фантастичний лицар умів дивитися тверезо й передбачував не одно… Золотий ключ? Невже ж пізнав гетьманових старшин?
Це заболіло Мазепу. Карло зрозумів цей біль.
— Спродажні люди, — казав, — були і бувають скрізь. Це хороба, котру вилічити важко. Я лікую своїх від сімнадцятого року життя і не можу Але підемо, підемо, ваша милосте, на Батурин, бо нема нічого гіршого, як стояти на місці. Цар Петро теж великий охотник до ходу.
— Кажуть.
— А якої ви гадки про нього?
— Страшний.
— За те його і назвуть колись великим. Важко благому доскочити того високого титулу.
— Неможливо.
— А який він вожд?
— Вашій королівській милості не рівня.
— І я так гадаю. Але в краю, до котрого я увігнався, побіджує звичайно припадок. І це найсумніше з усього. Це той невидимий ворог, котрому підемо назустріч.
— І якщо побідить мене колись який полководець, так це буде він, непередбачений припадок, як стихія, як фатум, мойра, щось таке.
І король знову всміхнувся усміхом, від котрого мороз ішов поза шкуру.
— А тепер… — і подзвонив.
На порозі появився дежурний офіцер.
— Прошу сказати Гультманові, щоб накрив стіл на дві особи.
Офіцер вийшов.
— Ваша милість не відмовляться бути моїм гостем? Я маломовний, але нині балакав більше, ніж звичайно. Може, і яке зайве слово сказав, так тоді — простіть!.. Назустріч припадкові ідемо…
Коли сідали за стіл, гетьман побачив, що з кишені короля Карла XII торчав окраєць книжки, невеличкої, грубої, з визолоченими берегами, молитвослов.
VIII
— Бачилися, ваша милість, з королем Карлом? Як же там він?
— Не такий чорт страшний, як його малюють.
— Кажуть, що нездужає. Між шведами з того приводу всякі слухи ходять. Деякі вже й додому збираються.
— Того я найменше боюся. Король Карло не з таких, які з дороги завертають. Його дорога безконечна. Це людина велика, хоч і дивна.
— Про нього дійсно розказують дива.
— Приміром?
— Кажуть, що куля його не береться.
— Про всіх великих вождів таке казали.
— Вважають його несамовитим.
— Бо він не такий, як другі, — герой.
— Доповідають, немов то з кривавими руками вродився.
— Я при його вродинах не був.
— Жінок не любить.
— Лучаються і такі на світі.
— Мовчаливий дуже, за обідом сидів, як на морозі сич.
— А ти б, Андрію, хотів, щоб король, як воробець цвірінькав.
— Ні. Але все-таки міг би промовити слово, бодай про людське око. А то від нього скорше золотих дістанеш, ніж одного слова діб'єшся.
— Для мене він не був на слова скупий. Розбалакався навіть.
— І добалакалися до чогось?
— Авжеж. Завтра виступаємо з Гірок. Войнаровський скривився.
— Завтра?
— А ти ж хотів коли? Нам то у Гірках гаразд, але як їм у Батурині?
— Батурин вірний вашій милості.
— Котрий же тоді город вірний буде, як не Батурин! Та не забуваймо, Андрію, хто його облягає. Меншиков і Шереметьєв. Це ж хитреці! З того боку Чечель і Кенігзен їм не рівня. Це хоробрі вояки, а тамті вихованці царські. О долю Батурина боюся.
— Він ще не впав.
— Це я й без тебе знаю, бо коли впав би, то москалі не відмовили би собі радості, щоби нас сповістити. Можна подумати, як погано вплинула би така вість на настрій нашого війська. Батурин ще держиться, так, але… — і гетьман зітхнув турботно. — Твердиня, як скриня, коваль замкне, а слюсар відчинить. Нема такої твердині, щоб ворог до неї підступом і зрадою не ввійшов.
— У Батурині зрадників немає.
— Зрада, як гадина, під камінням кублиться. Знічев'я підповзне до тебе і вжалить. Один зрадник сто тисяч вірних знівечить.
Замовкли. Під вікнами королівський блазень грав на скрипці сарабанду. Гетьман слухав хвилину.
— Щасливий. Має свою пісеньку і грає її на всілякі лади.
А подумавши, додав:
— Кождий з нас свою пісеньку має… Сарабанда… Король Карло тільки припадку боїться, а я — припадку і зради. Цеї останньої більше, ніж чого. Коли то ми, Андрію, перестанемо боятися зради?
Войнаровський не відповів нічого. Гетьман накрив чоло рукою. Мабуть, пригадав собі всі ті історичні моменти, коли зрада нівечила щонайкращі наші почини. З тих гадок вирвав його Чуйкевич. Прибіг з наглою вісткою, що в таборі тривога.
— З якого приводу? — спитав гетьман.
— Ще не просліджено.
— А все ж таки…
— Багато шведів приходить до нашого табору.
— Шведи не бунтарі.
— Але знеможеш сильно, — обносилися і знебулися, відморожені руки й ноги, уші й носи їм відлітають.
— На війні і голови летять.
— Шведські вояки страшать наших козаків, що король Карло неможливого від своїх людей у походах вимагає.
— Для доброго вояка нічого неможливого нема.
— Наших москалі бунтують.
— Де вони?
— До вартових підходять,
— Не допускати. Стрілять!
— Попів та черців підсилають, а як же до духовних осіб стріляти?
Гетьман згірдливо всміхнувся:
— Мабуть, замало церков побудував Мазепа і не щедрою рукою гроші на монастирі сипав. А може, царський страх від господнього сильніший.
Піднявся з фотелю і махнув рукою.
— Подати мені сивого коня. Поїдемо в табір!
— А охорона? — спитав Чуйкевич.
— Сотник Мручко з своїм відділом поїде. Він учора гарно списався.
Чуйкевич вискочив з двора, щоб сповнити приказ.
Гетьман повалився назад у фотель.
Королівський блазень все ще ходив попід вікна, виграваючи свою сарабанду. Звуки, як шпильки, вискакували зі скрипки і замерзали в повітрі. Останній проскрипів фальшиво.
Гетьман скривився.
— Скрізь фальш. Багато фальшу на світі… Бунтуються. Чого ж то їм заманулося? Втікати? А невже ж я їх тримаю? Хай ідуть до царя, до Саса, до самого чорта. Я біля Карла остану до кінця.
— Останемо, — доповів глухо Войнаровський.
— Гадаєш, вони того непевного кінця бояться? Куди там! Знаю я своїх людей. Козак в бою, ні смерті не жахається, а бунтується тому, бо бунт — це їх aitera natura. Степовий народ, а степ безнастанно шумить і хвилює. Степ — це не задумані фйорди. Боюсь, що нелегко буде звести їх нам докупи.
— Це вже й тепер видно.
— А чим дальше в ліс, тим більше дерев. Як прийдеться харчі й підводи вибирати, то щолиш тоді зашумить наш народ. Цареві давав, а нам не схоче, бо не бачить, де чужий, а де свій. Двадцять літ я на свічнику стояв, а люди все-таки мене не знають. Але присилую я їх знати, — о, присилую! Раз воно статися мусить.
Бахову сарабанду заглушив голос трубки.
Гетьман схопився. Небіж поміг йому вдягнутись в теплу лисячу шубу з великим соболевим ковніром, подав шапку з червоним верхом. Гетьман вийшов на ґанок, збіг по кам'яних сходах і допав свого улюбленого коня.
Над ним замаяв зачагв букчук з золотою короною, заграла сурма, і невеличкий відділ спустився з Гірок на північ, де на полях між двома селами стояв козацький, нашвидку складений табір.
IX
Дорога була недалека. Не цілої півгодини їзди. Сурмач з двома козаками поскакав уперед. Трубкою дазав знак, щоб прохожі і проїжджі вступалися з дороги. Гетьман поспішав. В його душі кипіло. Бачив важкий історичний момент, на який зважився, витративши на підготовлення так багато часу й праці, і отеє тепер із-за безнастанної коверзи, із-за тієї шарпанини, до якої привикли люди, всьо рвалося, псувалося, розліталося, як цей диявольський віз, котрого колеса кожде в інший бік вертиться. Злість підступала до серця. Зчинити наглий суд, винних покарати на горло, — страхом, якщо не можна добротою приневолити людей, щоб послухали приказу моменту. Моменту, не його! Але чим ближче під'їздив до табору, тим менше тієї злості лишалося у серці, і гетьман не перший і не останній раз у життю нарікав на свою благість. Не вмів бути жорстоким, як Петро, а навіть, як іноді король Карло вміє бути жорстоким.
Гетьман здалеку вдивлявся у табір, обставлений на козацький лад возами і саньми, що пов'язані були з собою дишлями, ланцями і всякого роду мотуззям. Над возами порозпинано полотна і шкури, щоб захиститися від вітру, який віяв з півночі. За трьома обручами отсих возів та саней, як купи кертовиння, торчали на майдані землянки. Між землянками горіли огнища, а кругом них стояли і лежали козаки, пили, реготалися, грали в кості. До табору підходили шведи, цікаві побачити зблизька своїх союзників. Шведів не важко було пізнати по синіх каптанах з червоними відлогами і по блискучих ґудзиках та шкуратяних штанах. Вбрання це було сильно принищене, але вони все-таки, незважаючи на всю свою вбогість, тримали себе гордо. Між ними і козаками вив'язувалася обмінна торгівля. Одні других не розуміли. Говорили пальцями, рухами, очима. Козаки своїм звичаєм насміхалися з чужинців, які людської мови не вміли… «Говори до нього, коли він швед», — казали. Здалеку нічого тривожного не помічалося. Козаки, побачивши гетьмана, розступалися і здоровили його. Деякі шапками підкидали вгору і вигукували: «Слава!» Як звичайно. Щолиш посередині табору, кругом якоїсь повітки, перенесеної сюди з недалекого села, над якою на високій жердці маяла біла плахта, панував незвичайний рух. Кількох промовців вигукувало щось до товпи, товпа хвилювалася і ревіла, як море.