Ніхто не зголосився. Глас з Лібочан дзвінко засміявся.
— На обмін нас везуть, панове. Так що не вішайте носи, ха-ха, недовго ще нам у неволі залишатися, недовго!
* * *
Через тісноту і духоту всередині фургона в'язнів охопила сонливість, вони майже безперервно спали. Рейневан же як не спав — думав.
Хто його зрадив у Вроцлаві?
Якщо виключити звичайну випадковість — а за таких обставин випадковість треба було виключити — можливостей залишалося небагато. Час змінював людей. Ахіллеса Чібульку могли звабити заховані під підлогою аптеки золоті монети, бажання заволодіти ними могло виявитися непереборним. А що вже тоді казати про Аллердінгса, якого Рейневан не знав узагалі, й при тому мав усі підстави вважати його найманим шельмою?
Однак головним підозрюваним, звичайно ж, залишався патер Феліціян, Ганис Ґвіздек на прізвисько Вошка, особа, для якої брехня, зрада і клятвопорушення, здавалося, були другою натурою. Аллердінгс застерігав Рейневана від нього, але ж він знехтував пересторогами і недобрими віщуваннями. «Omnis ксьондз avaritia, посилався на поширену поговірку, — Феліціян не зрадить через захланність: якби зрадив, сто флоринів втекло б йому з-під носа». Але ж Аллердінгса це не переконало.
«Аллердінгс міг мати рацію, — в розпачі думав Рейневан. — Власну шкуру отець Феліціян міг цінувати дорожче від ста флоринів, тож міг зрадити зі страху за шкуру. А ще міг зрадити заради фавору і значно вище оцінюваних майбутніх вигод».
Так, багато що вказувало на те, що зрадником був саме отець Феліціян. А якщо так…
«А якщо так, — в розпачі думав Рейневан, — то весь хитромудрий вроцлавський план ні до чого. Шанси швидко знайти Ютту зникли, сподівання розвіялися. Знову не відомо, що робити, з чого починати. Знову в халепі. Знову вихідна точка».
«Якщо взагалі буде вихід, — думав Рейневан. — Бо наш веселий Глас може помилятися. Може, нас зовсім не обміняють? Може бути так, як у замку Троски, — утраквістів купують, щоби потім замучити їх на ешафоті задля підняття духу місцевого населення».
А на те, що його знову врятує таємнича ілюзорна жінка, цього разу розраховувати важко.
* * *
Хворий перестав стогнати і марити. Він лежав спокійно, йому, мабуть, навіть полегшало. При свідках Рейневан уже не наважувався застосовувати магію, тож одужання слід було приписати природним чинникам.
* * *
— Вилазьте! Далі, далі! Швидко! З возу!
Сонце засліпило очі, а ковтнувши холодного повітря, він мало не знепритомнів. Щоби втриматися на розм'яклих до желейного стану ногах, йому довелося вхопитися за плече Яна Куропатви з Ланьцухова. Надобному, який стояв поруч, було не краще, він просто звисав, блідий як мрець, із плеча Кохловського. Торговець зброєю, хоч і був найменш статурний, виявився, поруч із Гласом з Лібочан, найстійкішим. Вони з чехом стояли впевнено і найліпше з усіх вдавали, ніби їм не страшно.
— Буде обмін полоненими, панове гусити, — просвітив їх з висоти сідла Ебервін фон Кранц, командир найманців. — Дуже скоро ви будете вільні. Цією ласкою ви завдячуєте присутньому тут вельможному паничеві Гебхардові Унгератові, сину ясновельможного пана Каспера Унгерата. Так що кланяйтеся! Низько! І швидко!
Гебхард Унгерат, присадкуватий і бридкий, наче гном, гордовито задер голову і закопилив губу. Після чого розвернув коня і від'їхав ступою.
— Рухайтеся, єретики, рухайтеся! Туди, до мосту! Гей, хто там, цього хворого треба буде нести!
— Ця ріка — це Ольза, — пробурчав раптом споважнілий сотник Глас. — Ми десь між Фриштатом і Цешином. На мосту буде обмін. Така традиція.
На передмостів'ї їм наказали зупинитися, оточили кіньми. Під мостом повновода Ольза шуміла, омивала опори, перетікала понад льодоламами.
Довго чекати не довелося. На протилежному березі появився вершник. У капаліні, кольчужному каптурі з пелеринкою, бурій яці, вдягнутій на бригантину, — типовий ман, дрібний гуситський шляхтич. Уважно подивився на них. Двічі повернув коня, перш ніж, під стукіт підків, виїхав на міст. Переїхав на їхній бік, пильно роззираючись. Ебервін фон Кранц поспішив назустріч. Якусь хвилю вони розмовляли. Потім обоє під'їхали перед ясні очі Гебхарда Унгерата.
— Каже, — мовив, прокашлявшись, Ебервін фон Кранц, — що слова дотримали. Привели панича Гільберта. Знають, що замість п'яти, як було домовлено, маємо шістьох, тому, аби виявити добру волю, разом з паничем Гільбертом іще одного сілезця звільнять. Тільки-от спочатку він хоче наших в'язнів побачити.
Гебхард надув губи, поблажливо кивнув. Гуситський ман услід за Ебервіном ступою під'їхав до в'язнів, глянув на них з-під капаліна. А Рейневан схилив голову. Боявся, що не зуміє зберегти незворушне обличчя.
Маном був Урбан Горн.
Роль мало значущого і ще менш кмітливого посланця він грав пречудово. Опустивши очі, щось там покірливо промимрив Ебервінові упівголоса, поклонився Гебхардові Унгератові.
— Ти побачив те, що хотів побачити, — сказав йому Ебервін. — Так що вирушай до своїх. Запевни їх, що й ми слова дотримали і що ніякої зради не замишляємо. Чесний обмін.
— Ну ж бо. марш, — скомандував він в'язням, дивлячись, як Урбан Горн проїжджає міст і зникає в лісі. — Допоможіть цьому хворому!
— Ти бачив? — шепнув Кохловський. — Се був…
— Я бачив.
— Що се все…
— Не знаю. Тихо будь.
З протилежного боку вже наближався невеликий загін гуситів — легкоозброєні з червоними Чашами на яках. До мосту вони добралися одночасно. За хвилю гусити дозволили ввійти на міст двом чоловікам. Побачивши це, найманці Унгерата погнали на міст своїх в'язнів. Обидві групи пішли назустріч одна одній. Хтось із тих, котрі наближалися від лівого берега, мав бути Гільбертом Унгератом, хоча жоден не був схожий, жоден не був присадкуватий і не нагадував гнома. Один із них був високий і рудуватий, другий мав обличчя херувима і золоті кучерики, які пасували до цього образу. Когось він Рейневанові нагадував. Але Рейневан був зайнятий: разом із Кохловським він підтримував хворого. У того вже не було гарячки, він самостійно переставляв ноги.
— Miserere nobis… — раптом озвався він цілком притомно. Рейневана пройняв дрож. І страх. Як виявилося, слушний.
З лісу на лівому березі Ользи появився сильний кінний роз'їзд, стрільці, списники і важкоозброєні. Розгортаючись у півколо, новоприбулі відрізали гуситам шлях до відступу, змусили відступити на міст. Ян Куропатва, вилаявся, обернувся. Але з правого берега на міст уже в'їжджали шльонські найманці. Вони були відрізані. Оточені.
— Бачу, мать, Syriam ab oriente, — пробурмотів Кохловський цитату зі Святого Письма. — Et Philisthim ab occidente…
— Tosme… — зойкнув Глас. — Tosme su v prdeli…{6}
Гебхард Унгерат обійняв брата, яким виявився рудуватий.
Потім подивився на в'язнів і на гуситів. Поглядом, сповненим ненависті. Його обличчя було викривлене, як у справжнісінького гнома.
— Ви собі думали, єретики, — в'їдливо промовив він, — що вийдете сухими з води? Що шкури врятуєте? Що ми тут із вами торгуватися будемо? О ні, нічого подібного, ніякого торгу з вами не буде, сучі сини, ніяких угод. Для вас, виродки, — тільки те, на що ви заслуговуєте: петля, сокира, вогнище. І будете висіти, будете на вогнищах шкварчати, голови покладете. Бо вас доставлять назад туди, звідки вас взяли.
Прибулі списники та важкоозброєні щільно заблокували передмостів'я на лівому березі. Лицар, який командував ними, мав на щиті перехрещені сокири.
— А тебе, проклятий відступнику, — Гебхард Унгерат націлився пальцем у Рейневана, — ми видамо вроцлавському єпископові. Єпископ, і ми це знаємо, мріє запопасти тебе в катівню. І буде заслуга для Церкви…
— Ми теж знаємо, — сказав, піднімаючи голову, Урбан Горн, — що це все — заради заслуг. Увесь цей підступно задуманий обман, вся ця гідна лоточника оборудка. Не тобою, зрештою, хоч ти й лоточник, задумана. Це твій татусь-парвеню збирався в такий спосіб славу здобути й шляхетства доп'ясти. Шляхетний пан купчик фон Унгерат, на гербі зламаний гріш. Гівно буде на гербі, Гебхарде. Бо гівно вийде з вашої задумки.
— За ці слова, — бризнув слиною Гебхард Унгерат, — шкуру з тебе пасами злуплю, єретику. Тобі кінець! Не бачиш, що ти у пастці?
— Це ти в пастці. Озирнися.
У цілковитій тиші, яка запала зненацька, на обох берегах Ользи появилися нові озброєні люди. Силою щонайменше сотня душ. Вони швидко оточили міст. З обох боків.
— Та це ж… — Гебхард тремтячою рукою показав на велику червону хоругву зі срібним Одривусом. — Це лицарі пана з Краваржа! Католики! Наші!
— Уже не ваші.
Приголомшені й остовпілі найманці Унгерата дали себе роззброїти без найменшого опору. Рейневан бачив, як Пашко Римбаба водить навколо широко розкритими очима, не в змозі збагнути, чому в нього забирають зброю прикрашені Чашами гусити, які раптом стали союзниками зі збройними лицаря з сокирами на гербі. Він бачив, як сполотнілий Ебервін фон Кранц не розуміє, чому його роззброюють і беруть у полон моравці з-під знаку Одривуса.
Невдовзі всі були на лівому березі Ользи. Поки Горн мовчки потискав руки Рейневану і полякам, моравці зігнали в купку і взяли під варту їхніх недавніх гнобителів, які тепер самі стали бранцями. Ті стояли, поопускавши голови, все ще онімілі й шоковані: найманці Кранца, Гільберт Унгерат, лицарик з обличчям херувима. І Гебхард, із викривленою гном'ячою пикою, витріщаючи гном'ячі балухи на головного героя події, вбраного в розкішний обладунок вельможу зі смаглявим обличчям і буйним чорним вусом. Вельможу, якого Рейневан уже колись бачив.
«Воістину, — подумав він, — цей світ дуже тісний».
На чолі своїх гейтманів і лицарів, під хоругвою з Одривусом, родовим знаком Бенешовіців, наперед них виїжджав Ян з Краваржа, пан на Новому їчіні, Фульнеку, Біловці. Штрамберку і Рожнові, магнат, могутній феодал, володар домініону, що охоплював величезну площу північно-західної частини маркграфства Моравії.
— Отой із сокирами на гербі, біля пана з Краваржа, це Сильвестр з Краліц, фульнецький гейтман, — упівголоса пояснив Горн. — А другий, з бородою, це Ян Хелм.
Ян з Краваржа зупинив коня.
— Паничам Унгератам, — заговорив він голосом спокійним і навіть дещо холодним. — належиться кілька слів пояснення. Від часу, коли панич Гебхард і присутній тут пан Сильвестр з Краліц склали свій хитрий, але не надто чесний план, ситуація змінилася. Змінилася, можна сказати, принципово. Дух мене, мої панове, осінив, зійшла на мене благодать просвітлення, полуда спала з очей моїх. Я побачив істину. Зрозумів, за ким правда. Збагнув, хто стоїть за істинну Христову віру, а хто — за антихриста. Від учорашнього дня, мо'Гпанове, від суботи перед неділею Oculi", я відмовився підкорятися Люксембержцеві та Альбрехту, прийняв таїнство sub utraque specie і присягнув чотирма празькими статтями. Від учорашнього дня добрі чехи з-під знаку Чаші є вже не моїми ворогами, а братами по вірі та союзниками. Звичайно ж, я не можу допустити, щоби моїх братів спіткали зрада і клятвопорушення. Тому я оголошую ваш договір із паном з Краліц неукладеним і недійсним.
— Це… Це… — промимрив Гебхард Унгерат. — Не годиться… Це непорядно… Це зрада… Це…
— Про зраду раджу не говорити, милостивий пане Унгерат, — спокійно перебив пан на їчині. — Бо якось паскудно це слово звучить у ваших устах. А нечесність — де ви її бачите? Таж тут усе чесно і за Божим порядком. Мав бути обмін? Є обмін. Згідно з умовою: чехи вам віддали ваших, ви чехам віддали їхніх. По-купецькому кажучи, щоби-сте краще зрозуміли: сальдо виявилося нульовим. Але тепер я вам відкриваю рахунок. Зовсім новий. Тепер зі мною, пане Угрерат, вашеця родитель буде вести переговори про викуп. За вас і за брата. А заким укладемо угоду, обидва посидите в їчинській вежі. А з вами й оті иньчі панове. Всі, кілько вас тут є.
Ян Хелм розсміявся, Сильвестр з Праліц завторив йому, гупаючи себе покритою панциром долонею по стегну. Ян з Краваржа тільки усміхнувся.
— Дурень буду, панове зі Шльонська, якщо за вас усіх гуртом не витисну дві тисячі гривень. Правий був Прокоп, правий був і ти, Горне, що перехід на Чашу мені окупиться. Що Бог мені воздасть! Воістину, вже воздає!
— Вельможний пане Яне, — раптом озвався Рейневан. — Маю до вас просьбу. За двох із цих лицарів прошу. Бисте їх пустили на волю.
Третя недия Великого посту.
Магнат довго дивився на нього.
— Горн, — нарешті вимовив він, не відводячи погляду. — Оце і є той ваш шпигун?
— Він.
— Сміливий. І справді вартий для вас стільки, щоб йому ця сміливість зійшла з рук?
— Вартий.
— Я мушу, — фиркнув Ян з Краваржа, — вірити на слово?
— Якщо волієте, — Рейневан не опустив погляду, — можете оцінити за фактами.
— А то за якими? — насмішкувато закопилив губу пан на їчині. — Згораю від цікавості.
— Рік Господній 1425, тринадцяте вересня, Шльонськ, цистерціанська грангія в Дембовці. Нарада у стодолі. Навпроти вас, пане Яне, сидів Готфрід Роденберг, хрестоносець, війт з Липи. Ліворуч від вас — пан Пута з Частоловиць, клодзький староста. Праворуч — лицар з оленячим рогом на лентнері, схожим на герб Біберштайнів, тільки тинктури інші.
— Пан Tac з Прусиновиць, — кивнув Ян з Краваржа. — Ти добре запам'ятав. Чого тоді я тебе не пам'ятаю?
— Я не був там з вами. Я був над вами. На піддашші. Звідки все бачив і чув. Кожне вимовлене слово.
Магнат мовчав, покручував чорний вус.
— Твоя правда, — врешті-решт сказав він. — Достоту можна тебе оцінювати за фактами. Я оцінив — і бачу, що ти непоганий. Проворний з тебе пройдисвіт, видно, має Табор пожиток із твого махлярства. Але й мій пожиток, пане шпигун, теж не ґудзик. З тих шльонських лицарів, що ти за них клопочеш, була би вигода. Якщо я їх відпущу, вигоди не буде. А де нема вигоди, там збиток. Хто мені його покриє?
— Бог, — недбало вставив Урбан Горн. — А в якості його замісника — Прокоп, якого справедливо називають Великим, director operationum Thaboritarum. Не будете в збитку. Я вам гарантую.
— Твоя гарантія — цінна річ, — усміхнувся Ян з Краваржа. — І ціна її росте. А ще я вподобав собі того Рейневана. З горища нас тоді підгледів і підслухав, хай мене біс, так зблизька, що єпископові Конрадові міг згори на тонзуру наплювати! А легатові Орсіні за комір насцяти! Зух, хоч і шпиг. Ет, до ката, я здатний на милосердя! Цих двох звільняю, пане Хелм. Решту — під ескорт! І готуйтеся в дорогу, зараз вирушаємо до їчина!
Полонених відвели. Гебхард Унгерат репетував і матюкався, Гільберт плакав, проливав сльози, не зважаючи на сором. Пашко Римбаба оглянувся.
— Рейнмаре! — жалібно покликав він. — А я? Порятуй і мене!
— Ні, Пашко.
— А чому?
— Заказали.
Рейневан обернувся до звільнених за його заступництвом Ебервіна фон Кранца і схожого на херувима молоденького лицаря. Кранц похмуро дивився на нього.
— Я знаю, — хрипко сказав він, — за що мені від тебе така милість, Беляу. Римбаба мені сказав. Так що давай не будемо затягувати цю жалісливу сцену. Ти хочеш знати, чому ти попався у Вроцлаві? Випадково. А ще через довгий язик Вілкоша Лінденау. Він був тобі вдячний. Хвалив доброту і шляхетність. Забагато, зачасто і заголосно. Я можу йти?
«Значить, це не Ахіллес, не Аллердінгс, — Рейневан аж зітхнув, настільки йому полегшало. — І не Феліціян! Отже, ще не все втрачено, Феліціян далі шукає Ютту… А може, вже знайшов?»
— Кхе-кхе…
Він підняв голову. Ебервін уже пішов, перед ним стояв юний лицар із золотим кучерявим волоссям.
— А я, милостивий пане, — промовив він злегка тремтячим голосом, — ніяк не збагну, чому ви мене звільнили. Не знаю ні вашого ймення, ні герба. Але ви гусит. Тому знайте, що мені католицька віра і лицарська честь не дозволяють вступати з єретиком у жодні ближчі конвікції. Але знайте і те, що я вам зобов'язаний за звільнення. Борг заплачу, перед Богом клянуся.