— Гуситові клянешся?
— Бог мені покаже, як виконати клятву, щоби це було без гріха і без образи віри.
— Бог, — Рейневан глянув йому в очі, — твою клятву почув. А як її виконати, я тобі можу і зараз сказати. Піднімеш тост.
— Що?
— Піднімеш і вип'єш за здоров'я дами мого серця. Панни… Ніколетти Світловолосої. Але не інакше, ніж на твоєму власному весіллі, пане Вольфрам Панневіц. На весіллі з панною Катажиною Біберштайн. Тоді й тільки тоді я визнаю клятву виконаною. А тебе — людиною честі.
Вольфрам Панневіц зблід і стиснув губи. Потім сильно почервонів.
— Я вже знаю, хто ви, — він ковтнув слину. — Та й чув таки немало… Швидкі ви, бачу, сватати мені панну з дитиною… І яка ж це у вас для цього причина, га? Може, той дітвак…
— Та не будь ти дурнем, Панневіц, — стиха перебив його Рейневан. — їдь на Штольц. Подивися на хлопчика. А тоді в дзеркало. Більше я з тобою про це говорити не збираюся.
— Бог чув, — додав він голосніше, щоб усі почули. — Бог чув, як ти поклявся.
— Рейневане, — нетерпляче покликав Урбан Горн. — Поїхали. Не затягуй цю жалісливу сцену.
Розділ четвертий
у якому Рейневан втрачає частину вуха та більшість ілюзій
— Дякую тобі за порятунок, — повторив Рейневан. — Але я з тобою не їду. Повертаюся на Шльонськ.
Урбан Горн довго мовчав, дивлячись услід почту Яна з Краваржа, який віддалявся. Потім обернувся в сідлі. Він уже позбувся личини чеського шляхтича-сіроми і був знову давнім Горном: Горном в елегантному плащі з тонкої вовни, Горном у рисячому ковпаку з пучком чаплиного пір'я. Горном з пронизливими очима, що так і свердлили поглядом.
— Ти не повертаєшся на Шльонськ, — холодно сказав він. — Ти їдеш зі мною.
— Ти не слухав? — підвищив голос Рейневан. — До тебе не дійшло? Я мушу повернутися! Від цього залежить доля близької мені особи!
— Панни Ютти де Апольда, — безпристрасно підтвердив Горн. — Я знаю.
— А, то ти знаєш? Тоді ти знаєш і те, що я зроблю все, щоби…
— Я знаю, — різко перебив Горн. — що ти зробиш все. Питання в тому, скільки ти вже зробив.
— Про що ти… — Рейневан відчув, що блідне. А потім — що червоніє. — До чого ти хилиш?
— Тихіше, якщо ласка. — Горн подивився на поляків, які за ними спостерігали, рушив, під'їхавши конем так близько, що вони торкнулися стременами. — Розголос справі не допоможе. А до чого я хилю, ти й сам добре знаєш. Вісті розходяться швидко, а плітки — ще швидше. Дійшла звістка, що тебе недавно приму сили зрадити. А чутки стверджують, що ти був зрадником віддавна. Від початку.
— Чорт забирай! Та ти ж мене знаєш. Таж…
— Я тебе знаю, — знову перебив Горн. — Тому пліткам не вірю. Що ж до звісток… їх треба перевірити. Нема, як-то кажуть, диму без вогню. Тому, повторюю, ти не повертаєшся на Шльонськ. Ти їдеш зі мною на Совинець, а звідти під ескортом я негайно відішлю тебе до Праги. За наказом Неплаха. І я мушу його виконати, ти це, либонь, розумієш.
— Послухай-но…
— Дискусію закінчено. В дорогу.
* * *
Під вечір вони попрощалися з поляками та Гласом з Лібочан. Кохловський, Надобний, Куропатва з Ланьцухова і таборитський сотник повернули на оломоуцький тракт, яким збиралися добратися до Одр. В Одрах, як випливало з попередніх розмов, стояв тепер старий знайомий, Добеслав Пухала, з усім своїм польським загоном. Уже протягом якогось часу Одри стали центром рекрутування добровольців з Польщі та основним центром торгівлі зброєю, яку з Польщі провозили контрабандою.
Прощання було теплим. Поляки пообнімали та пообціловували Рейневана, а Куропатва сердечно запросив його до Одр, щоб, як він висловився, «воювати пліч-о-пліч та спільні вчиняти імпрези». Рейневан тоді не міг передбачити, наскільки швидко дійде до цього вчиняння. І якими фатальними будуть його наслідки.
Загін Горна вирушив на захід, кам'янистою долиною ріки Моравиці. Разом з поляками поїхало восьмеро таборитів, у загоні залишилося семеро озброєних моравців, як з'ясувалося, бургманів у Совинці — замку, що був метою подорожі. З ними їхав і звільнений хворий. Ким був цей чоловік і чому Горн узяв його із собою, залишалося загадкою. Він усе ще був помітно нездоро вий. потів, кашляві чхав. У сідлі він хитався і засинав, тому двоє призначених Горном моравців стежили, щоб він не впав.
— Горне?
— Я тебе слухаю.
— Я не зрадник. Ти ж не віриш, що я міг би ним бути. А може, віриш?
Горн притримав коня, зачекав, поки збройні проїдуть повз них.
— Вісті, які гуляють, — сказав він, свердлячи Рейневана поглядом, — послаблюють мою віру. Тож зміцни мене в ній. І утвердь.
— Я здогадуюся, — вибухнув Рейневан, — звідки це все, звідки ці облудні плітки та наклепи. Рознеслося, що Ян Зембицький схопив мене в Білому Костелі, ув'язнив і намагався змусити до зради, до того, щоб я обманув Краловця, затягнув його в засідку і послав Сиріток на погибель…
— Правильно здогадуєшся. І справді рознеслося.
— І що? Я зрадив? Потрапив Краловець у засідку під Велиславом? Що там було: поразка чи перемога? Хто був наголову розбитий? Ми чи вони?
— Очко на твою користь. Давай далі.
— Я завжди був вірний справі Чаші. Я співпрацював з Неплахом, у 1427 році навів його на слід заколоту Гинека з Кольштейна і Сміржицького. Потім мені сотні разів траплялася нагода зрадити. Я знав багато, мав доступ до секретів, знав таємні плани та стратегії. Я міг провалити Тибальда Раабе. Міг продати Фогельзанг. Міг зрадити у двадцять восьмому, перед рейдом і під час рейду, у Клодзьку, у Кам'янці, у Франкенштейні. Я міг видати тебе. Горне, для цього випадала не одна сприятлива нагода. Вроцлавський єпископ обсипав би мене золотом. Так що не кажи мені утверджувати тебе у вірі, бо це мене принижує. Бо тут нема проміжних ступенів, кольорів і відтінків. Так чи сяк. Віриш — або не віриш. Довіряєш — або ні.
Урбан Горн смикнув віжки, змусив храпаючого коня затупцяти на місці.
— Твоїм щирим обуренням, — процідив він, — треба було б захоплюватися. Але реальність наказує заламувати над ним руки. Над ним і над твоєю наївністю. Тому що існують проміжні ступені, Рейнмаре. Існують відтінки, що ж до кольорів, то їх є ціла гама, воістину веселка кольорів. Я тобі вже казав: я не вірю пліткам, не вірю, що ти був провокатором і зрадником з самого початку, що ти прибув у Чехію і приєднався до нас тільки для того, щоб зрадити. Але ти став шпигуном. Нашим, щоправда, та це, загалом, не становить різниці. Ти став шпигуном. Але така вже, курва, шпигунська доля, такий уже жереб і курвяча неминучість наслідків, які випливають зі шпигунського ремесла: колись ти провалишся — і колись тебе перевербують. Це нормальна річ у цій професії. Викрали дівку, в яку ти втелющився. І вдалися до шантажу. А ти дав себе шантажувати.
— Швидко ти робиш висновки. А далі темп буде таким же? Вироку мені теж не доведеться довго чекати? І страти теж?
— Це ти надто швидко робиш висновки. Занадто швидко. Час на привал, сутеніє. Гей, люди! Станемо тут, під лісом! З коней!
* * *
Роздмухуваний вітром вогонь стугонів і тріщав, полум'я стріляло високо вгору, іскри летіли понад верхівки ялиць. Ліс шумів.
Моравці, спорожнивши пузату пляшчину сливовиці, один по одному лягали спати, закутуючись в опанчі та кожухи. Хворий, якого поклали неподалік, стогнав, кашляв, спльовував. Урбан Горн палицею перевертав і поправляв поліна у вогнищі, позіхав. Рейневан більше хотів їсти, ніж спати. Він жував овечий сир, тільки ледь-ледь запечений над жаром.
Хворий зайшовся черговим нападом кашлю.
— Чи ти не зайнявся би ним? — показав головою Горн. — Ти ж як-не-як медик. Наче б годиться допомогти стражденному.
— У мене нема ліків. Що мені, користуватися магією? У присутності чашників? Для них чаклунство — це peccatum…
— …mortalium, я знаю. То, може, щось натуральне? Якесь зілля, якісь рослини?
— У лютому? Добре, якщо тут є верби, вранці приготую відвар з кори. Але його стан покращується. Гарячка помітно спала, і потом його вже так не проймає. Горне?
— Що?
— У мене складається враження, що ти про нього переживаєш.
— Що?
— У мене складається враження, що під час обміну бранцями йшлося саме про нього. Більше, ніж про мене.
— Справді?
— Хто це?
— Хтось.
Рейневан задер голову догори, довго дивився на Велику Ведмедицю, яку раз по раз закривали хмари, що сунули небом.
— Розумію, — врешті-решт сказав він. — Я під підозрою. Такому секретів не розкривають. Що з того, що підозри надумані та не доведені? Не розкривають — і крапка.
— Не розкривають — і крапка, — підтвердив Горн. — Іди спати, Рейнмаре. Перед тобою довга дорога. Довга і далека.
* * *
«Довга і далека дорога, — подумки повторив він, дивлячись на зорі крізь гілля, яким гойдав вітер. — Так він сказав. Думав, що я не вловлю сарказму і двозначності? Чи зовсім навпаки: натякав?
Звідси до Праги буде в акурат сорок миль, не менше десяти днів їзди. Дорога й справді далека. І веде вона просто в лапи Богухвала Неплаха, на прізвисько Флютик, шефа розвідки Табора. Флютика нелегко буде переконати, зробити так, щоб він повірив, дорога до цього теж може бути довгою. Важкою. І болісною. Відомо, що Флютик робить з підозрюваними, перш ніж він їм повірить. І з тими, кому не повірить.
Зізнатись у всьому? Сказати про викрадення Ютти, про Божичка, про шантаж? Гм, життя я, може, цим і врятую. Якщо повірять. Але довіри не поверну. Мене посадять під замок, живцем поховають у якійсь вежі, у якомусь замку на пустирищі. Поки вийду — якщо я взагалі вийду — Ютта буде далеко, заміжня або в монастирі. Я втрачу її назавжди».
«Втеча, — подумав він, обережно встаючи, — буде визнанням вини. Саме так її і сприймуть — як очевидний доказ вини.
Ну то нехай. Хай воно все котиться к бісу. Іншого виходу в мене нема».
Вогнище пригасло, зануривши в пітьму цілу галявину. Весь бівуак. Людей, які спали, поклавши голови на сідла, вертілися під накриттям, хропли, перділи, бурмотіли крізь сон. Ніхто й не подумав виставити варту. Рейневан тихцем відійшов у темряву, між кущі. Обережно і помалу, остерігаючись, щоб не наступити на суху гілку, став просуватися в напрямку спутаних коней.
Коні захрапали, коли він наблизився. Рейневан завмер, зупинився як укопаний. На щастя, ліс шумів, у безперервному шумі губилися інші звуки. Він зітхнув. Занадто рано.
Хтось кинувся на нього, з розгону збив з ніг. Рейневан звалився на землю; перш ніж упасти, встиг різким кидком тіла, мало не порвавши сухожилля, перетворити падіння у стрибок, і це вберегло його від мертвої хватки. І врятувало йому життя. Звиваючись і перекочуючись, краєм ока він вловив блиск леза. Відхилив голову, і ніж, який мав би розпанахати йому горло, тільки зачепив за вушну раковину, розтявши її мало що не навпіл. Не зважаючи на пронизливий біль, він прокотився по корінню, яке виступало над землею, і щосили копнув нападника, який саме намагався підвестися на коліна. Нападник вилаявся, з розмаху вдарив ножем, цілячись у ногу. Рейневан обернувся — і копнув його ще раз, цього разу збивши з ніг. І зірвався з землі. Кров, він відчував, цівочкою текла йому за комір.
Нападник теж зірвався на ноги. І негайно атакував, швидко вимахуючи ножем хрест-навхрест. Попри темряву, Рейневан уже знав, із ким має справу. Його виказав запах поту, гарячки та хвороби.
Хворий зовсім не був аж такий хворий. Та й із ножем обходитися вмів. Мав навичку. Але Рейневан також мав.
Фінтом він обдурив противника, змусив його нахилитися. Підбив лівим передпліччям зап'ястя, правим ударив по ліктю, підставив ногу, смикнувши за рукав, вибив з рівноваги, ще й на додачу зацідив основою долоні по носі. Хворий завив, упав, однак, падаючи, ще встиг штрикнути його в пахвину: ніж розпоров штани, і тільки чудо та швидкість реакції дозволили Рейневанові врятувати геніталії та кульшову артерію. Однак, ухиляючись від удару, він спіткнувся і впав. Хворий кинувся на нього, наче дикий лісовий кіт, приміряючись до удару згори. Рейневан обіруч схопив руку з ножем. І тримав її з усіх сил, пригинаючи голову, тоді як нападник гамселив де попало лівим кулаком.
Закінчилося так само швидко, як і почалося. Навколо зароїлося від людей. Кілька з них схопили хворого і стягнули його з Рейневана, під час цієї операції хворий хрипів, сичав і пирхав, як кіт. Ніж він випустив лише тоді, коли один із моравців не надто делікатно наступив йому підбором на руку.
Урбан Горн стояв поряд, склавши руки на грудях. Він дивився і мовчав.
— Він напав на мене! Він! — крикнув Рейневан, показуючи, хто саме. — Я йшов до вітру, а він кинувся на мене з ножем!
Хворий, якого тримали совинецькі бургмани, хотів щось сказати, але зумів тільки вилупити очі, захрипіти і важко розкашлятися. Рейневан не пропустив нагоди.
— Він напав на мене! Без причини! Хотів убити! Погляньте, як він мене обробив!
— Перев'яжіть його, — сказав Горн. — Швидко, бачите, що тече кров. А цього пустіть, дайте йому встати. Ніж заберіть. А на майбутнє прошу краще пильнувати зброю. Це ніж котрогось із вас. У нього ножа не було.
— Як це: «Пустіть»? — зарепетував Рейневан. — Що це значить: «Пустіть»? Горне! Накажи його зв'язати, холера! Він убивця!
— Заткнися. Хай тобі перев'яжуть вухо. Потім прийдеш до нас, отуди, на узбіччя. Не обійдеться, бачу, без серйозної розмови.
* * *
Хворий спирався на стовбур дерева. Дивився вбік. Витирав кров, яка все ще юшила з носа. Стримував кашель. Потів. І виглядав як із того світу.
— Він хотів мене вбити, — тицьнув у нього пальцем Рейневан. — Він убивця. Вдавав із себе більше хворого, ніж є насправді. Запланував це від того моменту, коли дізнався, хто я…
Урбан Горн схрестив руки на грудях, не прокоментував.
— А я вже знаю, хто він, — вів далі, уже цілком спокійним голосом, Рейневан. — У мене були підозри, а тепер я знаю. Коли нас везли на обмін, він був справді хворий. Я лікував його магією, а він марив. Adsumus, Domine Sancte Spiritus, adsumus peccati quidem immanitate detenti, sed in nomine tuo specialiter congregati. Adsumus! Цей вигук тобі про щось нагадує?
— Авжеж, — обличчя Горна не здригнулося. — Це популярна молитва. Звернення до Святого Духа. Авторства святого Ісидора Севільського.
— Ми обоє знаємо, — Рейневан не підвищив голосу, — чий це заклик. Ми обоє знаємо, хто цей тип. Ти, поза сумнівом, знаєш про це вже давно, а ось я дізнався щойно. Шкода, що не від тебе, Горне. Твій секрет мало не коштував мені життя. Ще трохи — і паскудник перерізав би мені горло…
— А що? — переборов кашель хворий. — А що? Я мав чекати, поки він переріже горло мені? Я мусив уберегтися! Мусив оборонятися! Він починав мене підозрювати… І врешті-решт дізнався би правду… Убив би тільки так, якби довідався, що…
— Що ти вбив його брата, — сухо закінчив Урбан Горн. — Так, Рейнмаре, ти не помиляєшся в підозрах. Дозволь тобі представити: Бруно Шиллінг. Один із Роти Смерті, один із Чорних Вершників Біркарта Грелленорта. Один із тих, які вбили твого брата Петерліна.
* * *
Рейневан не склепив очей до самого світанку. Спочатку йому не давали заснути збудження та адреналін, злість, біль у пораненому вусі. Потім прийшли спогади та марення. Цистерціанський бір, шалена кавалькада, Чорні Вершники, які вигукували: «Adsumus!» Дикоокий, синьо-блідий лицар з-під Горохової гори, що завивав, як демон. Нічна гонитва у лісі під Тросками…
Рідний брат, Петерлін, якого кололи і прошивали вістрями мечів.
А той, котрий колов, той, котрий завдавав ударів, один із тих, які вбили Петерліна, лежав, накритий рогожею, на відстані десяти кроків, з протилежного боку вогнища, кашляв там та шморгав носом. Під пильними поглядами двох моравців, яким Горн наказав дивитися за ним.