— Я людина, ваша достойносте. Наполовину. Моя мати…
— Про твою матір я не хочу слухати. А тим більше — про батька, якогось інкуба чи іншого планетника. Розказуй мені про те, що ти вишпигував. Що зробив Біркарт після візиту до Ейзенрейха?
— Вельможний пан Бартоломій Ейзенрейх, я вже вашій достойності про це доносив, вніс на депозит на користь Рейнмара з Беляви значну суму в конторі Фуггерів. як винагороду за порятунок пасерба. Видно, він зізнався в цьому пану Грелленортові, бо пан Грелленорт одразу побіг до контори Фуггерів… А контора зовні сильно захищена від магії… Про що там говорили, того я не знаю…
— А я це, уяви собі, знаю, без твого шпигування і без твоїх чарів, — єпископ простягнув кубок у бік послужливо нахиленого пахолка з дзбаном. — Бо Фуггерів я знаю. Тому знаю також, чим та розмова закінчилася.
* * *
Різьблений камін наповнював кімнату теплом. Оздоблені мистецькою різьбою дубові скрині та яворові армарії походили, поза сумнівом, з Гданська, вишукане скло — з Праги, а килими і ткані шпалери — з Арраса. Компанія Фуггерів дбала про свій імідж. Крім того, вона могла собі це дозволити.
— Мені шкода, пане Грелленорт, — повторив службовець. — Мені невимовно прикро, але ми не можемо вам допомогти. Компанія Фуггерів не володіє відомостями, про які ви запитуєте.
— Володіє, — заперечив Стінолаз, дивлячись на світліший чотирикутник на стіні — слід від знятої карти. — Добре знаю, що володіє. Тільки-от ними не поділиться. Бо перетворила дотримання комерційної таємниці на свій principium.
— А хіба це, — тепер службовець усміхнувся, — не виходить на одне й те саме?
— Комерційною таємницею не вільно прикриватися там, де йдеться про злочин. Про державний інтерес і благо віри. Рейнмар з Беляви, якого в лютому бачили, коли він заходив у контору компанії, є кримінальним злочинцем.
— Рейнмар з Беляви? Хто це? Я щось не чув.
— Рейнмар з Беляви, — Стінолаз міг видатися зразком врівноваженості і терпеливості, — це єретик, на якого накладено анафему. Про це було сповіщено в костелах. Не чути про це — гріх.
— Компанія Фуггерів має викуплену в Римі оптову індульгенцію.
— Проклятому не можна горня води подати, не те що приймати його в конторі та проводити з ним оборудки. Якби це дійшло до Святої Курії…
— Компанія Фуггерів, — спокійно перебив службовець, — з'ясує і владнає свої справи зі Святою Курією. Так, як робила це досі. Тобто швидко і гладко. Те саме стосується єпископа вроцлавського. Якому вашець служиш, пане Грелленорт.
— Фуггери, — сказав після хвилинної мовчанки Стінолаз, — не повинні укривати Рейнмара з Беляви. Адже ж компанія зазнала з його вини серйозного фінансового збитку. Це ж саме він пограбував збирача, котрий перевозив стягнений з вас податок. Що його внаслідок цього інциденту вам довелося заплатити ще раз. Це серйозний балансовий збиток…
— Компанія вміє давати собі раду з балансом. З цією метою наймає бухгалтерів.
— А престиж фірми? Це що, Фуггери дозволять безкарно себе грабувати? Не відплатять грабіжникові?
Службовець Компанії Фуггерів склав долоні, переплів пальці й довго вдивлявся в обличчя Стінолаза.
— Відплатять, — врешті-решт сказав він. — 3 часом. У цьому можете бути впевнені.
— Винуватцем нападу на колектора є Рейнмар фон Беляу. Схопити його…
— Пане Грелленорт, — перебив службовець. — Ви ображаєте мій інтелект. А цим самим і престиж Компанії Фуггерів, про який ви начебто так піклуєтеся. Не повертайтеся більше до цих питань, будь ласка. Ні до нападу на колектора, ні до Рейнмара з Беляви. Особи, яка, як я вже встиг вас запевнити, нам взагалі не відома.
— А канонік Отто Беесс? Це теж не відома вам особа? А Бартоломій Ейзенрейх, який поклав на депозит на користь Рейнмара з Беляви значну суму в цій конторі?
— Ви маєте до мене ще щось, пане Грелленорт? — службовець випростався. — Якісь інші справи? Такі, в яких Компанія Фуггерів могла би допомогти? Якщо ні…
— Колись, — Стінолаз не зрушив з місця, — наші розмови відбувалися інакше. Ми знаходили спільну мову. І справи, вигідні для обох сторін. Спільних справ було чимало. Ви неодмінно пам'ятаєте. Чи, може, я маю вам нагадати?
— Неодмінно пам'ятаємо, — відрізав службовець. — Ми все пам'ятаємо. Усе є в книгах, пане Грелленорт. Кожен рахунок, кожен дебет, кожен кредит. І всюди сходиться сальдо, до пфеніга. Бухгалтерія — основа порядку. А тепер… Пісок у клепсидрі пересипався майже весь. Наступні прохачі чекають…
— Ви відчули кон'юнктуру, — Стінолаз далі нерухомо сидів у кріслі. — Рознюхали своїми собачими купецькими носами, звідки вітер віє. Колись, коли йшлося про ваш зиск, ми були добрі. Ви кланялися нам у пояс, не шкодували зусиль, не жаліли хабарів і бакшишів. Завдяки нам ви завойовували позицію, завдяки нам розправлялися з конкурентами, завдяки нам обростали жиром. А тепер злигалися з нашими смертельними ворогами, чарівниками, гуситами і поляками. Чи не зарано? Фортуна зрадлива. Антихрист, подейкують, надходить. А про Луцьк на Волині ви чули? Нині ви вважаєте нас слабкими, переможеними, позбавленими впливу, безперспективними, тому викреслюєте нас зі своїх книг, сторнуєте з балансів. Ви недооцінюєте сили, які за нами стоять. Сили, які є в нашому розпорядженні. А це, запевняю вас, великі сили. Найбільші з тих, які знає природа. І такі, яких природа не знає.
Він простягнув долоні, розчепірив пальці. Біля кожного нігтя раптом з'явився тонкий і синій язичок полум'я, який блискавично ріс і змінював колір на червоний, а потім білий. Від легкого руху пальців вогонь вибухнув з могутньою силою, оточив руки Стінолаза склубленою масою вогню. Стінолаз перелив вогонь з руки в руку, зробив жест. Вогонь лизнув край оздобленого різьбою столу, мерехтливою завісою піднявся, танцюючи, майже сягаючи різьблених брусів стелі.
Службовець навіть не здригнувся. Навіть не примружив очей.
— Вогонь кари, — повільно вимовив Стінолаз. — Вогонь на стрісі садиби. Вогонь у складі товарів. Вогонь багаття. Вогонь пекла. Вогонь чорної магії. Наймогутнішої сили, яка існує.
Він відвів долоні, стріпнув пальцями. Вогонь зник. Без сліду. Навіть без запаху. Ніде не залишилося навіть сліду паленого.
Службовець Компанії Фуггерів поволі простяг руку до секретера, щось звідти вийняв, а коли прибрав руку, на кришці столу залишилася золота монета.
— Це florino ďoro, — повільно вимовив службовець компанії Фуггерів. — Флорин, який ще називають гульденом. Діаметр близько дюйма, вага близько чверті лота,{10} двадцять чотири карати чистого металу, на аверсі флорентійська лілія, на реверсі святий Іван Хреститель. Примружте-но повіки, пане Грелленорт, і уявіть собі багато таких флоринів. Не сто, не тисячу і не сто тисяч. Тисячу тисяч. Millione, як кажуть флорентійці. Річний оборот Компанії. Спробуйте це собі уявити, змалювати силою уяви, побачити очима душі. І тоді ви побачите і пізнаєте істинну могутність. Істинну силу. Наймогутнішу з існуючих, всевладну і непереможну. Моє шанування, пане Грелленорт. Ви знаєте дорогу до виходу, чи не так?
* * *
Хоча весняне сонце активно встромляло своє проміння у вузькі вікна костелу Святої Ельжбети, у бічному нефі панувала пітьма. Крейцарик не бачив особи, з якою він розмовляв, навіть обрис постаті ховався від його очей. Він відчував тільки її запах, легенький, але впізнаваний аромат розмарину.
— Грелленорт небагато добився, — послужливо повідомив він. — У місті кажуть, що він марно старається, що Рейнмара з Беляви не дістане, бо той давно втік за тридев'ять земель. Коли його витурили від Фуггерів, Грелленорт впав у дику лють, та й з єпископом він теж був посварився. Єпископ йому забороняв ходити до домініканців і надокучати Святій Курії, однак Грелленорт не послухався. Це все, що я знаю.
Схована в темноті фігура не ворухнулася.
— Ми тобі дуже вдячні, — сказала вона м'яким жіночим альтом з приємними модуляціями. — Дуже вдячні. Нехай цей маленький капшучок хоча б символічно виразить, наскільки.
Забряжчало срібло. Шпик низько вклонився, запхав капшучок до кишені. Насилу. Бо той анітрохи не був маленький. Але за два місяці шпигування Крейцарик уже встиг призвичаїтися до риторичних фігур жінки, яка говорила альтом.
— Завжди прислужуся, — запевнив він, кланяючись. — Якби було щось нове… У єпископа, значить… Якщо якісь відомості… Завжди донесу вашій милості.
— І завжди зустрінеш нашу вдячність. А раз ми вже заговорили про доноси і відомості, то чи тобі часом не доводилося чути прізвище Апольда? Ютта де Апольда? Дівчина, ув'язнена Інквізицією?
— Ні, пані, про це я нічого не знаю. Але якщо хочете, можу спробувати…
— Хочемо. А тепер іди з миром.
Жінка, яка говорила альтом і пахла розмарином, встала, світло з вікон упало на її обличчя. Шпик негайно опустив очі, схилив голову. Інстинкт підказував йому, що краще не дивитися.
— Вельможна пані.
— Слухаю.
— Я зраджую єпископа і доношу на нього, бо злюсь… Але ж це духовна особа, слуга Божий… Я буду за це проклятий?
— Єпископ знову тебе прогнівив? Чим цього разу?
— Тим, що й завжди. Паплюжить мою матір. Ви ж знаєте, пані, мій батько був кобольд, але моя мати була добра і порядна жінка…
— Твоя мати була єврейка, — перебила жінка, яка говорила альтом. — Дитина вихрещених батьків, але це нічого не міняє. По матері ти теж єврей, батько не рахується, байдуже, кобольд. гном, фавн, кентавр, а хоч би навіть і летючий дракон. Ти єврей, Крейцарику. Якби ти ходив до синагоги, то знав би, що в Судний День на єврея чекає або Едемський сад, або геєна вогняна, залежно від вчинків єврея — добрих і поганих. Вчинки записуються в Книгу. Це дуже стара Книга, правічна. Коли її почали записувати, не було єпископів, іще навіть слова цього не знали. Так що тобі нема про що переживати. Якби ти доносив на рабина, о, тоді це дійсно була би причина непокоїтися.
* * *
Дус фон Пак обернула коня, пустила його в галоп, на всьому скаку метнула списа. Вістря з глухим стуком встромилося у стовп біля воріт, древко задрижало. Дівчина відхилилася в сідлі, перевела коня в клус.
— Кара Божа, — покрутив головою Ульріх Пак. — Гризота мені з тою дівкою.
— Віддайте заміж. Хай чоловік гризеться.
— То, може, ви би спокусилися, га, пане Чірне? Хочете? Дам вам її хоч сьогодні. Та й посагу не поскуплюся.
— Красно дякую, — Гайн фон Чірне подивився на встромлений у стовп спис. — Але не скористаюся.
— Пане фон Гунт?
— Вибачте, — Кучера фон Гунт знизав плечима, — але я волію таких, котрі в'яжуть.
* * *
Дзвін у домініканців дзвонив на вечірню. Призахідне сонце зафарбовувало віконні шиби червінню, пурпуром і золотом.
— Його велебність інквізитор відсутній, — відповів зі своїм польським акцентом Лукаш Божичко. — Виїхав.
Стінолаз уже двічі намагався скористатися чорною магією, двічі непомітними заклинаннями намагався залякати диякона і змусити його підкоритися. Заклинання не подіяли, задум не вдався. Було очевидно, що причиною невдачі є захисні чари. «На всю резиденцію папської Курії, — подумав Стінолаз, — а хтозна, може, й на весь собор Святого Войцеха накладено блокаду. Бо ж не можна уявити, щоб заклинання знав і вмів ними користуватися Божичко, цей пришелепуватий ксьондзик».
— Виїхав, — повторив він за дияконом. — До Рима, либонь, ad limina? Не мусиш відповідати, Божичко, ясно, що Гейнче не сказав тобі, куди їде. Причини від'їзду, як здогадуюся, він тобі теж не повідомив. Інквізитор не звітує абикому. Але, може, він принаймні назвав дату повернення?
— І в питанні повернення, — обличчя Лукаша Божичка було немовби вирізьблене з граніту, — його велебність так само не визнав доречним звітувати. Однак що стосується причини перегринації, то вона відома всім.
— Слухаю, нехай буде відома і мені.
— Його велебність інквізитор зараз присвятив себе проблемі боротьби з тероризмом.
— Високу мету, — покивав головою Стінолаз, — поставив собі Гейнче. Є з чим боротися. Справжньою проблемою став гуситський тероризм.
— Його велебність інквізитор, — Божичко не опустив погляду, — не прецизіював, про який тероризм йому йдеться.
— А шкода. Бо в боротьбі можна було б об'єднати сили.
— Його велебність інквізитор веде негоціації щодо об'єднання сил з єпископом Конрадом. Якому ви служите, пане Грелленорт.
Стінолаз довго мовчав.
— Ти задоволений своєю посадою, Божичко? Гейнче тобі добре платить?
— І чому саме, — обличчя диякона не змінило виразу, — я мав би приписати цікавість вашеця в цьому питанні?
— Цікавості, — відповів Стінолаз. — Виключно цікавості. Бо це таки цікава річ, отой тероризм, про який ми говоримо. Ти так не думаєш? Він усуває з ринку конкурентів, створює нові робочі місця, посилює кон'юнктуру в промисловості, ремісництві і торгівлі, підштовхує індивідуальну підприємливість. Робить сенсовним існування численних організацій, посад, функцій і цілих армій людей, котрі ці функції виконують. Цілі армії черпають з них доходи, тантьєми, оклади, дивіденди, пребенди, пенсіони і премії. Воістину так, якби цього тероризму не було, його треба було б вигадати.
— Його велебність Гейнче, — усміхнувся Лукаш Божичко, — говорив про це. Навіть подібними словами. Тільки в трохи іншому сенсі.
* * *
Капличний міст тонув у вогкому тумані, що його вітерець зносив зі сходу, з озера Чотирьох Кантонів. Подзвонював малий дзвін котрогось із люцернських костелів.
Кроки людини, яка наближалася, хоч і явно обережні, озвалися глухим відлунням під дашком, яким був покритий міст. Вбраний у сірий плащ з каптуром чоловік, який спирався на поручні, різко підняв голову. І намацав руків'я захованого під плащем ножа.
Прибулець наблизився. Він теж ховався під каптуром. І також тримав руку під полою опанчі.
— Benedicite, — прибулець озвався першим, упівголоса, спершу озирнувшись. — Benedicite, partitě nobis.{11}
— Benedicite, — відповів упівголоса чоловік у сірому плащі. — Fiat nobis secundum verbum tuum.
— Qui creira sera sals?
— Mas qui no creira sera condampnatz.
— Qui fa la volontat de Deu?
— Esta en durabletat.
— Амінь, — прибулець зітхнув з явним полегшенням. — Амінь, брате. Вітаю від усього серця. Ходімо далі.
Вони підійшли під занурену в озеро кам'яну восьмигранну вежу, що майже прилягала до мосту. Під дошками хлюпотіла вода.
Туман починав розвіюватися.
— Вітаю від усього серця, — повторив прибулець. Тепер, звільнившись від підозр, він говорив з виразним гельветським акцентом. — Зізнаюся, що мені стало легше, коли ти вимовив відгук на пароль священною мовою нашої віри. Ми боялися, що тут казати… Деякі з Parfaits… Підозрювали тебе. Вважали тебе навіть агентом Інквізиції.
Гжегож Гейнче розвів руками з усмішкою, яка мала означати, що перед підозрами він безсилий, а проти наклепів нічого порадити не може.
— До нас дійшли відомості, — вів далі гельвет, — що тебе цікавить особа такого собі Біркарта Грелленорта. Згоду Досконалих я отримав, тож буду радий надати тобі допомогу, брате, бо дещо знаю про цього індивіда. Зараз він перебуває на землях Чеської Корони, а конкретно — в Сілезії, у місті Вратіславія. Він служить тамтешньому єпископові…
— Саме це, — м'яко перебив Гейнче, — відома мені річ. Я прибув зі Шльонська. Якраз із Вроцлава.
— Ага. Розумію. Тобто тебе цікавить не теперішність, а минуле. Раз так, то ми повинні повернутися в 1415 рік. До собору в Констанці. Як ти, брате, мабуть, знаєш, у Констанці було вирішено…
Гжегож Гейнче був у Констанці в 1415 році і знав, що там було вирішено. Проте не перебивав.