- Боротися за життя на необжитій планеті? - Вона скептично глянула на нього. - Та хто ти такий, новоявлений богатир?
- Адам, - сказав він коротко. - А ти - Єва.
ІНФОРМАЦІЯ ВІДДІЛУ КАДРІВ ДРУГОГО КОСМОФЛОТУ ЗЕМЛІ
“Адам Весна-Другий, 32 роки, зріст 192 см, колір волосся темно-русий, правильної будови тіло, фізичних чи психічних вад не має. За фахом геолог, кандидат наук, автор ряду праць, у тім числі й науково-популярної книги “Геологія третього тисячоліття”. Працював геологом на Памірі, завідував сектором НДІ на Місяці та відділом Інституту геології на Марсі, в трансгалактичному рейсі на “Геліосі” вперше.
Фізично сильний, спортсмен (з марафонського бігу неодноразово займав призові місця), характер - спокійний, врівноважений, має схильність до гумору і вдається до нього особливо у важкі хвилини. В досягненні своєї мети наполегливий, стійкий, надзвичайно працездатний, цілеспрямований.
Ерудит, один з кращих геологів.
У колективі - комунікабельний, відвертий, товариський, має потяг (у години дозвілля) до веселих містифікацій, розігрувань.
У побуті та в особистому житті емоційно стриманий, практичний, до сентиментальності не схильний.
Сім’ї не має, всього себе віддає роботі.
В критичних ситуаціях діє з холодною розсудливістю і неодмінно згідно з Інструкцією.
Рекомендований в експедицію “Геліоса” Вищою Радою з питань геології. Затверджений одноголосно з найвищим балом оцінки”.
“Єва Булат-Бек (дівоче прізвище Ней) - 27 років, ріст 187 см, колір волосся світлий, тіло правильної будови, фізичних чи психічних вад не має, приємної зовнішності.
За фахом лікар (терапевт-невропатолог, психолог), кандидат наук. Має ряд наукових праць з питань космічної психології.
Працювала терапевтом у гірській обсерваторії (Памір), психологом науково-дослідної станції на Місяці, головним психологом Космічного Центру на Марсі.
Фізично сильна, спортсменка (теніс), спокійна, поміркована, у поводженні з товаришами привітна, витримана - професійний психолог. Одначе емоційно (як жінка) не завжди буває рівна, настрій може мінятися швидко (в залежності від обставин та ситуацій), але за межі норми не виходить.
Має схильність до сентиментальності і деякої кокетливості. Чоловікам подобається.
Розуміє, що вона не тільки науковець, а й вродлива жінка. В колективі комунікабельна, весела, завжди в центрі уваги, тому своїй зовнішності й туалетові надає дещо підвищеного значення. Любить поклонників, не байдужа до компліментів, але до флірту з чоловіками не схильна.
У досягненні своєї мети наполеглива і цілеспрямована.
Ерудит, працездатність у нормі.
В критичних ситуаціях не губиться і при наявності товаришів чи колег по роботі - ефектно-ділова.
Самотності уникає, самотність (особливо довготривала) впливає на неї дещо негативно. Тому завжди на людях, завжди в колективі.
Ініціативна, якщо перед нею поставлена мета і поруч надійні товариші. Всю себе віддає роботі і роботу любить.
Одружена. Чоловік Руслан Булат-Бек - радіоастроном “Геліоса”.
Заміжжям своїм задоволена. Дітей не має.
Рекомендована в експедицію “Геліоса” Інститутом Космічної Психології. Затверджена одноголосно, з найвищим балом оцінки”.
Дві години після катастрофи
Єва плакала.
Світле, хвилясте волосся її - один із багатьох предметів гордощів Єви як жінки - було розпатлане, і вперше у своєму житті вона не звертала на те уваги, та ще в присутності стороннього чоловіка. Схлипуючи, розмазувала кулаками сльози по обличчю.
- Чого ти дивишся на мене так... вражено? - вигукувала крізь сльози. - Думаєш, що психологи ніколи не плачуть?
- Ти була головним психологом.
- І головні плачуть. До всього ж я представниця, як колись казали, слабшої статі.
- За даними демографів, представниці прекрасної статі в середньому на кілька років живуть довше од чоловіків.
- Ти й тут смієшся?
- Я серйозно. Крім того, у твоїй характеристиці, що знаходиться у відділі кадрів Другого Космофлоту Землі, написано: “Спокійна, поміркована... у критичних ситуаціях не губиться”. А ще там написано, що ти “своїй зовнішності і туалетові надаєш дещо підвищеного значення”.
Адам стояв перед нею похмурий (жіночих сліз він не терпів, бо не знав, як себе поводити, коли плачуть). Єва вражено дивилась на нього.
- У такій ситуації, коли наш кінець уже за плечима, ти ще пам’ятаєш, що написано в моїй характеристиці?
Він кивнув.
- Пам’ятаю, бо до останього дня знав тебе іншою, витриманішою. - Обличчя її, мокре від сліз, з червоними плямами, було запухлим, неприємним з вигляду, і він намагався на неї не дивитися. - Сподіваюсь, що твоя чудова характеристика, викарбувана на пластиковому Листі Атестації, буде хоч трохи відповідати натурі, тій симпатичній натурі, з якої вона списана.
- Ти хто такий: біоробот чи людина? Чи гомункулюс із скляної колби? - Єва примружила очі, що враз стали злими і гострими. - Може, й записано, що я - спокійна та поміркована, але... Але ж ситуація зараз не просто критична. Вона - остання у нашому житті. Кінцева. Як у метро оголошує автомат: “Кінцева зупинка. Громадяни пасажири, звільніть, будь ласка, вагони. Поїзд далі не йде!” От і ми приїхали на свою кінцеву зупинку життя, і нам уже пора звільняти вагони.
- Твоя паралель з метрополітеном...
- Досить! Наїздилась! - Голос її почав тремтіти, з очей знову потекли сльози. - “Геліос” вибухнув. Наші товариші загинули. З ними загинув і мій чоловік. Загинув на орбіті планети, яку він і відкрив. Чи думав Руслан, що відкрита ним планета стане планетою його смерті?
- Я все розумію, Єво, але... криком товаришів не воскресиш і трагічної ситуації не переграєш.
- Нічо-ого ти не розумієш!
Вона обхопила голову руками, тяжко застогнала, хитаючись усім тілом, й іноді тоскно завивала якимось тваринним виттям. Ковтаючи сльози, вигукувала - хрипло і злякано:
- Доведеться помирати у двадцять сім років. І це при середньому віці життя, що сягає аж півтораста років!
- Передчасно себе ховаєш, Єво. Ти поки що жива і до смерті, як співалося колись ув одній пісні, залишається все життя.
- Я - жива-а??! - протягла вона з подивом і злістю водночас. - Ти - сліпець! Я - мертва. Придивися краще, я - ходячий труп на ймення Єва Булат-Бек. Чого ти на мене так дивишся?.. Все ще дивуєшся, що в моїй характеристиці написано: “спокійна і поміркована”? А планета, на якій ми з тобою опинилися, безлюдна. Ні душі, ні душечки! Ні надії на порятунок. Звідси до Землі така відстань, що нормальна людина і збагнути не може.
- Всього лише 4,28 світлового року. Або сорок одна тисяча з гаком мільярдів кілометрів. Альфа Центавра - найближче сузір’я до Землі.
- А від нашого надпотужного корабля і сліду не лишилося. Зник на орбіті - і все. Ми навіть не знаємо і знати ніколи не будемо, що з ним трапилось. То чим же ти будеш на Землю повертатися? Хіба верхом на паличці пострибаєш?
Хоч на душі в Адама було тяжко, невимовно тяжко й гнітюче, але при останніх її словах він посміхнувся.
- Я радий, що ти нарешті вдалася до гумору, який, як відомо, завжди рятує у критичних ситуаціях.
- Не чіпляйся до слів! - Новий приступ плачу струсонув Єву. - У мене немає... - вигукувала вона крізь плач, - сили волі, щоб покінчити із собою.
Він чудово розумів увесь трагізм безвихідної ситуації, у якій вони опинилися, але, щоб не видати свого відчаю, що терзав його душу, вдався до велемовних повчань. І прорік дерев’яним голосом:
- Людина, якщо тільки вона справжня людина, до останньої миті свого життя, незважаючи ні на що, мусить попри все залишатися...
- ...людиною! - роздратовано перебила Єва. - І, будь ласка, не читай мені прописних істин, які стали аксіомою ще тисячу літ тому. І взагалі, не читай мені своїх дрімучих повчань, вони тобі не пасують. Їх я знаю і без тебе. Я, до твого відома, - лікар-психолог!
- Ти була психологом, а тепер просто...
- Хто? - вона різко тріпнула головою, відкидаючи з очей закудлане волосся. - Договорюй!
- Просто... розгублена і зломлена жінка.
Вона спустошено глянула на нього, руки її безпорадно опустилися, голова похнюпилась.
- Ти правий, надурівноважений Адаме, - людина, мабуть, без нервів та емоцій. - Помовчала і по хвилі озвалася тихо, стомлено: - Ти все передбачаєш і все знаєш... Усе в тебе розкладено по поличках, як у комп’ютера по блоках. Я справді була спокійна і поміркована, як про те записано в характеристиці. Але мій характер почав різко мінятися ще в польоті. Як Земля на оглядових екранах “Геліоса” перетворилася на світлу цятку, - це було ще в межах Сонячної системи, - мені стало прикро. Вперше у житті стало моторошно. З’явилося таке відчуття, що я більше не побачу рідну Землю. - І зітхнула. - Коли ж і світла цяточка, крихітне макове зерня, зникла з оглядових екранів, я відчула невідоме раніше хвилювання. Воно ставало постійним, воно охоплювало мене все глибше і глибше, проникаючи у кожну клітину мого єства. Іноді хотілося вийти з корабля і погуляти на вулиці. На звичайній вулиці... Мені так кортіло вийти і погуляти межи людьми, що я не могла нічого з собою вдіяти. А з корабля у Космос нікуди не вийдеш, і Землі на екранах уже не було видно. Тоді почало здаватися, що планети під назвою Земля немає, що взагалі вона ніколи не існувала, що Земля - то міф, легенда, красива мрія. Що ми на “Геліосі” - вічні космічні мандрівники, приречені висіти у чорному мороці Космосу... Я з останніх сил приховувала від товаришів свій справжній психологічний стан, адже була психологом і добре знала ті симптоми, що з’явились у мене. За штатним розкладом “Геліоса” я зобов’язана була рятувати інших від приступів меланхолії, песимізму і занепадницьких настроїв, а мені самій потрібен був рятівник. Але я давила в собі ту чорну меланхолію і робила те, що мені, як лікарю, потрібно було робити: міряла тиск крові в членів екіпажу, брала аналізи, а також порції повітря, яке вони видихали, стежила за чутливістю вестибулярного аналізатора, перевіряла, як ваші очі сприймають різні кольори, стежила за функціональними змінами у ваших організмах, одне слово, вивчала ваш психологічний стан. До всього ж, як лікар, я контролювала режим роботи членів екіпажу, систему життєзабезпечення, наглядала за регенераційними установками по очищенню повітря, за роботою харчового блоку, і навіть корабельні кури та кролі були в моєму віданні. Ось так я старалася, щоб і хвилини не бути самій, не залишатися наодинці із своїми думками. Але мені, лікарю, також потрібен був лікар. І я боялась... боялась, що другого лікаря немає і мене ніхто не порятує.
- Я це відчував, - спокійно сказав Адам. - Особливо протягом останніх трьох років польоту.
- Гм, виявляється, ти на жінок іноді можеш увагу звертати? А я була про тебе іншої думки, - Знову помовчала. - А втім, це зараз ні до чого. Я два роки вивчала у Центрі психологію та характери людей, які поверталися із довготривалих космічних мандрівок. Тоді мені було все ясно. Абсолютно все. Я навіть дисертацію на цю тему захистила. О, яка я була самовпевнена й наївна! І надто легко давала іншим поради, як поводити себе в Космосі, як боротися із сенсорним голодом, з меланхолією, із ностальгією, - а в космосі вона іноді буває жахливих форм, - із чорним настроєм, коли тобі, після кількарічного польоту в чорнім мороці із срібним пилом галактичних туманностей, починає здаватися, що рідна Земля більше не існує. А як сама потрапила в Космос, то збагнула, що мої поради, сиріч дисертація, не варта того паперу, на якому вона написана і видрукувана.
- Ну, чому ж, - запротестував Адам. - Там є і цінні думки.
- Ах, мерсі, як казали мої далекі предки! - І вона зробила перед ним реверанс, війнувши розпатланим волоссям. - Виявляється, ти читав мою потрясаючу по наївності дисертацію?
- Єво...
- Що - Єво? Ти не віриш, що лікар і психолог “Геліоса” Єва Булат-Бек може бути такою?.. Я була спокійна доти, доки все йшло добре, доки був надійний корабель і надійний колектив. Відносно, звичайно, спокійна. І навіть могла боротися... ще боротися із своїм чорним настроєм, із ностальгією. Могла, адже поруч був надійний командир, який за тебе приймав рішення в особливо небезпечних чи й критичних ситуаціях. Та ще й чоловік із залізними нервами був поруч. А тепер, зараз... Ет! Чи не все одно? - махнула вона рукою. - Кому зараз потрібна моя сповідь? І чого вона варта на безлюдній планеті, бодай і схожій на рідну Землю? Я більше не лікар і не психолог. Я просто невдаха-жінка, котра опинилася біля розбитого корита, як одна героїня, не пригадую із якої казки. Все! Прощай, Адаме, нещасливий мій супутнику!
- Єво, послухай!
- Коли б я була хоч трохи велемовнішою, то сказала б, що попутний сонячний вітер більше не дме у мої космічні вітрила. І, до речі, в твої, Адаме, також.
- Єво!..
- Помовч! Я не хочу більше жити. Я - мрець!
- Тобі треба проявити силу волі і...
- І ти мрець, Адаме. Не сьогодні, так завтра мене не стане. І тебе теж. Й ніхто не знатиме на Землі, що ми з тобою волею випадку пережили загибель “Геліоса” на кілька днів. Для Землі ми вже мертві.
Насупившись, Адам сердито буркнув:
- Причешися.
- Що-о?! - Вражена його словами, Єва намагалася зазирнути Адамові в очі - чи серйозна його порада? - але він уникав її погляду.
- Що ти мені порадив, дорогий геологу, історику, археологу... ще скільки там у тебе фахів?
- Кажу, причешися! - Адам переступав з ноги на ногу і все ще не дивився на неї. - Ти все ж таки жінка. До того ж приваблива. Отож і залишайся такою.
- Ах, спасибі за комплімент! Мерсі! Як я колись любила компліменти!.. Тому навіть згодна причесатися, щоб своїм розпатланим виглядом не псувати останні години твого життя. Але чим? П’ятірнею?.. Будь ласка. Ти задоволений? Може, ще на бал мене запросиш? На уїкенд? Ах, як я люблю уїкенди! Тільки подбай, щоб у них був хепі енд - щасливий кінець. Я дуже люблю щасливі кінці. Навіть у художній літературі... Але ти так і не сказав, чи задоволений тим, що я розчесалася п’ятірнею?
- Трохи.
Єва хотіла сказати ще щось ущипливе, шпигнути його, але сльози знову навернулись їй на очі, і вона кволо попрохала:
- Може, хоч ти здогадуєшся, що все-таки сталося на орбіті цієї планети, коли нас висадила тут ракета, а сама повернулася до “Геліоса”? Вона мала нас забрати під кінець дня, але не забрала. Що там стряслося? Проклята планета!
- Планета тут ні до чого.
- Тоді чому у її небі зник “Геліос”?
- Я цього не знаю. - І Адам знизав плечима. - Очевидно, просто... нещасливий випадок. Або якісь невідомі нам космічні сили втрутились.
- Зіткнення матерії з антиматерією? - доскіпувалась вона. - Космічного тіла з антисвіту з нашим кораблем?
- Не думаю.
- Тоді - що? Що стало причиною загибелі надпотужного і добре захищеного корабля? Адже “Геліос” мав подвійну систему захисту. Запас живучості у нього був на три кораблі. То що могло трапитись із таким суперлайнером, як наш “Геліос”?
- Не знаю.
- Міг зіпсуватися головний Комп’ютер?
- Вибач, але це наївне запитання, Єво.
- А якщо із ладу вийшов блок контролю?
- Такого теж не могло бути. Блок контролю повністю автономний і Комп’ютеру не підкоряється, це один із найнадійніших блоків корабля, і сам він із ладу не міг вийти.
- А якщо його вивів із ладу... ну, хоча б Комп’ютер?
- Бунт машин?.. Гм! Такого не могло бути.
- Ну а раптом?
- Якщо раптом, то... То одна із суперечливих команд Комп’ютера, дефектна команда надпотужному енергоблоку могла привести до біди. Система добування енергії прямо із Космосу для руху головних ходових двигунів у певних ситуаціях стає небезпечною, вона межує навіть з анігіляцією. Але я ще раз повторюю: блок контролю ні за яких умов не міг пропустити дефектну чи, тим більше, ворожу команду Комп’ютера, якби раптом електронний мозок постав проти людей.