- Щастя, це коли ти... знайдеш своє місце в житті, - озвався Адам невпевненим голосом. - Ну, коли ти всього себе віддаєш...
- Облиш, це я колись ще студенткою чула на лекції. Та й сама велемудрі поради давала іншим.
- Вибач, забув, що ти колишній консультант по щастю...
На Марсі Єва Булат-Бек працювала головним психологом Науково-Дослідного Центру, у який входили різні бази, численні лабораторії, філіали земних інститутів, обсерваторія, радіолокаційна станція, космопорт, медцентр “Здоров’я” із своїм профілакторієм, енергослужби, ремонтно-аварійні служби, служба побуту, а також потужна фабрика по добуванню мінеральної сировини (її відправляли транспортними ракетами на Землю) тощо. І всі ці служби (за винятком хіба що фабрики) були під одним прозорим ковпаком. Так само, як під прозорим дахом-ковпаком, залитим світлом штучного сонця, знаходилось чимале містечко, у якому жили працівники Центру та члени їхніх сімейств.
Тому медцентру роботи вистачало, особливо ж групі психологів. Життя і праця під скляним ковпаком із штучним сонцем та імітацією дня і ночі (містечко ще жартома називали “у Марса під ковпаком”) накладали своєрідний відбиток на психіку людей. І особливо - на сімейні стосунки.
Люди крутилися - на роботі й удома (себто у спальних корпусах - так тут іменувалися житлово-комунальні будинки) - в одному й тому ж колективі, під одним і тим же, бодай прозорим, дахом-ковпаком, що, імітуючи небо, швидко навівав нудьгу. Все було як на гігантському космічному зорельоті, що на десятки років пішов у вічний морок Космосу. І хоча рідна Земля була відносно не так і далеко - 56 мільйонів кілометрів, - але у небі Марса вона сяяла скромною ранковою та вечірньою зорею, навіть не такою яскравою, як, приміром, Венера у небі Землі. І декому починало здаватися, що Землі взагалі немає, а та ранкова та вечірня зірка, яку чомусь називають Землею, зовсім не Земля, що вони довіку приречені битися мухами під скляним ковпаком. Що коли б той осоружний ковпак зруйнувати, то дихну лося б легше... Особливо підлив масла у цей песимістичний вогонь диспут з парадоксальним девізом “Чи є життя на Землі?”, який провели якось радіоастрономи. І який, як вони гадали, трохи пожвавить марсіанську колонію. Але вийшло навпаки. У диспуті чи не найголовнішу роль зіграв Євин чоловік, радіоастроном Руслан Булат-Бек.
- Чи є життя на Землі? - причепивши сиву бороду (імітував дивака-професора), під загальний сміх запитав Руслан і сам же відповів: - Можливо, є, а можливо, й немає. Принаймні я, розглядаючи у свій телескоп вечірню та ранкову зірку під назвою Земля, не можу сказати з усією достовірністю ні в позитивний, ні в негативний бік. Бо з допомогою найпотужнішого телескопа вдається роздивитися деталі не менше сорока кілометрів у поперечнику. А хіба це дає можливість упевнено відповісти на запитання: “Чи є життя на Землі?” Отже, - виніс резюме Руслан, - з допомогою оптичних засобів важко відповісти на запитання: “Чи є життя на Землі?” Та завдяки тисячам і тисячам телевізійних передавачів Земля стала потужним джерелом радіовипромінення у метровому діапазоні. Радіовипромінення - штучного походження, отже, по цьому факту можна обережно сказати: щось схоже на життя на Землі таки є.
У тому ж парадоксально-веселому дусі диспут тривав увесь вечір, був він не шаблонний, усім сподобався, але... Але дехто, впавши у паніку, заявив, що на Землі життя немає, бо навіть астрономи його не виявили, що вони під марсіанським ковпаком - останні люди.
А втім, це був комічний виняток. Отже, марсіанська екзотика швидко надокучила, і тоді починались одноманітні будні під ковпаком. А вони швидко робили своє, особливо в молодих сім’ях. Наставало охолодження між подружжям, збайдужіння, механічне співіснування в одній квартирі. Дехто твердив: яка там любов у таких умовах, треба покірно тягти сімейну лямку, відбуваючи контракт. От на Землі, під голубим небом, - то інша річ.
Почастішали сімейні непорозуміння, а згодом і конфлікти. Тому при медцентрі було створено (на громадських засадах) “Службу сім’ї”. Тут у певні дні й години чергували психологи (їх і називали “консультантами по щастю”), готові надати кваліфіковані поради тим, у кого сімейний бриг сів на мілину, дав тріщину чи втратив попутний вітер.
У газеті “Вісті НДЦ Марса” час од часу друкувалося таке оголошення:
“Якщо вам необхідно одержати консультацію з питань сімейних стосунків, дзвоніть по телефону 45-90-48 кожну середу і п’ятницю від 18 до 21 год.”.
Телефони в “Сімейній службі” стояли не відео, а звичайні, застарілої конструкції, адже психологи не повинні бачити тих, хто скаржиться на сімейні конфлікти. Дзвінки за умовою були анонімними - так легше було тим, хто просив поради у такій делікатній справі, як подружні стосунки. Отже, як той, хто дзвонив, не міг знати психолога, так і той, хто консультував, не знав того, хто дзвонив. Розмови ж зберігалися у цілковитій таємниці.
Єва Булат-Бек (а вона лише третій місяць як вийшла заміж і ще не звикла до свого нового прізвища) чергувала щоп’ятниці, з вісімнадцятої до дев’ятнадцятої тридцяти. До своєї нової посади - консультант по щастю - вона ще не звикла і внутрішньо хвилювалася. Тому, прийшовши в “Службу сім’ї”, у спецкімнаті протягом п’ятнадцяти хвилин займалась аутотренінгом, щоб зняти зайве хвилювання, напругу, службові клопоти, відключитися од усього, що могло б стати на заваді. Й, одягнувши білий халат (хоч клієнти не могли її бачити, але білий халат для психолога - то своєрідна форма готовності), сідала в крісло, зосереджувалась, готова у будь-яку хвилину допомогти тим, хто втратив віру в сімейне щастя, любов.
Перед нею на столику стояв білий телефон: 45-90-48.
І м’яка напівтемрява відгороджувала од усього світу.
Чекаючи дзвінків, ні-ні та й думала про Руслана, про їхні стосунки, які чомусь так у них і не склалися.
І ось перший дзвінок. Спалах голубої лампочки на пульті засвідчує, що мікрофон увімкнено і консультант по щастю може говорити, не тримаючи трубки біля вуха.
“Служба сім’ї” слухає, - говорить Єва, не міняючи зручної пози у м’якому фотелі. - Добрий вечір! - вітається вона до невидимого клієнта. - Говоріть, будь ласка, ми вам слухаємо і готові вам допомогти”.
Жіночий голос (а дзвонять у “Службу сім’ї” переважно жінки) починає без вступів чи вагань:
“Хіба я погана дружина? Погана мати? Вдома - чисто, затишно, діти виховані. Я вмію смачно готувати і готую, якщо чоловікові набридає ходити до їдальні й захочеться чогось домашнього”.
Єва розуміє, що цей випадок - складний, адже все в нормі, все ніби як слід, а благополуччя в сім’ї немає.
Жінка говорить і далі в тому ж рішучому тоні - вона переконана у своїй правоті й неправоті чоловіка, і переконати її у протилежному не так просто. Голос у неї спокійний, упевнений, але за тією упевненістю криється глибоко замаскована тривога. По голосу Єва здогадується, що її невидима співбесідниця не лише крутувато-рішуча в житті, а й владна, впевнена в собі і, безперечно, ділова жінка. Завідуюча відділом, кандидат, увесь свій час віддає роботі і сім’ї, не має ніяких захоплень.
“Я не буду, та й не можу, зрештою, шукати винного у вашій біді, - м’яко, як говорять із хворим, але водночас переконливо починає Єва. - Але хочу нагадати вам істину, що ні щастя, ні нещастя не приходять самі по собі. Вони не є чимось даним людині від природи, не є чимось містичним, не підвладним нам. Доля наших почуттів повністю у наших руках. Тільки від нас залежить перемога або програш у любові. (“Треба б було якось поговорити про це з Русланом, - зненацька подумала Єва. - Можливо, сьогодні, як буде настрій, поговорю з ним врешті-решт”). Щасливі й нещасливі сім’ї - це також результат нашої діяльності. Замало одного бажання бути щасливим і коханим, треба вміти ним бути. І головне - любити треба вміти. Бо вміння любити - це мистецтво, а не ремесло. (“Ось про це треба обов’язково нагадати Руслану”),
Невідома співбесідниця рішуче стає в позу незаслужено зневаженої своїм чоловіком.
“А я не вмію бути ласкавою! - заявляє вона, навіть пишаючись собою. - Ніжні слова мені завжди важко давалися, дбати про чоловіка, як це роблять інші, стежити за його настроєм, посміхатися, причепурюватись до його приходу - все це я вважаю смішним. З якої речі?”
“У вашій розповіді прихована й відповідь. Усе, що ви не можете, не хочете чи вважаєте за непотрібне, якраз і руйнує сім’ю, є причиною того, що між вами і чоловіком уже згасла любов”.
Єві стає жаль - така розумна жінка, а з таким фанатизмом, уперто й сліпо руйнує те, що раніше створювала, - щастя. А виною цьому (і це вже Єві стає ясно) будні. Одноманітні, сірі будні: робота - квартира, квартира - робота. І на роботі, і в квартирі все є: техніка, смачні обіди, чистота, затишок. А відчуженість зростає.
“У вас відчувається дефіцит тепла, - делікатно натякає Єва, а сама тим часом думає, що цей же дефіцит тепла спостерігається і в їхніх з Русланом стосунках. - Так, у вас дефіцит тепла, радощів. Ви самі ж говорите, що не вмієте бути лагідною, ніжною. (“Руслан теж говорить, що всі оті зітхання - то телячі ніжності і вони в раціональному віці ні до чого. Головне - діло, якому служиш”). Чоловік приходить додому не тільки заради смачної їжі, а й за посмішкою, за теплом близької людини. (“Дивно, але Руслан теж запевняє, що й він відчуває дефіцит тепла. І чого ще йому не вистачає?”).
Невидима співбесідниця, стримуючи подих, уважно слухає. Іноді щось поривається сказати, але сама себе зупиняє. Це вже добре.
“А немає посмішки на обличчі дружини, немає таких необхідних слів, як “дорогий”, “любимий”, - немає і спільності взаєморозуміння, ласки. Адже вам, очевидно, байдуже: веселий він сьогодні чи засмучений? І чоловік замикається у собі, його настрій тьмяніє, зникає готовність радіти. Оце і є будні. Щоденна дієта позитивних емоцій, які гасять почуття”.
“Те ж саме у нас з Русланом, - подумала Єва. - А чому, власне, це я повинна до нього посміхатися, догоджати йому? У мене теж свої клопоти, свої думки, плюс чимала завантаженість на роботі. Та ще й громадські консультації по чужому щастю. І взагалі... З роботи він приходить заклопотаний, щось буркне й одразу ж іде в кабінет, займається своїми безкінечними підрахунками орбіт на міні-комп’ютері... “Хоч би іноді на мене звернув увагу, - якось дорікнула вона чоловікові. - Чи тобі орбіти зірок та планет дорожчі й ближчі?” Він здивувався: “А чому на тебе звертати увагу? Ти ж моя дружина...” - “Ну, спасибі, втішив, обрадував! - відрізала Єва. - Коли я дружина, то повинна перетворитися на хатню робітницю? Але ж я не хочу бути Прісею!”
“Я не хочу ні вас звинувачувати, ні робити вашого чоловіка страждальцем. З його боку теж готовність “споживати”, а не віддавати самому, чекати незвичайного свята, створеного кимось, а не бажання творити його, не заслуговує на підтримку”.
“Ну, знаєте, - енергійно заявила абонентка. - Немає коли творити те свято. Та й для чого? Відносини у сім’ї, як я вважаю, повинні бути простими і спокійними, без різних там... наївних сентиментів. Ми ж з ним не кавалер і дівчина, - вона помовчала й закінчила з образою у голосі: - А йому, бачте, захотілося свята! І взагалі, що таке любов в одружених?..”
2
Знадвору донісся моторошний регіт.
Єва здригнулась, наче пробудившись зі сну.
- Що то?.. - запитала стривожено, прислухаючись до розкотистого і неприємного реготу.
- Мартин.
- Налякав, - Єва полегшено перевела подих. - І вночі товчеться. У кого він навчився реготати, коли тут немає людей?
- То в нього такий голос і стиль крику.
- Спасибі, просвітив.
Єва поставила лікті на коліна, сперлась підборіддям на долоні і, дивлячись у вогонь, замислилась... Стривай, що ж вона тоді відповіла тій жінці на запитання про любов? Що ж усе-таки любов у зрілому віці?..
“Потяг однієї людини до іншої - це ще не любов, якщо немає чогось вищого, значнішого, суттєвішого. Перші роки подружнього життя рятує фізична близькість. А далі? Інерція буднів - жахлива річ. Любов виявляється у прагненні відчути радість, від свіч єну од радості коханого. Адже формула любові проста: якщо мені добре від того, що тобі добре, а я хочу, щоб тобі було ще краще й дію з цією метою, то я тебе кохаю... Здається, ще Стендаль говорив про “кристалізацію” любові. А народжується вона поступово, проходячи декілька фаз (захоплення, сподівання, насолода, сумнів і так далі). Найвищим етапом любові є стадія кристалізації - термін Стендаля. Це “особлива діяльність розуму, який з усього, з чим він стикається, одбирає (вишукує) відкриття, що коханий предмет володіє повними досконалостями”. Простіше, уява людини, яка кохає, може перетворити жінку, іноді звичайну, буденну, в незвичайну”.
“А якщо, приміром, у мене немає талану до любові? - швидко запитує співбесідниця. - Не всі ж можуть сказати: я люблю тебе”.
“Але здатність до кохання не є вродженою. Ця здатність може рости, розвиватися, а може й зачахнути... Якщо людина виступає джерелом радощів, то ця людина завжди приємна. Або ще точніше: мистецтво любові є мистецтвом приносити радість”.
“Це, мабуть, треба записати”, - пожвавилася жінка.
Вона записує, а Єва тим часом з сумом думає:
“А чому я від Руслана ніколи не відчуваю радощів?.. Завжди він зайнятий, по-діловому зосереджений, щось вирішує, щось пише. Не квартира, а філіал обсерваторії. Навіть за столом, як снідаємо, втупиться у газету, і тільки його лисе тім’я видно...”
А вона приносить чоловікові радощі, розбудила в ньому інтерес до чогось? За консультаціями про чуже щастя ніколи подумати і про власне. Відчергує, повернеться додому, буркне щось на зразок: “Ну як там?” І по всьому спілкуванню.
Думаючи про це, Єва починає говорити вголос, мовби про співбесідницю й забула. Наче ділиться думками сама з собою:
“Ніщо не минає безслідно: ні радощі, ні страждання, які ми завдаємо один одному. Всі протиріччя, тобто скандали, непорозуміння, сутички, грубість, тільки збільшують “фонд страждання”. Потім з’являються невдячність, ворожість, байдужість”.
“На жаль”, - почулося гірке зітхання у трубці.
“Але радість, яку приносимо близькій людині, теж не зникає, вона зберігається і працює на зміцнення любові. Ось чому мистецтво любити - це мистецтво накопичення радощів у людських стосунках. Так поступово створюється світ інтимних радощів, і він зміцнює, оновлює, збагачує любов”.
“Але ж ми з чоловіком не...”
“Ви хочете сказати: минула пора обіймів, поцілунків, радісних зустрічей, хвилювань, відкриттів?.. А настав, мовляв, час буднів та роботи. Сім’я, мовляв, є, діти ростуть, що ще треба?”
“Саме це я і хотіла сказати”.
“Жаль... Підтримувати нормальну температуру любові потрібно і в подружньому житті! Ділові робочі будні мають бути на службі, але не вдома. В сім’ї необхідне свято, і не просто свято, а свято любові. І як іноді для цього небагато треба - щира посмішка, довірливий погляд, теплота в очах, зичливе слово... Прихід цього свята залежить тільки від вас...”
Розмова триває і триває.
Нові дзвінки, нові скарги, нові поради.
Єва охоче і багато дає порад, а сама думає:
“А я вірю, що так просто і легко створювати й підтримувати щоденне свято любові в сірих буднях? І чому я не годна створити це свято у власній сім’ї? Невже теорія - то одне, а практика - то зовсім інше?..”
Знову дзвінок.
- Алло, “Служба сім’ї”? - цього разу чоловічий голос- Прошу вас... порятуйте. Розпадається сім’я. Точніше, ось-ось розпадеться. Я кохаю свою дружину, але вона чомусь звинувачує мене, що я їй мало приділяю уваги, тепла, душевної щедрості і так далі.
- Щоб тебе дощ намочив, Руслане! - сміється Єва. - Слава богу, нарешті згадав, що і в тебе є дружина. Звідки дзвониш?
- Із роботи, з обсерваторії. А за дощ - спасибі. З великим задоволенням побігав би під теплим літнім дощиком. Жаль, що на Марсі це нездійсненно.