- Єво-о! - гукнув Адам, коли тарілка-черепашка була вивершена паруючим оранжевим м’ясом. - Прошу до столу. Делікатес готовий.
Єва виглянула з печери. Труснула волоссям.
- Чого кричиш на всю планету? Може, твої мідії з мікробами?
Але й сама незчулась, як опинилася біля “столу”, тобто каменюки, на якій стояла стулка черепашки з апетитним на вигляд м’ясом.
- Ну, гаразд, умовив, попробую шматочок.
- Прошу, - Адам простягнув їй паличку. - Це - шпичка. Наколюй нею шматок, який на тебе дивиться, і...
- Ти що, вчиш мене, як їсти? - обурилась Єва і завагалась: брати чи не брати?
- А щодо мікробів, то, якщо вони і були, давно... спеклися. - І, запихаючи в рот м’ясо, прихвалював: - Ах, як смачно!..
Єва також наштрикнула шматочок, недовірливо оглянула його з усіх боків, понюхала, повагалася і, зрештою, поклала собі в рот, спробувала.
- І справді... смачно, - здивовано витріщила очі.
- Кажу: делікатес кращих європейських ресторанів, - і Адам підняв шпичку з наколеним м’ясом. - Ну, за круглу ювілейну дату. За першу добу, прожиту на цій планеті!
- Авжеж, за першу, - погодилася Єва, з апетитом уплітаючи мідії. - Ах, як смачно! Тільки іноді щось на зубах тріщить, ніби піщинки.
- Бери вище, то не пісок, а перли!
Єва застигла з напакованим ротом, злякано дивлячись на Адама. Волосся у неї було розпатлане, тому вона мала не зовсім привабливий вигляд і була не схожою на ту Єву, яку Адам знав раніше.
- Не хвилюйся, перли такі крихітні, що не завдадуть ніякої шкоди. Колись на Землі хвалитимешся: “От, пригадую, на Леонії ми їли з Адамом мідії з перлами...”
- Думаєш, як я повернуся на Землю, якщо, звичайно, пощастить повернутися, то тільки й буду торохтіти: “От ми з Адамом на Леонії..”? Помиляєшся, я постараюся назавжди забути цю... планету! Якщо, ясна річ, доживу до зустрічі з Землею.
- А може, хоч раз мене згадаєш?
- Хто ти для мене такий, щоб, повернувшись на Землю, я говорила: “От ми з Адамом!..”
- Ну... хоча б твій сусід по планеті. Або, точніше, товариш по нещастю.
- Не згадуй про нещастя, - відмахнулась вона. - Після такого смачного обіду у мене аж настрій піднявся.
- Я постараюся завжди піднімати тобі настрій за допомогою смачних обідів. Я хоч не шеф-кухар, але дещо тямлю.
За кілька хвилин черепашка, що правила за тарілку, спорожніла. Єва наполохано глянула на неї, потім на Адама.
- А... завтра? Що ми будемо їсти завтра?
- Завтра? - Адам на мить задумався. - Колись у давнину на Землі говорили: дасть бог день, дасть і їжу.
- Але ж на Леонії немає людей, отже, немає на цій планеті й богів. То хто ж нам дасть їжу?
- За відсутністю богів, їжу доведеться добувати самим. Так навіть краще. Не будемо ні від кого залежати. Перший день ми прожили, проживемо і решту, скільки б там їх не було!
7
Сонце Толіман уже торкалося зубчатих гір. Кінчався Перший день Нульового року на Леонії.
- Ну, прожили день, а далі що? - Єва з сумом і болем дивилася на Адама, і в її очах стояв німий докір. - Навіщо ти мене витягнув із моря? Щоб я щодень і щомиті відчувала свою муку?
- А ти хотіла від муки сховатися на дні моря? Єва мовчала, бо це була правда.
- Але ж це доля ницих духом - ховатися від горя й біди на тім світі.
- Щоб піти на той світ, теж потрібна мужність.
- Не смій слово “мужність” тулити до самовбивць і, взагалі, слабкодухих! - схопився на ноги Адам. - То не мужність, а ляк, страх перед важкими випробуваннями штовхає їх до втечі на той світ. А справжня мужність перейде через усе і все винесе: горе, біду, важкі випробування. Тільки тоді її душа стане людською душею. І тільки тоді вона стане чутливою до життя, до чужого горя. Взагалі, я переконаний, що жити завжди трудніше, аніж накладати на себе руки. На “Геліосі” ти була іншою. На кораблі рятувала нас од відчаю, чорної меланхолії, ностальгії, що роз’їдали щодня. То де ж тепер твої ліки? Невже для себе їх не лишила?
- Але кому потрібне моє життя?
- Кому, кому?.. Тобі! - Адам помовчав, заспокоївся. - Вибач, якщо гарячкую, але... Але ти звикла, що все у твоєму житті легко було, все тобі вдавалося, чого хотіла - того й досягла. А перед першими справжніми труднощами не витримала.
- Я розумію...
- Нічого ти не розумієш! - Адам заходив сюди й туди перед печерою, знову присів біля Єви на камені, простягнув руку до її опущеної голови, хотів було погладити по плечу, та нараз відсмикнув руку, бо збагнув, що той жест жалю буде зовсім недоречним і, може, фальшивим. - Розумієш, - заговорив по хвилі, - життя треба берегти. І чуже, і своє власне. Бо природа дала його тобі не для того, щоб ти швиргалася ним, як ганчіркою, а для того, щоб допомагала розвиватися тому, що ми називаємо з великої літери, - Життю.
- Але ж ми не просто самі, не просто без своєї планети. Ми втратили контакт із своїм часом. Розумієш це, Адаме? Із своїм віком, суспільством, із своїми сучасниками, зрештою. Вони підуть вперед, а ми... У що ми перетворимося, якщо, приміром, і виживемо? У примітивних печерних мисливців з луками?
- У що чи в кого ми перетворимося, це, зрештою, залежить від нас. Тільки від нас самих. Якщо зуміємо здолати свою біду, то, думаю, перетворимося у справжніх людей. Принаймні мені б хотілося стати людиною.
Єва дивилася у морську далечінь, і сльози текли по її щоках.
Адам підійшов до неї ближче і, зазираючи в очі, м’яко сказав:
- А ось це вже дарма. Сльози треба поберегти до... кращих часів. Наприклад, для радісної зустрічі з землянами.
Єва, плачучи, кивнула.
- От і добре, що ми зійшлися на спільній точці зору. А маємо вогонь - не загинемо. Виручив він колись людство на Землі, то й нас не залишить у біді.
8
Пронизливий, несамовитий крик підняв Адама на ноги. Схопився очманіло, спросонку нічого не розуміючи, але здалось йому, що десь кричала людина. Та хто міг кричати людським голосом на безлюдній планеті?
У печері було темно.
“Чому темно? Де сонце?” - подумав Адам, і тільки тут до нього дійшло, що зараз ніч.
У вухах все ще лунав розпачливий крик.
Серце сполохано билося.
“Примарилось”, - подумав він, і раптом крик повторився. Крик був явно жіночий. Але звідки могла тут взятися жінка? І що їй загрожує?
- Єво! Ти чуєш? Хтось кричить. Єва не відповіла.
- Єво! - покликав Адам і відчув якусь неясну ще тривогу. - Ти спиш?
Кинувся до протилежної стіни, гарячково помацав лежак - Єви на ньому не було. Куди вона поділась? Чому вийшла з печери? Та ще серед ночі? Невже з нею щось трапилось?
Тієї ж миті знадвору знову донісся розпачливий крик. І тільки тепер, зовсім уже проснувшись, Адам збагнув, що то кричала Єва. Не вберіг... Відчув, як на голові у нього стало сторч волосся. Заметався у пітьмі печери, шукаючи вихід, а Єва кричала. А в нього хололо всередині, і він все ніяк не міг знайти вихід.
- Зараз, зараз, - бурмотів, стукаючи у кам’яну стіну то головою, то плечем, то руками. - Десь вихід подівся...
Нарешті вискочив із печери, і здалося Адаму в першу мить, що він з головою пірнув у розчин смоли - така чорна була ніч. Глухо гудів вітер, десь унизу шумів невидимий прибій. Угорі не було видно жодної зірки - захмарило, чи що?
- Єво! Ти жива?.. - заметався Адам, не знаючи в який бік кидатись. - Де ти? Озвися!
Крик пролунав ніби поруч, зліва:
- А-а-а-а!..
Адам кинувся на той крик, перечепився, впав, боляче забившись. Схопився знову.
- А-а-а!..
Судячи по моторошному крику, їй загрожувала смертельна небезпека. А він з голими руками. Спіткнувшись об камінь, Адам схопив його, намагаючись підняти, але збагнув, що то виступ скелі. Плюнув спересердя і побіг. Голіруч.
І зіткнувся з чимось. Чи з кимось. Живим.
- Єво! Ти?.. Що тобі загрожує?
Єва кинулась до нього, схопила за руку. Вона тремтіла, як у лихоманці, і все ще схлипувала. Але була живою. Адам гарячковито обмацав її, і з душі відлягло. Ціла.
- Що з тобою? Чому ти серед ночі опинилася в скелях?.. Хто тобі загрожував?
- Ту-туа-алет, - Єва цокотіла зубами і міцніше стискувала його руку. - Не відходь од мене, я б-боюся...
Тримаючись за руки, вони рушили, і через кілька кроків обоє стукнулись в глуху стіну.
- Тобто треба ліворуч, - швидко поправився Адам.
Пішли ліворуч і опинились у вузькому кам’яному тупику.
- А ти сам хоч знаєш, куди йти? - підозріло запитала Єва. - Ліворуч, праворуч... Де вихід?
- Пітьма така, що нічого не второпаєш. Хоч би зорі були.
- Ти що, по зірках будеш шлях до печери шукати?
Вони кілька разів спотикалися об каміння, падали, боляче вдаряючись, і знову потрапляли в глухий кам’яний мішок.
- Що ти мене по якихось щілинах тягаєш? - не втрималась Єва. - Ото вигукала собі поміч. Сама блукала, тепер будемо вдвох блукати.
- А може, ти мене своїм криком з пантелику збила. Але ж і темно, нічого не бачу, - бідкався Адам. - Чорні ж на цій планеті ночі!
- Ти думаєш, я сова? Спасибі за таку поміч! Завів...
- Я завів? То ти мене своїм криком...
- Я... кричала? - крикнула Єва.
- А я згарячу було подумав хтозна-що.
- Я пішла в скелі... і заблудилась. Куди не поткнуся - одні скелі. Вітер виє, ніч чорна... Мені почало різне страхів’я привиджуватись. А тут ще й вогняні очі світяться. Он! - злякано мовила вона. - Хтось дивиться.
- Та то ж світлячки.
- Вони так схожі на очі.
Адам смикнув її за руку.
- Пішли. Теж мені... туалет шукала. А я вже хтозна-що подумав. Що тебе хижі звірі терзають, а вона... заблудилась. Пішли спати. І вдруге вночі з печери сама не виходь. Мало що може трапитись.
- Куди ж іти? - полохливо озиралась Єва. - Всюди каміння, скелі.
- То тобі з переляку здалося. А йти треба праворуч.
Адамові менше всього хотілося зараз сперечатися з Євою, бо, скільки б не сперечався з нею, все одно марно. Вона буде права. Такі вже жінки, і їх не перевиховаєш.
Так він подумав і повернув назад, щоб знайти стежку в скелях. Та не встигли вони зробити й трьох кроків, як уперлись у прямовисну стіну. Адам для чогось помацав її руками і так підсумував свої пошуки виходу з кам’яної западні:
- Схоже на те, що ми з тобою в якійсь ямі.
- У якій ямі? - скривилась вона. - Я боюсь ям...
Вони ще потикались у різні боки, кілька разів, спіткнувшись, упали, але всюди їх зустрічала стіна - прямовисна, гладка і глуха.
- Вихід один, - зітхнув Адам. - Треба тут чекати ранку. А ранок завжди од вечора мудріший.
Адам намацав ногою камінь, і вони присіли. Єва, обхопивши обома руками його руку, притислась до неї і, здригаючись усім тілом та схлипуючи, почала дрімати. Але досить було йому ворухнутися, як вона злякано схоплювалась і ще міцніше стискувала його руку.
- Ти куди? - буркотіла вона крізь сон. - Хочеш утекти від мене? І не думай, навіть уві сні твоєї руки не випущу.
- І не думаю втікати. Та й куди я від тебе втечу на безлюдній планеті?
- Отож-бо. Спи. І не ворушися.
Обоє задрімали. Чи довго спали, чи ні, як Єва раптом закричала.
Адам поспіхом розплющив очі - білий день.
- А-а-а!.. - кричала Єва, притулившись до нього, кричала, певно, вві сні, бо очі її були заплющені.
- Відкрий очі, - засміявся Адам. - Уже білий день, а ти верещиш.
- Сам ти... верещиш, - Єва розплющила очі й одразу заспокоїлась. - Де ми?..
Спали вони, сидячи на камені, за три кроки від входу в печеру. І не було ніяких тупиків, ні ями.
- Це ж треба! - здивувалась Єва. - Ну хай я заблудилась. А як міг заблудитися у своєму улюбленому камінні геолог?
Адам тільки плечима знизав - цього він і сам не міг збагнути.
- Скільки бував у горах, але такого зі мною ще не траплялося... Між трьома каменями заблудився.
- І взагалі, чому ти за мою руку тримаєшся? - обурено вигукнула Єва і, відпустивши його руку, відсунулась.
- Даруй, але мені здавалося, що це ти трималася за мою.
- Хто тобі сказав таку нісенітницю? Чого б це я хапалася за твої руки - потрібні вони мені! Ще й бігаєш за мною.
- Але ти ж кричала серед ночі. - Адам був геть спантеличений.
- Я кричала? - загорлала Єва, взявшись у боки. - То тобі... приснилося. І не сперечайся зі мною. Ще не народився на світ такий чоловік, який би міг мене... пересперечати.
“От і збагни цих жінок, -думав Адам і знизував плечима. - І що це за таке... загадкове плем’я Землі, якого ми, чоловіки, не можемо збагнути і без якого жити теж не можемо? Ні на Землі, ні на інших планетах”.
ЧАСТИНА ДРУГА
“ЩО ЧУВАТИ?..”
1
Тільки-но прокинувшись, Адам з незмінною, майже постійною (і де вона у нього бралася, із яких джерел наповнялася?) бадьорістю вигукував: “Доброго ранку!..” До хрускоту в суглобах потягувався на морській траві, якою він вистелив свій кам’яний виступ, тобто ліжко, і незлобиво бурчав:
- О-ох, клятий камінь! Усі боки за ніч повідлежуєш! - З його голосу Єва відчувала, що він, як учора, як позавчора, як завжди, посміхається. - Спробуй у таких умовах зберегти фігуру. Так, чого доброго, ще й кривобоким стану. Коли прилетять земляни, то, побачивши мене, запишуть у мою характеристику, що знаходиться у відділі кадрів Другого Космофлоту, таке: “Має фізичну ваду - на планеті зірки А, сузір’я Центавра, відлежав боки і звідтоді не користується успіхом у жінок”.
“І не дотепно, - думала Єва з постійним (і де воно у неї бралося, із яких джерел черпалося?) роздратуванням. - А щодо жінок, то ти й раніше не користувався у них успіхом. Бо жінок, як і сім’ю, тобі замінила геологія”.
На Адамове щоденне й незмінне привітання вона зі своєї половини печери не завжди відповідала - хіба що тоді, як мала настрій. Але це траплялося рідко (лише тоді, коли їй снилося щось гарне, наприклад, Земля, ті місця, де вона бувала раніше, або різні історії, що траплялися на службі чи вдома), здебільшого ж Єва відмовчувалась, вдаючи, що ще спить. А сама думала: ну прожили вони ще одну добу на планеті. А для чого? І чому вона мусить так уперто чіплятися за якесь там нікому не потрібне життя? Хіба це така вже дорогоцінність?.. На Землі - так, а тут? На безлюдній Леонії? То для чого вони докладають стільки зусиль, аби вижити, вижити будь-яким способом. Щоб закінчити те життя в оцій печері дикунами?.. Коли б Адам не витягнув її з моря в ту першу ніч після загибелі “Геліоса”, нічого б Єва вже не знала, і було б їй, далебі, краще, аніж нидіти в печері невідомо ще скільки. Чекати, доки їх розтерзають хижі звірі на цій планеті?.. З якого боку не глянь, як не думай, а рації чіплятися за життя немає.
Од тих думок хотілося плакати, вити, і вона, щоб стримати стогін, до болю, а часом і до крові прикушувала губу... Ні, не хотілося їй говорити з Адамом. Та й потреби такої не було.
Адам же тим часом схоплювався, енергійно тер кулаками очі і, повернувшись до Єви, по-діловому запитував:
- Що чувати?
Оте “Що чувати?” він незмінно повторює щоранку, наче й справді чекає від неї якоїсь інформації. А що вона “чувала”? Те, що їй снилося, - от і всі новини. А снилося одне і те ж: Земля, маленьке чепурненьке містечко на березі тихоплинної степової річечки, у якому вона народилася і виросла. Снився чебрець (а його багато росло по схилах степових балок), снилрся, що вона рве у тих балках терпкий тернослив, од якого аж рот зводить. А ще снилася отча хата у вишневому садочку. Втім, садочка як такого не було, за хатою росло кілька вишень (мати називала те місце вишняком: “Побіжи, Єво, у вишняк та нарви ягідок, то я вареників зварю”) і одна висока й тонка (в гущавині ж бо росла) абрикоса, на якій, на самому вершечку, жаринками горіли сонячні плоди. Єва любила вранці трусити абрикосу. Вибіжить у вишняк ще сонна, нахилившись, пірне під вишневе сплетіння, задере голову, шукаючи вгорі жаринки в зеленому листі, і трусне тоненький стовбурець. На голову їй, на шию, на плечі й груди дощик упаде, роса то. А з росою впадуть у мокру траву кілька оранжево-світлих чи й жовтогарячих плодів... (І досі вони світяться у душі, як згадує отчу хату і вишняк за нею). За їхнім вишняком кінчалося те патріархальне маленьке містечко, що доживало свій останній вік. Далі починався степ із балками та ярами, кущами терну й пахучими чебрецями, з сон-зіллям та горицвітом, з метеликами і птаством. Висуне, бувало, Єва голову з прохолодного тінистого вишняка, а їй у лице вдарить гаряче, туге степове повітря, терпке, чебрецеве... От і сняться оранжево-світлі абрикоси, що падають їй на плечі разом із теплою росою, той безмежний чебрецево-полиновий степ, і Єва у степу - у вигорілім ситцевім платтячку, з вигорілим на сонці лляним волоссячком...