В літо 856-е. Нічого не було.
В літо 857-е. Також, як і торік.
В літо 858-е. Прийшов з-за моря варязький король, і дали йому дань чудь, і словіни новгородські, і мери, та кривичі всі, охабившись хазарського хакана, й велія рать була, й хакан уступився.
В те ж літо заратився Михаїл-цар, і пішов на булгарів морем і суходолом, і злякався князь їхній Борис — не ждав-бо раті з ромеями. Михаїл підступив до Хему-гори, й побігли булгари хемськими видолками, знімаючи засади з городів своїх, і зачинились у стольному городі Плескові.
А цар звелів ставити пороки та рити рови, щоб підсипати стіни. І сказав князь Борис Пресіянович до царя: «Пощо нам ратитися? Уставмо ліпше любов межи собі. Оступися від Плескова стольного, і я вчиню так, як ти хочеш».
Оступився Михаїл, кинув рити рови й підсипати стіни Плескова. Давно вже хотів Михаїл примучити Бориса Пресіяновича до хреста, а тут Борис сам попросився.
Й охрестив цар князя булгарського, й боляр його охрестив, а народ змутився, не хотячи у віру чужу, й була смута й ганьба велія, що князь та боляр й дали охрестити себе силоміць.
І пішов Михаїл усп'ять до Царягорода, та наслав на булгарів своїх білих і чорних жерців, званих попами та єпископами, й творили чорні кови грецькі жерці.
Року 976-го
МІСЯЦЯ БЕРЕЗІЛЯ
В ТРЕТІЙ ДЕНЬ
Цілий січень і цілий лютий над Горою висла олов'яна хмара. Світлий князь Свейнальдр, незважаючи на сиві роки, двічі побував у своїй вітчині Переяславлі і знову вертався назад. Ярли ходили лихі й похмурі, й у кожного на вустах було одне: сутичка з Ольгом і смерть Людвіка Свейнальдрсона. Сотник Зігберн Лідулфост мовчав, хоч вони з Местишею Варяжком чи не єдині врятувались після того побоїща. Зате гридні та воєводські сини, які не бачили Людвікового скопу, відкрито й потайки гомоніли про те, що Людвіка вбито підступом: оті смердюхи-деревляни пустили в нього чорну стрілу. Хіба б інакше піддався Людвік отому дітищу?
Местиша Варяжко теж не спростовував чуток. Він тоді за всім стежив і все дуже добре бачив. Коли б його розпитали про поєдинок того дня, Местиша повідав би, що Людвік перехитрував сам себе: розраховував збити Святославовича з коня першим ударом. Але схибив. Лише пропоров ногу юному супротивникові, розітнувши поділ кольчуги мечем.
Раніше з Людвіком такого не траплялося. Він тим і славен був серед київських ярлів та гридьби, що вмів змогти супротивця першим же ударом. Мав до того неприступний іншим витязям божий дар.
Местиша ніколи не був надто близький з братом, можливо, через те, що Людвік сам ставився до нього зверхньо.
Местиша не відчував образи на Ольга Святославовича, що той змусив його рятувати втечею власне життя. Доля людська складалася з безперервної череди змог і поразок. Нитку людського життя пряла невидюща Доля. Але в серце Местишине раптом ударила проллята братова кров, і він не міг упиратись її напорові.
Тепер Местиша забув про все: й про оту зверхність до себе, й про мало зрозумілі братові вчинки та слова, й про його нерозумну жорстокість у деревлянських селах. Про все. В його очах Людвік наче прояснів і піднісся, й Местиша намагавсь уявити собі той день, коли зможе заспокоїти ображену братову душу, яка волала о мсті.
Вони тоді кинулися навтьоки просікою. Лишалася ще надія на те, що Людвік живий і тільки поранений. Це тривало до кінця зими, коли деревляни нарешті прислали труп Людвіка.
Тоді Местиша вперше згадав про братового коня.
Так, це була рука Долі, сліпої, але всевидющої проводатарки людського життя. Досі Местиша не вельми довіряв балачкам про віщого коня Інгі, від якого походив і братів загиблий кінь, а тепер нараз узявся за голову. Коли під витязем спіткнеться кінь, витязь мусить повернутися додому, хоч хай би навіть ішов на рать. Це знамення добре засвоїли поляни. А під Людвіком кінь не те що спіткнувся чи впав — зійшов кров'ю й загинув. Як же Людвік міг знехтувати отаке?
Ця думка посіла Местишу, коли він збирався йти на Поділ. Інгі здох саме в Подільських воротах, як верталися з водосвяту і тільки-но подолали Боричів узвіз. Смертю коня Доля попереджала Людвіка, але Людвік не повірив у це.
«Невже Доля в руках людини?» — зненацька подумав Местиша й забобонне розглянувся навкруги. Це було просто неймовірно. Вже за Подільськими воротами він повернув конягу й погнав назад — до свого теремного двору. Коня від нього прийняв коло стаєнь Вадим — шестипалий син подільського умільця Муромця.
Цього отрока Местиша знав давно — малий Муромець уже зо три роки конюшив у стайнях молодшої дружини, й гридні як хотіли збиткувалися над ним, незважаючи на його велетенський зріст і бичачі в'язи. Особливо запеклим був у тих жартах опецькуватий Флелаф.
Местиша Варяжко віддав йому коня й пішов до свого теремного хорому. Жона Раймунда підвелась назустріч мужеві й почала щось розповідати йому, але Местиша тоскно відмахнувся. Раймунда ображено склала руки на випнутому животі — вона ось-ось мала родити. Іншим разом Местиша знайшов би для жони втішне слівце, але нині думка його витала десь-інде. Перед очима й досі мигтів отой здоровило Вадим.
Батько сидів у своїй одрині, зазимкувато гріючи руки біля пригаслого вогню.
— Рано дуже вернувся, — сказав він, скоса глянувши на Местишу. Спина в батька була згорблена й по-старечому худа, цієї зими він помітно зістарився, якось мовби присів до землі. Старий не рухався.
— Я сам піду на мсту, — мовив Местиша.
— Іншому нема кому, — глухо проказав батько.
Варяжко відчував, що, старому нелегко було дійти цієї думки. Але ж він усе-таки її дійшов! Местиші захотілося крикнути розпачливим голосом: «А якщо вони її мене вб'ють? Людвік був управнішим витязем, та де він тепер?» Местиша пройшов світлицею туди її назад і спробував заспокоїтися.
— А Ярополк? — спитав він пошепки.
— Що Ярополк? Що нам до нього? — сказав Свейнадьдр, але теж замислився. Ярополк — це не головне: головне полягає тепер у тому, як поведеться дехто з полян. На те Свейнальдр і послав був Местишу до Блуда — щоб той умовив колишнього воєводу Претича та його свояків. Утративши Людвіка, Свейнальдр мовби позбувся правої руки. Молодший син удався надто нерішучим. Але нині вперше зголосився мститися за братову кров.
Блуд нагодився сам і цілком неждано. Местиша якось полегшено зітхнув, коли той озвавсь бадьорим голосом, ледве переступивши через поріг:
— Погляньте, що діється за вікнами!
Местиша й Свейнальдр підійшли до вікна, але в слюдяних шибочках усе розпливалося. Син одчинив обидві стулки й вистромив голову надвір. 3-од стаєнь молодшої дружини чувся регіт. Опецькуватий малюк Флелаф, надягши сідло на спину здоровила Муромця, сидів верхи й штрикав його острогами під живіт. Конюший слухняно біг рачки, але Флелафові здавалося замало того: він надів конюшому вуздечку й звелів закусити вудила.
— Ото ще мурло, — сказав Свейнальдр і знову всівсь коло вогнища.
Ввійшов робітник, уніс оберемок дров і поклав на майже дотлілі головешки.
Поки робітник порався біля вогню, всі троє мовчали. Потім Блуд з несподіваним запалом почав просити обох:
— Дайте мені того шестипалого.
— Нащо він тобі? — неохоче відгукнувся на його слова Местиша.
Блуд сказав:
— Дам йому конягу. В мене й кінь якраз під нього є: сажень до холки й от такий круп! — Він показав розведеними руками. Свейнальдр зміряв братового сина з голови до п'ят.
— Полянську свиню в гридницю? Може, й меча йому даси? Хай вигрібає гній у стайнях, таким не личить носити меч. — Він перевів на інше: — Претич твій що рече?
— Ти знову про те саме... — нагадав Блуд. — Світлий княже, не чини цього.
— Злякався Претича?
— Він у Києві не сам. Я його не боюся, Претич тепер мені сват, але як загомонять інші...
— Хочеш бути добрим з усіма.
— А хіба ліпше гризтися з цілим Києвом? Та й кожен сом... шукає глибшого виру!
— Гляди, — сказав світлий князь переяславльський, — щоб тебе в той вир не затягло. Бо тоді не виринеш. Хто сідає на два стільці...
— Є про це й інша приказка: ласкаве теля двох маток ссе. Полянська приказка! — засміявся Блуд, а Местиші сказав, раптом споважнівши: — Вгамуйся, бо збуриш усіх полян проти себе. Ольгові Святославовичу минає тільки вісімнадцятий рік. Та й не він винний: Людвік сам ізкликав його на боротьбу. Є люди, що це бачили.
— Це так кажеш ти?
— Так каже Претич! — розсердився на свого дядька Блуд. — Сам же питав мене про Претича... А ти поклянешся на мечі, що Людвік не винний? — спитав у двоюрідного брата Блуд. — Отож видиш!
— Я все одно мститимуся за братову кров.
— А потім Ярополк шукатиме твоєї крові. Де тому буде кінець?
— А як я інакше дивитимусь людям у вічі? То давній закон.
— А ми з тобою християни! — нагадав Блуд, і кому здалося, що він нарешті всіх переконав.
Але Местиша Варяжко затято відвернувся:
— Не мститися — ганьба...
Свейнальдр важко підвівся й підійшов до сина:
— Мабуть, Блуд правду сказав.
Того навіть Блуд Асмуссон не сподівався, Местиша ж — і поготів. Блуд глянув на прочинені двері, виглянув у сіни й причинив:
— Дешевше обійдеться, коли не вигукувати Ольга на боротьбу: не дошукуватись крові. Померлого вже не скресиш, а живому треба ворушити вусами.
Местиша знову дививсь у вікно, не слухаючи двоюрідного брата. Малюк Флелаф і досі ганяв шестипалого велетня в сідлі, і той покірливо чалапав рачки розгрузлим дворищем. Але тепер до них приєднався довгань Карл. який штрикав Муромця рожном оскіпа по сідницях. Флелаф став вимагати від юнака, щоб той іржав і ставав дибки.
Тим часом Блуд, схилившись дядькові над саме вухо, шепотів:
— Найняти отруйника. Я не нижчого роду, аніж він, — Блуд кивнув у бік Местиші, — але я не дошукуюся київського стола, тож слухай: жменя срібла та золота не дорожча за його живіт. Треба лише знайти в Іскоростені підхожу на те людину.
Світлий князь глянув на сина й згідливо кивнув. Местиша навіть не дослухався.
ТОГО-ТАКИ БЕРЕЗІЛЯ
В ЧЕТВЕРТИЙ ДЕНЬ
Була неділя, Вадим щойно повернувся з гридніх стаєнь і порав своїх волів. Сонце вже давно сховалося за Київською горою, на яр Гончарівки спадала ніч, небо всипали перші найбільші зорі, а над Почайною став тонесенький молодик. Сьогодні вродився, з почуттям незбагненної втіхи сам собі проказав Вадим, налапав пальцями ладанку на грудях і вимовив необхідні слова заклинання: «Василя, Василя, діжу місила, діжа росла, росла, за ніч виросла, а сконає ніч — Василю в піч!»
Вадим зроду не задумувався, чому молодик місить діжу й чому його прозвано Василею. Але незрозумілі слова заклинання викликали в його душі радісне почуття. Сьогодні Флелаф теж збиткував з нього, а при виді молодого місяця Вадим усе те забув. Напоївши волів і кинувши їм соломи, він пішов до дровітні й заходився ламати осикові дрючки: брав обіруч і переламував об коліно, хоч дрючки були завтовшки як добра нога.
Й коли отак навправлявся досхочу й склав наламані цурпалки в купу, небо перетнув ясний довгий оскіп.
Вадим спершу нічого не второпав. Щойно складена купа дров бабахнула й зайнялась — аж земля здвигнулась під Вадимовими ногами. Він упав навколішки й забелькотів: «Свят, свят, свят!..» А купа горіла й горіла, й Вадим зачаровано дивився на полум'я й не міг одвести очей.
Невдовзі підбіг Ратко з жоною Янкою та батько, потім збіглися й сусіди з Гончарівки та Копиревого кінця, а згодом принеслись Боричевим узвозом і з города.
Вранці весь Київ тільки про те й гомонів. Одні казали, що в двір токаря Муромця вдарив перун, інші клялись і божилися, що то була зоря, бо як же перун ударить з ясного неба. Так воно чи не так, але всі зійшлися на думці, що то знамення й воно не к добру.
Вадим Муромець міркував простіше. Переспавши за ніч вечірній страх, він вирішив: зірка то чи перун, але коли б воно ціляло в нього, то не влучило б у купу дров. То ж таки не людина, щоб йому схибила рука. Коли б хотіло накапостити Вадимові — накапостило б, і край. Так завжди бувало досі.
Ратко та батько погодилися з ним, але Янка сказала:
— Наперед ніколи не радій. Тільки дурень думкою багатіє.
— А ти ще молодий і дурний, — згодився батько з невісткою, ляснувши від уроків сина по губах.
Як сталося те знамення, Местиша був у теремі й нічого не бачив і не чув. Але вранці, коли йому розповіли про все, він довго думав і нарешті дійшов висновку, що то неспроста. Зорі та перуни ніколи не падали на землю випадково, це знала кожна жива душа, та цього разу то був знак — і саме для нього: зла чи добра полічба небес.
Местиша зажурився. Тепер йому не здавалися випадковими ні загибель братового коня, чим небо попереджало Людвіка, ні вся безліч великих і малих знамень, на які раніше не звертав уваги, заклопотаний перебігом днів і подій. А потім з пам'яті випливла зовсім недавня подія: він згадав, як його обсипало морозом, коли позавчора не зважився виїхати з Подільських воріт, а конюший Муромець торкнувся до нього своїм ручищем.
Це ручище довго не виходило йому з голови. Тепер Местиша Варяжко пересвідчився, що то було справді неспроста. Бо чому б ота блискавка вдарила саме в Муромців двір. І саме в дровітню, щойно викладену шестипалим юнаком, якого небо позначило з народження.
Все було неспроста. Местиша Варяжко не знаходив собі місця. То діставав з-за пазухи тонко зроблений срібний хрест, почорнілий у заглибниках від поту, й починав молитися грецькому богові Христу, то метався по світлиці, уникаючи поглядів челяді та непорожньої жони, й називав імена богів свейських, сіверських та полянських, які незбагненним тремом відгукувалися в його душі. Це було дивно.
Местиша не розумів, що з ним діється, твердо знав лише одне: мусить прислухатися до голосу Долі, яка попереджала його про щось лихе, як попереджала колись брата Людвіка. У своїй смерті Людвік завинив сам — тоді Местиша пильно стежив за поєдинком. Передусім знехтував силу противного меча — що, мовляв, учинить супроти хитрого й дужого витязя той отрок? Звик покладатися на свій перший удар. Але в сутичці з Ольгом Людвіків меч схибив — уперше й востаннє. Це вже принаймні Местиша добре зрозумів. А друга Людвікова помилка — боровся потім конем: що-що, а це відомо кожному гридневі.
Доля попереджала його, та Людвік знехтував її потаємним голосом. І поплатився життям.
Местиша мусив зважити кожну його помилку, хоч він і зуміліший за деревлянського родака. Чому він подолав дужчого?
Все вказувало на те, що Доля потягла руку за Ольгом, бо Людвік не послухався її знамень, і тепер Местиша метався й шарпавсь, аби лише схилити Долю на свій бік.
Щось мусив учинити, а не знав що. Аж увечері йому сяйнула щаслива думка: він повинен зробити якесь добро.
Але що могло бути любим Долі? Местиша подумав про вчорашній знак, та ні до чого не зміг домислитись. Шестипалий Вадим... Чим він міг стати в пригоді, коли Местиша зіб'ється невдовзі за братню кров?
Смислу знамення належало шукати глибше. Местиша зійшов з гомінкого терема й довго блукав двором. Заглянув у гридницю. Витязі щойно повечеряли й лаштувалися до сну, чути було звичайні непристойні балачки та вигуки, все крутилося навколо дів і жінок, бо мало хто ще з молодшої дружини мав жону чи наложницю. Ті ночували не тут, а десь поза городом.
Тоді Местиша знічев'я подався до медуш, але підкліті були вже позамикані, й він бездумно поплентав далі й далі вниз, обережно ступаючи сходами темної лізниці.
В самому низу порубу блимнув свічник. Сторож, який лежав просто на землі, знехотя підвівся, впізнавши його.