— Але у нас немає часу, пане Треаро! — випалив П'ятий. — Я відчуваю небезпеку так, наче сильце здавило мені шию… наче сильце… Ліщино, поможи! — Він завищав і покотився по піску, несамовито дригаючи ногами, мов кріль, що попав у пастку. Ліщина притис його до підлоги передніми лапами, і малий трохи заспокоївся.
— Тисячу разів перепрошую, Головний Кролю! — сказав Ліщина. — Часом таке находить на нього. За хвилину він оговтається.
— Яка ганьба! Бідолаха, йому б додому та відпочити. Так, краще ти зараз же забери його з собою. Що ж, страшенно мило було з твого боку, Горіше, що ти прийшов перевідати мене. Я ретельно обдумаю все, що ти сказав. Кучмо, ти лишись на хвильку, гаразд?
Коли Ліщина з П’ятим відходили все далі від Треариного лігва, до них долинув звідти голос Головного Кроля, з різкими нотками, а в ту нотацію тільки вставлялося іноді: «Так, пане», «Ні, пане».
Кучмі, як він сам собі напророчив, «одривали голову».
3. РІШЕННЯ ЛІЩИНИ
— Невже ти, Ліщино, й справді вірив, що Головний послухає твоєї ради? Невже ти на таке розраховував?
Знов вечоріло, й Ліщина з П’ятим паслися на узліссі з двома друзями. Ожина, кріль із чорними кінчиками вух, той самий, кого налякав П’ятий минулого вечора, уважно вислухав Ліщинину розповідь про дошку з оголошенням і зауважив, що він завжди був певен: люди лишають такі речі після себе, як знаки чи повідомлення, достоту мов кролі зоставляють по собі позначки в ходах та лазах. А це інший сусіда, Кульбаба, знову навів розмову про Треару та його байдужість до страхів П’ятого.
— Сам не знаю, на що я розраховував, — одказав Ліщина. — Досі я ще ні разу не ходив до Головного Кроля. Але я думав: «Навіть якщо він не послухає, ніхто принаймні не закине мені потім, що ми не старались, як могли, застерегти його».
— То ти певен, що нам і справді є чого боятися?
— Цілком певен. Я добре знаю П’ятого.
Ожина хотів щось сказати, коли це якийсь кріль плюхнувся в зарості ведмежини й подався вгору канавою. Це був Кучма.
— Привіт, Кучмо! — кинув Ліщина. — Звільнився з вартування?
— Таки звільнився, — відповів Кучма, — і чи не назавжди.
— Та що ти кажеш?
— Я кинув Оуслу — ось що я кажу.
— Не через нас?
— Можна й так сказати. Треара уміє допекти до живого, коли його розбудять у ні-Фрітх заради якоїсь нікчемної дурниці, — так йому здається. А вже ж він мастак залити сала за шкуру. Певне, хтось інший спокійно вислухав би Головного, аби тільки зостатися при ньому, та я на таке нездатен. Я сказав йому, що пільги Оусли не так уже й багато важать для мене й що дужий кріль може запросто обійтися без колонії. Він сказав, щоб я не гарячкував і добре подумав, але я не лишуся. Красти салату й вартувати лігво Головного — це, як на мене, аж ніяк не молодецьке життя.
— Скоро нікому буде красти салату, — спокійно мовив П’ятий.
— Ага, то це ти П’ятий? — тепер помітив його Кучма. — А я шукав тебе. Я все обдумував те, що ти сказав Головному. Скажи, це ти вигадав щось таке страшне, аби повеличатись, чи це правда?
— Правда, — відповів П’ятий. — Коли б це було неправдою!
— Отже, ви покидаєте колонію?
Від такої прямоти запитання всі аж перелякались. Кульбаба пробурмотів: «Покинути колонію, пане Фрітху!» А Ожина тільки насторочив вуха й пильно подивився спочатку на Кучму, а тоді на Ліщину.
— Ми з П’ятим вирушаємо увечері, — повільно мовив Ліщина. — Не знаю до пуття, куди подамся, але візьмемо всіх, хто забажає піти.
— Добре, — сказав Кучма. — То боріть і мене з собою.
Чого-чого, а негайної підтримки когось із Оусли Ліщина аж ніяк не сподівався. Йому подумалось, що Кучма придасться їм у скруті, але дійти згоди з ним буде нелегко. Щоб він виконував накази, навіть прохання якогось крайнього? «Дарма що він з Оусли, — подумав ще Ліщина. — Хай-но ми опинимося за колонією, і я не дозволю Кучмі сваволити, а то навіщо й тікати?» А вголос тільки й сказав:
— Гаразд. Ми залюбки приймаємо тебе.
І подивився на решту кролів, що витріщалися то на Кучму, то на нього. З них перший озвався Ожина:
— Мабуть, і я подамся. Я й не певен, чи це ти, П’ятий, переконав мене. Так чи так, а в колонії забагато самців, тут не дуже розгуляєшся, якщо ти не в Оуслі. Смішно: ви боїтеся лишатись, а я боюсь тікати. Тут лисиці, там — ласиці, посередині П’ятий — як нам п’ятами накивати?
Він одкусив листочок голубики й повільно став його жувати, аби якось приховати свій страх.
— Якщо П'ятий каже правду, — мовив Ліщина, — то це означає: жоден кріль взагалі не повинен тут лишитись. Отож до того часу, як вирушати, нам треба умовити йти з нами якомога більше кролів.
— Я спробую поговорити з двома-трьома оусланцями, — сказав Кучма. — Як умовлю їх, то й приведу. Але вони якщо й підуть, то не через П’ятого. Це упосліджені, скривджені, як і я. Треба послухати П’ятого, щоб повірити. П’ятий переконав мене. Певне, це йому було таке видіння. І як він не зумів переконати Треару?
— Бо Треара не любить ухвалювати рішення, до яких додумався не він, — пояснив Ліщина. — Але умовляти його вже ніколи. Постараймося зібрати якомога більше кролів. Зустрічаємося тут, фу-Інле. І вирушаємо фу-Інле — більше не можна зволікати. Небезпека все ближче й ближче, хоч би яка вона була. До того ж, Кучмо, Головному аж ніяк не сподобається, коли він довідається, що ти підбивав до втечі оусланців. І капітан Падуб розлютиться. Їм байдуже буде, коли в колонії стане менше таких недоростків, як ми з П’ятим, але тебе вони втратити не захочуть. На твоєму місці я б добре подумав, перш ніж заводити з оусланцями розмову про втечу.
4. В ПУТЬ!
Фу-Інле означає «схід місяця». Кролі, звісно, не мають уявлення про точний час чи пунктуальність. Насправді минула година після сходу місяця, коли Ліщина і П’ятий знов вибралися із своєї нори й тихенько подалися по канаві. З ними був третій — кролик на ім’я Глао, тобто Чашечка Квітки. Глао був друг П’ятого. Biн теж був маленький, та ще й боязкий; Ліщина і П’ятий майже весь свій останній вечір у рідній колонії потратили, умовляючи Глао тікати з ними разом. Погодився Чашечка не без вагань. Страшенно потерпаючи, що ж то спіткає його за межами колонії, він вирішив, що найбезпечніше буде триматися ближче до Ліщини й робити все, як старший скаже.
Троє все ще бігли по канаві, коли це вгорі щось шелеснуло. Ліщина вмить підвів голову.
— Хто там? — спитав він. — Кульбаба?
— Ні, я Козелець! — відказав кріль, зазираючи в канаву, й важко скочив униз до них. — Ти ж пам’ятаєш мене, Ліщино? Взимку ми пересиджували великий сніг в одній норі. Кульбаба сказав мені, що ти цього вечора покидаєш колонію. То й я з тобою.
Ліщина пригадав Козельця — вайлуватого, некмітливого кроля, в чийому товаристві йому довелося пронудьгувати п’ять присипаних снігом днів. Але, думав він, зараз не час вибирати-перебирати. Може, Кучмі і вдасться умовити одного-двох, але сподіватися охочих до мандрів слід було таки не з Оусли. Здебільшого прийдуть із крайніх, ті, хто має самі прикрощі й не знає, як із них вилізти. Він саме згадував декого з таких, коли з’явився Кульбаба.
— Треба чимшвидше рушати! — сказав Кульбаба. — Я тільки умовив Козельця приєднатися до нас і заговорив до ще кількох, коли бачу: Жабрій ушпинився за мною в нору. «Що це ти затіваєш?» — причепився він до мене. Я сказав йому, що просто цікавлюся, чи нема таких кролів, котрі хотіли б полишити колонію, та він навряд чи мені повірив. Почав допитуватись, чи не ладнаю я змови проти Треари, та так підозріливо. сердито! Скажу правду, я добряче перелякався і на тому все й покинув, привів самого Козельця.
— Я не виню тебе, — відповів Ліщина. — Знаючи Жабрія, дивуюсь, як це він спершу не збив тебе з ніг, щоб спитати потім. Але хай там що, а почекаймо ще трохи. Ось-ось прибіжить Ожина.
Час минав. Кролі сиділи, припавши до землі, а місячні тіні на траві помалу посувалися на північ. Нарешті, коли Ліщина вже був зібрався скочити до нори Ожини, той вигулькнув на поверхню, а за ним аж три кролі. Одного з них, Жостіра, Ліщина знав добре. І радий був його бачити, бо той був міцний, ще й завзятий; йому б іще трохи ваги — і прийняли б його до Оусли.
«Тільки нетерплячий трохи, — думав Ліщина. — А може, зазнав поразки, як бився за самичку, переживав. Ну, з Жостіром та ще Кучмою ми щось та значитимемо, коли дійде до бійки».
Двох Жостірових супутників він не знав і не згадав, коли той назвав йому їхні імена: Вероніка й Жолудь. Та воно й не дивно — це були крайні з крайніх, худі шестимісячні сіромахи, по них видно було, що звикли остерігатися зусебіч окриків та стусанів. Вони не зводили очей з П’ятого. Після Ожининої розповіді чи не сподівалися, що з уст П’ятого так і литимуться пророцтва. А той з усіх був найспокійніший. Знав: це вже вони вирушають в дорогу, і мовби камінь йому звалився з пліч.
Повільно сплив ще якийсь час. Ожина видерся в папороть і вернувся назад, крутячись знервовано, ладен забігти світ за очі від найменшого шереху. Ліщина і П’ятий зоставалися в канаві, знічев’я поскубуючи поночі траву. Нарешті Ліщина почув сподіване: один кріль — чи двоє? — біг від лісу.
За хвилину Кучма був уже в канаві. За ним біг чималий жвавий кріль, якому було трохи більше року. Завдяки примітному вигляду його знали всі в колонії, бо весь його кожушок був сірий-сірий, із латками майже білого, аж сріблястого нині від місячного проміння. Він сів і почухався за вухом, але не сказав ні слова. Це був Срібний, небіж Треари, — він тільки перший місяць служив у Оуслі.
Ліщина аж зітхнув полегшено, пересвідчившись, що Кучма привів самого Срібного — спокійного, простодушного ярчука, який ще й не знав, на котру ступити серед ветеранів. Коли Кучма був сказав, що спробує поговорити з оусланцями, Ліщина завагався. Звісно, поза колонією вони зіткнуться з небезпеками, й тоді знадобляться добрі бійці. Знов же, якщо П’ятий каже правду й на колонію насувається невідворотне лихо, вони повинні залюбки прийняти всіх кролів, що забажають приєднатися до них. А з другого боку, наче й не випадало їм дуже запрошувати таких грубіянів, як Жабрій.
«Хоч би до чого ми дійшли, — подумав Ліщина, — а я не дозволю, щоб кривдили Чашечку й П’ятого, аж поки вони зможуть самі постояти за себе. Та чи дивитиметься н Кучма так само на ці речі?»
— Це Срібний, ти ж знаєш його? — перебив Кучма йому думки. — Дехто з молодших оусланців брав його на кпини, казали, буцім до Оусли він потрапив тільки завдяки Треарі. Хотів я прихопити ще кількох, але чи не вся Оусла дуже задоволена всім, як воно є.
Він роззирнувся довкола.
— Небагато зібралось нас тут, еге ж? Як ти гадаєш, чи справді варто нам доводити до кінця цей задум?
Срібний хотів і собі докинути слово, коли зненацька згори долинув тупіт, і ще троє кролів надбігло з лісу берегом. Ці рухалися впевнено й цілеспрямовано, не покрадьки, як товариство, що зібралося в канаві. Найбільший з трьох біг попереду, а двоє трохи позаду, ніби його підлеглі. Ліщина, відразу збагнувши, що мета в тих трьох зовсім не така, як у них, сів на задні лапи й весь напружився. П’ятий пробурмотів йому на вухо: «Ой, Ліщино, вони хочуть…», але не договорив. Кучма обернувся до тих і придивлявся, принюхувався. Троє підбігли просто до нього.
— Тлайлі? — спитав перший.
— Ти ж добре мене знаєш, Падубе, — відказав Кучма.
— Ти затриманий.
— Затриманий? За що?
— За розкольницьку діяльність і підбурювання до бунту. Срібний, ти теж затриманий — за те, що не доповів Жабрію цього вечора й замість тебе мусив заступити на чергування інший товариш. Ви обидва йдете зі мною.
Цю ж мить Кучма кинувся на нього, дряпаючись і б'ючи лапами. Падуб став оборонятись. Його підлеглі підступили ближче, чекаючи слушної нагоди, щоб і собі встряти в бій та придавити Кучму до землі. Раптом згори на них стрибнув Жостір, збив одного з оусланців ударом задніх лап, а тоді зчепився з другим. За його прикладом і Кульбаба впав на кроля, якого збив з ніг Жостір.
Обидва оусланці відірвалися від своїх нападників, озирнулись і щезли в лісі. Падуб вивільнився від Кучми й, присівши на задні лапи, замолотив передніми, загарчав. Враз супроти нього став Ліщина.
— Іди геть! — мовив Ліщина, твердо й спокійно. — Геть, а то ми вб’ємо тебе.
— Ти тямиш, що кажеш? — огризнувся Падуб. — Я — начальник Оусли! Знаєш ти це чи ні?
— Іди геть, — повторив Ліщина, — а то тут тобі й смерть.
— Це тобі смерть буде, — відказав Падуб. Не зронивши більше й слова, він теж подався назад, до лісу.
У Кульбаби юшила кров з плеча. Biн полизав ранку, а тоді обернувся до Ліщини:
— Вони не забаряться, ось-ось повернуться, Ліщино. Нагрянуть усією Оуслою, і тоді непереливки нам будуть!
— Треба негайно рушати, — докинув П’ятий.
— Так, це вже час і пора, — погодився Ліщина. — Гайда, за течією струмка! Йдемо понад берегом, щоб не розгубити одне одного.
— Послухай моєї ради… — почав Кучма.
— Якщо ми хоч трохи довше затримаємось тут, то я вже не зможу тебе послухати, — урвав його Ліщина.
І повів перед — із канави та в долину схилом. П’ятий біг поруч нього. Не минуло й хвилини, як зграйка кролів зникла в залитій місячним сяйвом ночі.
5. У ЛІСІ
Місяць хилився до небокраю, коли долина закінчилась, перед утікачами постав ліс. Розбрівшись віялом, перебіжками наздоганяючи одне одного, вони подолали півмилі, тримаючись берега струмка. Ліщина вкотре уже гадав, чи не почує позаду звуки погоні, коли перед ним темною стіною виріс ліс. Струмок далі ховався серед дерев.
Кролі не полюбляють тінявих, сирих лісів, де немає трави і де в кущах повно всякої небезпеки. Ліщина не боявся грізного вигляду дерев. А все ж, подумалось йому, Падуб навряд чи наважиться слідом за ними заглибитися в хащі. Треба йти далі понад струмком — це безпечніше, ніж блукати полями, ризикуючи прибрести насамкінець знов назад до колонії. І він вирішив не радитися з Кучмою, а вести всіх просто в ліс, сподіваючись, що вони підуть за ним.
«Якщо тільки ми не вскочимо в халепу й струмок виведе нас із лісу, — думав він, — то колонія нас уже не дістане, а там пошукаємо, де б перепочити. Здебільшого вони ще нівроку, а от П’ятий і Чашечка скоро зовсім виб’ються з сил».
Здавалося, ліс повний всякого шуму. Тхнуло вогким листям і мохом, голосно плюскотіла вода. Тут струмок невеличким водоспадом уливався в озерце, й серед дерев розлягався такий плюскіт, наче це було в печері. Вгорі шамотіли, мостячись по гніздах, птахи, нічний вітерець шепотів серед листя, то тут, то там падали сухі галузки. А звіддалік долинали ще якісь лиховісні, незнані звуки.
Все невідоме здається кролям небезпечним. Перша реакція — злякатись, друга — кинутися геть. Знов і знов мандрівники лякались, аж поки майже зовсім знесилились. Але що означали всі ті звуки й куди було тікати в цій хащі?
Кролі збилися щільніше докупи. Просувалися тепер повільніше. Незабаром вони загубили струмок, перебігаючи через осяяні місяцем галявини й зупиняючись серед кущів із нашорошеними вухами й широко розплющеними очима. Місяць був уже зовсім низько, крізь верховіття сочилось його ніби постаріле, густіше, зжовкле світло.
З купи торішнього листя під падубом Ліщина подивився на вузьку стежку, облямовану обабіч заростями папороті й хмизу. Папороть ледь колихалася від леготу, вже на самій стежці нічого не було видно, крім розсипу торішніх жолудів під дубом. Що там, у заростях? А далі, ті поворотом стежки? Чи не чигає там щось небезпечне? Він обернувся до Кульбаби, що опинився поруч.
— Ви всі зачекайте тут, — мовив він. — Коли добіжу до повороту, я тупну. А якщо вскочу в халепу, веди всіх геть звідси.
Не чекаючи на відповідь, вискочив із прихистку й помчав стежкою. Ось він уже й під дубом. Зупинився на мить, роззирнувся й побіг до повороту. Стежка й далі була пустельна, тільки вже вела трохи вниз, до дубового гайка. Ліщина тупнув — і за кілька секунд Кульбаба вже був поруч нього. Попри весь свій страх і незвичайне напруження, Ліщина відзначив подумки, який прудкий Кульбаба.
— Ти молодець, — прошепотів Кульбаба. — Важиш головою за нас усіх, як Ель-аграйра!