– Ну, не по такі вже й різні! – Рад вирішив розвинути заводську тему. – Я, наприклад, хотів би зам'яти цю справу із судом до газети. Є така буква у мене в електронній записній книжці. Можна з вашим головним редактором зустрітися?
Він записав телефон, і далі вони вже розмовляли про все підряд. Вечір був як вечір, такий же, як і десятки інших вечорів, які він проводив у компанії з дівчатами. Єдина його незвичайність полягала у тому, що Родіон відчував, що час від часу губить нитку розмови й каменем провалюється чи то в якусь шпарину, на дні якої його гойдають хвилі, чи то в глибину цих бісівських карих очей, що обіцяють дещо значно цікавіше, аніж погойдування на хвилях. Він завжди любив дощ, струмочки, ріки, води яких біжать, рухаються в одному напрямку. Але в дитинстві йому найбільше хотілося почути голос величезного океану. Він ніколи не бачив океану, і йому було дуже цікаво, чим же той відрізняється від моря? Тим же, чим калюжа від маленького озера, а маленьке озеро – від великого? Чи є ще щось невідоме й загадкове в тій безкрайній солоній воді, у величезних хвилях? Адже й та, й інша солона вода – безкрайні. Чи можливо таке, щоб одна солона вода була безкрайнішою, ніж інша солона вода? Скільки шансів за сто років має шматочок води, умовно прийнятий нами за окрему постійну субстанцію, з берегів Атлантики потрапити, наприклад, до берега Криму? Йому здавалося, ніщо не може зрівнятися з океаном. Він міг розрізняти всі кольори морів, навіть на карті: Чорне, Червоне, Біле, Жовте. У принципі, всі ці кольори однакові – сині, щоправда, з відтінками. Зовсім як небо. Він уявляв, яким має бути, наприклад, Мертве море. От воно, мабуть, зовсім не схоже на небо. Адже просто в голову нікому не може прийти назвати небо мертвим. Мертве небо люди, напевно, могли бачити в перший день існування Землі, якщо самі, звісно, існували на той момент. Напевно, мертвим люди могли б назвати і небо, що знищить Землю в найостанніший її день. Втім, у кожної людини є свій останній день, відповідно, у кожного є й своє останнє небо. Цікаво, мертве небо дуже відрізняється від живого? Всі ці дитячі лякалки, здогади й спогади якось разом нахлинули на нього, в одну мить, і він відвів очі, сховав погляд у келих з пивом, у сигарету, у стіл. Щось із ним відбувалося, щось із ним уже відбулося, ні, це не алкоголь, зовсім ні…
Потім вони кудись для чогось поїхали, але точно не в готель і не до неї додому, бо Женя сказала, що там чоловік. Він здивувався, але нічого не запитав.
Туди, куди їй було потрібно, їх довезло таксі. Вони зайшли у великий темний двір, певно, якоїсь державної установи. Він чекав її, немов у прострації, біля входу хвилин двадцять, і за цей час встиг визначити, що це лікарня. Згодом він дивувався й намагався відповісти собі на питання, що ж усе-таки на нього найшло того вечора, але раціональна відповідь вимальовувалася лише одна: у пиво підсипали якоїсь гидоти. Однак він відкидав цю думку як неможливу. Не стільки тому, що не міг повірити в таку Женину підлість, скільки тому, що мети вводити його в напівнепритомний стан ні в кого на той момент не могло ще з'явитися. Тому, як не хотілося, відповідь потрібно знову шукати в ірраціональному: власних снах, мріях, спогадах, переживаннях з приводу смерті батька. А тут ще ці дивні примари в потязі… Коротше, вона поїхала. Точніше, поїхали вони на таксі разом, але він, сунувши водію п'ятдесятку, біля готелю вийшов першим – так їй схотілося, і він не заперечив. Власне, все нормально, хвилюватися нема чого: номер телефону він записав, і, якщо захоче відтягнутися, напевно в будь-який момент зможе їй зателефонувати. «Вона, мабуть, гарна в ліжку», – так він подумав, відкриваючи ключем двері номера.
Дощ тієї ночі не йшов, і він, прийнявши душ, заснув майже відразу.
Дві чоловічі фігури у напівтемному холі готелю підозр не викликали. Він просто зауважив, засинаючи, що адміністрація могла б трохи уважніше ставитися до душевного спокою своїх клієнтів. Утім, це цілком могли бути й постояльці, які затрималися в барі, до того ж тут вам не «Хілтон»…
Четвер. День третій
Ранок обіцяв сонце і багато приємних новин упродовж дня. Так усе й сталося, але це не стосувалося, на жаль, роботи. До заводоуправління Рад зміг потрапити тільки близько десятої години – із самого ранку вхід заблокував страйк. Робітники стояли з плакатами, на яких проголошувалися гасла з вимогами повернути колишній графік робочих змін і підвищити оплату праці. На сходах прохідної управління з мегафоном виступав невисокий чоловік у робочому одязі. Одразу впадало в очі, як міцно він стоїть на ногах у прямому й переносному значенні цих слів, як упевнено тримається перед людьми. Як зрозумів Родіон, це був один із бригадирів ливарного цеху. Говорив він по суті, коротко, точно, рубав долонею повітря, лаючи начальство, і дві сотні людей активно аплодували кожній його заяві й кожному руху. Рад запитав, чи не можна пройти в заводоуправління, й показав тимчасову перепустку, але хтось із страйкарів грубо відповів, що на вулиці йому буде краще чутно:
«Через пластикові вікна до вас не дуже-то й достукаєшся!» Пояснювати щось цим підігрітим із самого ранку масовим протестом та дешевим алкоголем людям було даремно, їх повністю поглинули власна сміливість та безкарність, і вони продовжували наполегливо вимагати директора. Нарешті з дверей заводоуправління вийшли молодий чоловік у світлому костюмі й сивий напівдідусь у спортивній курточці, напевно, лідери офіційної профспілки, яку годував із своїх мозолистих рук Червоний Дон. У юрбі невдоволено засвистіли: «Червоного Дона сюди давай!» Молодий спокійно взяв мегафон і відкашлявся. Його зовнішній вигляд говорив, що йому вкрай неприємне те, що зараз відбувається, і тільки службові обов'язки, помножені на величезне зусилля волі, змушують його спілкуватися з цими людьми. Він явно їх зневажав, і юрба дуже добре це відчувала, тому діалог відразу не склався. Навіть не важливо, що він казав у якусь мить і що скаже в наступну, одна зневажлива гримаса, що мимоволі проскочила крізь відпрацьовану доброзичливу посмішку на його заспаному пихатому обличчі, зіпсувала справу з самого початку. Радик зрозумів, що це надовго, і набрав по мобільному НІ, який, на диво, виявився вже на місці.
– Розпустилися зовсім! Управи на них немає! То це їм подавай, то те! А все чому? Хазяїна в країні немає, ось чому! Дірява влада, як решето! – напустився він на всіх разом. – Вибачте, що так вийшло, але я вам зарадити ніяк не можу, роботи по саме нікуди, та й не пройти там, самі бачите. Так що ви погуляйте годинку по місту. Я вам потім усе поясню.
Це виглядало безглуздо, але нічого не вдієш – довелося погуляти.
Входячи через дві години до кабінету Назара Івановича, Родіон із подивом помітив, що табличка на дверях відсутня, учора він на це не звернув уваги. НІ жваво вискочив із-за столу, ледь-ледь не знісши чималим пузом пачку документів, і енергійно потис руку.
– Ви мені пробачте, я вчора не зміг вам передзвонити, приїжджали колеги із Дніпропетровська, друзі по службі, ніяк не міг, справи! І ще це прямо з ранку. – Він скривив обличчя, і воно з жовтої спілої дині раптом дивовижним чином перетворилося на висохлу синю сливу. – Як пройшов перший день?
– Чудово, працюємо. Але маємо дві проблеми. Перша – в юрвідділі відсутні всі зовнішньоекономічні контракти, а це, як ви самі розумієте, непорядок. Я не можу їх вивчити й дати висновок, але без вашої візи мені їх не видають. І друга – позов до газети. Це теж потрібно вирішити терміново, нам суди із пресою ні до чого, зайва увага. У мене є відповідна вказівка з Києва.
Особіст кивнув головою.
– Я в курсі. Ми й самі б уже раді… Але наказ про позов до газети віддав особисто шеф, – тут НІ змовницьки кивнув головою кудись угору і підморгнув, – а потім там головний редактор уперся, ну ніяк спростування давати не хоче! – Хоч стріляй їх!
– Ну навіщо ж стріляти? А в чому проблема?
– Та, власне, ніяких проблем і немає, за великим рахунком. Відписалася одна журналістка, нічого істотного. Я можу посприяти зустрічі з керівництвом газети, якщо захочете. У нас там нічого не виходить, кілька разів намагалися.
Таких повноважень – самому втручатися у вирішення подібних справ – Радик не мав, але візитку головного редактора газети про всякий випадок узяв, хоча ще вчора ввечері потрібний телефон дала йому і Женя.
– А як що до зовнішніх контрактів?
– А тут у нас караул! СБУ вилучила геть усі договори! Навіть копій не залишилося! – Особіст безсило і дещо картинно, наче знущаючись, розвів руками.
– Коли?! – Рад аж змокрів від шоку.
– Щойно! Із сьомої ранку наскочили з постановою про обшук, усі папірці до останнього вигребли, навіть без опису! Безпрецедентно! Зараз Перетятько в прокуратуру скаргу пише. Якщо хочете, подивіться, може, підкажете щось.
– Я думаю, Юрій Олексійович цілком упорається. А на підставі чого вся ця каша? – Рад подумав, що це таки досить дивний збіг, адже він рівно дві години не міг сюди пробитися крізь юрбу страйкарів. – Як таке можливо?
– Кримінальну справу відкрили, ось як! – НІ був, безумовно, збентежений і збуджений. – Поки що – тільки за фактом. Інкримінують контрабанду, а під прицілом – начальник зовнішньоекономічного відділу Ігор Букреєв. Він зараз саме у відрядженні.
Родіон подумав, що, в принципі, на цьому можна ставити крапку і йти в готель збирати речі. Для розрулювання екстремальних проблем у холдингу давно успішно працює спеціальна група людей. Єдину корисну справу, яку він ще міг тут зробити, – так це хіба що закрити тему з газетою. Втім, спочатку варто подзвонити безпосередньому начальникові, Валері Івченку. Можливо, і цим не доведеться займатися, хоча, якщо чесно, думка про візит до газети викликала приємні асоціації, при вдалому збігу обставин вона обіцяла зустріч із Євгенією. Тобто хоча б сьогоднішній вечір можна використати на всі сто, бо, як не крути, це відрядження, яке відірвало його від сімейних проблем, виходило зовсім порожнім.
– Я подробиці погано знаю поки що, – продовжував НІ, – але як тільки що-небудь стане відомо, я відразу повідомлю. У Київ ми вже доповіли, так що ви не хвилюйтеся!
– Та я й не хвилююся, – відповів Рад, хоча це було неправдою, – це вам хвилюватися треба!
– Нам усім хвилюватися треба, Родіоне Костянтиновичу! – гаряче заперечив НІ. – Це ж наша спільна справа!
– Саме так. Карна, – похмуро зауважив Рад.
– Та дурниці це все, немає там нічого! Грошей вони хочуть, як завжди! – образився НІ. – Залагодимо. Ви нам допоможіть краще з газетою впоратися. Стирчить, зараза, як скабка в дупі, а шеф мало не кожного ранку питає!
– До речі, Назаре Івановичу, – змінив тему Рад, – а як ваше прізвище, даруйте за цікавість? А то на дверях таблички немає, візитку ви мені не дали, незручно виходить: ви є, а прізвища немає! – пожартував Родіон і відразу пожалкував, бо зрозумів, що вліз на якусь заборонену територію, куди влазити було не варто. НІ відразу насупився, наїжачився, почервонів, як буряк, недобре так подивився на нього й різко кинув:
– Ну навіщо вам моє прізвище, ми що, в армії, чи що? А візиток у мене немає і не було ніколи, не люблю я їх!
– Це що, службова таємниця? – така несподівано бурхлива реакція НІ Родіона неабияк потішила.
– Хріняка моє прізвище. Хрі-ня-ка! – випалив особіст по складах, і його обличчя остаточно стало схожим на розрубаний уздовж червоний буряк.
Дивно, подумав Родіон, така доросла людина, такий поважний полковник СБУ в запасі, а поводиться як хлопчисько, чесне слово.
Абревіатура ініціалів Назара Івановича остаточно набула тепер закінченості й виглядала досить кумедно – НІХ.
Головний юрист заводу Юрій Олексійович Перетятько сидів за робочим столом, підпираючи руками підборіддя, і байдуже дивився у вікно. На столі перед ним лежав чистий аркуш паперу. На стукіт у двері й появу Родіона він відреагував тільки поглядом, не змінивши пози.
– Скаргу прокурору готуєте? – запитав Рад.
– Ображаєте. Скарга прокурору вже півгодини як у прокурора. Вірш хочу згадати. Хочу, але не можу.
Рад здивувався: це треба ж, який романтичний начальник юридичної служби!
– Може, я чимсь можу допомогти?
– Навряд чи. Хоча вам він теж, якщо до моїх років доживете, стане в пригоді. Це верлібр, тобто білий вірш.
– А хто автор?
– Трудовий кодекс. На пенсію мені пора. Тільки боюся, Червоний Дон не підпише.
– Ви справді хочете вийти на пенсію, Юрію Олексійовичу? – Рад не знав чому, але цей сивоволосий чоловік з першої хвилини знайомства був йому дуже симпатичний.
– Якраз саме час! – Перетятько сказав це так, ніби відкривав якусь таємницю.
Рад подумав, що з самого початку, з першого вечора тут усе пішло не так. Проте ні, не так усе пішло значно раніше – коли зателефонувала мама й сказала, що помер батько. А може, ще раніше, значно раніше? Він важко зітхнув. Заглиблюватися в деталі, запитувати, чому Перетятько саме зараз прийняв таке рішення, явно не мало сенсу.
– Юрію Олексійовичу, може, не варто квапитися? – все-таки запустив він пробну кулю.
Перетятько подивився у вікно і нервово позіхнув.
– Ну добре, не хочете – як хочете. Але тоді підкажіть мені, будь ласка, як людина, навчена життєвим досвідом, яким подарункам надають перевагу дівчата у вашому місті?
– Таким же точно подарункам, як і у всіх інших містах. – Перетятько начепив окуляри й почав строчити заяву рівним, пружним почерком. – Універсальний подарунок для жінки повинен мати три головні якості. Він повинен бути великим, червоним і голосним. Тобто китайський дзвіночок із червоною стрічечкою – саме те, що треба.
Радик розсміявся.
– Втім, – продовжив Перетятько, – можливо, мої уявлення про жіночу натуру давно вже неактуальні. Хоча сумніваюся.
– А що стосується чоловіків?
– Життя середньостатистичного чоловіка в наших провінційних краях ділиться на три основні етапи. Перший етап – це лось. Другий – пафосний лось. І третій етап – просто лось. Лосі – молоді, здорові й дурні, їм здається, що для них немає нічого неможливого, але вони часто обламують роги в бійках або просто впавши на асфальт мордою після чергової пиячки. Але нові роги ростуть навіть швидше, ніж відпадають старі, тому на голові рогів стає занадто багато, і вона стає важкою і дуже погано думає. Через те і всі неприємності. Пафосні лосі – середній вік, пік можливостей і кар'єри, цим лосям доступно практично все, вони великодосвідчені й обережні, але від цього ще більш пафосні. Вони бережуть свої роги й усі свої інші чоловічі принади як зіницю ока, проте, навіть коли відвалюються старі роги, їхні лосиці піклуються про появу нових. Ну, а просто лосі – це просто лосі в похилих літах, тут, власне, без коментарів. Роги їм не потрібні в принципі. Залежно від того, на якому лосиному етапі свого життя перебуває чоловік, він і моделює свою поведінку. Я, наприклад, уже давно – просто лось, а от ви, Родіоне Костянтиновичу, – лось пафосний, у самому розквіті. Тому раджу вам сьогодні ж увечері купити квіти й китайський дзвіночок і запросити її на побачення. А завтра їдьте додому. Від гріха подалі…
Перетятько акуратно розписався, здув невидимі порошини з папірця і вклав його у файл.
– Спасибі за пораду, Юрію Олексійовичу. – Родіону стало якось не по собі, хоча секунду назад він від душі реготав над сентенціями старого. – Обов'язково так і зроблю. Але із заявою не поспішайте поки що, добре?
Перетятько суворо глянув на нього поверх окулярів, і Радик тільки тепер звернув увагу, які в того волохаті брови. У юридичному відділі ходили чутки, що ЮОП, зайшовши до перукарні, спочатку завжди просив підстригти йому брови. І якщо майстер траплявся недостатньо вмілий у цьому процесі, Перетятько відразу ж вимагав нового, справедливо вважаючи, що коли цирульник не в змозі по-людськи підстригти брови, то довіряти йому підстригання волосся ще й на голові – чисте божевілля.