Голос старого слюсаря тремтів. Ех, якби всю поколоти Ембу скважинами. от як поколоте Баку, тут було б стільки ж, було б більше нафти, ніж в Азербайджані!
Нафтовики — особливий народ. Найстрашніший гріх для них — це байдужість. Інженерові Сисоєві не можуть простити не те, що він любить м'ясо і що він тюхтій, а те, що він виїздить у відпустку перед цементуванням скважини, що він байдужий до нафти.
Є любов і пристрасть і в усякій іншій роботі в Країні Рад, але тут вони, мабуть, дужчі. Інженер механічного заводу в Доссорі гірко жалівся, як він навчав і виховував молодого казака і зробив з нього першорядного токаря — і що ж! Він був уже токар сьомої категорії, робив тонку, відповідальну роботу і пішов з заводу у бурильники.
Весною, коли грязь, коли страшно вийти на вулицю, юнак технік Пахоленко, повернувшися з відпустки, пробивається на Кос Чагил. Він везе устатковання, але поверх фрикціонів і долот лежить очерет, цілі гори очерету. Цей очерет буде підмощено під колеса, коли машини зав'язнуть у сору, технік вкупі з робітниками витягатимуть з багна затоптаний колесами очерет і знов і знов і знов підкладатимуть його під машину. Старий майстер Спірін, коли одвіку безплідне Искине нарешті дало нафту, обливав себе нафтою з пляшки, плачучи казав, що нарешті він скупається в нафті.
На Кос Чагилі багата нафта, але вся вона на засувках. Вивезти її нема ніякої змоги. Нафтопровід ще не готовий. Сам Кос Чагил може дати, імовірно, тисячу тонн на добу, може й більше. На Доссорі, який раніше вважалося за вичерпаний, Костя Селезньов викачує на добу, триста тонн єдиної в Союзі дорогоцінної, безпарафінової нафти.
Доссор лежить у горбах, між горбами — сори. Доссор суворіший і вітряніший, ніж Гур'єв, і прісної води тут зовсім немає. За Нобеля люди звалювали в глибокі ями сніг і ціле літо пили одстояну грязюку. Під осінь води не вистачало, починалася втеча з Доссора. огульні пошесті від гнилої води і швидко виростали кладовища.
Тепер Доссор — чистенький присілок, поміж корпусами насаджено садки і є теж один великий сад, його бережуть як око. Більша частина води, яку качають за сто кілометрів з Гур'єва, іде на поливання дерев. Літом змагаються за садки з вітром, за одну ніч пісок засипає деревця по пояс, цілими тижнями доссорці, з лопатами в руках, боронять дерева від піску. В той же час треба обороняти від піску машини: затикають найменші шпарки в вікнах, замазують кватирки і все ж таки доводиться весь час розбирати і обтирати контактні частини.
Експлуатаційна площа Доссора схожа на годинниковий механізм — ступаєш поміж рухливих штабів, вертких котків, розгойдуваних важелів, розподільних ексцентриків. Двоє мастильників-казаків підтримують порядок на всій широченній площі, у мисливських чоботях перелазячи через незчисленні канали сорів.
Уночі Доссор сияє вогнями веж як зоряне небо, вогні і зорі одбиваються в широких сорах і на десятки кілометрів в усі сторони видно сяйво Доссора.
XX. Жінка пере білизну. Спів над милом. Цебра погано почувають себе на плиті. Ночви, гітара і комбінація. Шкарпетки і кальсони. Беручкі баби. Дівчина коло парового молота.
Женщина пере білизну. На примусі вариться білизна. Два цебра з гарячою водою займають велику частину невеликої комунальної плити; інші женщини, приходячи з чайниками, отруйним поглядом дивляться на її цебра; вони самі не знають, що утримує від того, щоб ізсунути, зняти, викинути в Урал цебра цієї мерзавки. Вони стримуються до часу, боячись сильного скандалу.
Женщина пере білизну. Її оцинковані ночви стоять на ванні у загальній ванній кімнаті. Двоє чоловіків, що оце приїхали з степу, з рушниками на плечах чекають, щоб піти під душ. Вона знає про це, вона також пам'ятає, що її цебра на плиті готові вибухнути й вилетіти, наче в них не вода, а порох.
Вона добре знає, що тут таки, на ембенській стороні є велика дешева пральня. Економка, убиральниця сусіднього будинку теж можуть задешево випрати білизну.
Але женщина пере сама. Вона співає: «Я вас ждала с безумной жаждой счастья!» Її муж не повинен носити білизни, що пахне дешевим милом. Вона з жахом згадує, що праля не вміє правильно складати випрані шкарпетки її чоловіка. Вона сама почуває себе жінкою тільки в тій сорочці, що вона випрала своїми руками.
Вона цілий день стоїть біля ночов і співає, співає вряд всі паскудні романси, ухвалені кобеляцькою культурою і засвоєні царевококшайською цивілізацією*.
Коли її чоловік прийде додому з роботи, ночви заміняться на кастрюлю, вночі кастрюля заміниться на штору, перед сном штора заміниться на комбінацію, все під звуки тих самих гугнявих романсів.
Чоловік її — нафтовик, імовірно, такий самий справжній, мужній, темпераментний чоловік, як усі нафтовики. Все його лихо в тому, що він приїхав на Ембу парубком і оженився ненароком із товстоногою гур'євською баришнею. А він заслуговує на справжню жінку, коли не рівного товариша в житті, то хоч на живу людину.
Вона ж задоволена й щаслива. У неї єсть муж, а в нього є шкарпетки і кальсони, якими вона може займатися досхочу. Вона страшенно буде здивована і вражена, коли він почне пити чорно або зраджувати її з іншими.
Тоді вона почне худнути абож зробиться, говорячи її мовою, «стрункіша» і «елегантніша», ніж це бажано, особливо для тих хвилин, коли гітара замінюється на комбінацію. Нарешті вона зробиться просто таранею, але все буде співати: «вернись, я всё прощу», схилившись над оцинкованими ночвами.
Ця жінка — уральська козачка. Це останній дарунок старого Гур'єва ясному радянському ойл сіті на зауральній стороні. Тут женщин менше, ніж чоловіків, а справжніх женщин зовсім мало. Всі вони на вилік*, їх можна перерахувати.
Вони оточені атмосферою обожнення і ненависті, а старе життя нетлінно зберігається в двох десятках беручких гур'євських баб — баби були б давно поза штатом у великому місті, але тут вони щасливо повиходили заміж і давлять на нове життя.
У трьох стах п'ятидесятьох метрах від них, біля парового молота стоїть дівчина-казачка. Її поставлено на молот не тому, що вона казачка, а тому, що вона працює на ньому краще від усіх. Тяжкий паровий молот під її рукою слухняніше, ніж тонкі пальці скульптора, плющить, відтягує, вирівнює розпечене лезо долота. Вузькі, немов прорізані осокою, очі спокійно стежать за металом, двоє робітників по одному рухові її брів угадують, коли треба повертати долото.
Вона майже нічого не говорить, подекуди здається, що вона німа. Але губи її злегка ворушаться, рот напіврозкритий, не відразу догадуєшся, що вона наспівує під гуркіт падучої маси тиху пісеньку.
Бер Кенові було доручено дізнатись, що вона співає. Це, виявилося, було нелегким ділом, вона тільки посміхалася й червонілася, вона забула, що співала, І вона співає різне, не все те саме. Але Бер Кен був такий милий і дружній, яким тільки може бути цей найввічливіший з людей, і вона почала пригадувати.
Записавши слова, Бер Кен раптом одмовився перекладати їх: вони так просто і сильно звучали по казакському, в перекладі виходило дубувато й сухувато. Якось пощастило так розстановити слова, щоб віддати хоч приблизний зміст її пісні.
«Дужче дави, молоте, ніж глину давила нога,
Гостріше ставай, долото, гостріше, ніж шабля була,
Скоріш свердли, долото, скоріш, ніж шабля рубала,
Повернешся знов, долото, будеш ще гостріше,
Повернешся в степ, долото, будеш свердлить скоріше».
XXI. Де справжні жінки? Лебеді над Кос Чагилом. Вовк-рибалка. Директор у воді. Про шахтарів Саликова і Муковню. Тараня, що спинилася на землі. Злинялі верблюди/ Машина катається по двору. Бронзовий чоловік.
Женщини – геологи, інженери, геофізики, хеміки, лікарі тут майже не живуть. Які є, ті в степу на роботі.
Але й гур'євські баришні доживають останні дні. Уже виросло нове покоління справжніх дівчат, але їх весною в Гур'єві нема. Щоб побачити їх, треба теж поїхати в степ.
Ми виїхали рано вранці. Висохла сіль у сорах блищала, як вода, над Кос Чагилом, як біла східниця, як клавіші висхідної гамми, летіли лебеді. Крила їх були, як колір фламінго у ранішньому імлистому небі, вони все підіймалися вгору від гуркоту бурових, що не змовкали всю ніч. Вони летіли на схід, на могутніх крилах заносячи тяжке м'ясо геть від інженера Сисоя.
Зникли доми й кибитки, почали голубіти бурові, на дорогу вийшов вовк. Почувши шум машини, він ввічливо одійшов трохи осторонь і, коли мотор зрівнявся з ним, раптом підібгав хвоста і втік.
Він, імовірно, займався ховрашками. За кілька день, коли Емба на коротку мить увіллється в море, вовки підуть до берегів і ловитимуть рибу, що йде через перекати. Вони зажиріють на рибі так, що ледве ходитимуть; цей запас жиру вони зроблять на цілий рік уперед.
По дорозі вже з'явилися нові озера від Емби, покищо ще мілкі й голі: цибаті кулики — ходулочники пішки йшли до середини води, легкими брижжами обмивало їх червоні коліна.
На глиняній могилі, розкритій угору немов порепана коробочка бавовни, сиділа, витягши шию, качка галагаз, що гніздує в землі, чудна біла птиця, летом і голосом більше подібна до гуся, ніж до качки. Вона крикнула тривожно і на крик з могили вистромилась голова подруги, довгі шиї поволі повертались, стежачи за ходом машини.
За четвертим мостом через одгалуження Емби була велика сага*, під гострим кутом до води чергою здіймалися качки, немов сполохана з алгебраічної сторінки низка чорних квадратних коренів. Посередині саги стояв у воді довгий директор.
Він помахав шапкою, шофер спинив машину, і директор помалу вибрів з води. Він був весь мокрий, він і не збирався був полювати, але, побачивши качок, відпустив шофера і заліз у воду, знаючи, що через дві години вийде наш ваговіз.
Цей цибатий українець ставився з цілковитою байдужістю до того факта, що був мокрий до пояса.
— Нам не звикати ходити по воді, — сказав він, — та ще на сонечку. Куди гірше було стояти цілий день у воді під землею.
Спосеред усіх ембівських директорів тільки довгий Муковня, та ще заступник Єрохіна Саликов — шахтарі. Тільки Саликов стояв на забої, а Муковня був кріпильником.
Їх жило двадцять душ у невеликій кімнатці. Щоб кожен займав на підлозі своє окреме місце, ніде було б спати. Тому спати треба було вперепліт: кожен клав голову сусідові на плече.
Робота була тяжка, а гроші платили погано. І не давали розрахунку. Увіходити до бухгалтерії шахтарям не дозволялось. Було маленьке віконечко, воно відчинялося щодня на півгодини для розрахунків.
Перед цим віконечком черга була душ сорок, чи більше. Муковня вистояв вісім день, поки до нього дійшла черга. Підійшов на восьмий день до вікна — правлять ще якусь довідку, чи то від кашовара, чи то від комірника. Довелося знову стояти ще вісім день у черзі.
Тільки Муковня та Саликов скуштували царської шахти. Директор Доссора Долгов — слюсар, директор механічного заводу — кочегар, Єрохін — командир ескадрону в Буденного, от тільки ще макатський Орлов починав життя з підпасича. Орлов не знає алгебри і провалився, не склав іспита у Промакадемію в Баку.
Директор механічного заводу, блискучого, надраєного, як палуба океанського пароплава, навпаки, склав іспит і в цьому році поїде вчитися. Директор Доссора Долгов уже скінчив Промакадемію. Нам не часто доводилося зустрічати такого витриманого, одшліфованого, широко освіченого джентльмена, як цей поволзький слюсар.
Зараз директор Муковня їздив шукати глину для будови. Степова глина занадто піскувата, недосить беручка.
Але окроме глини він шукав також і пісок. Степовий пісок занадто глинястий, дуже глейкий. У прикаспійському степу часто не одрізниш пісок від глини. Проте пісок ще можна знайти на барханах — чагилах Емби, але там не потягне вантажна машина, надто дорого стане пісок. А будувати треба швидко й дешево.
Муковня висох по дорозі й ми ночували в порту Жила Коса. Там сталася біда для рибалок. Довга моряна завчасу догонила Каспій до Емби і тарань ударилася в ріку. Але Емба була ще молода і мало-водяна, коли ущухла моряна, тарань зосталася в ледь мокрих калюжах і загинула. Коло Асан Кет Кена невеличкий култук був набитий таранею, що стирчала з води. Її не встигли всю взяти і частина її подохла. Неводи підряд виходили на берег, повні мертвої і напівмертвої риби.
Повз заїжджий двір ішли верблюди рибалок-казаків. Вони вилиняли під весняним сонцем і були голі, голубо — сірі як миша, тільки де-не-де, як бороди, абсурдно поприклеювані до зовсім незвичних місць тіла, звисали шматки жовтої, пустинного кольору, вовни.
Шофер Герка Найденов, моторний хлопчина років вісімнадцяти, покинув машину на дворі і пішов із дівчатами в кіно. Вночі випав дощик і замочив проводи. Машина не заводилася, ми довго катали її по двору, але вона, фиркнувши раз чи два, знов замовкала. Це була одна з перших машин горьківського автозаводу, і вона їздила досі в цій пустині, де машини рвуться, пропадають за один рік.
Нарешті мотор загомонів, і Герка повіз нас у Гур'єв.
Ми приїхали надвечір, але ще була спека, двері домів відчинені навстіж. В одному домі супроти Геологорозвідувального комітету за відчиненими дверима кімната вся була застелена килимом. На килимі лежав чоловік із бронзовим обличчям, чорними вусами і цілим снопом зовсім сивого волосся на голові. У лівій руці в нього була книга, окуляри спустилися на носа, у правій руці, зручно примостившися, спало таке саме, як він, бронзове дитинча. Цей чоловік був Сисангалей Саликович Саликов, роду Кожа Букеївської орди*, в минулому шахтар, а тепер заступник директора Кос Чагила.
XXII. Кімната із столом і стільцями. Коли почав воювати Саликов. Алаяров розбиває куркульські банди. Боязькі дівчата. Кінець отамана Митрясова. Народження асфальтового тротуару. Гніздо на башті. Театр. Добрі музиканти і погані шахматисти. Кімната для дітей. Баритон з височені.
Саликов лежав на килимі, бо був у відпустці, але в нього, виявилося, була ще одна кімната, із столом та стільцями. Цей комунальний дім він сам побудував, ще коли Єрохін завідував будівельною конторою, а він був його заступником.
На шахті він працював до дев'ятсот шістнадцятого року, а далі його, як і всіх киргиз-казаків, погнали на фронт копати окопи. Після Лютневої революції він повернувся з фронту і знов працював чорноробом. Війна для нього почалася з 1921 року, коли він, разом із ембенськими робітниками вийшов за Гур'єв у лаву одстрілюватись від отаманів Кісельова, Сєрова та Митрясова. З того часу він брав участь в усіх боях із бандами, востаннє в тридцять першому році при ліквідації басмачів.
Війська тоді на Ембі не було. Просто гудів гудок, припиняли роботу, розбирали гвинтівки, сідали на машини і їхали у степ. У тридцять першому році Саликов був молодшим командиром у робочому загоні Алаярова, числом у сто двадцять душ.
Алаяров по черзі розбив три банди гірських адайців, приведених баями. Йому допомагав провідник адаєць Сана, про якого по Ембі ходять цілі легенди. Так чи інакше, тоді це був напівдикий адаєць з Мугоджарських гір, і з його допомогою байський заколот зліквідовано швидко і остаточно.
Виявилось, що Саликов знає точно й про те, де зараз отаман Митрясов. На Ембі є легенди, що Митрясова сховали в двадцять першому році баї, що він, одягнений по — казанському, і досі рибалить десь біля форту Александровського. От що розповів про це Саликов.
Коли отаманів розбили десь біля Уіла, Кісельова вбито, Сєров здавсь у полон, а Митрясов із двадцятьма уральськими козаками і з двадцятьма ж киргиз-казаками утік до моря. Вони захопили декілька човнів і аж до зими займалися рибальством і грабунком.