— Давай сідай, давай сідай! — гукнув Кабір і повів машину понад розколиною, шукаючи переправи.
Уранці на п'ятий день путь мала скінчитися. Зоставалося ще із п'ятдесят кілометрів, коли з берега посунула величезна чорна хмара. Кінці її витяглися, плазуючи праворуч і ліворуч. Машини швидко ішли рівним льодом, а хмара все, не збільшуючись і не зменшуючись, стояла над береговою стороною.
— Либонь буде сніг, Олексію Сергійовичу! — І Олексій Сергійович зап'явся з головою і вусами у довгий кожух.
Кабір гонив машину у повний хід, зоставалося вже небагато. Машини з фрикційними муфтами відставали, на них, як труби на крейсерах, манячили королі.
Нарешті край хмари, випроставшись довгим чорним язиком, обійшов машину ззаду. Щось незвичайне було в кольорі цієї хмари, вона була не стемнасиня, як грозова туча, а ледь фіолетова, майже зовсім чорна, ніби розмазана китайська туш.
Машина ступила на землю, зійшла в корито ріки, знову вийшла з корита, колеса засичали в багні. Обіруч з'явилися чорні саманні хатки, далі дерев'яні, теж чорні, грязюка ставала чимраз глибша й чорніша.
Спід машини розліталися чорні горобці. Узустріч ішли чорні верблюди. Із пічних бовдурів клуботав рясний чорний дим — це на сковородах горіла у вогнищах нафта, це вона зачорнила хати, горобців, верблюдів, це набряклі кипоттю пари чорною хмарою заступили небо над Гур'євом.
II. Кінець Европи. Королі в Венеції. Коло в грязюці. Мертвий осетер. Чорний і білий город. Пральня в будинкові відпочинку. Їдальня зі стоянами. Кучерявий, знявши пенсне, стає на двадцять років старіший.
Гур'єв — місто колишнього уральського козацтва — стоїть на правому березі Урала в тридцятьох кілометрах від Каспія. Це крайній східний пункт Европи, адже за Уралом починається Азія, прикро за мостом, на «зауральній» бухарській стороні. Варт було оглянутись, кинути останній прощальний погляд на Европу.
Машини увійшли в центр «європейського» міста. Тут болото було ще глибше й чорніше. На головній вулиці зав'язла, занурившися в грязюку, машина з фрикційними муфтами. Королі вилізли, навантажені клунками, і подалися бродом по завулках цієї чорної Венеції.
Чорні хибарки, покриті, немов толем, чорним тесом, похмуро дивилися на вулицю. Над вікнами де-не-де ще збереглися різані налички, колись, мабуть, фарбовані, тепер укриті кипоттю. Чорно-сірі кури зійшли на ґанок.
Машина вийшла до мосту. У глиняній халабуді була крамниця Головспирту, перед нею вичавлене в багні коло, і в цім колі топтавсь незаконний базарчик. Хтось тримав за хвіст померлого осетра, киргиз-казачка* в чорних штанях і з білою простинею на голові держала на долоні два замуслені шматки цукру, торгівля ця дихала на ладан, покупця не було, покупець юрбився далі — коло великого магазину Риб-тресту. Нарешті власник осетра продав його і, зітхнувши полегшено, подавсь у Головспирт.
Машина стояла носом до Урала, парусове шатро над нею було відкрите ззаду, і в дузі шатра майже все було видно козаче містечко, чорне як монах на вмерті*. Стало навіть трохи сумно за людей, що тут живуть, та от Кабір став повертати машину, і в рамі шатра з'явився Урал і азіатський город за Уралом.
Він був немов тонка хмара після грози. Білі, блакитні, рожеві, зелені, як аквамарин, доми не сиділи важко в березі як пінгвіни, а леліли й вилися легкими клубками над талим снігом узбережжя. Великі літери, ніби писані проекційним ліхтарем на пелюстках хмари, ішли понад рікою, здавалося, вони були матеріальніші, ніж самі прозорі фронтони. Оддалік напівкруглим порталом виходив на ріку світлосірий театр, ліворуч углибу, як тьмавий кристал, стримів дім геології, за ним труби заводів, і все це в тонкому чорному мережеві молодих дерев.
Машина, перейшовши Урал, увійшла в ясний город. Цей город нафти здавався ще більший поруч із чорною козачою станицею. На великій будівлі тресту сталева модель нафтової башти виходила в небо, мов шпиль готичної дзвіниці, поспіль скляна їдальня ховалася в садках, дім техніки, стрункий, як таітянська тераса, стояв над Уралом.
Все це було з очерету, немов на сандвічевих островах, молоде, свіже, все воно пахло тирсою, ще було оточене барилами техснаба, все це виросло в мертвому, солонцюватому степу за три роки. І все ж таки це був цілий новий город. Як у нотний папір, він був вписаний у паралельні лінійки телефонних, телеграфних, енергетичних кабелів. У великому будинку тресту спід неважної, нерясної фарби ще проглядали прожилки сосни на підлогах, лутках та дверях, все це було новим-нове, але як там було, ясно і просторо, сонце суцільними смугами падало на підлогу! У кабінеті, поруч із секретаріатом, запальний рудий хлопець, гасаючи по кімнаті, спалахуючи в сонячних рушниках, осиплим голосом доводив, що в плані домів відпочинку забули пральню. Домігшися пральні, він раптом спинився, передихнув і люто напавсь на стояни в їдальні дома відпочинку, це некультурність, це зневага до робочих, цей інженер уважає, що робітник усе з'їсть, з'їсть сидячи між кабацькими стоянами.
Він ізнову спинився, остаточно осиплий, він зняв пенсне, щось пригадуючи. Тільки тепер, коли він стояв непорушно, стало видно, що йому не вісімнадцять років, а над сорок.
III. Сади на солонцях. Леонтій Терліфай, агроном, продає швацькі машини. Агрономові запропоновано сотворити чудо. Чудо здійснюється. Директор Нафтозбуту. Ще один директор Нафтозбуту.
Цей кучерявий хлопець вигадав нове, ясне місто на азіатському березі до найменших дрібниць — у мертвому степу він побудував це місто, поспішаючи, закипаючи, зазираючи в усі труби, колупаючи пальцем неважну фарбу, винаходячи, конструюючи на місці те, чого не можна було негайно привезти, навчаючи колишніх кочовників і рибалок скидати калоші на вході до театру.
Він же захотів насадити сади там, де ще ніколи не росла й трава, — на гіркосолоній землі. Він негайно знайшов потрібну людину. Старий чех Леонтій Терліфай, лихою долею закинутий в Астрахань садівник, під час імперіалістичної війни мусив був тікати до Гур'єва. Царська поліція лагодилася зашити його в концентраційний табір як австрійського підданця. У Гур'єві ніщо не росло, і Терліфай служив за агента на продажі швацьких машин. За радянської влади він, правда, зробився агрономом уземвідділу*, але на весь повіт (убільшки з пів-Франції) значилося чотириста десятин посіву, і Терліфай сох і сумував, як дерево в солоному степу.
Кучерявий викликав його до себе. То був нічим не одмітний, довгий садівник, блідозелений на лиці, сутулий чех, трохи лепетливий, трохи незадоволений з російської некультурності, трохи здивований, нащо його покликано.
Він ще дужче здивувався, коли розмова зайшла не про дерева та трави, а про людей: про слюсарів, механіків, бурильників, інженерів, лікарів і про дітей, найбільше про дітей. Слюсарям, механікам, бурильникам, інженерам, лікарям потрібні були яблука, вишні, сливи, нарешті просто дерева, зелене гілля, листя, багато листя, тінь під деревами.
— Але на солонцях не росте навіть трава, — сказав Терліфай.
— Проте треба, щоб росли дерева, — сказав кучерявий; цього хоче, прохає, вимагає партія більшовиків для робочих, для інженерів, для дітей. Терліфай хотів би того ж самого, що й партія більшовиків, але ж ніде в цілому світі ніколи не було нічого подібного!
Аж от він почав щось добирати в цій чудній розмові. Нічого подібного не було саме тому, що нікому було рішитися на це і боротися за своє рішення. Він так само добрав, що він сам, зігнутий і скоцюрблений, не здужає рішити й боротись, він увійшов у партію і зробив те, чого зроду не було на землі. Весь ясний город тепер у садках, а там, куди він буде розростатись, насаджено величезний фруктовий парк. Терліфай випростався і став посміхатись.
Коли ж він увіходить у парк, він іде зовсім прямий, тоді видно, що в нього широкі плечі, він куди вищий від своїх сажанок, — це карликові деревця — вони швидше дадуть плід. Він обходить уранці весь парк, його довженна тінь, немов годинникова стрілка, суне по світлій землі серед дерев, і кожне дерево — цифра.
Тепер, коли він не сам, він вважає, що — можливе все. Він почуває, що він рідня Мічуріну. Попереду партію для нього втіляв кучерявий хлопець — він був першим другом і вчителем старому чехові. Але згодом дідок почав розуміти, що й кучерявий хлопець не самітний, що і його любить і навчає та сама майже таємнича сила, та сама могуча мисль, для якої нема неможливого на землі.
Він зненацька відчув цю саму силу мислі в веселому сухітному ливареві Гладенкові, в тихому щербатому, ніби виколупаному з м'якого дерева, столярові Боряєві, а надто в блідому юнакові в чорних окулярах, спокійному, точному й ласкавому, як улюблена книга.
Леонтій Терліфай мало знав про Жукова. Коли він з'явився, він був майже непомітний, та коли він на час виїздив, всім раптом ставало важче працювати. Терліфай добре пам'ятав тільки історію про те, як Жуков був директором Нафтозбуту в Астрахані.
Попередній директор Нафтозбуту, учений, нервовий, старий спеціаліст, заплутавсь у труднощах, діла були погані, пасив був неймовірний, із що-кожним днем справа гіршала. Він працював заспіль через день і ніч, борсався, не відходив від телефона, I щогодини йому ставало чимраз важче. Нарешті він дізнавсь, що його мають усувати з роботи. Він був чесний радянський інженер, коли він дізнавсь про це, він мало не захворів нервами всерйоз — кидати роботу в момент кризи — цього він не міг перенести.
Він вийшов з кабінету, побачив звичний шерег відвідувачів і прикро попрохав вибачити йому. Сьогодні він не може говорити ні з ким, йому треба спромогтись на зверхлюдське зусилля, щоб востаннє перед відходом якось налагодити справи.
Відвідувачі підвелися мовчки і почали виходити. Але один незнайомий чоловік, що сидів у найдальшому кутку, все ж таки підійшов до директора.
— Ви чули, товаришу? — сказав директор. — Я зараз не можу, спробуйте зрозуміти це, я не можу!
Незнайомий товариш мовчки підождав, поки всі повиходили з кімнати. Далі він присунув директорові стільця і сів сам.
— Познайоммося, — сказав він. — Я — Жуков!
— А! — закричав директор. — Ви приїхали приймати справи. Ну що ж, приймайте, приймайте. Я піду, я піду. Все ваше. Я прохав ще тиждень відстрочки, я не міг покинути справу в такому стані, але коли так — прошу вас, приймайте! Я тепер непотрібний, мене викидають, як ганчірку, все ваше. Що ж ви сидите? Приймайте, ради бога швидше, приймайте!
Жуков ніяково посміхався.
— Я вас не розумію, Петре Антоновичу, — сказав він. — Я не маю доручення приймати від вас справи. Я приїхав допомагати вам. Давайте спробуймо вдвох.
Жуков працював з Петром Антоновичем коло трьох тижнів. Вони вдвох розпутляли всі вузли, зрівняли баланс, сплатили борги, Петро Антонович розцвів, як красоля. Через три тижні він зайшов до Жукова, обійняв його за плечі.
— От що, голубе, — сказав він. — Ви врятували мене. Та що врятували! Завдяки вам я зрозумів сам себе: я старий, нервовий, я не можу бути адміністратором. Я хочу на виробництво. Я вчора послав заяву, щоб мене перевели на буріння. Я іду спокійний, ви тут більше підходите, ніж я. Я прохатиму, щоб на директора призначили вас.
Жуков потиснув йому руку.
— Тільки от про це не говоріть, Петре Антоновичу, — сказав він. — Це вже зайве. Дуже прошу вас. Може вийти незручність!
Директор виїхав. Тільки в Баку він дізнався, що наказ про його звільнення й призначення Жукова на директора існував уже три тижні.
IV. Дорога, взята в дошки, город з очерету. Механік Гуляєв примушений винаходити. Двоповерхові будинки з очерету. Великі червоні помідори.
— Постановили, — сказав кучерявий, — стояни зламати, спроектувати інше перекриття, збудувати справжню культурну їдальню.
Він швидко поклав пенсне у футляр, закрив футляр, поклав у кишеню, вийшов і сів у трандулета.
Трандулет поволі перевалював через багнисті коломиї*, треба було знову мостити, все провалювалося, розлазилося на цих легких ґрунтах, дорога була взята в дорогоцінні дерев'яні дошки й все ж таки осідала, треба було мостити, але як мостити, чим мостити?
Так, місто він побудував. Двісті корпусів і декілька заводів виросли за три-чотири роки. Тоді це теж здавалося неможливим — як виросте місто там, де не росте трава? Єдиний будівельний матеріал був — очерет на каспійському примор'ї. На місці майбутнього міста було порожньо. Ріс полин без кінця і краю.
З центру приїхав інженер і обіцяв побудувати прес для очерету. Прес робився півроку. Треба було працювати, а степ стояв голий, непереможний, як звіку.
За півроку прес усе ж таки не був готовий. Довелося виписати вісім вагонів готового комишиту*. Їх уже замовлено, коли з'явився на кін механік Гуляєв. Він, власне, мусив будувати механічні майстерні, але це теж було покищо неможливо, ніде було жити робітникам.
— Якове Васильовичу! —сказав Гуляєв. —Я чув, ви виписали вісім вагонів комишиту?
— Ну, виписав. А тобі що? — Пенсне зникло в футлярі, На Гуляєва дивились знайомі пронизливі очі, від яких він уже втік раз в Азербайджані і от тепер знову стрівся з ними. Гуляєв був чоловік дещо вайлуватий, дещо непоспішливий, дещо комфортабельний, дещо навіть загребущий: „не дасть він мені жити", — сказав він собі тоді, — і втік на Ембу — місце було рахманне* і затишне. Та далі тікати вже не випадало, щоб сказати правду, й нікуди було.
— Так от що! — сказав Гуляєв. — Одмовтесь від тих вагонів. Я спробую побудувати прес!
— Як? — спитав той страшним голосом. Світлосірі очі ще гостріше вп'ялися в Гуляєва, тільки тепер вони явно сміялись, стрибали, танцювали, Гуляєв наладивсь був ображатись, але це якось не вийшло.
— Що — як? — перепитав він, уперше в житті наважившись передражнити, — кажу, анулюйте замовлення!
Гуляєв побудував один прес, потім другий, кращий, потім третій, майже зовсім механізований. Продуктивність третього преса була коло трьохсот тисяч квадратних метрів на рік. Це була ціла фабрика, хоч на ній працювало всього три душі. На старих пресах робітники, рискуючи покалічити пальці, в'язали очерет дротяними гачками, як баба в'яже сніп. Гуляєвський прес сам робить гачки, сам в'яже, сам одрізає дріт. З Ленінграда приїхала комісія вже не навчати Гуляєва, а вивчати досвід Емби. Самоук Гуляєв на той час був уже головним інженером великого механічного заводу, що виріс тут спід землі. В 1933 році Госстройиздат випустив книжку про комишит. Книжка ця, правда, написана не руською мовою, а звичним науково-канцелярським жаргоном. Там сказано, що гуляєвський станок «з'являється величезним кроком вперед, що вносить майже переворот у цій ділянці...» і т. д. Спід приказного суржика автора книжки проглядає справжня стримана радість, він дав на обкладинці фото великого будинку Ембанафти з гуляєвського комишиту, а в тексті —фото станка. Поруч стоїть сам Гуляєв, під вусами почувається усмішка.
Все це згадав той, що їхав на таратайці. Проте можливо, що він думав на цей раз про здоровенні червоні помідори. Вони сей рік дали урожай. З півгектара Терліфай зібрав двадцять дві тонни помідорів. Добірні, дуже соковиті помідори! Такий помідор перед обідом міг прикрасити найнервовіше життя.
«Эх, жизнь! Как в сказке!» — сказав він і вистрибнув з трандулета в грязюку. Сам він жив на гур'євській стороні.
V. Багняна емульсія. Багно до пиття. Десять тисяч солоних озер. Гори під землею. Плинна сіль. Ще одна функція маятника. Курний туман. Куди може привести слід автомашини. Рукопис, знайдений у пляшці.