В десятьох кілометрах від берега вантаж перекладається на човни. Але човен теж не може підійти впритул до берега. Берегові вітри виганяють воду з величезної калюжі, оголюються неоглядні поля мокрого зибучого піску, вітер-моряна жене воду назад, завалюючи піском фарватер.
I от увесь коштовний ліс, присланий для будівель, Кості довелося витратити на естакаду, що заходить у море на один кілометр. Але й ця естакада годилася тільки при морському вітрі.
Нам довелося побачити її при береговому вітрі. Вона починалася в степу і заходила в далину понад вогкуватим піском; десь дуже далеко від її краю синіла вода. Географічна карта північного Каспія це тільки прекрасна легенда. Зелена лінія берега обмивається на ній світлосиньою водою моря. Насправді цього нема.
Понад морем простяглися широкі комишеві зарослі: Каспій — це єдине море з комишуватими берегами. В оцих комишевих зарослях криються величезні голі плями — ільмені (лимани). Вони бувають у два і три кілометри довжиною і в кілометр уширшки. Моряна наганяє в лимани воду Каспія.
Значить лимани — це морські затоки? Чи може лінія моря проходить отам на обрії, куди відходить вода в час берегового вітру? Як рисувати карту? Як користуватися картою берега, якого нема?
Над морем рядками стоять стародавні землянки кочовників-рибалок. Останні ряди стоять далеко на сухому, куди ніяка моряна не може догнати воду. Вони давно покинуті. Але покинуті також і середні ряди, адже і від них цілі кілометри до найвищої води. Що-кожні два-три роки рибалки копають нові землянки. Берега немає, він існує тільки в фантазії географа.
Отже порт Жила Коса мало допоміг Кості. Треба було забезпечити шлях до Гур'єва. Костя насипав дамби через довженні сори, побудував мости через незчисленні рукави Емби. Та треба було ще побудувати присілок і треба було зібрати людей. Перед цим завданням розгубилась навіть залізна енергія Кості Селезньова. Йому допоміг дикий адаєць*, казак Сана.
У час ліквідації куркульських банд Сана був провідником робітничих загонів. Він знав усе, він міг дізнатися про все, що потрібне було його друзям.
Потрібні були люди. Сана побалакав із казаками і з'явилися цілі табори кибиток. Потрібна була глина: просолена глина Кос Чагила розвалювалася між пальців. Сана наказав класти глину шарами, перекладаючи снігом, глина опріснилася, і казаки перейшли з кибиток у землянки — це було вже зимою, при двадцятиградусному морозі.
Ніхто не знає, що казав Сана своїм диким землякам, які чудесні фарби він знайшов, щоб розповісти їм про героїчний труд, про чародійну силу нафти, про ясне нове життя. Сана поїхав до Москви, щоб своїми очима обмацати зреалізовану тисячолітню мрію людства. Та коли б він навіть був тут, хто зна, чи зумів би він пояснити руською мовою те, що він у середньовічних образах розповідав своїм землякам.
За рік Кос Чагил уже був присілком, було декілька корпусів, резервуари для води, і бурова, що приїхала дном ріки Емби, дала нафту.
Бишим Кизил Бас не дожив до цього дня, а він же щовечора приїздив на бурову спитати, чи не пішла нафта. Він захворів на сипняк і з поради когось із волзьких своїх друзів лікувався тільки горілкою. Це лікування, як виявилось, було недостатнє, і Бишим умер на руках у своєї мололої жінки. Його дочка Франція і старші діти ще й тепер працюють на промислах.
Але Костя був на святі нової нафти. Лаврентьєв поїхав із ним на Кос Чагил на пуск бурової і по дорозі вони зустріли інженера Сисоя. Інженер Сисой їхав на полювання. Це не значить, що він був мисливець. Він належав до тієї городи людей, яких найслушніше буде назвати м'ясоїдами.
М'ясоїд — це людина, що поставила собі метою цілого життя — їсти м'ясо. Пшеничний хліб, молоко, масло, городина, свіжа риба його не задовольняють. Дві котлети на день в обіді тільки дратують його. Він хоче їсти м'ясо вранці, опівдні, ввечері, багато м'яса, тільки м'ясо. Коли він говорить про м'ясо, очі його горять і грають.
Деякі з м'ясоїдів добрі робітники, але тільки поки сидять на рясному м'ясі. Пристрасть до м'яса жене цих людей у свинорадгоспи, на дикі окраїни, де багате полювання. Деякі з них, ледачі й ніжні, стають мисливцями і страждають і труждаються на полюванні, аби вбити багато м'яса.
Інженер Сисой належав до цієї породи. Високий, вродливий, дурний чоловік, він приїхав до Казакстана їсти м'ясо. Він охоче згодився їхати на Кос Чагил, дізнавшись, що там легке полювання на гусей.
Робітник із нього був недотепний, але совісний. Тільки коли йому загрожувала розлука з м'ясом, він зненацька ставав винахідливим і темпераментним, викручувався. хитрував, виїздив навмисне в ті моменти, коли робота вимагала сміливості й риску.
Отже інженер Сисой їхав на полювання. Невідомо, що саме на цей раз вигонило його з Кос Чагила — чи жадоба до м'яса, чи рисковита справа цементування скважини.
— Скважина ця, — сказав інженер Сисой, ховаючи якось рушницю під кожуха, — требі думати, суха. Прошарки нафти є, але небагато. Малі прошарки, так доводиться думати!
Та Лаврентьєв більше звірявся на своїх геологів. Він запросив Сисоя повернутись. Спустили в свердловину обсадні труби. Зацементували. Почали одтартовувати желонкою*, тобто опустили в дірку щось на штаб здоровенної сталевої піпетки і взялися вичірпувати нею глинястий розчин.
Тиснення газу побільшало. Він почав сурмити, виходячи в вивідну трубу. Спочатку його струмінь був брудносірий, він викидав рештки глинястого розчину.
Далі струмінь почав білішати, аж от пішов сліпуче білий, як пара.
Інженер Сисой згадав про жирних гусей, що летіли без нього нескінченною низкою над очеретами примор'я із заходу на схід.
— Сухий газ! — сказав він. —Доводиться думати, що скважина мало надійна. Суха скважина.
Всі мовчали похмурі. Коли б це навіть була правда, то говорити так було нехороше, боляче. Лаврентьєв і Костя невідступно дивились на манометр. Посилювалось давління в затрубній порожнині.
Раптом труба плюнула жовтою рідиною, але зараз же, ніби отямившись, заревла білим, як пара, газом.
— Доводиться думати, що прошарки єсть, — сказав Сисой, — але мало. Мало прошарків, треба думати так!
Проте, і він нарешті забув про гусей, тільки-но побачив перший жовтий плювок. М'ясоїд і недотепа, він усе ж таки був нафтовик, він пожвавішав, і труба стала для нього цікавіша, ніж усі найжирніші гуси Прикаспія.
Труба плюнула ще раз. Вона знов побілішала, ревучи, вистрелила, мов шротом, жменею дрібних камінців і почала затихати. Довгим потужним струменем з труби пішла жовта, ясна, дорогоцінна, легка, бензинова нафта.
Інженер Сисой боязко поглянув на присутніх, промугикав щось про потребу про щось думати і налагодивсь тікати. Лаврентьєв швидко закручував штуцерну засувку, регулюючи тиснення.
— Так! — сказав він і повернувся до Сисоя. Той, про всякий випадок, роззявив рота і спустив нижню губу, ніби готуючись почути над вухом постріл.
— Эх, жизнь! Как в сказке! — весело мовив Лаврентьєв і з силою ткнув його під ребро.
Перша нафта на Кос Чагилі була останнім Костиним тріумфом у період його роботи на транспорті. У кінці його транспортної кар'єри відограла фатальну роль та сама теза: «нема такого місця, де Костя не проїде!»
Це трапилося так. У бездоріжжя того ж самого року, коли забив перший фонтан на Кос Чггилі, Костя вертався вночі із своїм заступником до Гур'єва. Була ніч, як колись під час поїздки по хліб, тільки на цей раз лампки ліхтарів перегоріли вже перед самим Гур'євим.
Усна традиція передає, що — проклятий спадок царизму — в цей день було випито. Правда це, чи ні, але машина зав'язла в багні. Заступник вийшов з кабінки оглянути дорогу і зауважив, що машина стояла просто перед невисоким самановим парканом. Не можна було просунути її вперед ні на крок.
— Ну тут, Костя, і тобі слабо проїхати, — сказав заступник. — Паркан — давай назад!
— Чепуха! — сказав Костя, але теж виліз із кабінки. Обдивившися загорожу, він знову сів до стерна.
—Заводь!
Заступник накрутив машину і ускочив у кабінку. Машина, сопучи й буксуючи, почала задкувати.
— Так, — задоволено повторив заступник. — Тут тобі, Костя, слабо.
— Чепуха! — грізно мугикнув Костя, але все ж таки подавав машину назад.
Раптом він загальмував, переключив швидкість і з розгону рушив уперед. Задзвеніли шибки ліхтарів, затріщав весь корпус, і машина пройшла крізь стінку. Радіатор сплющився як тісто, крила попереломлювались, але Костя підкрутив щось у моторі і весело приїхав у гараж.
Це була, легко догадатись, його остання поїздка як завідувача транспортом. Півтора роки тяглася справа про проїзд через саманову стінку. Костю перевели з Гур'єва в Доссор.
IX. Уральське козацтво. Країна лотоса. Ікони, що псуються від чужих поклонів. Ріка без льодоламу. Автомобільні окуляри. Ходження по сухих хвилях. Старий город уночі. Таємничий плуг. Таємнича борона. Плонщики верблюдів. Переліт через століття.
Старий Гур'єв, чорніючи, вмирав. Виріс великий білий город на зауральній стороні, з віконець старого Гур'єва здавалося, що, з кожним днем прибуваючи, отойбіч осідав великий табун білих мартинів, доки весь зауральний берег укрився прилітним пташшям.
Старий Гур'єв, чорніючи, вмирав. У 1640 році він уперше позначився, як місто. Гур'єв-городок заснували самовольні астраханські рибалки, на легких посудах дійшовши Каспієм до гирла Урала. Попереду вони давали данину ногайцям сарайчиківської орди*. Потому їх сплюндрувало уральське козацтво і тієї пори все било чолом російським царям, силкуючись вимантачити у рибалок Гур'єв-городок, аж кінець-кінцем Катерина друга закріпила за уральським козацтвом город, ріку Урал і право перехоплювати всю рибу, що йде до Урала, учугом*.
Два століття уральське козацтво жирувало не працюючи, винищуючи рибу, примушуючи вимирати киргиз-казаків, що кочували в зауральному степу.
«Воровським способом», оманою, чоломбитними до царів вони одсунули кочовників від солодкої води Урала, захопили всі сіножаті на зауральній стороні, не давали їм навіть брати сіль з солоних озер, по той бік, у сорока кілометрах від Урала. Киргиз-казаки голодували, ще й зараз у степу стоїть дерев'яна вежа, що відрізала їх від води, риби, сіна й солі. Зате ж уральські козаки жили, немов у країні лотоса. Той лотос був – короп'яча голова. Хто з'їдав короп'ячу голову, той навіки зоставався в Гур'єві, не мав сили звідти виїхати, така вона жирна й смачна. Тіло коропа викидалося назад у ріку.
Уральські козаки жили багато й чисто. Це була каста привілейованих куркулів, майже поміщиків. Козацький письменник Желєзнов* писав, що всю кров свою він готовій виточити за уральске казацтво, а киргизи можуть подихати, коли хочуть. Як усі мешканці пустині, козаки давали напиться й поїсти подорожньому, але хазяйка викидала ковша, з якого пив чужак, а хазяїн не дозволяв подорожньому хреститися на свої ікони.
Тепер навколо чорного міста ростуть присілки вільних рибалок. Колишні кочовники киргиз-казаки тепер мають золотодонний Яїк і запливають далеко вглиб моря, куди не наважувалась ледача куркульня, якій зручніше було винищувати рибу в гирлі.
Від уральського козацтва зостався тільки дерев'яний кістяк станиці.
Ми ввійшли в неї ввечері, перейшовши міст на плашкоутах* з нового го̀рода. Під довгоденним вітром стиха рушив Урал. Тут не буває льодоламу, попереду вітер, гойдаючи важкі плашкоути, розмелює лід коло мосту, буксири й катери кришать його переднім-заднім ходом і сонце з'їдає чорні недоламки раніше, як вони встигають рушити вниз за водою. Ворони кружляли над зеленою водою, шукаючи угноєного шляху через лід, біля якого вони ще вчора годувались, і під ногами міст уже дихав, випинаючись на хвилі.
Назустріч ішов верблюд, до весни зношене кошм'яне дрантя ледве укривало горб, на бочці з нафтою сидів киргиз-казак в автомобільних окулярах.
По свіжонастеленому тротуарові мосту поспішало троє дівчат-студенток, вони були в автомобільних окулярах. Стара киргиз-казачка несла буханку хліба, на голові у неї був навинений, як рушник, десятиметровий білий джаблук*, спід вицвілого фіолетового бархатного пальто виглядали абиякі кооперативні штани, на ногах у неї були м'які козинячі чобітки, поверх них черевички товстої шкіри на високому підборі. Її чорні очі, навскіс прорізані в плоскій пустині рахманного лиця, були прикриті автомобільними окулярами. Хлопець в автомобільних окулярах вудив рибу, схилившись над парапетом. Окуляри були потрібні для захисту від куряви, курява мчала через Урал, ронячи в воду тріски й камінчики.
Тут не носять автомобільних окулярів тільки шофери — їх обороняє скло машини. Затуляючи очі руками, ми ввійшли у старий Гур'єв. Не так давно тут була непрохідна грязюка. Тепер було зовсім сухо. Але нога не ступала на твердий ґрунт. Суха земля вигиналася під ногами, як трава в моховому болоті. Нам пояснили. Під легкою землею лежить шар важкої глини. Не встигнувши висохнути, вода заходить під поверхню, затримується глиною і утворюється суха трясовина — тепер калюжі лежать під висхлою корою. У деяких місцях така трясовина буває ціле літо.
Ми йшли, гойдаючись на сухих хвилях, серед вулиці, ближче до домів зиб меншав, тут відчувався берег підземного озера.
Темнішало. Вітер ставав чимраз дужчий. Хмара, насичена сажею, затулила сонце на заході. У напівтемряві ми взялися шукати, де жив геолог Бер Кен; він виріс у кибитці серед малих речей і дрібних справ родового побуту і, з братами переступивши століття, будував тепер нове життя, колосальне як Бробдингнал*. Ми довго шукали в темряві, спитати було ні в кого, люди ховалися від вітру за дерев'яні віконниці домів.
Віконниці рипіли на вітру, все місто, здавалося, ходило ходором, як верх вітряка. Ми силкувалися розгледіти номери на воротах, високі ворота, куди вищі від саманних домів, зненацька самі розчинялися під поривом вітру і лопотіли, немов велетенські чорні крила. Двері дерев'яної галереї якогось старовинного казенного будинку раз-по-раз одчинялися всередину, всмоктуючи повітря, як клапан колосальної помпи. Дощаний кістяк старої козачої станиці тріщав під весняним вітром. Навколо чорного кістяка і по цей бік грали вогні чорноріченських бурових, немов свічки на ялинах, але й вони прагнули до заурала, до нового города, з ним сполучаючись вогнями.
У кімнаті Бер Кена на ліжку сидів молодий хлопець і читав американський журнал. Бер Кен познайомив нас — це був зовсім молодий киргиз-казак з круглим радісним обличчям. Він привітно усміхнувся, при цьому очі зникли, з'явився довгий веселий ряд рівних зубів.
— От я читаю науковий журнал, Бер Кен, — сказав він. — Тобі все це легко, а я покищо нічого не тямлю. Я пригадую, як я вперше потрапив на посівну до північно-казакстанського колгоспу. Я був тоді вже кандидатом партії, багато читав, знав машини і трактори, алез роду ще не бачив плуга.
Ми сіли й молодий друг Бер Кена розповів, як він уперше побачив плуг.
Приїхавши до колгоспу, він передусім спитав, скільки одремонтовано плугів. Далі зацікавився боронами. План ремонту був виконаний. Але як узятися до роботи? В кого спитати, де плуг, а де борона?
— Треба подивитися! — певним, твердим голосом мовив друг Бер Кена. — Витягніть мені одного плуга і одну борону!
Землероби киргиз-казаки викотили якусь чудернацьку річ. На цій було двоє коліс, щоб їздити, блискуче вигнуте полотно металу, очевидячки ніж, щоб різати, над ним другий менший ніж, мабуть теж до різання. Це, значить, був плуг!
Друг Бер Кена обдивився плуг. Гайки всі були на місцях і акуратно підкручені, осі коліс помазані, наварка на лезі зроблена чисто.
—Тепер витягніть мені одну борону!
З'явилася решітка, схожа на основу кибитки «кереге»*. Вниз від решітки стирчали гострі колючки. Поламаних колючок не було, ні одна не була розхитана. Така, значить, була борона! Друг Бер Кена підняв із землі решітку, дивуючись із небаченої речі. Ці гострячки нагадували кігті степового птаха, що порпається в землі.