Усе це так і було винайдено, і все ж таки нічого не виходило. Завалювались стінки скважини, вода розмивала пісок. Тоді вигадали качати не воду, а глинястий розчин.
Свердел проходить крізь нафтові піски, але й крізь піски, насичені водою. Коли вода потрапить у нафтовий шар, вона поруйнує, обводнить його. І от цей самий глинястий розчин не тільки не дає завалюватись стінам скважини, але й цементує, закриває водяні піски. Глинястий розчин проходить по жолобах, у жолобах осідають пісок і каміння і в розчині зостається сама глейка глина.
От і все. Трубки скручені у «свічі» по чотири труби в кожній свічі. Їх підіймають і опускають сталевим тросом на блоках від великого чорного барабану, який зветься «станок». Невеличкий дизель крутить цівку і шків насоса. Зверхня труба — квадратна. Вона увіходить у товстий диск, чи жорно, що крутиться від станка — ротор. Коли треба одкрутити трубу, на диск становлять хомут — «елеватор», і труба сідає на нього муфтою. Закручують труби здоровенними ключами, підваженими на тросах. Натуго докручують трубу тим самим станком — на ньому для того є пара цівок.
Коли вперше бачиш бурове устатковання, то вражіння буває дуже своєрідне. Все видно і видно до чого все.
Гак, на якому висить вертлюг, ключі, станок, ротор скидаються на велетенські іграшки. Автомобіль або ткацький верстат здається цілим математичним факультетом у порівнянні з цими великими простацькими штуками.
Але оцією самою простою спорудою можна за декілька місяців просвердлити скважину на три кілометри углиб. Легко уявити собі, яку складну машину треба було б для цього вигадати, коли б не було на світі добування нафти, коли б не знайшли вже на практиці просту. Може статись, що, поспитуючи таємниць земного серця, учені побудували б колосальний складний агрегат, він коштував би мільйони, він працював би роки, кожні зайві сто метрів одзначалися б у газетах, з'явився б роман Келлермана «Скважина»*, Жюль Берн спускався б такою скважиною до центру землі, дірка ця стала б нарівні з Суецьким каналом і іншими сімма чудесами світу.
Ми підійшли до бурової. Низ сталевої башти був нашвидку обшитий дошками. Підлога двигтіла як на вітряку, і вся бурова була як велетенський кофейний млинок. Як сніп бамбука, як цигарки в свіжому коробку, як вертикальна пачка сірників стояли свічі, бурильні труби, скручені по чотири. Вони були світлосірі, світлосірою ж глиною, як потом, обливалася, швидко обертаючись, квадратна труба.
Роторний ланцюг скреготів, ротор крутився як залізне жорно на рукоятях станка стояв бурильник. Рукою він надужував на гальмо станка, нога була на педалі, що виключає хід лебідки. Згори, вкупі з квадратною трубою опускався чорний вертлюг, мов голова солітера, за ним, як тіло його, вихляючи, спускалась шланга.
Високо згори, з площадки виглядала голова верхнього штангового. Двоє робітників стояли напоготові біля ключів. Всі робітники були киргиз-казаки.
Бурильник був старий, сивий чоловік. Вузька китайська борідка косицею завершала пласке обличчя. Косі очі були неоднакові, ліве було менше й лукавіше; здавалося, що, дивлячись правим на манометр насоса, бурильник управлявся хитрим лівим оком пильно наглядати за квадратною трубою, яку, затиснувши в бистрому вальсі, кружляв тяжкий залізний ротор.
Раптом труба почала стрибати, загуркотіла — долото дійшло до твердого ґрунту. Сильним рухом бурильник виключив ротор, заскреготали ланцюги, і труба почала підійматися вгору. Знову заскреготав ланцюг і знову спустилася труба. Вона верещала і підскакувала, свердлячи камінь, аж вертлюг навис над самісіньким жорном.
Ми пройшли далі. Під дощаною халабудою стояв дизель: казак-мастильник обтирав якусь деталь жмутом рибальської сіті. У шпарки сарая заглядав степ, пісками задумливо ішов чоловік. Він наближався, він немов хотів пройти поза бурову, і от, непомітно описавши улогу криву, підійшов до нас. На мить ми зустріли погляд замріяних водяво-блакитних очей, тоді він знову похилив голову, ніби поспішаючи вийти, почав обходити насос і все ж таки опинився біля насоса. З мастильної коробки він витяг трохи тавоту* з піском і заглибився у розглядання піску. Мастильник підбіг до нього, щось гомонів по-казакському, жестикулював, показував на степ — і справді з шляхів мчали степом курні піскові хмари на бурову, але чоловік із водявими очима безжурно розтирав пальцем пісок у долоні.
Це був механік Макаров. Нас познайомили. Дитяча посмішка промайнула на блідому обличчі механіка, він постояв ще одну мить і потім, майже не відвернувшись, почав поволі й беззвучно зменшуватись. Він зник з бурової, як розтав, він знову йшов степом, похиливши голову, ніби уникаючи ближчої вишки, насправді ж замріяно наближаючись до неї по улогій кривій.
Механік Макаров, один з найвидатніших людей Кос Чагила, народився в селі недалеко Пензи. Десять років йому було, коли він зоставсь без батька, без матері. Його взяли за «мальчика» у крамницю, від тяжкого життя він утік у Саратов і працював «мальчиком» таки в «ученні» по ресторанах — гірка школа царського часу для підлітків. Якось він потрапив на пароплав знову ж за «мальчика» в буфет.
Тут йому теж не пощастило, він ніяк не міг просто бігати з кухні до буфету. Ідучи до буфету, він, сам не знаючи як, по якійсь кривій лінії, заходив у машинний відділ і довго стояв, дивлячись на рух шатунів та штоків, поки буфетників стусан не повертав його до «учення».
Буфетник зрештою звільнив його, але він уже підріс, і кочегари взяли його до себе в машинний відділ.
Кар'єра суднового робітника за старого режиму — річ відома. Він досяг через пару ліг звання підручного кочегара, а далі був підвищений на мастильника. Імовірно, що він у цьому рангові дожився б до сивого волосся, коли б не машиніст. Машиніст був чоловік передовий і, замість лигати горілку, навчав свого мастильника. Бачиш, мовляв, он ту маленьку хріновину. Вона зачіпляє за ось оту круглу хрінацію: від того вся хріновня рухається. Тепер от цей невеличкий хрінок на третій хріновині стерся, і вона не зачіпляє. На ось тобі кронциркуль, бери напилка і обпили мені точнісінько таку саму штучку.
Макаров ішов до лещат обпилював. Він був щасливий. Він не помічав, як худне на поганих харчах. Він чимраз глибше занурювавсь у машину. Не те щоб він уважав машину за живу істоту, як пишуть, не думаючи довго, письменники. Ідея живого і мертвого ніколи не приходила йому, коли він дивився на машину в роботі. Ні, його вражали дотепність, винахідливість, точність людей, що робили машину. Він був малописьменний, зовсім не знав математики, він неясно відчував якусь колосальну складну мисль, що таємниче виявлялася в кожній деталі дизеля, він вірно почував, що родить цю думку не під силу було одній людині, перед ним була рухома історія всього, що думало, пробувало, винаходило — всього людства.
Кривошипи не здавалися йому стальними руками і шум машини не нагадував йому людський гомін, але йому здавалося, що він бачить чародійні, розумні руки, що одливають кривошип, що він чує спокійний чудесний голос, і цей голос міркує, як сполучити, погодити між собою сотні незгодних частин. Він заглиблювався в машину і худнув день-у-день.
Білі захопили місто на Камі і багато пароплавів у порту. Відступаючи перед робочими полками, вони почали псувати машини, розбирати їх і топити частини в Камі.
Рискуючи попасти під розстріл, Макаров сам розібрав дизель і поховав частини в трюмі, в своєму матраці, де тільки міг. Приїхавши на борт, офіцер знайшов, що псувати більше нема чого, і одплив. Макаров негайно почав знов збирати дизель. Граната влучила в нафтопаливне судно, воно спалахнуло, як факел, загрожуючи спалити всі пароплави на рейді.
Але машина Макарова уже працювала, і він під вогнем білих вивів покалічені пароплави у безпечне місце.
Поки він морочився із дизелем, братва розвантажила і поділила борошно з покинутої білими баржі. Макарову нічого не залишилось, він опізнився до розподілу. Він ніколи не розповідає про всю цю пригоду.
Його дражнять тим, що він зостався без муки і вся історія зветься на Кос Чагилі не: «як Макаров, двічі рискуючи життям, урятував флот на Камі», а «як цей тюхтій Серьога своїм звичаєм зоставсь без муки в двох сажнях від ущерть повної баржі».
Як це не чудно, цей чоловік має на Кос Чагилі репутацію лінивого. Всі щиро переконані, що коли Серьожа Макаров ліквідує аварії, запобігає перестоям, відрегульовує клапани в неймовірно короткий час, то єдина на це причина його небажання багато працювати і довго морочитись. Він, мовляв, теж розуміє, що чим краще працюють машини, тим менше для нього мороки.
Коли хтось з нас висловив сумнів, чи насправді Макаров лінивий, нам негайно розповіли історію про Макарова і одного з завцехів буріння.
Завцех працював на філіальному промислі в тридцятьох кілометрах від Кос Чагила. У нього став один з дизелів, він подзвонив, щоб прислали механіка і стиснене повітря у балонах для пуску дизеля. Дизель сам накачує собі повітря, та, щоб пустити його, треба атмосфер вісім-десять тиснення, а тут, після невдалої спроби зрушити дизель, зосталося в балоні чотири атмосфери.
Другого дня, коло другої години на шляху завиднілася таратайка.
У таратайці, замріяно схилившись, сидів Серьожа Макаров без повітря.
— Драсте! — суворо сказав завцех. — А де повітря?
Макаров не поспішаючи вибравсь із таратайки, несміливо посміхнувся, повів навколо себе рукою і сказав, що от повітря нібито досить, степ, повітря дуже гарне.
— Ви залиште ці дурацькі жарти, механік! — сказав уже зовсім сердито завцех. — У мене дизель стоїть, чуєте? Мені треба бурити, чуєте? У мене ударна бригада ледаря править через дизель, чуєте?
Макаров трохи одсунувся від завцеха, бо той сильно вимахував руками, і сказав, що коли йому, завцехові, повітря потрібне особисто для себе, то це інша справа, а йому, Макарову, для дизеля повітря не треба.
Завцех остаточно розхвилювався, почав горлати, жестикулював, прискав і підстрибував і нарешті, втямивши, що втрачає дорогоцінний час, кинувсь до те-лефона дзвонити в Кос Чагил, щоб прислали повітря.
На Кос Чагилі не було машин, всі були в роз'їздах. Справа затяглася на день, а то й більше. Завцехом кричав, вимагав, складав з себе відповідальність, загрожував кинути все і виїхати, одне слово, не погоджувався жити і однієї години без повітря.
На другому кінці провода директор Кос Чагила Єрохін спочатку заспокоював розхвильованого завцеха, а потім йому увірвався терпець, і він теж почав горлати.
Розмова могла затягтися на довший час, коли б завцех не почав досвідченим вухом сприймати якісь звуки, що долинали з бурової. Він почав прислухатися: скидалося на те, що справді працював аварійний дизель. Але де Макаров узяв повітря? У таратайці балона не було. Що за чорт?
Завцех шпурнув слухавку, схопився шапки і побіг на бурову. Дизель працював рівно і без стуку. Макаров, уже збираючись виходити, м'яко пояснював машиністові, що коли б він, машиніст, своєчасно підклав би там то шайбочку, а то й просто прокладочку з картона, то дизель працював би й досі. Взагалі ж можна трохи нагріти балон, тиснення в ньому підвищиться і не буде чого турбувати Макарова, у якого зовсім немає часу займатися дрібницями.
Завцех не дослухав, вийшов, наказав відігнати макарівську коняку якнайдальше у степ і подавсь до гаража. Там він запропонував обдивлятися всі машини, що виїздять з промислу, і коли на них буде знайдений Макаров, таку машину не випускати. Все це аж поки ударна бурова не дійде проектної глибини.
Макаров попошукав коня, прийшовши до гаража і пересвідчившись, що сьогодні він не поїде, пішов гуляти в степ. Другого дня він знову спробував виїхати і знову мусив піти погуляти.
Третього дня Макаров з'явився у майстерню, накреслив щось на клаптику паперу і взявся до роботи. Це був нагрівний фільтр для насоса, який дозволяв працювати на густій нафті, і нової конструкції клапан, що давав змогу доводити тиснення хоч до тридцятьох атмосфер. Коли прилади були готові і перевірені, він виїхав, зоставивши всіх при тій думці, що все це він винайшов лише для того, щоб одкараскатись від роботи.
Всі такі діла виходили в Макарова так просто, що декому почало здаватися, що й вони самі не згірше від нього можуть удосконалювати техніку. На одному з сусідніх промислів трапилася подібна ж історія з дизелем, але тут машиніст гордовито відмовився від допомоги Макарова.
Натомість він із своїми помічниками понатягали сухої трави й дошок, розіклали багаття і всадили всередину балон. Тиснення на манометрі дуже скоро підскочило до десятьох атмосфер і, замість спинитися, мчало вгору.
Гордий машиніст злякався, що балон може вибухнути, і втік із своїм штабом далі від багаття.
Але балон не розірвався як граната. В ньому одірвало дно і, замість ефектного вибуху, винахідники побачили щось зовсім незвичайне. Балон вилетів із вогню і полетів на небо. Виблиснувши на сонці десь на височині бурової, він зник з очей. Його так і не розшукали, а винахідникам довелося заплатити за новий балон із своєї кишені.
XV. Два бурильники. Чудний колір двадцять першої. Фонтан взагалі і фонтан нафтовий. Летючі труби. Сталь об камінь дає іскру. Технік Пахоленко. Інженер Сисой виїжджає на підмогу. Викид нафти. Ремінь літає. Хомут стрибає. Фотографія коханої дівчини. Сисой знову, на жаль, спізнився. Діти Мусафетдинова. Чому він згадав про жінку. Ящірки і змії.
Ми вийшли з бурової, умовившись з сивим бурильником Бесангалеем, що зайдемо до нього ввечері.
Двоє бурових майстрів, Кірілін і Мусафетдинов, пішли з нами до двадцять першої бурової.
Ці два перші майстри Кос Чагила були так несхожі один на одного, як тільки можуть бути несхожі двоє чоловіків. Кірілін молодий хлопець, з ніжним, немов у дівчини, лицем, великими синіми очима, був невеликий на зріст, рухався еластично, ступав чітко і твердо. Він був бакінець, він і його друзі-казаки пробурили на 308-ій, називаній «Бурова Друзів», двісті тридцять метрів за тринадцять день.
Його друг і учень Мусафетдинов — старий, великий, широкий татарин, обличчя як вивітрений дикий камінь, маленькі чорні очі як у вепра, хода м'яка і не чутна. До революції він звичайно служив за «мальчика», потому був продавцем кооперативної крамниці в порту Жила Коса. Але й з цього високого поста був звільнений через неписьменність і пішов робочим на бурову.
На буровій у компанії друзів цей чоловік знайшов самого себе. Виявилося, що з нього справжній бурильник, сміливий, винахідливий, чуйний до роботи долота, він міг інтуітивно угадувати, що робиться з долотом на глибині двох кілометрів. Він зумів навчити також свою бригаду, його робітники-казаки сповіряються на нього, знають, що він оберігає їхнє життя більше, ніж своє.
Але він майже неписьменний. Рапорти замість нього складає його верхній штанговий — казак у тирольській шляпі з вічною усмішкою на лиці, він же від імени Мусафетдинова виступає на зборах.
Тепер Мусафетдинов уже не бурильник. Він буровий майстер, він може керувати двома-трьома буровими. Був би з нього інженер, щоб він народився трохи пізніше, але він старий і вже не може учитись з книг. Бесангалей Утюулай-ули, Утеген-ули і інші казаки — бурильники — учні його і Кіріліна.
Обоє вони, Мусафетдинов і Кірілін, були на двадцять першій буровій, коли там стався викид нафти й газу під час буріння, Кірілін тоді був майстром, а Мусафетдинов — бурильником.
Двадцять перша уже була перед нами.
Це була дерев'яна вишка, якась чудна на колір, не біла, як свіже дерево, не сіра, як стовпи, що довго стоять під небом, а жовтаво-коричнева. Але вона не була пофарбована, жилки дерева просвічували крізь жовтий колір — вона вся, згори донизу, була поливана нафтою.
Ця нафта зосталася від викиду під час буріння у тридцять першому році. Нафтовий фонтан взагалі мало чим нагадує петергофські водограї або бахчисарайський фонтан. Звичаєм це — струмінь нафти, що тече горизонтальною трубою, виведеною за вишку. Її можна закрити винтовою засувкою або регулювати штуцером на тій таки засувці.