— Ваша думка чи припущення як спеціаліста по смерчах: що могло трапитись з Романом Гордієнком? — звернувся голова комісії до Валерії Андріївни. — Міг, наприклад, смерч занести його далі, як за п’ятнадцять кілометрів?
— Ні. Смерч закінчив своє існування на п’ятнадцятому кілометрі, тож далі будь-яку річ чи й людину занести не міг.
— Гаразд, якщо потерпілий живий, чому він сам не з’являється?
— Можливо, він тяжко поранений і лежить десь у кущах без свідомості чи, зрештою, не може рухатись. В інших випадках він би неодмінно зголосився. Якщо він… живий.
Головуючий швидко глянув на Валерію Андріївну.
— Якщо Гордієнко, наприклад, загинув, а такий варіант не виключений, то чому досі не виявлено трупа? Що міг зробити смерч з людиною чи трупом?
Валерія Андріївна зітхнула.
— Характери, будемо так говорити, у смерчів трапляються різні. Одні з них піднімають речі, несуть їх далеко, але опускають обережно, як, наприклад, дах Гапочки у Вітряках. Трапляється, що смерч розкидає стіни будинку, а посуда в шафі залишиться цілою. Буває, що один і той же смерч на протязі всього лише кількох кілометрів змінює свій характер: то все руйнує, то все залишає цілим. Але трапляються смерчі й такі, що всі захоплені ними речі не просто опускають на землю, а вдавлюють їх у ґрунт, ніби затоптують, а зверху ще й мовби багатотонним катком пройдуть. Це пов’язано з тим, що у воронці смерчу відбувається сильне опускання повітря з швидкістю до вісімдесяти метрів на секунду. Повітря, опускаючись у стовпі смерчу, вдаряється з великою силою об землю, утворюючи «витоптане» місце. Такі смерчі тварин чи їхні трупи не просто вдавлюють у землю, а ніби «розмазують» їх…
Коли Роман отямився, над ним мирно голубіло небо з білими хмарками. Сюрчали коники, було тихо, тепло, затишно. Пахло дозріваючим хлібом. Лагіднішого дня годі було й чекати.
Він лежав горілиць і дивився в небо. Йому було так хороше, що він потягнувся знічев’я й заклав руки за голову. Але тут пригадав усе, що з ним трапилося, і від лагідної споглядальності не лишилося й сліду. Рвучко схопившись, Роман сів.
Ні велосипеда, ні вудочок біля нього не було. Виходить, смерч просто «зсадив» його тут, а велосипед з вудочками відніс десь далі і кинув їх в іншому місці?
Сидячи, Роман озирнувся. Здається, він у пшениці… Так, так, у пшениці, тільки якась вона дивна, ця пшениця… А втім, не це зараз головне. Треба спершу розібратися, де він. Хоча наперед був упевнений: неподалік села, швидше всього за косогором.
Звівся, пшениця сягала йому до пояса, видно було далеко. Він і справді, як і гадав, знаходився в полі за косогором, але краєвид чомусь ніби змінився. За косогором мала бути левада, а по той бік її, на горбах — Вітряки. Але за левадою ніякого села не було, а на тім місці, де воно мало бути, стояло містечко з білими багатоповерховими будинками небаченої в цих краях архітектури. Якщо йому смерч не відбив пам’яті, ніякого містечка в радіусі кількох десятків кілометрів навколо Вітряків не було.
Тільки рушив, як відразу ж і зупинився, бо надто дивною видалась йому пшениця. Придивившись пильніше, Гордієнко не повірив власним очам: на кожному стеблі було по три колоски. Великі, тугі, повнозерні. Роман йшов міжряддям, міркуючи: такої пшениці, щоб на кожному стеблі росло по три колоски, у світі немає. І не було ще ніколи. Розмірковуючи так, Роман по якомусь часі вийшов на обніжок і попростував стежкою. Навстріч йому, тримаючи вудочки за плечима, йшов чоловік. На ньому було легке й красиве вбрання спортивного крою з якоїсь блискучої тканини. І вудочки його були барвисті, гарні, такі приємно і в руках тримати.
— Доброго дня вам, — привітався Роман і задав традиційне для всіх риболовів запитання: — Ну як? Клює?
— Та ще тільки йду, — весело одказав чоловік.
— І на яку наживу зараз бере? — не втримався Роман.
— Як завжди, на ШЗЧ-18.
— Даруйте, — закліпав Роман, — а що це таке… ШЗЧ-18?
— Абревіатура розшифровується просто: штучні земляні черв’яки, модифікація 18.
«Ф’юу-уть… — присвиснув про себе Роман з подиву. — Виявляється, наша промисловість випускає штучні дощові черв’яки, а я копаю натуральні, бо про якісь там… ШЗЧ-18 ні сном ні духом…»
І відчув себе ніяково: теж мені рибалка! Відстав у своїх Вітряках, наче на безлюдному острові. Ось і пшениці такої не бачив, ніби не в селі, а в місті жив.
— До речі, скажіть-но мені, шановний риболове, що це за предивна така пшениця? — і кивнув на поле.
— Чому — предивна? — витріщився на нього зустрічний. — Звичайна, типова для наших південних країв. Називається — триколоскова братів Чумаків. А чому вона викликала у вас такі емоції?
І вже уважніше придивився до Романа.
— І зодягнений ви якось… мм… старомодно, чи що. Здається, такого крою одяг носили десятки й десятки літ тому. І вперше чуєте, що пшениця триколоскова. Ви що, даруйте, з неба впали?
— Вгадали, — Роман почав вже дратуватись, що незнайомець безцеремонно розглядає його, наче якусь… викопну істоту. — Що вас ще цікавить? Я не музейний експонат під склом вітрини, що ви…
— Даруйте, — трохи зніяковів незнайомець. — Просто мені здалося… здається, що я десь вас бачив раніше. А ось де — бракує точної інформації.
— Як пригадаєте, тоді й скажете, — і, не прощаючись, Роман швидко пішов геть.
Та ось його увагу привернули дивні літальні апарати, що низько, зачіпаючи колоски, сюди й туди літали над сусіднім полем. Були вони різнобарвні, схожі на великі надувні човни еліпсовидної форми, з високими бортами-балонами. Спереду над балонами виднілися кабіни, знизу звисали якісь торочки, що захоплювали колоски, певно, зрізали їх і обмолочували, а зерно подавали в балони. Як вони наповнювалися, до них підлітали такі ж надувні човни, але без торочків і через рукав, що висовувався, забирали зерно.
«Літальні комбайни, — здогадався Роман. — Чи щось схоже…»
Такої збиральної техніки — літальної при тому — він ще не бачив і не чув про неї раніше. То де ж він? У яких краях є така техніка і на чиїх землях росте така пшениця?
«А раптом це… мм… експериментальне поле, де таємно вирощується нова, незнана досі пшениця і випробовується нова літальна техніка для збирання врожаю? А я блукаю тут… Та ще без документів… Хто повірить, що мене заніс сюди смерч? Треба швидше тікати звідси, доки мене не затримали, як підозрілого типа…»
Та тільки він рушив, як зненацька пролунав голос:
— Громадянине, постривайте!
— Я не чіпав вашої пшениці, я просто… випадково тут опинився, — Роман оглянувся і застиг: до нього біг знайомий риболов.
— Згадав! Згадав! — вигукував він радо. — Я бачив вас у нашому краєзнавчому музеї!
— У якому це… нашому?
— Ну, в міському, у вітряківському.
— Вітряки, до вашого відому, не місто, а село. Принаймні зранку ще були селом. І взагалі, ви щось плутаєте, шановний, — вже м’якше мовив Роман. — У Вітряках і краєзнавчого музею немає. Принаймні, зранку його ще не було.
— Жартуєте? — посміхнувся незнайомець. — Краєзнавчий музей відкрито у місті Вітряки літ зо тридцять тому.
«Який схиблений», — подумав Роман, а вголос поцікавився:
— І за які-такі подвиги я потрапив у ваш музей?
— Пам’ятаю, що за подвиг, а ось за який саме… — незнайомець зморщив чоло. — Ні, на ходу не видобуду потрібну інформацію. Але ваше фото…
— Ви мене з кимось переплутали…
— Ні, зорова пам’ять у мене хороша. До всього ж ви дуже схожий на фото, що висить на одному із стендів нашого музею.
Аби спекатись такого дивного риболова, Роман кинувся тікати од нього. Причепився… Який музей у Вітряках? Сам щось не розібрав, а комусь голову морочить. Схиблений, не інакше!
Але тут плин Романових думок відволікло якесь дивне відчуття, ніби він не біжить, а летить. Летить легко, без напруги і землі під ногами не відчуває. Летить, як колись ще в дитинстві уві сні літав. Дивно… Очима бачить, що перебирає ногами по землі, а відчуття… Занепокоївшись, Роман перейшов на крок. І хоч далі йшов ніби спокійно, та відчуття, що він летить чи ніби пливе невидимою рікою, не полишало його.
«Мабуть, у мене просто… просто голова йде обертом», — подумав він, аби заспокоїтись.
За ближнім поворотом побачив на узвишші мальовничу споруду, що була схожою на вітряк. Підійшовши ближче, упевнився, що то й справді стилізований під старовину вітряк. Біля нього стояв стенд, на якому були зображені хлібороб на літальному комбайні і, здається, гірник. Під ними було написано:
ВАС ВІТАЄ МІСТО ВІТРЯКИ.
Роман раз і вдруге перечитав той дивний напис і розгублено оглянувся.
«Місто Вітряки? Яке місто, коли тут село Вітряки? Що вони понавигадували?»
І знову в нього з’явилося таке відчуття, що він летить. Стилізований вітряк стоїть на місці, а він летить над ним, як наче пливе великою, але невидимою рікою…
Із стилізованого вітряка (там лунала музика) вийшли якісь люди з дітьми («Вбрані ніби не по-нашому, не по-тутешньому», — подумав Роман) і чомусь з подивом почали розглядати Гордієнка.
«Що я вам… туземець?», — хотів було запитати їх Роман, але стримався. Та ось з’явився літальний човен, знизився і сів на галявині. Ясно, літальний автобус місцевого сполучення… У прозорому ковпаку того апарата відкрилася сфера, висунулись східці, і люди почали підніматися в салон. Повагавшись, Роман і собі піднявся в салон і сів на вільне місце. Почувся мелодійний зумер, трап зник, сфера закрила вхід, літальний апарат м’яко відірвався від землі і став набирати висоту. Коли він робив віраж, Роман побачив усю долину й містечко. З одного боку до нього підходили хлібні лани, а з другого — чорніла велетенська чаша відкритого кар’єру.
Летіли не довго, кілька хвилин. Внизу вже пропливали міські будинки, надувний човен знизився і сів. Пасажири почали виходити, вийшов і Роман, озирнувся і побачив, що стоїть він у центрі міста, на площі. Всюди скульптури, водограї, квітники. Пасажири розійшлися в різні боки. Повагавшись, Роман пішов за більшим гуртом. І знову в нього було таке відчуття, що він не йде, а пливе над площею. Перетнувши її, Роман опинився на рухомій стрічці тротуару, що теж викликала в нього подив — ну, дають ці вітряківці! Вже й пішки ходити їм ліньки, тротуари їх возять! Стояв, дивувався, роздивлявся. А мимо пропливали яскраві дзеркальні вітрини із зразками небачених товарів, йшли гарно вбрані люди, всюди мальовничі панно, самі будинки теж мальовничі, незнайомої Роману архітектури. Та ось на одному з будинків майнула табличка «Краєзнавчий музей». Чи не той це музей, про який йому торочив встрічний риболов? А чому б і не зайти і не подивитися на того, хто так схожий на нього, Романа Гордієнка? Та, зрештою, в краєзнавчому музеї відома історія краю, може, і йому дещо проясниться?
Роман зійшов з рухомої стрічки і встиг зробити лише кілька кроків, як до нього підбіг світловолосий молодик приємної зовнішності. На грудях у нього висів апарат, схожий водночас і на мікрофон, і на кінокамеру, і ще бозна на що…
— Даруйте, що займу у вас кілька хвилин, громадянине, — ввічливо почав незнайомець. — Спостерігаючи за вами…
— Вам, очевидно, нічим зайнятися більш значнішим?
— Роботи вистачає, — чемно відказав молодик, — але ви так схожі на Романа Гордієнка, що я вирішив з вами познайомитись.
— Це, мабуть, тому, що я і є той, на кого схожий, — тобто Роман Гордієнко.
Молодик ввічливо посміхнувся.
— Радий був би познайомитись із самим Романом Гордієнком, тільки це, на жаль, не можливе. Роман Гордієнко жив сто років тому.
Вулиця хитнулась, видимий простір переломився, й одні будинки, деформуючись, почали напливати на інші, потім зображення вирівнялось, хоч і залишалося нетривким, наче Роман дивився на світ через об’єктив кінокамери і увесь час наводив фокус.
— Я не розумію, звідки ви знаєте мене… тобто Романа Гордієнка? Ви його родич?
— Ні, але це суті не міняє, — безгрішно посміхався незнайомець. — Романа Гордієнка у нас знають усі, хто цікавиться історією нашого краю. Точніше — історією винайдення триколоскової пшениці.
— Гм… — Роман розгублено стенув плечима. — Я не маю аніякого відношення до винайдення будь-якої пшениці, не кажучи вже про якусь там триколоскову. І взагалі, я ніколи не чув про місто, у якому буцімто мене знають.
— Але ж ви навіть не представились. Можливо, ви родич самого Романа Гордієнка?
— Вгадали! — вже втрачаючи терпіння, буркнув Роман. — Я один із найближчих родичів самого Романа Гордієнка.
— Мені просто пощастило, що я вас зустрів! — зраділо вигукнув молодик. — Такий матеріал! Одну хвилинку, — схопив він Романа за рукав. — Я веду цикл передачі «Несподівані зустрічі». Тож хочу взяти у вас інтерв’ю. Не заперечуєте? От і чудово! Стійте спокійно і розмовляйте зі мною, зараз ви потрапите на екран…
— Я ніяк не розберуся, куди я взагалі потрапив, а тут ще й ви.
В апараті, що висів на грудях у молодика, спалахнули лампочки і засвітився маленький екран. У ньому Роман побачив себе.
— Шановні телеглядачі! — досить браво почав вигукувати молодик у мікрофон. — Незвичайна зустріч із незвичайною людиною! Сьогодні на вулиці нашого міста мені випадково пощастило зустріти родича самого Романа Гордієнка, котрий тільки-но приїхав у Вітряки, на батьківщину свого знаменитого пращура. Подивіться, будь ласка, як родич Романа Гордієнка схожий на свого пращура…
Але телеглядачам вже не було на кого дивитися: «родич» самого Романа Гордієнка, вигукуючи: «І причепиться ж! Не інакше, як схиблений!» — зник у натовпі.
До музею вели широкі скляні двері, що автоматично відчинялися і зачинялися за кожним відвідувачем. Рятуючись від дивного репортера, Роман Гордієнко прожогом ускочив до музею і тільки там перевів подих. У просторому фойє і попід стінами, де стояли скульптури, збиралися люди. Роман і собі пристав до гурту.
— Отже, товариші, починаємо екскурсію.
Дівчина-екскурсовод пропливла (принаймні Роману так здалося, бо й сам він відчував, що пливе) з групою до першої зали, стала впівоберта до стіни, на якій висіла велика, заледве не метрового розміру фотографія — панорама степового села. Відчувши хвилювання (щось знайоме-знайоме було в панорамі того села!), Роман протиснувся ближче і впізнав свої Вітряки. Та і як їх не впізнаєш, коли село на трьох пагорбах плине серед степового роздолля жовтого моря хлібів дивним пароплавом. Під фотографією виднівся підпис:
«Таким було село Вітряки сто років тому. Фото тих часів».
— Як сто років тому, коли це сьогоднішні Вітряки? — вигукнув Роман сердито і раптом почав здогадуватись: — А… який зараз рік?
— Якщо вам, громадянине, лінь пригадати поточний рік, то я скажу: дві тисячі вісімдесят сьомий.
— Ви помиляєтесь рівно на сто років! — посміхнувся Роман. — Зараз одна тисяча дев’ятсот вісімдесят сьомий. Принаймні зранку він ще був, коли я збирався на рибалку до колгоспного ставка.
— Громадянине, прошу не заважати! У мене немає часу виясняти, який зараз рік! — обурилась дівчина і повернулась до фотографії. — Отже, перед вами рідкісна фотографія села Вітряки, яким воно було сто років тому. Ми пишаємось, що це село — звичайне, степове село на півдні України — стало батьківщиною триколоскової пшениці і її творців, лауреатів Державної премії братів Чумаків — Віталія, Андрія та Сергія. Це були юнаки, наділені від природи великим талантом творців нового. Ще будучи студентами, брати Чумаки на полях місцевого колгоспу проходили свою переддипломну практику. І ось одного разу їхній батько — колгоспний агроном Чумак Корній Савич — показав своїм синам незвичайне стебло пшениці, знайдене ним у полі перед початком жнив. Воно мало не один, а три колоски. Щоправда, вони були маленькі, майже недорозвинені, і зерна мали стільки, скільки один звичайний, але все ж то були три колоски на однім стеблі. І сказав батько синам своїм: «Ось хліб майбутнього! Але щоб з цих трьох колосочків та виросла нова, триколоскова пшениця — потрібне ціле життя. А мені вже шістдесят, і в мене просто не вистачить часу. Тому дарую вам це стебельце, сини мої». І та батькова знахідка круто змінила життя братів Чумаків. Більш як піввіку, майже сімдесят літ свого життя, присвятили вони селекційній роботі. І їхній подвиг увінчався успіхом: нині триколоскова пшениця братів Чумаків районована у всіх областях республіки, у багатьох відповідних кліматичних зонах Союзу, переступила вона й межі нашої Батьківщини. З одного гектара пшениця братів Чумаків дає втричі більші врожаї, ніж звичайна, а землі потребує втричі менше. Триколоскова належить до м’яких пшениць, які є основним злаком світу, її зерно має цінні показники — великий вміст білків, значний вихід борошна високої якості, відносно велика стійкість проти хвороб, засух та полягання…