Рей працював тоді в інституті Космонавтики. В свої тридцять два роки він уже був відомим ученим, конструктором перших космічних ракет. Він же був і першим космонавтом Танії, який здійснив близько сотні витків навколо планети і виходив у відкритий космос. Робота вченого, конструктора ракет і космічного пілота щасливо доповнювали одна одну. Попрацювавши з рік пілотом, Рей знову повернувся в інститут, у своє КБ, і брав найактивнішу участь у проектуванні, а згодом і будівництві першого зорельоту.
Високий і тонкий — на вигляд ніби не із здорованів, Рей між тим відзначався надзвичайною витривалістю, аналітичним розумом, невичерпною працездатністю і реакцією автомата. Міг працювати в інституті по двадцять годин на добу, лишаючи для сну три-чотири години, і почував себе при цьому чудово. В 32 роки Рей залишався холостяком, житла свого не мав, а мешкав в інституті, в закапелку при кабінеті і про створення власної сім’ї якось за роботою і не думав. Взагалі, жінок він чомусь ігнорував. Більше того, кепкував з тих, хто «бігав за спідницями».
Ось це і відіграло вирішальну роль при затвердженні Рея Радою Космонавтики на посаду командира екіпажу. Враховано було й те, що він не має сім’ї та дітей, за якими на час польоту відчував би постійну тугу. Політ в обидва кінці мав тривати п’ять років. Але це для зорельота, а на Танії за цей час мине півстоліття. Тридцятидвухрічний космонавт, повернувшись з польоту лише на п’ять років старішим, зустріне свою дружину (якщо вони були приблизно одного віку) вісімдесятирічною, а дітей — шістдесятирічними чи й ще старшими. Психологічно він ніколи не зможе змиритися з цим і буде травмований на все життя.
Про це говорили й біологу Сену та астроному Койлю, коли розглядали їхні кандидатури. Але ці двадцятип’ятилітні молоді хлопці — спортсмени, відомі спеціалісти в своїх галузях просто ще не встигли обзавестися сім’ями. Щоправда, Койль, як і Рей, усього себе віддавав роботі, а ось Сен встигав і роботою займатися, і сердечним справам приділяв чимало уваги. Він і дня не міг прожити без флірту, без бігання на побачення, без знайомства з вродливими танійками. Познайомившись із черговою кандидаткою на створення сім’ї, Сен оббігав усіх знайомих, розказуючи, яку незвичайну жінку оце зустрів — прямо ідеальну. І запрошував знайомих на весілля. Але, як завжди, швидко охолоняв від свого захоплення, і вибраниця уже не здавалася йому найкращою. «Вона нічого, — розводив він руками, — але така, як і всі…» І затівав нову серію амурних походеньок, часом ловеласничав з одруженими жінками й іноді, аби врятуватися від гніву обурених чоловіків, йому доводилося просити у свого начальства «найтерміновіше відрядження на край Танії» та перечікувати там біду. Але й «на краю Танії» були вродливі дівчата, і Сен не витрачав марно часу… Та як він не любив жінок, а по-справжньому так і не встиг покохати жодної… «А, може, тому, — казав він друзям за кухлем доброго старого танійського вина, — що суджена ще не зустрілась мені».
Батька свого Сен не знав, бо мати — юне і вітряне дівча — народила його «внаслідок помилки юності», як вона написала у заяві, а тому віддала свою дитину в інтернат і легко забула про ту «помилку юності» на все життя. В інтернаті Сен і виріс. До речі, разом із Койлем, який, щоправда, прибув туди пізніше. Батько Койля — інженер і альпініст-десятитисячник загинув при підкоренні найвищої на Танії вершини, безіменного піку, який нині носить його ім’я. Він зірвався з висоти 10 тисяч 768 метрів, коли до вершини вже рукою було подати, і полетів у прірву. Дружина так любила його, що не змогла перенести втрати — наклала на себе руки. Коли сталося те, Койлю було сім років, але трагедія батьків так боляче вразила його, що душевна рана не затягувалася протягом усього його життя, і лише робота по 20 годин на добу рятувала юнака від туги за батьками.
Рей залишав матір, немічну і висохлу, із пересадженим серцем, що теж уже відмовлялося працювати. Дні старої були лічені, і знаменитий її син, попрощавшись із матір’ю назавжди, поховав її у своєму серці, як тільки-но ступив на трап зорельоту. Батько його — відомий мікробіолог — загинув літ із тридцять тому, коли експериментував на собі з дуже небезпечним вірусом.
Був ще й четвертий член екіпажу, інженер-радіоелектронік Мун — веселий, компанійський юнак, якого неможливо було змусити хоч трохи посидіти спокійно чи бодай помовчати з годину. І ось цей весельчак Мун і не витримав польоту. Через два роки, коли Танія в боковому екрані яріла вже крихітною зіркою, Мун зненацька почав хвилюватися і шукати в небі рідну планету, котра «втекла від них» — принаймні так він запевняв Рея. Екіпаж, як міг, рятував товариша, але пориви веселощів все частіше й частіше у нього змінювались приступами меланхолії, і Мун тоді годинами не відходив від бокового екрана, на якому ледве-ледве, тільки напруживши зір, можна було побачити світлу крапку — Танію. Мун ставав дратівливим, істерично кричав, що Танії більше немає і взагалі немає більше нічого, а є тільки чорна нескінченна порожнеча і що вони у неї в полоні і нікуди не летять, а висять на однім місці, і порожнеча тим часом висосує їхній мозок, як висосала перед цим із Всесвіту простір і час…
Одного разу, коли екіпаж спав, Мун (він тоді чергував у рубці) відключив від енергоблоку кібера, який міг йому перешкодити, розблокував шлюз і, викинувшись у космос, відкрив гермошлем… Десь він — миттєво перетворений на крижану ляльку — напевне й досі літає у чорному просторі і, очевидно, літатиме вічно…
Через 2,5 року зореліт дістався до сузір’я Н-1 (так було зареєстроване те сузір’я за каталогом танійського астронома Нана) і дослідив три планети п’ятої зірки. Всі вони виявились повністю непридатними для життя — атмосфери з аміаку, тиски немислимо величезні. На кожній із трьох планет аналізатори по вивченню зовнішнього середовища, сховані в надміцні оболонки, не витримували більше 20 хвилин. Тиск сплющував їх і розмазував метал по базальтовій корі.
І братів по розуму зореліт за довгу дорогу так і не зустрів.
Пального, запасів кисню та харчів лишалося на три роки, тобто на зворотний шлях.
4
Поверталися, як на власні похорони.
Надії на врятування танійського людства вже не було. А будувати новий, ще потужніший зореліт, який зміг би стрибнути через немислимий простір аж до центру Галактики, де напевне ж є розумне життя, у танійців уже навряд чи був час.
Екіпаж добре знав, що творилося у небі рідної планети, доки спішно будувався зореліт — єдина надія на врятування танійського людства. За дванадцять років голуба зірка, підступна Зана збільшилась у небі Танії в п’ять разів і невдовзі досягла розмірів Яни, підійшовши до планети на відстань у 150 мільйонів кілометрів. І Танія, що від однієї зірки одержувала благодатне тепло і світло, із збільшенням другої почала катастрофічно гинути. Зникли зими, температура повітря піднялася вдвічі, потім утричі, грані між порами року розмилися, і на Танії встановилася пекуча спека, від якої ніде було сховатися і нічим захиститися. Міліли і висихали ріки, озера, а згодом надійшла черга і морів. Спікалися і тріскались колись родючі поля, ґрунт кам’янів. Вигорали сухі ліси. Величезної сили урагани і суховії здіймали хмари пісків і засипали на планеті все: сади, села, міста… А невмолима Зана все ближче і ближче підходила до планети, все пекучішим і лютішим ставало її проміння. Рослини вигорали, люди задихалися.
Та біда ніколи не ходить сама.
Зненацька почала свій страшний рух вперед і біла зірка — Яна. Процес зближення двох зірок наростав, і хоча їх поки що розділяли сотні мільйонів кілометрів, всепланетна катастрофа вже набирала темп. У зв’язку з рухом Яни астрономи зробили нові обчислення і доповіли Уряду, що тепер до кінця катастрофи залишається не 88 років, а рівно половина.
Сорок чотири роки.
Вже не чути було ні сміху, ні пісень, ні просто веселого гомону. Люди, яких засипали піщані бурі і палили жахливі світила, ходили, як чорні тіні… Зникали діти. Ті, які народилися раніше, вмирали першими, а нові більше не з’являлися. Та й навіщо народжувати дітей, коли живим уже немає місця, коли саме життя на Танії вже приречене.
В уцілілих містах (села вже були спалені і засипані піском) згасли вогні, а всі енергетичні ресурси планети (крім потрібних для будівництва зорельоту) були віддані астрономам. Спеціальні центри день і ніч посилали у напрямку кульовидної Галактики надпотужні сигнали біди, посилали їх щогодини — і так кожну добу, — але минали роки, а на ті сигнали так ніхто і не відгукнувся.
Ось за таких умов і стартував зореліт п’ять років тому. П’ять для зорепрохідників, а на Танії за цей час минуло ні багато ні мало — півстоліття. Повернення тяжким було ще й тому, що не мали вони сили позбутися щоденних болючих думок: а що там удома? Невже й досі голуба зірка продовжує свій страшний рух уперед?.. Все може бути, півстоліття минуло звідтоді. Рей зробив було спробу заборонити екіпажу аж до повернення жодним словом згадувати у розмові Танію та її катастрофу… Згадувати — не згадували, але хіба заборониш думати про неї? Навіть із своїми власними думками Рей нічого не міг вдіяти, а з чужими й поготів.
Правда, жевріла ще квола сподіванка на чудо: а раптом при поверненні пощастить зустріти чужий зореліт?
Не пощастило.
Повернулися на агонію…
Картина, яку вони побачили, була у тисячі разів страшнішою за ту, яку вони малювали в своїх уявах. Ближче як на десять тисяч кілометрів зореліт не міг наблизитись до планети. Танія, на якій уже не лишилося більше життя, була мертвою і горіла. Горіло все, навіть кам’яні гори плавились і стікали вниз жахливими ріками розжареної магми… Язики вогнів і шлейфи димів здіймалися до неба, у якому творилося щось незбагненне і неймовірне. Два колосальні світила, затуляючи собою півнеба, заливали мертву планету океанами всеспопеляючого вогню… Навіть потужні захисні фільтри не могли послабити оте пекло, і блок самозахисту корабля раз по раз сигналізував про зростаючу небезпеку. На фоні двох гігантських зірок диск Танії здавався маленьким і беззахисним. Так воно й було насправді.
Койль з допомогою астрономічних автоматів зробив підрахунки і заявив, що Танія горітиме ще десять-дванадцять років, а тоді впаде на голубу зірку.
— Увага!… Увага!.. — пролунав монотонний голос кібера.
— Небезпека навколо зорельоту продовжує наростати. Блок самозахисту готується до аварійної ситуації!
— Все! — сказав Рей. — Наша поміч вже нікому не потрібна. Будемо відходити від Танії.
— Для чого? — здивувався Койль.
— Щоб врятувати корабель. Його оболонка може не витримати високої температури. Крім того, не виключена можливість, що нас притягне Зана.
— Хай притягує, чи не все одно? — вигукнув Койль. — Пального в нас залишилося десь на півпарсека, а в радіусі найближчих 15 парсеків немає жодної планети. То кому ми і навіщо потрібні? І куди ми подінемось? Сімдесят мільйонів наших співвітчизників загинули, планета горить, більше людства у Всесвіті немає. Ми останні люди. То чого нам турбуватися про якусь там оболонку зорельоту?
Койль обхопив голову руками і застогнав.
Рей поклав йому руку на плече, хотів було щось сказати, але, певно, не знайшов слів утіхи (та й де їх узяти в такій ситуації?), і його рука, зсунувшись з плеча товариша, безвільно упала.
— Чому ми не загинули разом з усіма? — стогнав Койль, і плечі його тряслися. — Хто і для чого нас залишив живими? Щоб ми дивилися, як горить рідна планета? Щоб божеволіли від думки, що ми — останні представники людства? Та краще розігнати зореліт і врізатися в ту прокляту голубу зірку! — і він кинувся до пульта управління.
— Койль — назад!.. — владно сказав Рей, і астроном застиг з похиленою головою. — Я прошу тебе, Койль, — стримано заговорив Рей, — попри все залишатися людиною. Істерику я ненавиджу. Навіть у приречених. А тобі, Койль, випало найбільше в світі щастя — народитися людиною. Так будь нею до кінця.
— Командире, — озвався Сен досить спокійно, хоч і частіше од звичайного бликав віями. — Крім нас на зорельоті є ще життя.
— Знаю. У законсервованому вигляді у нас зберігаються молекули ДНК. Це все, що ти хотів мені сказати?
— Командире, в молекулах запрограмоване життя.
— Це я знаю і без тебе, Сен.
— Командире, я не можу піти в небуття, кинувши напризволяще молекули. Чуєш, командире, ми будемо відповідати перед історією!
— Ти забув, Сен, що історії більше немає.
— Так перед Всесвітом будемо відповідати! — вигукнув Сен. — Наші молекули при сприятливих умовах могли б дати початок новому життю.
— Сен, я думав про молекули, — Рей прямо дивився в очі товаришу і прямо, дещо аж різкувато говорив: — Ти біолог, і сам добре знаєш, що у відкритому космосі молекули не посієш. А планет, придатних для життя, ми не знайшли і вже не знайдемо. Пальне і життєві ресурси корабля вичерпуються. Це все, мій друже. Молекули життя загинуть разом з нами!
— Увага!.. Увага!.. — почулося від пульта. — Блок самозахисту фіксує концентроване скупчення невідомих хвиль навколо корабля.
— Це підкрадається до нас голуба зірка! — крикнув Рей. — Всім зайняти свої місця в аварійних кріслах. Відходимо від системи двох зірок у відкритий космос!
Ледве екіпаж зайняв місця в аварійних кріслах і кібер увімкнув навколо них систему біозахисту, як різко пролунали один за одним три сигнали: сигнал про раптове прискорення корабля, сигнал загальної аварійної тривоги і сигнал блоку біологічного самозахисту. На пульті замиготіли лампочки індикаторів, забігали на шкалах стрілки, загуділи зумери тривоги по кожному блоку корабля. Під стелею спалахнув великий червоний диск аварійного індикатора.
— Ходові двигуни не в змозі розірвати силу притягання голубої зірки! — монотонно і, як завжди, без інтонацій доповів кібер. — Корабель набирає прискорення і падає на зірку.
— Форсаж!!! — і голос Рея потонув у ревищі сирен.
Кібер устиг натиснути кнопку «Форсаж», зореліт затрясся, як у лихоманці, заскреготів метал, наче хто здирав його з корабля. Заревіли надпотужні аварійні двигуни, величезна сила їх рвонула зореліт і кинула його в космічний простір…
Навантаження в одну частку секунди стало таким, що навіть не допомогла система біозахисту, й екіпаж втратив свідомість.
Що було далі, того ніхто не пам’ятав. Коли вони отямились, зореліт тихо здригався, на передньому екрані видно було звичне темне зоряне небо, а на лівому, боковому — далекі галактичні туманності. Правий екран був вимкнений, аби рубку не засліплювало проміння двох зірок.
— Форсаж закінчено, — доповів кібер. — Ми вийшли із зони притягання голубої зірки. Форсаж тривав п’ять секунд, але забрав 97 відсотків аварійного палива. Зараз прозвучать сигнали про вихід із небезпечної зони і про закінчення аварійної ситуації.
Один за одним пролунали два сигнали відбою. Тільки після того автоматика розблокувала систему біозахисту і крісла відкрились, Рей звівся, відчуваючи у всьому тілі страшенну втому. Зі своїх крісел встали Сен і Койль.
Лунко цокотів хронометр.
— А для чого ми рятувалися? — з подивом запитав Койль. — Щоб через півгодини накласти на себе руки?
— Ми рятували зореліт, — сказав Рей, займаючи своє місце за пультом управління. — Тільки зореліт. Для чого? Відповідаю. Якщо у Всесвіті де-небудь є життя, а воно таки є в інших зоряних системах інших галактик, то хто буде знати, що колись була Танія в системі двох зірок і жили на планеті розумні істоти, які вміли сміятися і любити, вміли мислити і трудитися, ті істоти, котрі, складали і співали пісні та ростили дітей. Хто про це, питаю вас, буде знати? Знищивши зореліт, ми вчинимо найтяжчий злочин перед пам’яттю наших загиблих людей.
— Що ж ти пропонуєш, командире? — запитав Сен.
— Розігнати зореліт до напівсвітлової швидкості і, вичерпавши пальне, вимкнути двигуни, законсервувати зореліт і — накласти на себе руки. — Він помовчав, певно, ще раз зважуючи своє рішення. — Корабель мандруватиме в космосі тисячі, сотні тисяч, а можливо, й мільйони літ. А за такий час яка-небудь високорозвинена цивілізація зустріне його, розконсервує і дізнається про трагедію Танії. Так ми на мільйоноліття збережемо пам’ять про нашу цивілізацію. А це — рівнозначно подвигу.