— Вимагаю негайного зв’язку! Із столицею! Із країною! Із білим світом! Із моєю, зрештою, сім’єю. Інакше оголошую голодівку! Я все сказав!
Радили йому демократи розпустити ці компетентні органи, заборонити ненадійну, по суті, державну службу, а він не погодився. Недемократично це. А жаль… Тепер пізно… Ходив сюди й туди лоджією і руки його дрібно тремтіли — від гніву чи від безсилля. І разом з тим йому було страшенно незручно, що він, інтелігент, взагалі ввічливий і чемний, може аж занадто ввічливий і чемний, раптом так брутально повівся з начальником власної охорони, обізвавши його мудаком — бррр!!!
«Яке хамство з мого боку, — подумки терзався. — А ще глава країни!.. І як те негарне слово зірвалося у мене з язика?..»
Далеко на морі (воно чомусь здавалося горбатим, маяк був унизу, а море наче вище нього і берегові лінії (про цей ефект він десь читав, але в чому полягала його суть, не запам’ятав) побачив великий білосніжний пароплав.
«Напевне, з Турції, чи й від берегів Егейського моря, з Греції. А може, з Італії…» — з нудьгою, що стисла серце, подумав він. В Італію, як і в Грецію Президент збирався нанести візити, вже була навіть домовленість по лінії Міністерства внутрішніх справ. Була та загула. А жаль…
Чужий корабель, здається, стояв на місці, а до нього з порту мчав маленький буксир. Ясно, повезли лоцмана, щоб він увів іноземця в порт. А де його лоцман? Хто йому покаже безпечний шлях, хто проведе його мимо рифів і підступних мілин та підводного каміння? Один. У всій країні один-однісінький. Демократи пропонували йому допомогу — відмовився. Хотів бути вище і демократів, і партократів-ортодоксів. Ось тепер і маєш… сам-один…
Тим часом праворуч з-за мису виповзали і стали швидко наближатися довгі вузькі кораблі сіро-сталевого кольору з гарматними стволами. Ясно, сторожові кораблі заблоковують місто з боку моря, щоб він, Президент, не втік бува в Турцію… Ось вигулькнули швидкі катери та гліссери… Злітається галеч… Деякі судна снували сюди й туди, явно демонструючи себе місту, інші лягли в дрейф на траверсі порту.
В’язень перевів погляд вниз і побачив у дворі будинку машини з антенами та сигнальними ліхтарями, то там, то тут товпилися шофери, охоронники, якісь підозрілі люди в комбінезонах з раціями, автоматами й собаками. Там же стояли два БТРи з автоматниками і два БРДМи (бойові розвідувально-дозорні машини) з динаміками. Метушилися офіцери в камуфляжній формі, серед них виднілися генерали. Біля зачинених воріт військові чини підбігом розтягували довгу й широку сталеву стрічку з гострими шипами. Біля поясів у них бовталися сумки з протигазами і чомусь — саперні лопатки.
Президент повернувся до кімнати. Радіо передавало симфонії — чи то сумні, чи то врочисті. Швидше і те, і те… Та ось з виляском — аж посипався тальк із стіни — розчинилися двері. Президент вже давно приготувався до найгіршого, а тому навіть не здригнувся. На порозі виріс начальник його охорони — як він уже набрид за минулу добу?
— Президенте! — вигукнув він врочисто-помпезно, як наче б перед телекінокамерами самої Історії. — Я змушений повідомити вам найнеприємнішу новину…
— До нас їде ревізор? — гмикнув Президент.
— Ні, — не сприйняв його жарту генерал-лейтенант. — Щойно на вас вчинено замах.
— Гм… І які результати?
— В результаті теракту вас щойно вбито, Президенте!
— Ви… упевнені?
— На сто й один відсоток — повідомлення компетентних органів. А вони ніколи і ні за якої погоди не дають неперевірених даних. Надзвичайно потужна міна була закладена в полотно дороги. З президентського лімузина, даруйте, не залишилося й цурки! З вас і поготів нічого, Президенте. В країні оголошено траур.
— Здається, мене починають цінувати.
— О, так. В офіційному ком’юніке вас названо видатним діячем нашої країни і звичайно ж — за старою традицією, що, мабуть, буде відроджуватися — міжнародного руху. Про день ваших похорон, Президенте, буде повідомлено додатково. Крім того…
— Я ще живий, щоб мене ховати, — заперечив Президент. — Як і перше, вимагаю зв’язку і зустрічі з кореспондентами, акредитованими в країні. Вимагаю надрукувати спростування про мою, буцімто, загибель.
— Ви помиляєтесь, Президенте, що ви буцімто живі. Ви — мертвий. У результаті теракту. Про це знає вже вся країна. А мертвим ні до чого зв’язок. Як і кореспонденти, акредитовані у країні.
Начальник охорони неквапливо вийшов, акуратно зачинивши за собою двері. І в тій неквапливості й акуратності відчувалася впевненість і сила. Урочисто-траурна симфонія, що линула з приймача, раптово урвалася і диктор скорбним голосом почав зачитувати постанову № 1 новоствореного КНП (комітет національного порятунку) про перехід — у зв’язку з трагічною загибеллю глави держави — до КНП всієї повноти влади, а також про державні похорони загиблого Президента, видатного сина свого народу і всього прогресивного людства. Увічнювалася його пам’ять: його іменем перейменовувалося місто, район у столиці, а також називалися морський та річковий пароплави і ще щось там… Після цього виступав військовий комендант столиці (у них уже є військовий комендант столиці!) і повідомив, що хулігани і різні деструктивні елементи та демократи напали на колону військової техніки (танки та бетеери), що мирно і тихо собі входила в столицю. В результаті хуліганських вчинків є вбиті й поранені — серед хуліганів, серед кримінальних злочинців, п’яних і так званих демократів…
Потім знову заговорив диктор: слід пам’ятати, залякував він, що військовослужбовці згідно з указом не мають права не виконувати накази вищого командира, а тому хуліганам, демократам та іншим екстремістам, космополітам, націоналістам-сепаратистам і зрадникам батьківщини не рекомендується виходити на вулицю і збиратися в купки кількістю більше трьох чоловік… Далі зачитали список членів державної комісії по похоронах Президента, яку очолив вчорашній віце-президент, котрий сьогодні вже став тимчасово виконувати обов’язки президента країни. Він буцімто заявив на увесь світ, що дуже і дуже сумує у зв’язку із загибеллю Президента, котрий до того ж був його особистим другом.
До самого вечора в переміжку з наказами КНП та військового коменданта столиці лунали симфонії та інші мелодії, здебільшого жалібні, що покликані були розчулити народ «у зв’язку із загибеллю видатного сина країни і міжнародного руху товариша Президента». А тим часом «загиблий в результаті підлого теракту» Президент країни, доживши до вечора, вийшов на лоджію. («Увага, доповідає третій. Об’єкт вийшов на лоджію. Всім службам приготуватися!..») і глянув на маяк, що все так же лагідно і тихо світився внизу, у невидимому звідси морському порту. Ось його поглинула пітьма. Ось він знову спалахнув, — все так же спокійно, лагідно і затишно. Президент глибоко зітхнув і наче заспокоївся. І хоч віднині він — глава країни — має всього лише маяк, але почувався щасливо. Мати свій маяк, це теж не мало. Загиблий і вже, здається, похований, він все ще жив на зеленій горі у білому будинку над морем, що був оточений кипарисами і спецслужбами і йому — тільки йому одному у всьому світі — щоночі світив маяк. Ось тільки він не знав, скільки йому, вже мертвому, але ще живому залишилося жити?
Зненацька маяк засвітився яскравіше і чомусь наче ближче… ще ближче. І тут Президент побачив, що від маяка і на гору до білого будинку, долаючи пітьму ночі й чорноту кипарисів, летить зелений промінь — наче посланець інших світів. Ще трохи і він досягнув лоджії, на якій стояв Президент, і застиг біля його ніг. Президент все зрозумів і, не вагаючись більше й миті, переступив через фігурну огорожу лоджії і обома ногами став на тонесенький, але такий теплий надійний зелений промінь. Він стояв на ньому, не відчуваючи страху перед висотою, стояв у повітрі і під його ногами була порожнеча, прірва, на дні якої здіймалися дахи і гострі верхівки кипарисів.
— Увага, увага! Доповідає третій! — почулося внизу підсилене динаміком. — Об’єкт нуль один втікає з лоджії. Об’єкт нуль один вже знаходиться в повітрі. Негайно вжити крайніх заходів згідно з вказівкою компете… е-е… органів. Вогонь відкривати тільки на поразку — тим більше, що об’єкт нуль один вже давно мертвий і вже давно похований у центрі столиці.
Президент відпустив поручень огорожі і, злегка балансуючи для рівноваги руками, пішов по зеленому променю, як по тонкому льоду. І тієї ж миті хтось квапно скомандував:
— Приціл нуль-п’ять! Вогонь!..
Президент, все так же злегка балансуючи руками для рівноваги, неспішно йшов зеленим променем, йшов над бетеерами, що надсадно гарчали внизу, над брязканням зброї й панічної метушні охоронців, йшов на зелене світло маяка, що манив його до себе, підбадьорював, лагідно нашіптуючи йому: «Не бійся, ти вже мертвий, а мертві смерті не бояться. Йди до мене і я тебе порятую…»
Зненацька вдарили автомати, вогняно-червоні сліди трасуючих куль з різних боків потяглися до Президента і прошили його наскрізь.
— Стовідсоткове попадання! — вигукнув хтось унизу задоволено. — Жодна куля не пропала задарма — нас чекає премія за відмінну роботу та економію матеріальних ресурсів.
Але Президент не впав, як того всі чекали.
Він навіть не хитнувся.
Прошитий наскрізь автоматними чергами, він все так же злегка хитаючи розпростертими руками, неспішно, але впевнено йшов зеленим променем рятівного маяка. Він ішов високо над містом, над дахами й деревами, а по ньому все били і били автомати і до нього з усіх боків летіли вогняно-червоні трасуючі черги і гарячі кулі наскрізь його прошивали. Але він все одно вперто йшов до своєї мети і тільки стривожено думав: скільки йому — вже мертвому і врочисто похованому за державний рахунок — ще залишилося жити? Чи встигне здійснити задумане? То скільки? Скільки, бо в країні, яку він так і не зміг повернути в лоно цивілізації, було все навпаки і мертві — ще сяк-так могли жити, а ось живим не було життя.
КУЛЯ ЗНАЙШЛА СВОГО АДРЕСАТА
Без адреси куля не знає, куди їй летіти. І куди, і, головне, до кого…
Господар, зеленої будки дивився на клієнта запитливо — второпав той що з його мови чи ні?
Але гість так нічого й не втямив. (Дивно, але пізнього вечора він чомусь був у чорних окулярах, та ще й чималих, що закривали йому не тільки очі, а й заодно чи не половину обличчя. А втім, такі здоровенні «баньки», що своїми обрисами нагадували крильця метелика «Мертва голова», нині, здається, в шаленій моді).
— Виходить, кулю, щоб вона втрапила туди, куди треба, варто відправляти поштою? — нарешті озвався незнайомець безбарвним, наче вихолощеним, голосом. — Рекомендованою чи як?
Господар зареготав, як заіржав (здоровий вдався, огрядний, як бик — як він тільки вміщувався в своїй будочці?)
— Го-го-го!!. — голос, як ієрихонська труба (маючи таку статуру і таке здоров’я — горбитися в будці чоботаря?). — Дотепно! Кльово, мій друг. Принесли бандероль, розписався в квитанції й одержав кулю в груди… Хоч і фантастично, але близько до моєї ідеї та мого винаходу. Саме це і маю на увазі, пропонуючи свої послуги.
Його фірма, що знаходилася («Це для конспірації, не звертайте уваги») в будці чоботаря, який щез невідомо де, пофарбованої у ядуче зелений колір, називалася (але тільки для втаємничених), дещо загадково: «Пересилка маленьких снарядів». А втім, за тлумачним словником так і роз’яснюється термін «куля»: «маленький свинцевий або стальний снаряд для стрільби із ручної вогнепальної зброї і кулеметів, що являє собою передню частину бойового патрона».
— Підійдемо до питання, що вас цікавить, трохи з іншого боку, — терпляче почав лже-чоботар. — Скажіть-но мені, добродію, чи приймає пошта безадресну кореспонденцію? Правильно, не приймає. Бо не знає, куди її відправляти. Xіба що на село до дідуся, як в одного класика. Ви задумувались над вічним запитанням: чому не всі кулі попадають у ціль? Навіть у добрих стрільців, не кажучи вже за досвідчених кілерів. Га? Та тому, що куля безадресна. Тож може попасти, а може полетіти за молоком. А тому куля, як і кореспонденція, повинна мати конкретну адресу з традиційними: «Куди», «Кому». Лише тоді з неї буде толк. Адже вона «знатиме» куди і до кого їй летіти. Ось чому я створив фірму по забезпеченню маленьких снарядів адресами і прізвищами тих, кому вона посилається. І мої кулі тепер летять лише туди, куди їх послано. І тільки до того, чиє прізвище вказується на кулі. В такому разі в об’єкт ураження навіть прицілюватись не треба. Не потрібно й візуально бачити жертву. Натис гачок, послав кулю і будь спокійний. Займайся своїми справами. Маючи адресу і прізвище об’єкта, який треба поразити, куля його вже сама знайде. Хоч і під землею. Здорово, га?
— Кльово! — вигукнув гість своїм безбарвним, наче через марлю процідженим голосом. — Так чого доброго кілери й без роботи позалишаються, бо тепер сам можеш послати кулю в того, у кого йому треба її послати.
— І при цьому додайте: стрілець нічим не ризикує. Бо не треба висліджувати об’єкт, ходити за ним назирці, складати план операції, вибирати момент, позицію, забезпечувати собі відхід, алібі тощо. Все тепер зробить сама куля, послана за вказаною адресою. Кажуть, що вона сміливого не бере. Пусте, смію вас запевнити. Озброєна адресою, куля і сміливця не мине. А щодо кілерів, то… Виконавці, думаю, завжди будуть потрібні. Якщо порядні джентльмени не захочуть морочитись з убивством, за них це залюбки… Себто за пристойну плату зроблять найняті.
— І як це вам вдалося, пане… е-е… Як вас?
— Для непосвячених я чоботар.
— Як вам вдається, пане чоботарю, посилати кулю за адресою, наче листа поштою?
— За допомогою ось цього винайденого мною пристрою, — показав на апарат, що стояв на столі і зовні був схожий на маленький телевізор з клавіатурою (лагодить чоловік взуття й водночас дивиться телевізор — ніякої підозри). На цих клавішах набираю адресу і прізвище того, до кого має полетіти куля. І все. Готово. Апарат повертає вже закодовану кулю, можете її вставляти в патрон, заряджати ним гвинтівку чи пістолет і спокійно, навіть не прицілюючись, посилаєте кулю за вказаною адресою…
— Колосально! Відкриття віку. Кажуть, ви і за освітою, і від Бога — інженер-конструктор?
— За освітою — точно. Чи від Бога — не знаю. Швидше, — знову розкотистий регіт, — від диявола.
— І як ви опинилися в цій будочці?
— Набридло за копійки протирати штани в конструкторському бюро. Захотілося зайнятися своїм бізнесом. З винайденням апарату купив цю будочку і ось… Займаюся. Для одних лагоджу взуття, для інших — таких ось, як ви, — займаюся дечим… гм-гм… Іншим.
— І що ж це за диво, — клієнт поправив свої завеликі темні окуляри, що нагадували крильця метелика «Мертва голова», — апарат у вас такий?
— Секрет фірми. Простіше — мій винахід, що, сподіваюсь, внесе революцію в процес стрільби. Відтепер кожна куля не пропаде намарне, кожна знайде свою ціль. Безпечність для виконавців — стовідсоткова. Ураження об’єкта теж. Словом, все в ажурі. Я допомагаю клієнтам і заробляю сам. А куди потім летять мої мічені кулі — мене це не цікавить. У кожного свій бізнес. На крові теж заробляють — я не сентиментальний. Наприклад, станції по переливанню крові — га-га-га-а!!!
— Я готовий стати вашим клієнтом. Скільки коштує ваша, скажемо так, послуга?
— Не дешево. Але й не дорого, — господар зеленої будки назвав суму й обережно додав: — У доларах. Національну валюту, звиняйте, не беремо.
— Ціна розумна, та ще за таку роботу, — гість, витягнувши пачку баксів, заходився відраховувати потрібну суму, а, відраховуючи, запитав ніби між іншим: — Замовлень вистачає?
— На мій вік вистачить.
— Ви збираєтесь довго жити? — для чогось запитав незнайомець.
— О, так, кращої альтернативи життю як жити я не знаю. Та й бажаючі послати кулю ближньому завжди будуть і будуть, покіль рід людський існуватиме. Така вже порода хомо сапієнса. Там розборки, там ліквідація конкурента, там треба сховати кінці у воду — і так далі, і тому подібне. Але мені це байдуже. Я виконую замовлення клієнтури, заробляю бакси, а там хоч хай і не розвидняється.
— Розумно. Ось вам куля.