— Якщо й сталася така трагедія… ну, переплутали міни, але до чого тут ви? Вас запевнили, що міни учбові — що вам іще треба?
— Я теж так спершу думав, та… Мав би відчути, що міни справжні, я ж був підводним асом, спецом по мінах і взагалі — вибухівці. Ось чому провину мені доведеться носити до кінця моїх днів. Ви навіть не уявляєте, скільки на крейсері було братішок! Команда в нього — ого! Більшість із тих, хто не загинув під час вибуху, просто потопилася в задраєних кубриках і трюмах — коли крейсер ліг на дно. Водолази, правда, намагалися їх порятувати, прорізували отвори, але там така броня! Діставали вже трупи… Рідним повідомили: ваш син загинув, мовляв, при виконанні особливого доручення Родіни… Рятуючись, начальство зайняло кругову оборону… Звичайно, деяке й постраждало, але одиниці, відправили таких у відставку. Решта з винних — уціліла, а мусили б відповісти перед законом за своє нехлюйство, за халатність у ставленні до виконання своїх обов’язків… Тих хлопців з нашої групи, які вдавали, що повірили байкам про «ворожих диверсантів», хоч і списали з флоту, проте видали їм щедрі нагороди і з миром відпустили по домівках. Правда, взявши з них підписку про нерозголошення «державної таємниці» (інакше — тюрма). А я — ідіот. Правдоборець! Заходився вигороджувати якихось ворожих диверсантів з НАТО та доводити, що ж насправді сталося. Мене звідтоді й тягають по психушках і вже буцімто й справді знайшли в мене якісь відхилення від здорової психіки, маячню-бридню чи щось подібне. Тепер уже нікому не можу довести, що здоровий. Та, зрештою, це для мене й не зовсім безпечно, бо здоровий мусить відповідати за свої слова, а що з хворого візьмеш? Хоча я, в принципі, таки дурний — бо затявся відновити справедливість. А правдошукачів у нашому отечестві споконвіку не любили і не люблять. Їх просто оголошують «шизами», «чокнутими», як у нашому дворі називають мене бабулі. Звідтоді ні-ні та й сам думаю: а може, я справді «шизонутий»? Недарма ж від мене й дружина війнула спідницею — як почали мене тягати по психушках. Ти таки «шизик», сказала на прощання. В тому смислі, що не прийняв правил їхньої гри. Щодо версії про ворожих диверсантів. Правдоборець нещасний! Придурок! Без лою чи царя в голові! Тобі що — дух Банко, дух помсти не дає спокою? Де правду хочеш знайти? Та й кому твоя правда потрібна? Що вона змінить? Воскресить загиблих? Та на х… ти мені такий здався! Життя одне… І пішла од мене. А втім, це втрата невелика, гірше, що… Думоньки мені не дають спокою… Душа болить… Іноді думаю: на кий вона мені потрібна, душа? Як би її позбутися, га? Може, ви знаєте, як хомо сапієнсу позбутися душі, як черв’яком стати? Зрештою, бодай собакою… Собака, хоч і все знає, але мовчить, бо не може сказати. Щасливий! Ось так би й мені… Мовчати. Але — досить. За чай та увагу — дякую. Бувайте. Вважайте, що у вас і не було ніякого чаювання з душогубцем. Загляну через місяць — як троячку до пенсії прийду позичати. Щоб не відмовили…
Щось хотів було додати (губи його заворушилися), але, певно, передумав, махнув рукою і вийшов, а перед моїм внутрішнім зором ще довго голубіла його тільняшка…
Але минув місяць, другий почав спливати, а він все чомусь не заходив до мене позичати традиційну троячку «до пенсії». Я вже й непокоїтись почав. І в дворі не щастило його здибати. Якось запитав про Тільняшку в бабусь, які від зорі до зорі сидять біля під’їзду на лавочці і все про всіх знають, а вони:
— Та де ж тому морячку бути, як не в дурдомі? Забрали його. Кажуть, знову почало на нього находити… Та ви не звертайте уніманія — не вперше його забирають. Повернеться. Бо що може статися з «чокнутим», як із ним уже й так найгірше лучилося? Гірше не буде.
А якось невдовзі по тому виходжу з під’їзду, аж стоїть іномарка. А біля неї високий, з військовою виправкою тип, хоч і в цивільному. Рушив мені навперейми.
— Даруйте, ви — такий-то? — називає моє прізвище.
— Я такий-то, — одказую. — А що?
Незнайомець делікатно взяв мене під руку, підвів до лавочки.
— Присядемо на хвилинку — не заперечуєте? Мене звати Валерій Сергійович, я довго вас не затримаю.
Я хотів було запитати, хто він, але незнайомець мене випередив:
— Як прийнято казати — офіційний товариш. Хоча вважайте мене своїм другом. Нас цікавить один… е-е… мешканець вашого будинку. Його у вас величають Тільняшкою, або, даруйте, «чокнутим» — пхе, вульгарно, але народ у нас простий. Скаже, як зав’яже. Так ось про Тільняшку… Він розповідав вам… Ну, під час вашого чаювання, — посміхнувся, — отого самого, що у вашій розмові утвердилося, як — чаювання з душогубцем. Вельми оригінально та образно. Навіть парадоксально… То розказував він вам про свою службу на флоті і зокрема в команді водолазів-диверсантів? Я мовчав, ще не зметикувавши, до чого він хилить.
— Розказував, — відповів за мене Валерій Сергійович. — Ми знаємо.
«І хто ж це… доніс?» — подумав я, та, ненароком глянувши на свої вікна, все збагнув. Квартира моя на першому поверсі, вікно тоді в кухні, коли ми чаювали, було відчинене, і ніби ж хтось вештався під ним. Напевне ж, якийсь… ентузіаст-доброволець. Ще й удавав, що читає газету. На нього тоді зреагував Тільняшка, а я чомусь не звернув уваги… Жаль.
— Гаразд, можете навіть мовчати — ваше право. У нас демократія і все таке інше… Я тільки ось про що вас хочу попросити. Чисто по-дружньому. Все, що вам Тільняшка тоді… е-е… молов — про те, як вони помилково замість учбових поставили бойові міни й підірвали крейсер, є маячнею… Розумієте, бреднею сивої кобили. Ніякий він не душогубець, як сам себе обзиває. Він швидше людина, у якої не всі вдома. Простіше, хворий. Дуже хворий чоловік. Офіційний діагноз — параноя. Від одного мудрого грецького слова, що означає божевілля, безумство. Я навіть медичну довідочку щодо цього про всяк випадок маю. Ось вона, — в його руках невідь-звідки з’явився папірець (ну й фокусник!). — Слухайте: параноя — стійкий психічний розлад, який характеризується наявністю тривкого си… систематизованого марення (ідея величності, переслідування, ревнощі тощо) без галюцинацій. Причини виникнення параної остаточно не з’ясовані, перевагу має погляд, що це симптомокомплекс, який виникає в перебігу шизофренії і деяких інших психічних хвороб. Працездатність, як і здатність до правильного мислення, зберігається у хворого в усіх питаннях, крім того, що стосується його марення. Хворобливі думки існують у свідомості хворого як правильні, в хибності таких думок його переконати неможливо. Лікування неефективне, дає лише деяке покращення стану… Ось так, шановний…
— Дякую, що просвітили, тільки для чого це мені?
— Ось для цього я й зустрівся з вами. Але дозвольте ще одну деталь. Під час служби водолазом він отримав травму голови, яку, до речі, за травму не визнає, і був комісований — усікаєте? Можливо, в цьому й криється першопричина його марення, ідеї-фікс, що скалічила йому життя.
— Не знаю, я не спеціаліст із психічних хвороб.
— Дарма іронізуєте, справа серйозніша, аніж ви наївно гадаєте. Після тієї травми і пов’язаного з нею комісування він і розповідає — травить, як на флоті кажуть, — байки про крейсер, що його вони буцімто помилково підірвали, поставивши не учбові, а справжні міни. До цього додався ще й комплекс правдоборства. З часів давньої Русі у нас не переводяться правдолюбці, правдошукачі — це для нас як національна риса, менталітет… А це теж свого роду… е-е… відхилення від норми.
— Шукання правди?
— Не будемо вдаватися до дискусій, — м’яко зауважив незнайомець. — Головне — не треба сприймати всерйоз його, даруйте, маячню.
— А якщо раптом… раптом його розповідь — правда?
— Сподіваюсь, ви не з числа правдоборців?
— Мабуть, що ні. Але що мені буде, коли я… ну, не сприйматиму його, як ви кажете, марення? Себто його марення сприйматиму як правду?
Незнайомець пильно глянув на мене, посміхнувся, хоч сірі очі його залишалися неусміхненими.
— Нічого. Ми не займаємося каральними функціями. Принаймні тепер. А тому я просто не радив би вам як літератору поширювати несусвітні вигадки за допомогою писання так званих художніх творів на основі його химерій. Та й для чого тиражувати маячню психічно нездорової людини і таким способом свідомо чи несвідомо оторочувати наш славний флот і його доблесне керівництво? Зрештою, честь нашої батьківщини. (Я хотів було його запитати, яку ж він має батьківщину на увазі, можливо, ту, якої вже немає, але чомусь утримався). Навпаки, сьогодні треба тиражувати любов до батьківщини, бо вона у нас одна, та до її славетних захисників, бодай і минулих, ветеранів наших. Аби на їхньому прикладі виховувати захисників завтрашніх. А те, що він травить, — ще раз нагадаю флотський жаргон, чи, як тепер модно казати, сленг, — є, м’яко кажучи, фантастикою, нездоровою уявою хворої людини.
— А якщо я все, що він розповідав, опишу, але подам, як… як, скажімо, фантастичне оповідання? Тоді честь флоту і батьківщини, не кажучи вже про флотських зверхників, сподіваюсь, буде збережена?
— О, фантастика — це вже інша річ! Та й ніхто вам не заборонить писати фантастику. У нас демократія. На жаль… Пардон, я хотів сказати, на щастя. «Фентезі» можете писати — така вам моя дружня порада. От і працюйте в цьому жанрі… — потягнув носом повітря. — До речі, все хочу вас запитати: що це у вас так гарно пахне у дворі?
— Матіола, — кивнув я на палісадник із квітами.
— А-а… приємно. Так би й сидів у вашому дворі та нюхав… («Нам цього ще тільки не вистачало», — подумав я). Звівся. — Радий, що ми з вами… е-е… познайомились, порозумілися. Не смію вас більше затримувати.
— Тоді дозвольте мені вас затримати, — я теж підвівся. — Де зараз Тільняшка, якщо не секрет? Щось його не видно у дворі.
Він мить думав, проводжаючи поглядом стрижів, що ганялися за мошкарою і робили над двором круті віражі.
— Там, де йому й належить бути, — на лікуванні. У нього зараз сезонне загострення. В психоневрології, де його лікують методом арт-терапії. Себто лікування мистецтвом. Арт-терапія, на відміну від медикаментів, в психотерапії допомагає пацієнту активізувати свій внутрішній потенціал для боротьби з недугою… До речі, арт-терапія не тільки метод лікування, але й можливість для хворого створювати твори мистецтва. Наш спільний знайомий особливо успішно займається ліпленням фарфорових статуеток, вони в нього виходять просто… просто чудові. Це відволікає його від думок, від ідеї-фікс про потоплений крейсер.
— Але я навів довідку: крейсер і справді тоді був підірваний і пішов на дно. На жаль, з екіпажем.
— З цього ніхто й не робить таємниці. Так, він і справді був висаджений у повітря… Ким? То робота…
— … ворожих диверсантів?
— О, я радий, що ми з вами нарешті дійшли до спільного знаменника. Ось про це й пишіть. Головне, — він на мить задумався, — дух передайте. У Біблії, здається, сказано: буква мертва, а дух животворить… Ну і так далі…
— Ви, до всього, ще й знавець Біблії?
— Доводиться все знати, така служба, отож пишіть — фантастичне оповідання, про те, як ви чаювали з «душогубцем», та що він вам травив під час цього чаювання. Вийде непогана фантастика. Пишіть.
Я й написав…
НІХТО НЕ ПОМИРАЄ НАЗАВЖДИ
Взагалі кажучи, його звали Альфредо, Альфредо Крус, але нашого юного мексіканського друга ми з дружиною інакше, як Петьком Паляницею із племені майя між собою і не величали. І тому були свої причини. А втім, вони й нині є.
Я довго вагався, пишучи ці рядки вже в Києві (чи не один рік вагався), перш ніж оце зважуюсь опублікувати сію… мм… придибенцію фантастичну, скажемо так. В історії моїй, дещо, може, неабиякій, але, мабуть, вразливій, до сьогодні ще не розгаданій — та й хто її розгадає? Та й чи можливо її взагалі розгадати? — нічого: не вигадано. Хочете — вірте, хочете — ні, а я всього лише безпристрасний розказувальник-оповідач, переповідаю вам її так, як воно й лучилося насправді і чому я був свідком (скоріше й учасником подій). Як кажуть, за що купив, за те й продаю. Та, зрештою, в мене не наукова стаття, а всього лише художній твір — будемо так вважати. Іншого виходу у мене, як видати цю достовірну придибенцію за щось таке… мм… ледь чи не фентезі, немає, хоч насправді все було в реальності — але хто тому повірить?
Так ось, із симпатичним Альфредо Крусом, пахолком з народу майя, я познайомився, коли, працюючи в Мексіці (офіційно: Мексіканські Сполучені Штати), з обов’язку служби відвідував Юкатанаський півострів. А як точніше, то Ісля Мугерес, де якось відпочивав з дружиною претеплої і лагідної тамтешньої зими.
А втім, вам вочевидь не завадить деяке рекогносцирування, аби ви уявили той далекий від України край, про який піде мова.
На Юкатані — півострів в Центральній Америці в межах Мексіки, Гватемали, Белізу, омивається Мексиканською затокою та Карібським морем — зберігаються стародавні пам’ятки культури майя, вони мене в першу чергу й вабили. А втім, майя там і нині живуть. На півострові Юкатан я відвідав Яшчілан, Майянан, Ушмаль, Чічен-Іцу, Паленке, подивився грандіозні ступінчасті храми-піраміди, як-от — піраміду Сонця в Тестікуані, «Храм з нішами» в Тахіні. Та й приятель мій, Альфредо, є далеким потомком майя. Родом він з Ісля Мугерес (там і нині мешкає) — є такий острівець в тамтешніх краях, розташований якраз напроти курортного міста Канкун, що на Юкатанському півострові.
Зветься він так, Ісля Мугерес, ось чому. Коли в середині 16-го століття на Юкатан вторглися іспанські конквістадори (забігаючи наперед, скажу, що майя понад сто років відстоювали свою незалежність), то один з них — чи ж бува не Франціско Гренандез де Кордова? — приплив на той острівець з Куби (шукав рабів для праці на шахтах чи з метою відкриття нових земель — вже й не пригадую) то під сліпуче синіми небесами, де панували, здавалось, самі лише солодка знемога та млость, побачив багато кам’яних статуй жінок, виключно жінок. То були, як згодом дізнаються іспанці, місцеві богині: Іксчель, Іксчебеліякіс, Іксгуніє, Іксгунієта та інші. Через це зайда й нарік тамтешню місцевість Ісля Мугерес, що в перекладі з іспанської означає Отрів Жінок. Статуї були зодягнені, але починаючи від пояса і нижче. А ось вище — все відкрите. Особливо, соковиті груди. А втім, це на індіанський смак, в їхньому розумінні краси й жіночої звабливості.
На нововідкритім острівці Франціско знайшов дещо золота і за тодішньою звичкою забрав його. Ось звідтоді острів той і зветься Ісля Мугерес. Острів Жінок. У ті неспокійні часи, коли пірати часто зненацька висаджувалися на Юкатані (ще й у 17-18-му століттях) аби наловити невільників для роботи на полях цукрової тростини, майя тікали на Ісля Мугерес і там переховувалися. Росту вони низького (пересічна жінка має десь метр — півтора заввишки), але сильні, витривалі, надзвичайно горді й незалежні. Хоч загалом — миролюбиві. Сьогодні це — прямі нащадки народу Мексики, званого майя (сім’я мов — майя-кіче) півострова Юкатан, які залишилися в історії людства творцями однієї з найдревніших цивілізацій Америки, що існувала на територіях Мексики, Гондурасу, Гватемали. Формально католики, але пильнують свої, ще дохристиянські вірування, як і інші корінні індіанські народи (ацтеки, хуастеки, цельтелі, цоцилі тощо), зберігають свою мову, культуру.
На острові Ісля Мугерес я й познайомився з парубчаком (чи радше півпарубчаком) Альфредо Крусом.
Острівець невеликий, сім кілометрів довжиною, з півкілометра шириною — дванадцять тисяч мешканців. Від Канкуну і до Ісля Мугерес щогодини відходить пасажирський катер, подорож триває 15 хвилин і коштує 35 песо. (На старих дерев’яних човнах — екзотика! — 30 хвилин плавби, а задоволення коштує всього лише 18 песо). Для порівняння, за один долар — базарна ціна — там дають 10 песо.
Вже збігло два роки, як ми з дружиною відпочивали на Острові Жінок, в хатці на узбережжі Мексиканської затоки, що зветься там морем (або й океаном, адже його води заходять в затоку), а він все ще перед моїми очима, особливо в зимову гнилу й занудливу київську мокву-мжичку з дощем і снігом — морською та небесною синню блакитніє. Клімат там тропічний, пасатний (навіть взимку — січень! — пересічна температура плюс 25), вода — кришталева. Пляжі — чудо. Бредеш, бувало, сто й більше метрів од берега і води маєш по пояс. Вона така чиста, що видно пальці на ногах. Повітря — еталон свіжості, ніде в тих краях і не видно тяжкої індустрії. Тепло й благодать. Потужна течія Гольфстрім (по-тамтешньому — Гольф і звучить це в них з явним хвацьким шиком), що починається у Флоридській протоці і на виході з неї має ширину близько 75 кілометрів та швидкість 10 метрів на годину. Гольф зігріває й пестить ті краї, як мати дитину і там щодо клімату — рай земний. Течія надзвичайно тепла, до всього ж в Карібському морі утворюється щось на зразок підводної котловини, теж вода там ще більше нагрівається.