В Мехіко стояла просто пречудова погода (а втім, інших там не буває), квиток на зворотну дорогу до Києва у мене вже знаходився в портмоне, настрій — щоякнайліпший. Залишався ще один день мого перебування в мексиканській столиці і він був цілком вільним — я мав право витратити його за власним розсудом.
Вирішив на прощання відвідати Ісля Мугерес, симпатичний Острів Жінок на Юкатанському півострові. Не так попрощатися з тамтешнім краєм, як з юним другом Альфредо Крусом, який після поїздки в село до тітки Марини і всього, що я там почув і побачив про Петька Паляницю, не йшов мені з думки. На ходу зрихтував малому деякі дарунки, заодно прихопив і копію знімка, на якій він так схожий на того українського хлопця Петька Паляницю, ким він за власним зізнанням був. Заодно віз і кілька фотознімків села, краєвидів Дніпра — щоправда, вони тепер дещо відмінні від тих, що були ще до Другої світової війни. Хати вже, звісно, інші, та й скелі на Дніпрі з побудовою Дніпрогесу й утворенням між Дніпропетровськом та Запоріжжям штучного озера зникли під водою, але дещо й залишилося — цікаво, чи впізнає Альфредо той край, у якому він колись жив? У першому своєму житті. Я заздалегідь підбирав слова, що ними збирався поспілкуватися з підлітком на цю вельми не просту тему і не міг їх поки що віднайти. Гаразд, подумав, якось воно все на місці влаштується. Хвилювався, як наче вирішувалася моя особиста доля. Та і як з ним говорити про якусь незбагненну реінкарнацію, у якій і сам не дуже петрав? (Та й хто в ній достеменно розбирається, хотів би я знати?) Та й чи треба взагалі? А раптом… А раптом це відкриття подіє на незміцнілу ще психіку індіанської дитини, яка живе собі на острові в рідному краї з батьками, нічого не відаючи, як Божа рослинка. Наловить риби на рифах, день прохарчується — та й усі проблеми. А решту за нього вирішать їхні прадавні боги — як вони ухвалять, так і буде. А буде так, як було вік тому чи тисячу літ тому, чи й більше.
Та ось і він на обрії — маленький острівець Ісля Мугерес, батьківщина Альфредо — 7 кілометрів довжини, з півкілометра завширшки, 12 тисяч мешканців, якраз напроти курортного міста Канкан, куди я примчав з Мехіко, на таксі — найпопулярніший там, разом з автобусом, вид транспорту. А далі — ще простіше.
З міської набережної на острів один за одним відчалюють пасажирські човни — 35 песо, 15 хвилин плавби! Я був певний, що впораюсь швидко й дістанусь туди без пригод. На самому ж острові від причалу в усі кінці — 7 песо — бігають свої таксі — маленькі японські нісани. Тубільці-шофери дуже чемні — це я знав з минулих поїздок — й охоче розказують дорогою про свій острів та його мешканців, яких вони, здається, знають усіх до одного, хоч їх там і дванадцять тисяч. (Пригадую, як я вперше їхав островом на таксі, водій його показав мені на якусь похмуру будівлю, схожу на казарму чи фабричний цех, мимо якої ми проїздили і пояснив, що там приносять у жертву звірів для людського споживання. Для нього то була не бойня, а своєрідний жертовник — сам він споживав лише вегетаріанську їжу й іноді трохи риби… Інший службовець — теж тубілець — коли довелося відкривати в банку конто (рахунок), подав мені бланк та ручку і чемно попрохав мене… ні, не підписати, а — «подарувати йому мій підпис». Такі вони, тубільці Ісля Мугерес! І я подумки вже смакував радість зустрічі з ними.
Крім таксі там є дві автобусні лінії — одна на східному, друга на західному узбережжі — 3 песо. Тубільці (особливо жінки) носяться на мотоциклах й схоже за скромну плату підкинуть вас будь-куди. (Американці їздять лише на своїх автомобілях, вельми великих і дорогих).
Повсюди островом бродять собаки місцевої породи… А втім, не колобродять, а — статечно ходять. І неодмінно в парі — пес і сучка. Це у них, як чоловік та жінка. Тубільці люблять собак і якщо тримають їх, то неодмінно лише в парі — пса і сучку. Розлучати тварин там вважається негарним вчинком. А за кожною такою чотириногою парою — трюхикає з півдесятка опецькуватих веселих цуценят — одне слово, зразкова собача сімейка!
Такі вони, майя з Ісля Мугерес, батьківщини Альфредо Круса, який колись був українцем Петьком Паляницею. (Чи навпаки, Петько Паляниця тепер став індіанським хлопчиком Альфредо). Зрештою, я просто хотів ще раз побачити цю незвичайну дитину майя, бо коли ще пощастить зустрітися, послухати його українську мову, таку знайому і таку незнайому в устах майя, розповісти про його першу батьківщину, на якій я нещодавно побував… Хотів, але… З моїх добрих намірів так нічого й не вийшло — на заваді став ураган. І треба ж було йому нагрянути на Юкатан саме того дня!.. Треба сказати, що для ураганів Юкатан з Мексиканською затокою — головна дорога. Вони там досить часті й завжди з’являються негадано-неждано — вигулькнуть з океану, як чорт із шкатулки, і мільйонокрилим та мільйоногорлим чудиськом налітають на тамтешній край, на якийсь час пожираючи його у світу білого. На щастя, Острів Жінок, такий беззахисний перед тим страховищем, вони зачіпають лише крилом. Але й цього буває досить, бо іноді добряче йому дозоляють.
Коли я примчав з Мехіко на таксі в Кункан, ураганисько, залетівши в Мексиканську затоку, тільки-но набирав свою диявольську силу і скільки часу він мав там бушувати-розбійничати — того ніхто не знав. Тож я й не відвідав востаннє перед поверненням в Україну симпатичний Острів Жінок. Лише з набережної Кункана подивився на Ісля Мугерес, що завжди сонячний, із жовтим обрамленням пісків, блакитними небесами над ним та синявою моря радував зір і тільки зітхнув — Ісля Мугереса уже не було. Як і його раю. Острів Жінок вже накрило волохате, сіро-імлисте крило урагана і світ білий над ним померк.
Набережну Кункана вже почали накривати нуртуючі вали, хвилі били вище вуличних ліхтарів, рідкі перехожі притьмом втікали з набережної подалі вглиб міста. Побіг і я, відчуваючи за спиною шалений лет морського валу. До всього ж я квапився, боячись, щоб розлючене море де-небудь не перерізало дорогу до Мехіко — наступного дня рано-вранці я мав вилітати до Нью-Йорка, а звідти — до Києва.
І сьогодні, в засніженому граді Кия, в січневій хузі, згадуючи Юкатан (а там і в січні плюс 25!), відчуваю тепло їхнього Гольфа, бачу жовте узбережжя Острова Жінок серед голубого привілля океану і неба, і мені здається, що то й справді крихтою тепла, ледь відчутного через моря й океани, через гори й рівнини, через великий, великий світ до мене звертаються мої захисники — боги майя… Ніколи не забуду, як під час моїх численних мандрівок Мексикою і зокрема історичним краєм індіанських племен, я побував у Лабана. Там, вгрузнувши в землю, стоїть знаменита брама. «Хто пройде під брамою в Лабана, — казали мені майя, — того завжди, де б він не був, хоч і на краю світу, оберігатимуть наші боги…»
І раділи, як діти, коли я погодився пройти під брамою. Вони провели мене під брамою з піснями й танками — ці добрі, древні і вічні діти людства, про яких у наших тлумачних словниках вміщено всього лише один рядок: «Група споріднених за мовою індіанських племен, що створили в давнину високу культуру, а тепер живуть нарізно в Мексиці, Гватемалі та Гондурасі».
Це вони, майя, творці однієї з найдревніших цивілізацій людства, подарували йому маїс (кукурудзу), квасолю, перець, какао… А соняшник!.. Ну, щоб здавалося, соняшник? «Однорічна трав’яниста олійна рослина родини складноцвітних з високим грубим стеблом, великою довгою квіткою». (З тлумачного словника української мови). А хай спробує українець (та ще сільський) уявити своє життя і відчувати себе українцем без отієї «великої жовтої квітки»!
А він, сонцелюб і сонцепоклонник, всього лише давній приблуда з іншого світу, з далекої нам Америки!
Не знайти полів в Україні, де б не горіли щирим золотом соняшникові гони від обрію й до обрію (в Україні його посіви, вдамося до прози з цифирією — займають 93 відсотки всієї площі, що її відводять під олійні культури!) і нема такого городу, де б не красувалося жовтоголове соняхове братство, не виглядало б з-за тинів на вулицю, не поверталося б за сонцем, як діти за батьком-матір’ю… І — диво-дивне — цей гість з Північної Америки, дарунок незнайомого — назавжди незнайомого — нам народу майя, давно в Україні став не просто своїм, ні. Поряд із барвінком, рутою-м’ятою, маком, мальвами, полином, трояндами, чебрецем, безсмертником, любистком, волошкою, деревієм, конваліями, сон-травою, соняшник теж наш національний символ, як наші калина, терен, явір, тополя, береза, дуб, верба, смерека, клен, граб — всі вони одухотворені нарадною міфологією, теж серед них сонях став золотими очима України, її національною душею і переконанням, що він наш споконвіку… І вже в нас, як підмітив поет, мов сонях, квітне літо.
Чи побуваю ще коли в далекій Мексиці, на Острові Жінок? Не знаю, мабуть, уже ні. За щоденною працею, клопотами київського життя майя почали від мене ніби віддалятися за моря й океани і хоч я згадую юного друга Альфредо Круса, але вже не так емоційно, як попервах.
Іноді мені здається, що Альфредо, хлопчик майя з далекого Ісля Мугерес, всього лише своєрідна легенда, дивний сон, що якось мені приснився-примарився в колоритній Мексиці, якесь нерозгадане диво, фантастика цього народу, тож і в пам’яті моїй він зостанеться теж ніколи не розгаданим… Хай росте щасливим на своєму Ісля Мугерес, майже райському (за мексиканськими мірками) Острові Жінок, де бідні хоч і є, але немає жебраків і голодних, бо стільки ж риби в голубому морі-океані Мексиканської затоки!
А на згадку про українське Придніпров’я, село на Нижньому Дніпрі і водночас про Мексику (хоч це поєднання, та ще на перший погляд, мовби й дивне!) над моїм столом висить паспарту з напівпожовтілою фотографією — копія з тітчиного любительського знімка. На березі синього Дніпра, на плескатому камені, що широкою спиною виступає з води, позадиравши ноги, лежать двоє веселооких хлопців. Накупавшись у рідному Дніпрі до гусячого жиру, щось безтурботно між собою теревенять, ящірками вигріваючись під благословенним літнім сонечком України.
Один з них — Петько Паляниця, український хлопчик і в той же час тепер мовби й мексиканський пахолок Альфредо Крус. А, може, так воно і є насправді?
А над ними висока безоднява блакитного неба з білими хмарками, а внизу — тихі води і такий спокій навколо, що безтурботним хлопчикам здається б жити та жити у цьому прекрасному світі! Бо що їм може загрожувати в цьому доброму світі південної України на Нижньому Дніпрі?..
А ось з Альфредо Крусом, загадковим, — ні, таки й справді фантастика! — Петьком Паляницею, я тоді так і не зустрівся і не попрощався, коли повертався на Батьківщину. Як він там живе, хлопчик Альфредо, на своєму маленькому острівці в Мексиканській затоці, що напроти Юкатанського півострова? Для мене він назавжди залишився Петьком Паляницею з українського села, що на Нижньому Дніпрі — світ тісний, хоч і великий.
Чи, як майя кажуть, круглий. Тому й кінець у них кругом щасливий! Навіть попри урагани, що ні-ні та й залітають у ті краї, ледь чи не перевертаючи білий світ, коли й Острів Жінок теж зникає на якийсь час із білого світу. Але пролетить ураган і він знову зажовтіє прибережними пісками, заблакитніє водами і небом, і життя тоді неспішно повертається у своє звичне, віками й тисячоліттями второване русло. На острові різні житла, чимало там мурованих кам’яниць, але чимало й глиняних халупок, критих очеретом. Узбережжям, де кривуляють вузькі вулички, туляться один до одного житла бідняків, схожі на патріархальні українські курені на баштанах. Але господарям тих куренів, хоч вони й благенькі-благенькі, навіть найпотужніші урагани, особливого лиха завдати не можуть. Ну, здмуть їх, занесуть бозна-куди в океан, а за пару годин, як ураган полетить собі далі, вже й новий курінь стоїть. Тож не відчаюйся, на острівці стільки того очерету (та й швидко він росте, круглий рік!), що вистачить усім на курені. Були б лише мачете і роботящі руки. Та ще трішечки терпіння. І хоч одна весела пісенька для роботи.
За годину-другу, як полетить ураганисько далі, вже й стоятиме новий курінь — скільки там тієї роботи! — і життя й далі триватиме у білому світі Ісля Мугерес, щасливого Острова Жінок. Тому майя, невиправні оптимісти, і кажуть: кінець у них кругом щасливий. Маєш курінь з очерету — живи і радуйся життю, бо той курінь для тебе більше щастя, як для інших мурований палац. А знову налетить на Острів Жінок розлючений ураган — а він таки налетить! — розкидає по очеретині твоє житло, позаносить його чи не на край світу — ну й що з того? Чи й не причина для печалі? На острові он стільки того очерету! От і виходить, що в майя на Ісля Мугерес кінець кругом щасливий! Чим бідніші островитяни, тим вони бадьоріші, прямо хвацько-голінні і нічого не бояться — навіть ураганів. Бо чого ж його боятися? Хай тремтять ті, в кого муровані кам’яниці, а не очеретяні курені. З очеретяним куренем кінець кругом щасливий!
І коли, задумавшись, гляну, бува, на фотографію Альфредо Круса, що її я привіз на згадку з Мексики, як перед моїм внутрішнім зором заблакитніє синє-синє море, з чисто-прозорою водою і претеплою течією Гольфстріма (по-тамтешньому просто Гольф) і тоді з-за сліпучо-білих і жовтих пісків Ісля Мугерес лукаво виглянуть маленькі жіночі богині майя — Іксчель, Іксчебелакс, Іксгуніє, Іксгунієта (вона, о-он, здається, крайня), зодягнена, починаючи від пояса і нижче, але неодмінно з відкритими персами і привітно помахають мені руками… І хоч богині кам’яні, як здається на перший погляд та ще непосвяченим, але ж насправді — живі.
Бо ніхто ж не помирає назавжди.
ТАЄМНА АСАМБЛЕЯ ФАН-КЛУБУ «МИКОЛА ГОГОЛЬ»
Повість-фентезі
— От так штука, панове-добродії!
— І не кажіть, мосьпане! Це не просто штука, а — ціла штукерія!
— Анекдот! — додав інший добродій, але вже століттям пізніше.
«… Нехай тим часом вони собі збираються й крадькома, — перше буде тайно, а потім буде явно».
… А ЗАПОВІТ НАПИСАВ ПІД ВРАЖЕННЯМ МАЛОРОСІЙСЬКИХ КАЗОК?
Дещиця замість передмови
… Коли року 1931-го, через 79 років по смерті Миколи Гоголя у Москві перезахоронюватимуть його прах — із Свято-Данилівського монастиря (це пристанище ченців тодішня влада переобладнувала під колонію для малолітніх злочинців, тож у зв’язку з цим монастирський некрополь підлягав ліквідації) — на Новодівиче — і відкриють труну, то жахно відсахнуться…
І було від чого. Череп небіжчика лежав повернутий на бік (з якого дива?). І — що й зовсім вже було моторошно, — матерія оббивки труни виявилася розірваною (на рівні складених на грудях рук покійника), наче хто її у відчаї шматував, марно шукаючи виходу з домовини — чи бодай ковтка рятівного повітря, якого не було, а була їдуча задуха і божевільний кінець…
І тоді пригадали: Микола Васильович ще за життя боявся впасти в летаргійний сон (схильність до якого він за його переконанням буцімто мав) і, таким чином, бути похованим живцем — що в світі не раз і траплялося. Тому застерігав: на випадок негаданої смерті не ховати його до появи трупних плям і явних признаків розкладу тіла. (Дослівно — подається мовою оригіналу), заповіт такий: «Находясь в полном присуствии памяти й здравого рассудка, излагаю здесь свою последнюю волю. Завещаю тела моего не погребать до тех пор, пока не появятся явные признаки разложения. Упоминаю об этом потому, что уже во время самой болезни находили на меня минуты жизненного онемения: сердце и пульс переставали биться». (Не виключено, що це вразливому і надумливому письменникові під час нападів страху так здавалося — швидше всього, адже підтвердження цьому медиків чи хоча б тих, хто з ним спілкувався, не має).
Дослідники життя і творчості великого сатирика сьогодні висловлюють ще й таку версію: мовляв, все це Гоголь написав під враженням малоросійських казок, де найжахливішим було, коли чоловік, який заснув летаргійним сном, отямлювався у вічному мороці й задусі могили під багатометровою товщею землі. Моторошна безвихідність! А тому письменник, мовляв, сам і подав привід для тайни. До всього ж він помер у 42 роки і смерть його була загадковою, досі нез’ясовано, від чого урвалося його життя в цьому світі. Тоді ж і пригадали, як він боявся бути похованим заживо. Фобію таку мав.