Мої попутники вже вороже на мене зиркали.
— І він ще їде в нашу Древляндію, цей ярий український шовініст! Такому хулителю княгині Ольги — не місце в нашій Древляндії!
— Авжеж! Висадити його з поїзда — і хай пішки чеше в свою Україну!
Тут до купе заглянув провідник.
— Наш поїзд підходить до кордону Древляндії. Прошу підготуватися до прикордонного та митного огляду.
Древляни почали діставати валізи, про щось стиха між собою перемовляючись, недобре на мене позиркували. У їхніх очах яріла мстивість: ага, ось побачимо, що ти заспіваєш, як з’явиться наша прикордонна варта.
— Древляндія — істинно руська, споконвічно українська земля. — Я все ще не міг стриматись. — І це якесь божевілля, що вона суверенна… — ха-ха — держава!
— Це ви нашу самостійну державу називаєте божевіллям?! — обурилися древляни. — Даруйте, але ми змушені будемо звернути увагу наших прикордонників на вашу персону — дивно, що такому неприхованому недоброзичливцю Древляндії дали добро на в’їзд до Іскоростеня!
— От прикордонники й перевірять його візу!
І лише тоді, охолонувши, я пригадав, що віза в мене хоч ніби й майстерно виготовлена, але куплена у спритних ділків поблизу пункту обміну валюти. Справжню оформляти, що зайняло б кілька днів, у мене просто не було часу — на Івана на Купайла мене чекала Оля. На неуважний, неприскіпливий погляд вона ще, може, й зійшла б за справжню, та, коли древляни настукають на мене, прикордонна варта мало не через лупу вивчатиме мої документи… Треба, мабуть, брати ноги в руки, поки поїзд ще не зупинився на кордоні, в зоні огляду, з якої вислизнути буде складніше. Зберігаючи зовні спокій, вдаючи, що мені все байдуже, навіть щось почавши намугикувати, я дістав сигарети. Демонструючи їх попутникам, мовляв, зібрався покурити в тамбурі, я повернувся до дверей, але тієї ж миті двері раптом різко від’їхали вбік — і на порозі виросли два дебелих древлянських прикордонники з пістолетами в жовтих кобурах на животах. Різко війнуло казенним запахом казарми і взагалі — військових людей.
І тут я дав маху, мимоволі відсахнувшись від них. Древляни зловтішно засміялися. Своїм інстинктивним хитанням я мимовільно видав себе з головою. Хтось із древлян чи не з насолодою промовив:
— Що — здрейфив, хулителю? Ось яка вона, твоя правда!
Насторожившись, прикордонники уважніше, ніж звичайно, заходилися вивчати мою «візу» і все зрозуміли.
Тим часом голубий поїзд, пройшовши останні метри Київщини, різко загальмував і зупинився на кордоні — в зоні древлянського митного огляду. Стукнули буферні тарілки, стало тихо. На пероні, гупаючи чобітьми, сюди й туди забігали військовики з вівчарками. Все, попався. На моїх зап’ястях клацнули наручники. Тепер про втечу годі було й думати. Прикордонники мовчки повели мене до свого бригадира (принаймні така пролунала команда старшого) поїзда. Гм… Чому до бригадира? Білет на право проїзду в мене був, і білет справжній, все інше бригадира не повинно цікавити. А втім, дідько з ним. Це навіть краще, що не до коменданта, наприклад. Але — дивно. Бригадир — посада цивільна і геть незначна, а вони — люди військові і в них має бути свій начальник. Тим часом ми пройшли кілька вагонів і зайшли до службового купе, у якому стояв дух казарми і сидів владний, коротко стрижений, із сивиною на скронях чоловік у цивільному, але з добрим офіцерським вишколом, що не замаскуєш ніяким костюмом. Для непосвячених це мав бути бригадир поїзної обслуги. Можливо, він і був бригадиром, але, певно, про людське око (щоб не казали, що й поїзд мілітаризовано), бо все в ньому видавало військовика в чинах.
Заштовхавши мене до купе, прикордонники виструнчилися, клацнули закаблуками і віддали бригадиру честь. Все зрозуміло.
«Не інакше, як офіцер служби безпеки, — подумав я і скис. — Кепські мої справи, від бригадира ще можна було б відкупитися, але тільки не від есбіста».
Бригадир (чи хто він там насправді?) важко блимнув на мене спідлоба гнітючим (посоловілим чи п’яно-каламутним) поглядом і перевів його на прикордонників. Старший із них коротко доповів:
— Затриманий з Києва. Їде в Іскоростень, віза фальшива.
— Зніміть з нього наручники, — раптом звелів бригадир, — а самі, — мотнув головою, — геть звідси!
Прикордонники миттєво виконали наказ, їх наче вітром видуло з купе. Я дещо розгублено переступав з ноги на ногу, не розуміючи, що все це означає. Військовик під машкарою бригадира буркнув:
— Якщо вже підробляти візу, то треба підробляти майстерно.
— Яку продавали, таку й купив, — невідь-чому я сказав правду.
Бригадир знову важко глянув на мене (його очі таки були п’яними, каламутними).
— Українець? Як прийнято казати, старший брат древлян? Чого з фальшвізою намагався проникнути в Древляндію?
— В Іскоростені мене чекає дівчина, моя наречена. Сьогодні увечері має вирішитися моя доля.
— Але все це не може слугувати виправданням. Віза підроблена, кари не минути, справа надто серйозна. Хоча… Я можу тобі виписати перепустку на право виходу із зони. І чеши у свій Київ, га? Навіщо тобі якась невдаха Древляндія, яка так і не змогла стати незалежною? А тепер вже й не стане.
Я тієї миті не надав значення його загадковим словам, а лише заперечливо похитав головою.
— Ні, я мушу сьогодні ж увечері бути в Іскоростені, на березі Ужа, де мене чекатиме кохана.
На пероні, чути було, гавкали вівчарки, перегукувалися військові, лунали різкі команди.
— Почекає, — махнув рукою бригадир. — Тим паче в Іскоростень ти потрапиш нескоро. Там зараз не до тебе. — І раптом швидко запитав: — Випити хочеш? В смислі дриболизнути, га?
Оскільки я здивувався, додав:
— Врем’я зараз таке настало, що тільки напитися. Все полетіло до дідька. Ти що — нічого не чув? Навряд чи Іскоростень сьогодні прийме наш поїзд.
Не дивлячись, шаснув рукою під столик, напомацки дістав там почату пляшку коньяку та два пластмасові стаканчики, теж не дивлячись, налив їх по вінця, один узяв він, другий підсунув мені.
— Бери, старший брате древлян. Пий! — сам перехилив, хукнув: — Так, значить, їдеш у Древляндію, якої немає?
Я ледь не вдавився коньяком.
— Як це, — закашлявся, — немає?
— А так. Твої співвітчизники її вже ліквідували. Зараз в Іскоростені відбувається переворот. Пардон, як делікатно повідомило радіо, зміна влади… Якої? Начебто гіршої на кращу. Древлянської на українську. Те, про що раніше говорили, — здійснилося… Ще налити? — Я кивнув, і ми знову випили, він, певно, з горя, я — з торопу. — Зміна влади відбувається, до речі, під дулами ваших танків.
— Тобто все-таки… переворот?
— Будемо дотримуватися офіційної точки зору: зміна влади. А всі зміни, як відомо, відбуваються лише на краще. Та й пора Древляндії вилазити з поліських боліт, і тут старший брат нам здорово допоможе.
На пероні все ще люто гавкали собаки, гупали чобітьми військові, як я загледів через вікно — українські. Чулися різкі, уривчасті команди, пронизливо лунали свистки… Бригадир дістав з кишені маленьку коробочку, клацнув кнопкою.
— Послухай, що з п’ятої ранку раз у раз передають з Іскоростеня — через кожні тридцять хвилин.
З приймача пролунала бравурна музика — така бадьора і радісна. Потім марш, і нарешті подав голос диктор (як мені здалося, переляканий):
— Увага! Увага! Усім радимо слухати! Говорить Іскоростень, столиця Древляндії. Передаємо надзвичайне повідомлення громадського Комітету національного порятунку. Увага! Увага! Слухати обов’язково! Сьогодні вранці о четвертій сорок п’ять у Древляндії почалася нова ера. Президент Древляндії на прохання широких кіл громадськості склав із себе повноваження і спішно вилетів у Київ, де був зустрінутий по-братньому, після чого відбув у Крим, в Мухолатку, на відпочинок. Ініціативна група, яка створила Комітет національного порятунку, взяла всю повноту влади в країні у свої руки. Глава уряду, спікер парламенту також склали свої повноваження. Комітет нацпорятунку підтримав також 3-й бронетанковий корпус Збройних сил України, який у ці дні перебуває в Древляндії з візитом доброї волі. З повітря комітет підтримує 14-та авіадесантна бригада Українських Збройних сил. На прохання народу, Комітет нацпорятунку, який тримає в своїх руках всю повноту влади, терміново звернувся до Президента Великої України з проханням прийняти Древляндію до складу України. В Іскоростені все спокійно, за винятком кількох незначних ексцесів. Група незрілої, націоналістично налаштованої молоді та деякі екстремісти намагалися загородити дорогу братнім танкам, які рухалися до президентського палацу. В цілому ж в столиці зберігається мир і спокій, всюди, незважаючи на ранній час, відбуваються мітинги, на яких трудящі одностайно підтримують прохання комітету про прийняття Древляндії до складу України. Всі впевнені, що старший брат ніколи нас не залишить у біді, він неодмінно простягне руку дружби й братерства. Як передають російські інформагентства, щойно виступив по радіо президент Росії — з приводу подій у Древляндії. Він заявив, що це справа виключно Древляндії та України, як вони вирішать — так і буде. Деревський народ вже зробив свій вибір: разом із Великою Україною на вічні часи! Хай живе Велика Україна, хай живе маленька Древляндія в її складі! Вперед до повної перемоги!
І знову з ефіру загриміла бадьора музика і такі ж марші.
— Ось так, старший брате! Гаплик незалежній Древляндії! — Бригадир цикнув язиком. — Га? Неправду я кажу? Хоча… Об’єктивно кажучи, як самостійна держава Древляндія всі ці роки була нежиттєздатною. Трималася лише завдяки постійній допомозі Києва, ставши таким чином сателітом України. А заодно і її нахлібницею. Києву набридло допомагати, власне, утримувати сусідку з великими амбіціями і малими фінансами, яка тільки Нацбанку України заборгувала ледь чи не трильйон гривень, що їх вона вже не здатна повернути. Давай, старший брате, ще вип’ємо: сьогодні ж Купайла. Може, й справді сьогоднішні події принесуть нам краще життя, га? За Купайла, за його чарівну ніч і заодно за Древляндію, яка в цю чарівну ніч стане двадцять четвертою — чи якою там? — областю України.
Собаки вже гавкали у вагонах.
— Вишукують древлянських сепаратистів та націоналістів, — єхидно гмикнув бригадир, і ми випили. Коньяк, — тільки тепер я розсмакував, — був просто чудовий. — Будуть відправляти їх до Києва — на перевиховання. Раджу й тобі повернутися додому, доки в Іскоростені не вляжеться веремія.
— Ні, тепер я неодмінно мушу бути в Іскоростені. Боюся за Олю, надто щира вона патріотка своєї Древляндії.
— Жаль, що вона в тебе така, — ще вскочить у якусь халепу. Та й новій владі древлянські патріоти зараз ні до чого. А винувата у всьому княгиня Ольга — дідько її підштовхнув колись закохатися в Мала і дати нам незалежність. Були б ми з правіку русько-українською землею, так ні ж… Погралися в незалежність. Княгиня Ольга хоч і сувора була, часом безжалісна, але мудра, та й вона не встояла перед Лелем, який наслав на неї чари кохання до Мала… А закохана жінка, та ще княгиня, може, втративши голову, таке натворити, що потім і за тисячу років не розсьорбаєш.
Очевидно, «добровільна передача всієї повноти влади в Древляндії Комітетові нацпорятунку», як про те стільки передавало радіо, затягувалася, бо наш поїзд на дальніх підступах до Іскоростеня, десь одразу за Малином, що по той бік Ірші, було затримано на невизначений час.
«У зв’язку з ексцесами сепаратистів, що мають місце в даний момент в Іскоростені, — скоромовкою передав невідомий по внутрішньому радіозв’язку поїзда, — радимо пасажирам заради власної безпеки не залишати вагонів. Місцеві націоналісти нині особливо агресивно налаштовані до тих, хто прибуває до Древляндії з Києва».
І знову з усіх вагонних радіоточок полинула оптимістично-бадьора музика та бравурні марші — кінця-краю їм, здавалося, того дня не буде.
За інших обставин я був би задоволений, що історична помилка княгині Ольги бодай і через сотні літ нарешті виправлена і до України повертається її законна територія, що досі за іронії долі звалася незалежною Древляндією, але мене непокоїло інше: як там Оля? Вона аж ніяк не могла стояти осторонь подій, що спалахнули в Іскоростені, і це мене тривожило. Треба було негайно щось робити, будь-що дістатися Іскоростеня, розшукати Олю й забрати її до Києва, поки все вляжеться.
Витягнувшись голубою змією, поїзд «Київ — Іскоростень» завмер, наче причаївся, в сосновому бору. За соснами миготіли автомобілі — там, очевидно, була дорога, якою я й вирішив скористатися. Бігцем повернувся в купе за своїм рюкзачком. Мої древлянські попутники, ще годину тому такі войовничі патріоти, тепер сиділи як на власних похоронах. Пригнічені і негаданими вістями з батьківщини (їх можна було зрозуміти, вони поверталися в Древляндію, якої вже фактично не було), навіть один одного не помічали, не те що мене.
Статуетка їхньої національної героїні княгині Ольги лежала, перекинута, на столику, і древляни на неї не звертали уваги. Я хотів було на прощання шпигнути їх: «Вітаю вас, шановні. Історична похибка княгині Ольги нарешті виправлена. Ви їхали з України у свою незалежну Древляндію, а приїдете в Древлянську область України, з чим вас і вітаю», — але мені чогось їх шкода стало. Поставивши статуетку княгині на місце, я тихо вийшов з купе. Оскільки вхідні двері були замкнені (провідники невідомо де поділися), довелося скористатися вікном у тамбурі. І невдовзі я, поминувши сосняк, що пахкотів смоляним духом, сухим і гарячим, вийшов на трасу, що в тому місці тяглася паралельно до залізниці.
За добру плату (слава Богу, українські гривні котувалися в Древляндії як валюта, що користувалася великим успіхом у населення, бо їхні власні гроші, звані дерев’яними, самі ж древляни намагалися по можливості обминати) один із автовласників погодився «підкинути» мене до Іскоростеня. Це був автофургончик, його господар (немолодий, засмиканий торговець-човникар віз з України товари, які, як і більшість його співвітчизників, перепродував потім і з того жив) всю дорогу, на чому світ стоїть шпетив своїх нерозумних співплемінників, особливо перепадало націоналістам та сепаратистам, які все ще, судячи з повідомлень київського радіо, «намагалися завадити історичному процесу передачі влади Комітетові нацпорятунку, а значить, і входженню Древляндії до складу України, але історія їх уже відмела, адже переважна більшість населення виступає за входження Древляндії до складу України». Ведучи на чималій швидкості автофургончик, втупившись у дорогу поперед себе і не звертаючи уваги на мене, він бубонів і бубонів, часом зриваючись на крик, — виливав, як я розумів, душу:
— Ідіоти! Сліпці! Націоналісти… сякі-такі! Далі свого носа не бачать, в той час як навіть сліпому видно, що карликова Древляндія, не маючи путньої промисловості та господарства, приречена на злидні. Ліс, льон, картопля — цього мало для функціонування навіть області, не кажучи про державу, а в нас більше нічого й немає. Пани — на двох одні штани! Ах, ах, ми древляни, ми незалежні! Ми — європейська держава! Ми ще покажемо Україні! І показали… Безробіття, лютує інфляція, народ зубожів по саме далі нікуди, зарплат і пенсій роками не виплачують, ціни скажені, люди з голоду мруть. З усіх боків лунає така собі ієреміада, своєрідний плач древлянських пророків Єремій, слізні скарги на бідність… Ремствують, нарікають… Але зате маємо свого президента! Ах, ах, у нас, як у путніх держав, президент! Депутати граються в патріотизм і один поперед одного змагаються в красномовстві та байкарстві… Всюди гамлетизм, бо наші герої не здатні на рішучі й тим паче відповідальні дії. Їм аби погаласувати, поплакатися, як колись плакав Єремія з приводу зруйнування Єрусалима! Борсаємося в ямі, очікуючи допомоги від України, як манни з неба. Завдяки українській допомозі ще якось тримаємося. Але ж не буде Україна нас вічно годувати? Кому потрібна така самостійність, як скажена інфляція, — що сьогодні заробиш, те завтра вже й обезцінене. Хіба тим, хто зараз в Іскоростені намагається загородити дорогу українським танкам, повилазило? Холерики нещасні! У складі України, хай навіть і в статусі її області, ми нарешті станемо на ноги й заживемо по-людському, як живуть в Україні всі. Українські товари популярні у світі… Єдина надія, що Київ нас приєднає до себе, а вони… ворохобляться! Під танки братнього народу, що прийшов нам на допомогу, кидаються… Та коли б моя сила і воля, я б усіх їх… мітлою!..
І т. д. І т. Ін. З добру годину. Але я не прислухався до його викриків та погроз, що їх він кидав на голови своїх рідних сепаратистів. Хоча в цілому був на його боці. Справді, для Древляндії увійти до складу багатої і могутньої України — єдина надія на порятунок. Але з голови не йшла Оля. Вона мала чекати мене на пероні вокзалу. Проте навіть до вокзалу я того дня не міг пробитися — він був оточений танками. 3-й бронетанковий корпус Українських Збройних сил, що перебував тоді в Іскоростені «з візитом доброї волі», виконуючи «побажання трудящих», — так передавало радіо, що його вже захопили прихильники України, — взяв під свій захист також банки, пошту, телеграф, парламент, усі урядові установи тощо. У відчаї я бігав містом і нікуди не міг через рідні танки пробитися. Тривога за Олю наростала — вона була ревною патріоткою Древляндії, і я боявся, аби з нею чого не сталося… На вулицях там і там клекотіли мітинги. На одних люди виступали за входження їхньої батьківщини до складу України (таких справді була переважна більшість), на інших, значно менших, виступали за незалежність. Групки, що збиралися під зелено-білими прапорами Древляндії, були нечисленними, там здебільшого кричали «Ганьба», «Геть українських окупантів!», «Хай живе незалежна Древляндія!» Інші, піднявши синьо-жовті прапори України, кричали «Слава»! «Наш порятунок — Україна!» Особливо посилились вигуки «Слава» та «Ганьба», коли радіо передало, що в Києві на позачерговій надзвичайній сесії Верховної Ради ухвалено постанову про прийняття Древляндії до складу України в статусі автономної республіки.