Пам’ятник древлянському князеві Малу та київській княгині Ользі, власне, їхній любові й примиренню, що стояв на площі не одне сторіччя, невдовзі після «вікопомних» подій 24 червня обліпили риштуванням та огородили високим дощаним парканом — буцімто для проведення термінової реконструкції визначної «пам’ятки культури». Реставрували її щось із півроку (машини туди приїздили порожняком, а назад чомусь поверталися завантажені по зав’язку, хоч і завбачливо прикриті брезентом), а коли розібрали риштування й нарешті зняли паркан, то за ним нічого не виявилось. Пам’ятник невідомо коли й невідомо куди загадково зник, наче випарувався, лише сирітськи стовбичив гранітний постамент — невідомо для чого. Чи для кого.
Генерал-губернатор (він же глава адміністрації області), оперативно відгукнувшись на запит представників громадськості та журналістів, твердо пообіцяв «негайно розібратися, знайти винних у зникненні пам’ятника, як і сам, до слова, пам’ятник, і повернути Мала та Ольгу на їхнє законне місце!»
І винних, і пам’ятник (себто Мала та Ольгу) шукали десь із рік і ледь було не знайшли, аж тут трапилась одна непередбачена подія: Президент України своїм Указом присвоїв генерал-губернатору і главі адміністрації області звання Героя України. А за законом, Герою треба ставити на батьківщині пам’ятник. Його й поставили новітньому Героєві на колишній площі Незалежності, себто площі 24 Червня, на постаменті колишнього пам’ятника, що все ще там стирчав, — не пропадати ж добру! На тім постаменті генералу-губернатору як і вродився (він, до слова, сам собі й відкрив пам’ятник, назвавши ту подію «епохально-історичною»: його мармурова подоба застигла велично і гордо на весь свій чималий зріст: у лівій руці камінний Герой затис пролетарський картузик, якого ніколи не носив, віддаючи перевагу капелюхові, а правою вказував шлях до світлого майбутнього, себто в сторону Києва. «Наш дорогий Ілліч» — ласкаво називають мешканці колишньої столиці той пам’ятник (генерал-губернатор по батькові й справді Ілліч).
Не забули й про місцевих сепаратистів та націоналістів (як і досі іменують тих, хто брав участь у подіях 24 червня, але з протилежного боку барикад), їх зібрали (разом з їхніми сім’ями) і вивезли на Велику Україну, здається, на Донбас. Принаймні сам генерал-губернатор заявив, що донецькі «шахтарі виявили бажання перевиховати наших збоченців і заодно привчити їх до суспільно-корисної праці під землею», а вже тоді, мовляв, їх буде повернуто додому — якщо вони того забажають.
Найменше, здається, постраждала княгиня Ольга (у святому хрещенні Єлена), велика княгиня київська (945–957), канонізована руською православною церквою як рівноапостольна. Її й нині добре пам’ятають, її діяння вивчають у школах, хоча в наукових працях і звинувачують цю рішучу й сувору жінку в тому, що вона «жорстоко розправилася з древлянами».
Із «Повісті минулих літ»:
(тих, хто намагався вискочити з палаючого Іскоростеня. — В. Ч.).
А ось Мала вже геть усі забули. Тільки в енциклопедії ще можна знайти кілька куцих рядків про те, що «Мал (р. н. невід. — п. 946) — князь древлян. Після вбивства київського князя Ігоря в ході древлянського повстання 945 древляни, побоюючись помсти, запропонувала вдові Ігоря, княгині Ользі, вийти за М. заміж. З літописних даних можна зробити висновок, що М. було вбито або страчено 946 під час придушення Ольгою повстання древлян».
Колишня власність Мала — Малин — сьогодні місто Житомирської області на річці Ірші (притока Тетерева).
Загиблих під гусеницями танків молодих патріотів Древляндії поховали у сквері біля площі Незалежності і навіть збиралися поставити їм пам’ятник примирення, але досить швидко у зв’язку з реконструкцією скверу «жертви 24 червня» під покровом ночі були тихо-таємно перепоховані десь на околицях міста. Місце нової могили Олі Корибут мені вдалося знайти лише після року впертих пошуків — на старому, вже забутому кладовищі неподалік Ужа.
І коли я, вже постарілим, але все у тій же червоній сорочці, що так пасує до черленого червня, блукав вулицями теперішнього Коростеня, то ні-ні та й думаю: а може, й справді ніякої Древляндії ніколи не було? Хіба що на світанку слов’янства була деревська земля, що її княгиня Ольга так жорстоко покарала за непослух і сепаратизм, назажди приєднавши її до Русі. І мені стає аж трохи легше, як хоч на мить переконаю себе в тому, в чому неможливо переконати: не було ніякої Олі Корибут. І я вперто намагаюся цьому вірити, але коли піду на старе міське кладовище, вже напівзруйноване безжалісним часом, забуте усіма (бо на ньому вже років із сорок-п’ятдесят як не ховають, хіба що навколишні мешканці приватних будинків пасуть там кіз), то силувана моя віра, що, мовляв, не було ніколи Олі Корибут, одразу ж похитується. Особливо як на узвишші, неподалік Ужа, ще старішій частині старого кладовища, ледь чи не словенських часів, там, де могильні горбики ледь-ледь угадуються, перетворившись на застиглі в траві хвилі землі, побачу потемнілу, зарослу травами кам’яну брилу, вишмарувану негодою й вітрами, потріскану од спекоти й морозів, на якій ще можна прочитати викарбуваний давним-давно напис: «Прощай, Древляндіє! Оля К.».
Я довго не міг збагнути, чому на брилі надгробка викарбувано не повне прізвище небіжчиці, а лише одна початкова його літера — «К». І ось що вдалося з’ясувати. Коли тіло Олі вночі було перепоховане невідомо де, молоді друзі покійної довго наводили в комунальній службі міста довідки, але владні чиновники або уникали прямої відповіді, запевняючи, що «з цього питання у них інформації немає», або й відверто залякували їх, радячи взагалі припинити пошуки «даної могили», бо це для них може скінчитися великими неприємностями. Молоді люди не злякалися, могилу все ж таки розшукали на старому кладовищі коло Ужа — горбик землі, у який був устромлений кілок із шматком дикту, на якому стояв порядковий номер — так ховають страчених за вироком суду злочинців. Друзі покійної в складчину придбали кам’яну брилу, привезли і встановили її на могилі, потім найняли в ритуальній службі художника-каменеріза, але той тільки встиг викарбувати на брилі «Прощай, Древляндіє! Оля К.», як на кладовищі негадано з’явився наряд міліції з вимогою «негайно припинити самовільне встановлення надгробка», бо це, мовляв, «порушує загальний архітектурний ансамбль кладовища». Який там ансамбль, переконували його друзі покійної, як на кладовищі вже не зосталося жодного надгробка, хрести давно згнили, а самих могил вже й не видно — так все заросло кущами та бур’янами, у яких скоро й вовки заведуться. Але на правоохоронців це не подіяло. Вони арештували молодих людей, відконвоювали їх у відділення, де й протримали кілька діб, безперервно допитуючи затриманих. І, певно, так їх настрахали, що випущені на волю молоді люди і думати забули про Олину могилу. Так і залишилася на десятиріччя кам’яна брила лише з першою літерою Олиного прізвища. Такою і сьогодні є могила тієї дівчини, до якої я чи не піввіку тому їхав, але так і не доїхав. Бо — не судилося. Її життя урвалося під гусеницями танків, коли деревська земля поверталася в лоно матері своєї — України.
Раз на рік, влітку, на свято Івана Купайла, я відвідую її могилу. Присяду біля неї, подумки розмовляю з Олею. На зелених луках поблизу Ужа поважно цибають чорні поліські лелеки. Іноді птахи залітають на старе кладовище і чорними тінями ходять у траві, наче душі тих, хто там лежить.
Коники, як і колись, в часи княгині Ольги та князя Мала, безугавно сюрчать під шатром зоряного неба, бо це їхній місяць ізок, місяць їхнього сюрчання. А мені здається, що то долинають у наш світ голоси підземного народу, якому несть числа, бо його там більше, як нас на землі.
І ще мені здається, що в тому хоралі я вловлюю й голос Олі, її ніжне ліричне сопрано. Ще студенткою дівчина любила виступати в художній самодіяльності, тоді популярній, і незмінно мала успіх. Тож їй радили перейти з університету до консерваторії. Оля не перейшла, і пісня її лишилася недоспіваною. А ще, як заплющу очі, зосереджуся, налаштуюся на якусь нечутну для світу хвилю, то чую в душі її голос:
«Я вірю, нам ще поталанить і перед нами в купальську ніч заполум’яніє Квітка Щастя, але ми не будемо її зривати. Правда, Віталику? Хай вона собі квітне, у нас ще стільки нещасливих людей! Ми тільки помилуємося нею, і нам вистачить того щастя на все життя, що в нас ще лишилося. А лишилося в нас життя аж… на ціле життя». Слухаючи в кониковому суголоссі Олю, я думаю: а що ж таке щастя? За легендою — це самопізнання і вдосконалення, пізнання життя, природа, зрештою, служіння високій ідеї (останнє сьогодні, мабуть, уже не модне). А коли знайде людина свою Квітку Щастя (а кожен із нас, хто живе на планеті Земля у світі людей, неодмінно мусить знайти свою Квітку Щастя, бо як же інакше?), вона удосконалить себе і пізнає світ. І «відімкне» тоді таємниці буття. І така щаслива людина матиме незвичайну енергію, надію і віру в краще людства, працюватиме над собою для добра людства і житиме людським життям, а не «житиме, щоб їсти, та їстиме, щоб жити».
А коли людина так і не зрозуміє свого призначення, не відкриє себе — вона і ясного дня блукатиме в непроглядній пітьмі, нічого не бачачи, блукатиме, доки не усвідомить, для чого вона прийшла в цей світ.
У своєму останньому листі до мене, пишучи про Квітку Щастя, що ми неодмінно маємо знайти в купальську ніч, Оля намалювала її. Але якоюсь дивною вийшла в неї Квітка Щастя — не таємничою, не пишною й вогнистою, а скромною та простесенькою, дещо схожою на синенькі квіточки поліського льону, — очевидно, саме такою уявляла вона ту легендарну диво-квітку.
А з-під брили-надгробка з карбом «Прощай, Древляндіє! Оля К.», хоч би коли відвідав старе кладовище біля Ужа, незмінно виглядає кущик поліського льону. Диво дивнеє, хто ж його там посіяв? Чи весняні вітри на крилах своїх невидимих принесли?.. Тонкі, високі стебла з дрібними листочками, вітоньки його закінчуються небесно-блакитними квіточками, такими ніжними, якими були колись сині очі моєї коханої… І мені віриться, що то і є та Квітка Щастя, що її ми шукали (а багато хто й нині шукає, тільки шукає пишну та огненну Квітку, не відаючи, що вона проста, як льон, а відтак і незвичайна у своїй звичайності), але так і не знайшли, бо не кожному дано знайти те, що й шукати не треба, а лише берегти.
А на зеленавих луках дівчата плетуть вінки, що їх увечері пускатимуть за водою Ужа, та з соломи роблять опудало Купайла, зване ще Кострубом, зодягають його в жіночу сорочку, голову йому прикрашають різнобарвними стрічками, а шию — намистом, а тоді увечері обкладуть Коструба соломою і віддадуть жаркому, червоному, як кров, вогню…
А споряджаючи Коструба в огненний вирій, дівчата благають його:
Вважається, що в купальських обрядах, пов’язаних з вогнем і водою, відбилися первісні анімістичні вірування. А в деяких повір’ях та піснях, кажуть, ще зберігаються рештки найдавнішого поклоніння сонцю та відгомін принесення жертв поганським богам…
Слухаючи дівочі пісні, я ні-ні та й думаю: невже поганським богам розбрату, чвар-міжусобиць було віддано в жертву й мою Олю? Але в ім’я чого? Чому ми й досі в Україні не одне ціле?
Чому в Україні досі не всі — українці?
Лише тепер, проживши життя, я нарешті відкриваю для себе давно відкриту (хоч для багатьох вона все ще за сімома замками) істину про те, що наше щастя — це така ж проста, всім очевидна субстанція, як блакитні квіточки льону: бережи свій край, свою країну — Україну, даровану тобі Богом, бо тільки погани можуть терзати матір, аби з її кривавих шматків створювати собі окремішних, удільних матерів, які, мовляв, будуть їх за це ще й любити, — чи не тому я й Олю втратив?
А побіля тихоплинного Ужа, що вічно лине та й лине з пралісів древлянських, із Слов’янії-Русі в Україну-Русь, поважно і загадково ходять-бродять цибаті й носаті чорні чорногузи, чорногузи чорні, поринувши у вікову свою таємничість… Може, то й справді живі душі того народу нашого, який уже не з нами, бо під землею, але який колись породив нас і в світ білий нашої Батьківщини благословив?..
Ось уже вечоріє, вгору зненацька шугає жарке червоне огнище — горить Коструб над Ужем, а з ним і чиясь віра, надія, любов…
2003 р.
ХЛОПЧИК І ТРАМВАЙ
Епіграф, який одночасно
може бути й епілогом.
…Зібрався народ:
— Бідненький!
— Розбився?
— На смерть?
— Для чого?
…Та він уже був далеко,
І чути нічого не чув.
Як тільки-но о п’ятій тридцять ранку — точність, хоч годинник звіряй! — десь там, далеко внизу, в іншому, недосяжному для нього світі з’являвся перший трамвай і бадьоро-весело — «А ось і я… Трам-Трам… Привіт!..» — та лунко дзеленчав, хлопчик, заздалегідь проснувшись, вже з нетерпінням чекав його з’яви. Чекав незмінно, сповнений радощів зустрічі з іншим життям, що його уособлював собою дзвінкоголосий, дещо гуркітливий, але завжди такий осяйний трамвай, що вихоплювався наче з казки, званий ним Трам-Трам…
Але насправді то був звичайний міський трамвай, оскільки ж він ходив у Києві, то й звався київським — та й по тому.
Хлопчик вже знав (з енциклопедичного довідника «Київ», його якось купила на розкладці на Хрещатику мама), що трамваєм зветься міська наземна електрична залізниця (на відміну від метро, що хоч і є міською, але вже позавуличною електричною залізницею, що рухається в тунелях на глибині від 15 до 30 і глибше метрів — от хоч би раз проїхатися під землею!), засіб пасажирського міського транспорту; що до трамвайного господарства, крім рухомого складу — одного, двох і трьох вагонів, належить рейкова колія, тягові підстанції, повітряна контактна мережа, депо, виробничо-ремонтні майстерні, сигнальні пристрої, диспетчерська служба. А ще він знав, що трамвай приводиться в рух тяговими двигунами, що живляться постійним струмом напругою 600 В від тягових підстанцій через контактний провід, ще знав, що перший трамвай у Києві почав ходити у 1892 році на лінії Поділ-Хрещатик (у Європі — вперше поблизу Берліна — лише одинадцятьма роками раніше).