В сузір’ї Дракона - Чемерис Валентин Лукич 67 стр.

У стійбищі, як і раніше, зберігалася первісна тиша. Міркуючи, що б міг означати той візит, чому це люди Прудконогого Оленя відвідали вночі стійбище старих, я повернувся до багаття. Невдовзі в степу почало дніти. А ще по якомусь часі у стійбищі почулися здивовані вигуки. Я вже почав здогадуватися, в чому річ. Та ось з’явилися діди. Головний вождь, здіймаючи руки до неба, вигукнув:

— Ми врятовані. Боги стали на наш захист.

Коли я запитав, що трапилось, головний вождь сказав:

— Цієї ночі в наше стійбище приходили посланці богів і принесли нам багато смачного м’яса косуль та оленів і поклали його біля кожного куреня. Голодна смерть нам більше не загрожує. Вони взяли нас і нашу старість під свій захист.

Він ще щось вигукував, а я подумав, що той, хто бере старість під захист, і справді рівний богові — тут вождь не помиляється. А ще я думав про Велику Книгу Людства планети Земля і про віщі слова святого апостола Павла, навічно збережені в ній:

«Якщо маю дар пророцтва і знаю всі таємниці, і маю всякі пізнання і всю віру так, що можу і гори переставляти, а не маю любові, то я ніщо». Це наші мудрі предки знали ще тисячі років тому. Це й допомогло їм стати людьми, адже Людина починається тільки з Любові.

АЯ

… Звідки ВОНО переді мною з’явилося, та ще в закритому приміщенні — не знаю. Не бачив. А фантазувати заднім числом не буду. Наче вигулькнуло з нічого. З нізвідки. З простору. Нечутно, німо — навіть повітря не хитнулося. Тільки запахло враз чимось свіжим-свіжим, небесним, неземним. Потім мовби легенько війнуло на мене свіжістю. Тим подувом ВОНО й привернуло до себе мою увагу.

Забув сказати: була велика злива, гриміло. Ми стояли на перегоні, як потім я дізнався, у локомотива від замикання перегоріли запобіжники. Товариш мій пішов до машиніста дізнатися, в чому річ, чому ми стоїмо, а я тим часом і «поспілкувався» з НИМ… Щоправда, це я потім назвав ЙОГО про себе АЯ — аномальне явище. Так, здається, називаються нерозгадані атмосферні явища. Принаймні є така думка, що подібні явища — атмосферного походження, а не, наприклад, штучного. Хоч спершу я було вирішив, що переді мною НЛО, — зараз про нього стільки пишуть та говорять. Потім інша думка майнула: а раптом це — кульова блискавка? А вже після того й назвав його про себе АЯ — так мені сподобалось його називати. АЯ — наче жіноче ім’я, гарне і трохи загадково-незвичне.

Отож, ВОНО з’явилося у вагоні несподівано і наче нізвідки. Виникло десь на висоті приблизно з метр від підлоги. Злегка похиталося, мабуть, привертаючи мою увагу, і трохи наблизилось до мене — теж приблизно на метрову відстань. А я непорушно сидів і дивився на НЬОГО. Страху не мав, його чомусь взагалі не було, хоч я і не з хоробрих. Навпаки, я роздивлявся ЙОГО з великою цікавістю і приязню. Чому з приязню? Ну, відчуття в мене було таке, що переді мною ЩОСЬ своє, рідне, і зла ВОНО мені чи кривди ніколи не заподіє. А ВОНО стояло (чи висіло в повітрі) і злегка похитувалося з боку в бік. Я мав таке відчуття, що ВОНО мене розглядає. Теж з цікавістю. І взаємною приязню. А може, й вивчає мене. За формою і розмірами ВОНО було завбільшки з середню азіатську диню. Навіть кольором схоже — світло-оранжове, злегка жовтувате, з ореолом якоїсь енергії, що світилася. І здавалось мені, що я бачу, як у НЬОМУ, ЙОГО середині «бігають атоми». А ще мав таке відчуття, ЩО ВОНО мислить. І не просто мислить, а намагається вступити зі мною в контакт. Щось каже мені на своїй незбагненній мові. І навіть злегка примхливо дивується, що я не можу нічого збагнути. Все, мовляв, так просто, а я…

Наше «спілкування» тривало секунд з п’ятнадцять, хоч вони й видались мені значно довшим часовим відрізком. Потім ВОНО, прощаючись, хитнулося, з лагідністю «подивилось» на мене (це я відчув усім своїм єством) і зигзагами попливло — німо й безгучно. У вагоні була чавунна пічка (типу «буржуйки», з трубою, що виведена на дах вагону, взимку супроводжувачі вантажів грілися біля неї), ВОНО й попливло до пічки, до піддувала. Але в глибині піддувала — це я добре знав — було щільно закрите металевою заслінкою з дірочками — розміром до п’яти міліметрів у діаметрі. Тому в пічку могло проникнути хіба що повітря, але аж ніяк не куля завбільшки з диню. І коли АЯ зникло в піддувалі, я став напружено чекати — що зараз буде? Та й навіщо ВОНО туди полізло? Роздивитися? Чи затіяло зі мною гру в жмурки-ховки?

Я почекав з хвилину, а тоді, нахилившись вперед, витягуючи шию, почав здалеку і обережно зазирати в піддувало. Остерігався вибуху. Думав: стукнеться ВОНО об заслінку і… Але вибуху не сталося. Повагавшись, я все ж таки обережно заглянув у піддувало і… І нічого там не побачив. Крім жменьки старого попелу, що зберігався на колісниках ще з минулої зими. Я — ближче. Ще ближче… Вже й носа у піддувало сунув — нічого. Металева заслінка на місці, як стояла, так і стоїть, а ЙОГО немає. Невже полетіло? Невже через заслінку з крихітними міліметровими дірочками? Дивно. А попіл як був злеглий, таким і залишився — жодна пилинка його не ворухнулась і не злетіла в повітря. Зникло ВОНО без жодного звуку, поруху чи якихось інших змін. Наче крізь метал просочилося — протекло.

А у вагоні озоном запахло, як ото після грози буває. І обидно мені чомусь зробилося. Наче дива чекав незвичайного, а його й не сталося. Наче мене, як ото дитину, цяцькою поманили-поманили і не дали. От і все. Боюсь, що я вас розчарував, адже після зустрічі з АЯ зі мною нічого не відбулося. Яким я був, таким і зостався — не порозумнів, але й дурнішим не став. Не захворів, хоча й не поздоровішав. Але… Звідтоді, згадуючи свою миттєву зустріч з АЯ, не можу ЙОГО (а може, її?) забути. І все мені здається, що АЯ щось говорило до мене, щебетало на своїй незбагненній мові. І дивувалося, що я не можу ЙОГО втямити. І часто бачу АЯ перед внутрішнім зором, бачу, як ВОНА (таки ВОНА, переконую себе), злегка похитуючись, з цікавістю і приязню мене роздивляється… І наче любов у мене до НЕЇ з’явилася. Така любов, що хотілося б у НІЙ розчинитися, стати часткою її, бо ВОНА мені нині рідна, як рідною буває сама Природа. Я люблю її і готовий їй служити. І — хто знає, хто знає — може, й служу. Хоча б тим, що розповідаю оце вам про НЕЇ.

З того дня мені мовби легше стало жити. В душі незнаний раніше спокій поселився, сум’яття, вічне невдоволення, нидіння світом і собою геть зникли. Я наче якусь таїну збагнув і відкрив для себе. І тихе щастя — звідки воно взялося? — завжди зі мною. Скажете, що в старого, самотнього чоловіка просто фантазія розгулялась? Можливо. Але давайте поміркуємо: що таке фантазія? Це — очі нашої душі, ті очі, якими душа бачить незнане, те, що хоч і невидиме і невідоме нам, але насправді існує — хоч ми про нього нічого й не знаємо. Існує у просторі, у недосяжній для нас далині Матері-Природи. А може, і Всесвіту. Адже людина і Всесвіт взаємопов’язані, конечне і безконечне там єдине і нерозривно ціле. І життєво важливе для нас, людей. Тільки ніколи не треба вносити у фантазію свою логіку, формули, знання і свої, суто людські поняття, стереотипи чи й хибні переконання, що такого-то і такого-то, мовляв, бути не може, що таке-то і таке-то, мовляв, суперечить законам фізики. Гай-гай, чи хоч знаємо ми насправді закони фізики, а чи тільки дещицю з них? А закони Природи? Всесвіту? Чи є тим законам взагалі де-небудь межа? ТАМ — своя логіка, свої формули, своє пізнання, свої закони, ТАМ — своє життя, свої виміри добра і зла, своя мова — нам незбагненна. Це треба нарешті зрозуміти, збагнути душею і душею ж сприйняти. Бо тільки після цього людина може злитися з природою і Всесвітом, скласти з ним єдине ціле — як то й повинно бути. І не треба намагатися будь-що розгадати всі таємниці Природи. Вона, Природа — Мати Наша, — а розгадувати і тим більше вивчати Матір Свою та її таємниці — дітям не годиться. Це, зрештою, просто аморально. І можливо, й небезпечно. Для нас же самих, нерозумних дітей Матері-Природи.

Що я вам ще хочу сказати? Після того випадку у вагоні, після того грозового і дощового дня, коли я зустрів її, свою АЮ, я наче змінився. На старості літ, що дивно. Не все у житті, як ви знаєте, гладко. Буває, в транспорті чи в магазині в черзі, чи ще де-небудь штовхнуть мене чи й образять. (Старих людей у нас, на жаль, не дуже шанують). Спалахне в мені обида чи й гнів. Ну ж, думаю, я ж тобі з-зар-раз ур-ріжу!.. І неодмінно в ту мить перед внутрішнім моїм зором виникне АЯ… Злегка похитуючись, ВОНА довірливо й приязно-лагідно на мене «дивиться», як не кажучи: будь добрішим… Навчися людям прощати їхні невільні похибки… І я відчуваю, як від того видива перед моїм внутрішнім зором, від моєї АЇ, вщухає у мені спалах гніву, влягається дратівливість, бажання кому-небудь дозолити. Я посміхаюся, і навколо мене теж посміхаються. «АЮ, — шепочу я, — спасибі, що ти зі мною, і не залишаєш мене самотнім ніколи…» І на душі в мене стає затишно і добре. Наче я щойно виконав свій найважливіший обов’язок перед людством. І наче пахне мені чимось свіжим-свіжим, небесним, неземним… Тільки ви вже не подумайте, будьте ласкаві, що старий, мовляв, розфантазувався. Просто я такий уже вдався.

НАД ПРІРВОЮ В ОЗОНІЇ

… І мені здалося — та й нині здається і до скону віку здаватиметься, бо ж всі ми роковані, — що я тоді й справді побував в Озонії, щасливій країні, з якої — якщо вже бевкне по тобі дзвін (пригадуєте: не питай по кому б’є дзвін, він б’є по тобі), вихід лише один — у чорне провалля прірви, званої ще небуттям. А прірву подолати у два стрибки неможливо — кожному доля посилає лише один шанс на один стрибок. А його якраз… Аби загуркотіти в безодняву, де мить і мільйоно-мільярдоліття — суть одна…

… Двері відчинилися зненацька і різко, ледь чи не відлетіли до протилежної стіни, наче хто їх штурхнув тараном і в палату зі скрипом почала вкочуватись висока, хижо вузька, наче щука, довга та громіздка на вигляд качалка — по ширині якраз одному лягти. З боку, напроти переднього колеса на скрученому в мотузочок бинтику теліпався (вона чомусь миттєво зафіксувалась в моїй пам’яті, як на фотоплівці) фанерна бирка з фіолетовим написом: «Хірургія. Операційна. Інвент. № 18».

І хоч в палаті нас лежало троє, але я миттєво збагнув: це за мною. Що через хвильку й підтвердилось.

Як тільки качалка вкотилася в палату, за нею виросла дебела жінка в зеленій хірургічній масці, в такого ж кольору куртці та штанях, в цератовому (чи якому там?) фартусі, що закривав їй груди аж по шию, на руках — блискучі еластичні рукавички — вона й штовхала поперед себе свій моторошний транспорт.

— Чемерис??! — майже весело вигукнула (двоє моїх однопалаточників, які насторожено посхоплювалися, полегшено перевели подихи). — Хто Чемерис? Ви? Роздягайтесь, зараз я вас покатаю!..

Я почав було бурмотіти (губи чомусь враз зробилися холодними й дерев’яними), що, мовляв, міг би й на своїх двох дістатися операційної, та й стільки там того ходу, але мене не було навіть вислухано до кінця.

— На своїх заборонено. На своїх до дівчат будете бігати. А на операцію тільки на качалці… І взагалі — ніяких розмов! Роздягайтесь пошвидше, операційна бригада вже в зборі, маємо з’явитися за п’ятнадцять хвилин на восьму.

Я квапно стягнув піжаму й майку.

— Труси теж знімайте!

— Я-ак? — розгубивсь я. — Зовсім го-голим?

— Зовсім голим, — в очах медсестри спалахують веселі вогники. — Я прикрию вас простирадлом. А мене соромитись не треба. Я вже надивилася і не на таке… Одяг заберуть у камеру сховку, бо невідомо, коли ви повернетесь з операції і в яку палату… Ей, ей, натільний хрестик на ланцюжку зняти. Обручка є? Геть з пальця! Чому? А раптом після операції руки розпухнуть? Пальці наллються. Тоді доведеться її розпилювати. Вам витрати, а нам зайва морока і неприємності. Якщо маєте вставну щелепу — вийміть… А втім, анестезіолог перед тим, як пригостить вас газом, що його він називає прекрасним гірським повітрям, неодмінно проведе ревізію у вашому роті… Ну, здається, все. З Богом!.. Поїхали!..

І ми поїхали. Я голий на качалці, але накритий по саме підборіддя холодним простирадлом, що різко пахтіло дезинфекцією та медикаментами, дружина, витираючи сльози, йшла збоку, дужа медсестра легко, наче граючись, штовхала качалку…

Було сім годин сорок хвилин чудового травневого ранку. За вікном (квартирка в палаті відчинена) у лікарняному парку невгамовно лящало безтурботне дрібне птаство…

Перед наглухо зачиненими дверима операційного блоку, власне, його передбанника, дружині загородили дорогу.

— А ви можете чекати в коридорі відділення.

Перед тим, як двері, розчинившись, проковтнуть качалку зі мною й медсестрою, дружина востаннє тремтячою рукою осінила мене дрібними-дрібними хрестиками…

Операційна, куди мене завезла веселоока медсестра, в першу мить видалась мені огромом, без кінця і краю, межі її губилися, розпливаючись-розчиняючись в напівпітьмі, де стояли на чатах діди-сутінки. (Вікна або були наглухо зашторені, або їх взагалі не було). По мені враз пробігли внутрішні брижі — надто те приміщення було холодним. Різко пахтіло стерилізацією, медикаментами, все і сяяло, і холодно блищало. Всюди ідеальна чистота. Як… як в операційній, недарма ж так кажуть.

В центрі зали — довгий вузький стіл. Ясно, операційний. З обох боків, ближче і далі стоять різні апарати з проводами й гофрованими шлангами, столики з безліччю інструментів, що акуратно розкладені наче на виставці медтехніки, більшість з них гострі. В окремому ряду — різного розміру й ширини, вони, рідненькі… Хірургічні ножі, звані скальпелями.

Над операційним столом нависає громадиною широчезне коло з десятком — як в театрі — софітів, джерел світла в тому рефлекторі, що спалахнувши на повну потужність, освітлюватимуть під собою кожен дюйм простору, речей, в тім числі й мого тіла.

Медсестра підкотила качалку впритул до столу і допомогла мені на нього перебратися. Я хотів було потягнути за собою й простирадло, аби прикрити свою голизну, але медсестра лише пирхнула:

— Пізно закриватися. Та й перед ким?.. Вмощуйтесь зручніше на спині, ноги-руки вільно випростайте, голову відкиньте назад… Ну, здається, я своє зробила. Вдалої вам операції, після якої я приїду за вами…

З обох боків столу вишикувалися дві групи операційної бригади, всі в хірургічних зеленкуватих куртках і таких же штанях (деякі у цератових хвартухах, ясно, це ті, хто безпосередньо ритиметься в моїх нутрощах), в глухих масках — лише зі щілин на обличчях виглядають цікавими звірятками очі… Карі, світлі, зеленкуваті. Мовби привітні, принаймні безтурботно-веселі. Хто господарі тих очей — чоловіки чи жінки, молоді чи не дуже, — не збагнеш. Тільки й різняться між собою зростом та комплекцією…

Руки в стерилізованих медрукавичках тримають поперед себе.

Цікаво, де ж серед них головний хірург, ведучий? За день до операції він зі мною говорив, розказував (навіть на шматку паперу — якийсь лікарняний бланк — малював схему операції), що він робитиме у моєму животі, обнадіював, що операція триватиме годину п’ятнадцять хвилин («Але, — застеріг, — якщо не виявиться якихось непередбачених обставин чи ускладнень, що в принципі можливо. Вас хоч і обстежували на томографі, але й техніка не все може «побачити»), заспокоював, аби я не боявся. Я боявся. А втім, це не те слово, мене прямо тіпало.

Застеріг: відкладати операцію не можна, мало що може трапитись.

Він не високий, але й не низький, не товстий, але й не тонкий. Запам’яталися його очі — лагідні, спокійні, привітні, в сіточці дрібних зморщок і тому здається, що він весь час посміхається… Та он, здається, й він стоїть — не високий, але й не низький, не товстий, але й не тонкий, усміхнені очі в сіточці дрібних зморщок. Посміхається самими очима… Ху-ух, аж ніби трохи легше стало, наче знайомого зустрів…