Підняв руку і дрижучим голосом проговорив слова присяги. Всі пішли за ним.
— А тепер, щоб ви знали, що я не балакав на вітер, піду, винесу з хати що в ній ціннішого є і сховаю на замку, а хату власною рукою підпалю. Хай ворог знає, що ми не дбаємо про наше добро, що в нас на серці тільки одно — честь і слава наша. Оборонимо город, так побудуємо собі нові хати. ще кращі від отсих, а не оборонимо, так нам тоді вже нічого й не треба. Хай москаль не гадає собі, що, здобувши Батурин, поживиться нашим добром, кістки з попелища добуде, от що!
Не одно серце стиснулося з болю, почувши ті грізні слова. Як же так?
Червоного когута під власну стріху пускати? Хто бачив це? Іде зима, де притулитися з родиною? На замку для всіх місця не стане.
Не окривалися з тим.
Старий жалібний оком подивився кругом.
— Кажете, що по трупах ваших увійде ворог у город, а жалуєте своїх теплих стріх. Ось яке то тверде ваше слово. А я при своїм стою: підпалю свою стріху, щоб не тремтів за неї. Обороняймо валів, мурів і замку, а не оборонимо, так гиньмо.
— Як підпалимо Батурин, ворог скористає з тривоги і припустить штурм.
— Так що? Знатиме, що цей пожар значить. Підпалю. А ви як хочете собі.
Дехто противився. Казали, що ще час, що жаль нівечити надбання кількох поколінь.
— Вам час, а мені спішно, бо я боюсь ночі. Боюся, щоб знов які Носи не перейшли на другий бік.
— Не пустимо. З города і пес не вискочить.
— Замість дивитися, щоб ворог не ввійшов, ви сторожити будете, щоб не виходили свої. Гарна мені оборона твердині.
Він задумався, а потім грімким, рішучим голосом крикнув:
— Підпалю!
— Не смій того робити. Громада противиться такому грішному ділу. Не дамо!
Старий лавник ніби не слухав того. Повернувся до Чечеля, котрий мовчки слухав його мови.
— Що ти, полковнику, кажеш на це? Твоє слово — приказ. Ти наш командант. Рішай!
— Рішати? — Чечель задумався, потер чоло і шарпнув свій вус. — Я одної думки з тобою, батьку, — сказав. — Твоє добро, так ти й роби з ним що хочеш. Ніхто тебе спинять не посміє. Жертву приносиш — ще й яку! Жаль, що тільки один.
— Знайдеться більше таких, — відізвався найбагатіший з міщан. — Якщо гадаєте, що треба, так і балакати нема що. Ходім!
Оба з лавником вийшли. За ними посунуло ще кількох. Інші лишилися. Незвичайне рішення лавника заскочило їх неприготованими. Всяке собі гадали, а такого ні. Бо кому може прийти на гадку підпалювати свою власну хату?
Стояли, понуривши голови.
В городі шуміло. Бігали і кричали люди. Ревів товар, почуваючи щось злого. Лунали стріли, глухо відбиваючися від мурів, котрі давно не чули пальби. Вулицями переходили відділи сердюків, щоб вдержувати лад. Народ, виведений з рівноваги, легко гарячився і брався зводити всілякі порахунки. Досить було сказати на когось «зрадник», щоб виставити його на небезпеку побоїв, а то і смерті.
Замкова саля роз'яснювалася в міру того, як піднімалося сонце і вступалася мряка. Але громадка міщан все ще стояла в тьмі.
— Як же нам? — спитав хтось, повертаючись до сусідів.
— Як? Як другі, так і ми. Якщо треба палити — палім. Хай летить червоний когут.
— Хай летить червоний когут… — рішили і розійшлися.
ТАЙНИКАМИ
Мотря, осмотривши Зажарського, попросила його поснідати разом з нею та випити чарку, щоб усе лихе минуло.
— Мотре Василівна, Мотре Василівна! — бідкався московський посол. — Коли б ви знали, як мене кожда кісточка болить!
— Потерпім, добродію, за спасення роду людського і за славу Божу, мо Бог тієї жертви хоче від нас.
— Нащо вона Богові потрібна, тая жертва? Через глупоту людську терплю.
— Не ви один терпите, добродію. Може, терпіння душі від тілесних гірше болючі.
Зажарський глянув на гарну паню, пригадав собі трагедію її батька, погадав, скільки болю мусіло зазнати це добре жіноче серце, і його гнів на проклятих батуринських міщухів трохи ущух.
— Так воно, так, ласкава добродійко, великими терпіннями пробує нас Господь.
— Так тоді не збільшаймо їх, бо Господь велів прощати кривду, яку творить нам ближній.
Говорила, як проповідник, як пройнята божественними заповітами сестра-жалібниця. Її слова тим сильніше вражали, що виходили з уст незвичайної, прямо невиданої краси. Зажарський забував про світлійшого князя Меьшикова і про своє важке та несповнене як слід завдання і піддавався всеціло чарам тієї прегарної жінки. Коли б сказала йому: «Оставайсь біля мене. борони мене, гинь разом зі мною!» — остався б. Та Мотря того не жадала. Вона хотіла, щоб він не дуже чорно малював перед Меншиковим свою гостину в Батурині, щоб не повторяв усіх тих зневаг, які посипалися тут на його голову, а лиш переповів однодушне бажання цілого обложеного городу згинути, а президії добровільно не здати.
— Погано вони привітали мене, царського посла, але за гостиною у вас, ласкава добродійко, я забуду про них, а тямити буду про вас.
— Спасибі вам, не поминайте злом. А тепер підемо, бо вже недалеко полуднє. Вас, мабуть, там нетерпеливо чекають.
— З вами я і до пекла готовий. Ходім.
Подякував за гарну гостину і за те, що вирвала його з рук роззвіреної товпи.
— Ніби ангела небесного післав мені Господь. Коли б не ви, роздерли б мене на шматочки. Щира вам дяка, Мотре Василівна, а з дякою ще одно прохання. Яке?
Переконайте тутешніх людей, що їх упір безсильний. Князь Меншиков добуде Батурин. Це ж ясне. Пощо тоді даремних зусиль, пощо таких жертв? Краще впустити царське військо в город.
— Того обіцяти не можу
— Ні?
— Бо того я сама не бажаю. Зажарський видивився на неї.
— Коли б я бачила, що хочуть відчинити браму, положилася б на порозі, хай перше сторощать мене… Ходім!
— Ходім! — повторив глухо Зажарський. Взяла його за руку.
— Позвольте вам зав'язати очі. Не дуже то ввічливо, але конечно.
— Такі руки не жаль, щоб і світ зав'язали, — відповів. Вбрала його в козацьку шапку, накинула на плечі якусь бурку і повела в пивницю.
— Як дивно, — говорив, тримаючися її, — ведете мене Бог вість куди, можете замкнути на голодову смерть, а я йду, як послушна дитина.
— Бо вірите мені.
— Вірю, що нічого нечесного не зробите ви зі мною, Мотре Василівна.
— Як тую віру затратять люди, тоді їм і ніякого рятунку не буде. А до того воно йде.
— Гадаєте?
— Бачу. От і москалі про нічого другого й не думають, а тільки, як би нас підійти і винищити до останку.
— Не такий чорт страшний, як його малюють.
— Може, й страшніший. Невже ж і вас присилав світлійший без тієї задної гадки?
— Не знаю. Може. Як мені це знати? Я в добрій вірі йшов.
— Значиться, і вас підвели. Так тоді вважайте себе щасливим, що хоч потерпіли самі, та не стали причиною людського горя, куди ще більшого.
Зажарському зробилося соромно перед жінкою. Виправдувався і впевняв, що поганих намірів у нього не було.
Ішли. Прошибало їх гниле зимно підземельних мурів. Свічка в руках Мотрі кидала фантастичні тіні. Місцями доводилося схилятися, щоб головою не вдарити в склепіння.
— Вважайте, тут сходи, ще один, — так. А тепер повертайте вправо.
— Ведете мене, як на другий світ. Страшно. Добре, що тут так зимно, бо в мене жар.
— Пройде. Я добре осмотрила рани. Знаю це діло.
— Ви словами краще залічуєте біль, ніж лікар мастями. Мотря вдавала, що не чує.
— Говорю, щоб ви собі не кмітували ходу.
— Не турбуйтеся. Моя нога тут більше не постане. Хай собі здобувають Батурин — я на нього не піду. Скажу, що хорий.
— І добре. Менше одного ворога матимем.
— Я не ворог ваш, а приятель нині.
— Спасибі. Коли б тільки щирий, бо краще ворог, ніж нещирий приятель.
— Коли б я не був таким, то — подумайте, нас тут двоє, я мужчина і ви — жінка. Одним махом скинув би опаску з очей, і ви були б у моїй власті.
Мотря зжахнулася. Не подумала над тим.
— Того я не боюся, — відповіла рішуче.
— Ого!
— А так. Бо з того підземелля ви не вийшли б без мене отсих дверей не відчинить ніхто, що не знає тайного способу.
Зажарський усміхнувся.
— Я навіть не буду пробувати, хоч воно і дивно, бо, їй-Богу, варто й загинути, щоб на хвилину заволодіти такою, як ви. З мене говорить мужчина.
— Краще кажіть — звір.
— В кождій людині чаїться звірюка, в тім я впевнився нині, там, у замковій салі. Та ви не бійтеся, пані. Ведіть. Йду, як дитина.
— Так тоді схиліть голову, бо доходимо до виходу. Остання брама. А тепер доводиться лізти рачки. Так…
І вони опинилися поза замковими мурами, в глухім зарослім садку. Пройшли. Мотря відчинила ворітця, і вийшли на тиху, далеку вуличку поза містом. Тут їх обскочили вартові.
Мотря допильнувала, поки Зажарського пересадили через мур. Товпи тут не було, не було кому знущаться.
— Спасибі вам, Мотре Василівна, — кликав здолини Зажарський, — спасибі, що провели мене!
— Перекажіть світлійшому, що всі ми тут помремо, а президії не гадаємо здавати, — відповів йому згори дзвінкий жіночий голос, як жайворонків спів.
БАТУРИН ГОРИТЬ
Довго стояла Мотря на валах і дивилася, як Зажарський прямував до ріки, як повернув управо, дійшов до того місця, де ждали на його драгуни з конем, як сів на нього переїхав міст і загубився в густій товпі всілякого війська.
«Дивна річ. Балакаєш з чоловіком і ніби він справді чоловік. І чує, і розуміє, і навіть ніби нічого злого тобі не хоче. І, може, не один з тих там тисячів такий, як цей. А все-таки ідуть, щоб знищити тебе, забрати волю, розграбити добро, палити, мордувати. Приказ одного чоловіка переміняє тих людей у звірів. Тисячі, великі тисячі підчиняються волі одиниці… Одиниця думає за них, приказує, бажає- будує державу. В нас не те… І — в нас нема держави…
Поступила до лічниці. обійшла ранених і хорих, козаків і міщан, котрих було чимало, бо почався перестріл і все нові жертви приносили. — аж утомлена повернула на замок і зайшла до мами.
Любов Федорівна порядкувала своє добро й перебирала папери. Руки її дрижали, жмутки сивого волосся спадали на бліде, на цей раз не підмальоване обличчя. Це вже не була колишня Кочубеїха, горда і невгнута, це була друга жінка. Мотря глянула на неї, і в її серцю озвалася любов доньки до мами. Так. — це була її мати, бідна й терпляча, але куди ближча, ніж колишня, сильна й своєвільна.
Мовчки припала до її руки.
Любов Федорівна другою рукою пригорнула її до себе і погладила по голові.
— Доню. — ледве вимовила тихо.
Перший раз у життю почула це слово Мотря.
— Мамо. — відповіла, цілуючи руку. від котрої стільки кривди зазнала.
— Не гніваєшся на мене, мамо? — питалася.
— Бог мені свідком. Мотре, що ніякого гніву в серці не маю. Втратила я гордість, а здобула доньку.
— А я — маму. — доповіла Мотря.
Наслухували, як ревіли гармати. Московські кулі не влучали ще в замок. Горою перевалювалися, попадаючи в передмістя, з котрого люди вже давно перенеслися під крила замку, бо не почували себе досить безпечними.
— Стріляють москалі, — сказала Мотря.
— Стріляють, та не влучають. Може, Бог дасть, що великої шкоди не зроблять.
— Може…
Куля влучила в замковий мур, і замок задрижав, аж посуда на столі задзвеніла.
— Попали… Привикаймо, — сказала, зітхаючи, Любов Федорівна. — Після того, що мені велів Бог пережити, нічого не боюсь, готова я на все. І чого мені більше хотіти? Свій вік пережила. Багато гріху прийняла на себе. Хай Бог простить. Не одно спокутувала я, доню. Не одно. Бог тільки знає, що я перестрадала. Дивно, що з ума не зійшла. Як судили покійного Василя Леонтійовича, як карали його, я пальці собі гризла, волосся з голови виривала, аж задубіла з горя, як тая Лотова донька.
— Не потребуєте мені того казати, мамо.
— Аж одної ночі, коли я від ума відходила, покійна мати моя, а твоя бабка привиділася мені. Осінила мене хрестом святим і сказала: «Прощаються тобі гріхи твої, Любове, прощай їх ближнім своїм». І розгорнула переді мною псалом покаяння і казала читати його. З тої пори, якщо помста підступає до мене, говорю його, й легше робиться на серці. Живу, дожидаючи кінця. Може, він і недалекий. Може, вже тую кулю в дуло кладуть, котра покладе край мойому грішному життю.
— А може, кулі тієї ще й не відлили, мамо, — потішала її донька.
— Бог нам суддею, не люди. На суд Божий готовімся, Мотре. Не маю я надії, щоб Батурин витривав облогу. Бачиш, як москаль палить… Це щолиш початок. Ще не обстрілялися гармати. З кождим стрілом будуть краще попадати в ціль.
— Але і наші не дармують. Кенігзен славний артилерист. А так — дасть Бог, що й гетьман на відбій поспіє.
— Дав би це Бог. Ти знаєш, не любила я гетьмана, а тепер нікого собі так не бажаю, як його. Та чи прийде він? Може, й хоче, бо це його столиця, але чи може? Він же тепер не сам. Зв'язався з Карлом і нічого на свою руку робити не може.
— Прикро, що все ми від когось другого залежні.
— Залежні, бо не визволились від власних гріхів. Знаю це по собі. Я теж у тій гріховній неволі довгі роки жила. Все лиш себе бачила, а не других, про рідний край не дбала, хотіла, щоб на моїм стало, хоч би світ перевернувся догори дном. А це гріх, це великий гріх, Мотре. Таких грішників у нас дуже багато, і тому ми й помремо, мабуть, у неволі, бо Господь закаменілих грішників тяжко кара.
Знову дриґнули мури, двері відчинилися і зачинилися нараз, шибки у вікнах задзвеніли, замок ніби заскреготав з болю зубами.
— Бачиш, — влучають, — сказала Любов Федорівна, наслухуючи, чи не валиться мур. Але мури заспокоїлися, куля, мабуть, загрузла в камінню, не перебивши стіни. Любов Федорівна перехрестилася. — Ще не та, дякувати Богові, ще ми живі. Тут, Мотре, щонайважніші папери. Заховай їх. Ти краще знаєш замок і його таємні сховки, ніж я.
Мотря прийняла збиток і за пазуху уткнула.
— Та ще слухай і затям собі добре. В нашім саді, від головної дороги біля третьої стежки направо, від третьої липи кроків двадцять і три закопаний мій клад: золото й дороге каміння і дещо дзвінкого гроша. Якщо Господь покличе мене на свій суд, а тебе оставить живою, добудь його. Оздоби церквам і бідним роздай, по половині, а гроші поклади в гетьманський скарб. Скажи, це на потреби державні, нашої, Української держави. Завинила я перед нею багато, може, хоть малу частину того довгу сплачу. Совість не дає мені спокою. Не знаю, хто гетьманом буде, чи залишиться Іван Степанович, чи виберуть нового. Хто б не був, скажи, що Любов Федорівна вітає його й бажає йому всякого добра, щоб жив і регіментував Україні на славу.
— Що це ви, мамо? Відженіть чорні думки. Обом нам небезпека одна. Як згинемо, то згинемо обі.
— Я стара, мені все ближче до смерті, ніж тобі, тому й готуюся до неї. От, може, за хвилину побіжиш куди, до хорих, або на мури, може, й не побачу тебе, тому й говорю. Не забудь, доню, не забудь!
І мати обіймила доньку, пригорнула до грудей й зимні уста притулила до її гарячого обличчя. Цілувала. Довго, сердечне, за всі часи. Материнська любов, здержувана гордощами великої і багатої пані, впоминалася тепер, в цей тривожний мент, о свої потоптані права. Нараз вся мебель спалахнула червоною луною. В городі почувся шум, луск і крик. Мотря кинулася до вікна. Глянула й закрила його важкою занавісою.
— Побіжу, довідаюся, що там таке, не тривожтеся, мамо!
Побігла. Любов Федорівна осталася сама. «Певно, москалі здобули Батурин», — прийшло їй на гадку. Чекала, коли впадуть до неї і зарубають її, жінку покараного царем на смерть Василя Кочубея і матір Мотрі Чуйкевичевої, котрої муж пішов з гетьманом до шведів і котра залишилася в Батурині й обороняла його.
Здивувалася, бо Мотря не вернулася стривожена, не тягнула її кудись у підземелля, щоб перед ворогом спасатися утечею таємними хідниками, а спокійне посадила її на шкурятяній старосвітській канапі і просила не турбуватися.