— Винести її геть, до найдальших кімнат! Вартових приставити до дверей. Під вікнами також. Нікого не впускати, крім матері. Чекати дальшого розпорядку.
Мотрю винесли. Князь Меншиков приступив до вікна. Тарабанив пальцями по шибках і дивився в напрямі в'їздової брами. Там виростали палі один біля другого, і на них вилися в муках люди.
— Бунтарі! — вицідив Меншиков крізь зуби і повернувся на салю.
Скорін усе ще стояв.
— Чого тобі, ну, чого тобі, Петре Павловичу? Ти, мабуть, з глуздів збився. Пора отямитись. Причарувала тебе хахлачка? Офіцер, полковник! З потомствених дворян!
Скорін мовчав. Але уста його дрижали від множества слів, котрі тиснулися на них з глибин душі.
— Ти ще торчиш? — і Меншиков підступив до нього. Глянув і згірдливо всміхнувся.
Чув, що небезпека минула. Тепер лишалося підскочити, замахнутися і грімким поличником покінчити цей дивний інцидент. Але княжа рука не підіймалася на цей божеський архітвір. Заложив руки в кишені й пустився кругом стола.
— Господа офіцери, — казав, — так бути не може. Я знаю, що війна роздратовує чоловіка до краю. Але на те ми офіцери, щоб панувати над собою. Хто хоче побіджувати других, мусить в першу чергу побідити себе. Жадаємо дисципліни від салдатів, а самі її не вміємо тримати, чого доказом нинішнє поведення Петра Павловича. Чоловік здоровий і при повному умі чогось такого ніяк зробити не може!..
— Князю! — пробував йому перебити Скорін, але князь обернувся наглим зворотом, став біля стола, ліву руку опер на нім, а праву випрямив в напрямі дверей.
— Проч мені з очей! — гукнув, аж усі, що були в салі, присіли і зі страху дух в собі заперли.
Розуміли, що це рішаюча хвилина. Дві вдачі, два світи стиралися з собою. За одним була правда, а за другим — сила. Один боровся за право людини, другий — за право поневолювати її… Котрий з них побідить?
Скорін випрямився, як струна, кинув, собою вперед, зробив два кроки в напрямі стола і став.
— Князю! Так дальше не можна. Доволі того, доволі!
— Проч! — повторив князь, показуючи дальше на двері.
Скорін глянув на князя поглядом, повним жагучої погорди, повернувся і — вийшов.
Ніхто не дивився за ним. Всіх очі прилипли до блискучої рід брильянтових перстенів руки світлійшого. Тая рука в міру того як Скорін наближався до дверей, опускалася все нижче. А коли двері замкнулися за Скоріним, упала на стіл.
Князь Меншиков відітхнув свобідніше.
Побіда була за ним.
Сів і почав щось писати на листах грубого, зеленавого паперу гусячим пером, карлючками, котрі придумав для власного вжитку.
В салі було так тихо, що чути було стони колесованих на подвір'ю людей і рев насаджуваних на палі сердюків.
Нараз усі підскочили на своїх місцях. Князь також. Його перо, як леміш, що вихопиться з руки ратая, заскребло на папері, лишаючи за собою чорну борозну й кілька цяток, мов кілька грудок викиненої з борозни землі.
Хтось стрілив. І то недалеко. В перший мент здавалося, що в салі.
Вбіг драгун.
— Ваша світлосте, позвольте доложити вам, що його високородіє, господин полковник Петро Павлович Скорін зводили наложити на себе руку!
Князь Меншиков устромив у чорнильцю перо і відсунув від себе папери.
— Петро Павлович Скорін?
_ Так, ваша світлосте. Полковник Скорін застрілився.
— Де?
— Отут, перед сходами. Ще живий. Але куля пройшла крізь лоб.
— Лікар є?
— Покликали.
— Так, харашо. Можеш відійти.
Князь Меншиков подався на спинку фотелю і закрив долонями очі. Обчисляв усі плюси й мінуси того так несподіваного інциденту.
Скорін пустив собі кулю в лоб. Сам, з власної і непримушеної волі. Це факт. А все інше — неважно. Скоріна любив цар. Одного любимця, значиться, менше. Це важно. Міг згинути в бою, згинув з власної руки. Хай з Богом спочиває.
Рахунок, значиться, не найгірший.
І Меншиков глянув кругом стола.
Офіцери сиділи, як і перше. Сонний майор, не виносячи мовчання, борикався зі сном. Кліпав своїми вузькими очима. Той, котрого копнув сердюк, вже не жовк і не зеленів, але все ще тримався за черево руками. Горілка з перцем розігрівала його. В деяких очах помітне було здивовання. Сенсація.
Єсть нова тема до «коришпонденції».
Але щирого жалю не виявляв ніхто. Покійний Скорін був вояк хоробрий і товариш чесний, та — дивак. З ніким він близько не зійшовся, ходив, як не від світа того. Почувався чужим серед своїх. Може, так і краще, як він зробив. З таким чоловіком годі себе почувати безпечним. Ніколи не збагнем, що він гадає і що може зробити. Що для всіх біле, це для нього чорне. Хай з Богом спочиває.
— Панів офіцерів, — почав князь Меншиков, — беру на свідків, що я покійного Петра Павловича не довів до того, що він з собою зробив. Не повинен я в смерті його.
Офіцери піднялись зі своїх місць.
— Яз ним поступив лагідніше, ніж наші військові приписи велять.
Всі притакнули, а сонний майор додав:
— Покійний Петро Павлович не віднині шукав собі смерті. У боях ліз де найгірша біда.
— За це ми й пошануємо його як хороброго офіцера непобідимої армії його величества царя, — заявив Меншиков, але пригадав собі нараз, що, може, Скорін ще й не вмре, бо не від кождої кулі люди вмирають. Він плеснув у долоні.
— Принести Петра Павловича тут!
Принесли трупа й поклали серед покою. Обступили його кругом і дивилися без спочуття. На війні труп — це явище звичайне. Лікар стояв оподалік.
— Врятувати не міг? — спитався його князь.
— Ніяк не міг, ваша світлосте. Куля застряла в мізку, увійшла правим виском.
Несміливо підійшов і пояснював, що спричинило смерть. Внутрішній розлив крові, тут безсильна всяка поміч лікарська.
Світлійший приклонив коліна, перехрестився й прошепотів молитву. Всі пішли його прикладом, навіть лікар, хоч про нього казали, що він лютер і в Бога не вірить.
— Такий красунь і так опоганив себе, — сказав князь, встаючи та стріпуючи порох зі своїх колін. — Свиня, іменно свиня! Бога в серці не мав. Як можна таке безобразіє з собою робити! Ось до чого, милостиві господа, доводить філософія. Іменно філософія. Не роздумуй над життям, а лиш жий, та ще коли тобі літ мало що понад тридцять і коли носиш офіцерський мундир. Для офіцера потрібна шабля, а не книжка, послух і карність — це для нього закон. Накрить його! — Хтось накинув на покійника плащ, бо світлійшому здавалося, що Петро Павлович підносить ліву повіку і дивиться на нього… Шкода таких очей. Другого такого офіцера в цілій армії нема. Щоб цар не затужив за ним. Може, ще раз схоче глянути на нього. — Залишити його до завтрашньої днини тут. А завтра вранці поховати з почестями серед саду! — Світлійший надумувався хвилину. Потім кивнув на лікаря. Відійшли набік і балакали пошепки. — Як гадаєш, не можна б забальзамувати того тіла?
— Важко, ваша світлосте, не берусь. Матеріалів нема, і діла того ніколи я не робив, не вмію.
— А що ж ти вмієш? Живих краяти? Не дивуюся, що вас люди не люблять.
Фізікус здвигнув раменами.
— Багато ми маємо ворогів на цім світі.
— А на другім ще більше, — додав світлійший. А по хвилині: — Але голову Петра Павловича можеш вложити в спірітус?
— Це я можу зробити.
— Так вложи. Може, цар схоче колись подивитися на неї, а може, примістить у своїй куншткамері — отже! Лиш відтинай так, щоб ніхто не бачив. Люди суєвірні, дурні — розумієш?
Лікар притакнув, поклонився і подався назад.
— Господа! — звернувся світлійший до своїх офіцерів. — Нам тут більше нічого робить. Поїдемо в город!
Поправив шаблю і ордени, вбрав капелюх, йому подали царськими соболями підбитий плащ і відчинили двері.
ТАЇНСТВО
Під окопом гуртом ордонансів розмовою скорочував нудьгу дожидання.
Салдати водили старшинських коней по боковій алеї.
Коні задирали голови, витягали шиї й іржали. Вітер грався листками, розносив згар.
Клапті чорної сажі падали на коней і на людей. Коні порскали, люди чхали. «Здоров!»
Годі було вгадати, чи це вечір, чи ранок, осінь, чи зима яка, чи томлячий сон.
Брудно, гнітючо, тьмаво.
— Фу, чорт! Який поганий день! — сказав світлійший, ступаючи по сходах.
Гадав, що дихне свіжим воздухом, а тут дими.
— Ще не вгасили? Доволі того фаєрверку! Післав у город ордонансів і казав гасити пожежу. На стежці, недалеко сходів, ступив у калюжу крові. (Червоніла на білім снігу. Видно, що люди оминали її). Кілька крапель бризнуло на білі штани світлійшого… Кров Петра Павловича.
— Свиня!.. Чом не запрятали?
Набрав у пригорщу снігу й витирав пляму. Але кров не сходила. Тільки розмазав її.
Пригадав собі народне повір'я. Крові, котра про вбийника свідчить, не змиєш…
Дурне! Якби це правда, то не один ходив би червоний від ніг до голови. Перший цар…
Світлійшому підвели коня.
Вичищений, білий, без червоних панчіх.
Світлійший поплескав його по шиї. Але кінь відвернувся від нього.
— Чого ж ти відвертаєшся від мене, дурню! — і притулив своє лице до гарної голови звіряти. Чув, як кінь дрижав, аж постогнував. Жилки надувалися, ноги тремтіли. Кінь то дивився перед браму, де торчали людьми оздоблені палі, то озирався позад себе, де на подвір'ю мучили «бунтарів». Припікали, колесували, здирали скіру.
— Чого дрижиш, ну, чого дрижиш, дурнику? Тобі не зроблять нічого. Не дам. — І світлійший поцілував коня у білий лискучий лоб.
— Іди з ним у бокову алею! — приказував салдатові. — В сад. Бачиш, звірина полошиться, нервується. А ти чіпиш тут не знать чого. Не бачив, як саджають на паль?
Салдат узяв коня за поводи і повернув ним у сад.
— Не шарпай трензлею, вважно провадь, скотіна!
За світлійшим півколесом стояли офіцери.
— Підемо, панове, до Мішки, — сказав князь і усміхнувся, ніби провадив їх туди, де грають серби, танцюють циганки, а карли творять непристойні жарти.
Мішка подвизався. Докладав усіх зусиль, щоб показати себе справжнім мистцем.
— Молодець Мішка! — гукав на нього світлійший.
— Рад послужити вашому величеству, — відповів катюга.
— Дурний ти, Мішка, я не величество, я тільки світлійший, — поправив його князь.
— Як звав, так звав, коби що дав, — не засміявся, а ніби заіржав Мішка.
Меншиков добув з кармана таляра й кинув йому.
— Славний малий, та розуму в нього, як у здохлого теляти. Підемо.
Увійшли у велику гетьманську маштарку, бо повози поїхали з гетьманом, а ті, що залишилися, відставлено до московського обозу. В куті дрімали ще які дві старосвітські брички, спадок по Самойловичу. В них спали мертвецьки п'яні салдати.
Загалом тверезих тут не було. Мученики — п'яні від болю, мучителі — від горілки. Мішка не жалував її — ради «усерднішого дійствія».
Вже сам воздух п'янив. Слабших офіцерів млоїло, їм робилося недобре.
— Нагидив, скотина! — сердився на них світлійший. — Пашол вон! Ще, чого доброго, облюєш мені каптан.
Щасливі, що таким дешевим способом увільнилися від дальшого обов'язку бути свідками «таїнства», вибігали надвір.
— Бачить, скотина, що віддасть учорашній обід, і чекає. Офіцієри! Вам треба було бачити, як цар усмирював стрільців. А то їх млоїть, як хахлам добираються до шкури.
Світлійший дійсно сердився, дивлячись на тую м'ягкосердність. Він привик до страшного «Преображенського уставу», куди не раз заходив з царем, подивляючи його невичерпані концепції в вигадуванню щораз нових способів мучення людей.
Меншиков завидував цареві це тільки його царського вінця, але й тої велетенської сили, того «твердого характеру», котрому ніщо й ніколи не могло устоятися. Він хотів наслідувати царя, щоб стати гідним його співробітником. На кару батуринців дивився як на завдання великої ваги. Скинувши рукавицю з правої руки, брав розпалену шину і водив нею по голій спині прикріпленого до лавки старця, приговорюючи:
— Отак його, сукина сина, полегеньки та помаленьки, щоб руку нашу почув. Тверда московська рука, що, хахли питльовані, га?
Тіло шипіло, надувалося, шкварилося, як на сковороді м'ясо, і по маштарці розходилася противна м'ясна вонь.
— Чого ревеш? — гукав світлійший. — Ну, чого ревеш? Не хотів роззявити рота на суді, так і тепер мовчи.
Жертва не видержувала муки. Благала милосердя і пощади, обіцяла сказати все, що знає. Її відчіпали від лави, обливали водою і заставляли зізнавати. Та з зізнань нічого не виходило. Одні якісь нерозгадані фантасмагорії.
Виносили трупа з маштарки, щоб не заважав.
— Духом вони кріпкі, черкаси то, але тілом наш чоловік сильніший, — говорив князь.
— У наших більше вправи, — завважував сонний майор. Він щолиш тут продрухався, мабуть, тому, що бачив діло, а не слова.
— Так, — притакнув світлійший, — нашуих б'ють, а козаки, ніби шляхтичі польські, походжають собі безпечно, мов які графи. Але заждіть! Провчимо ми і вас. Буде одна держава, один цар і один кнут, — незалежники!
Меншиков сердився на привілеї хахлів. Що ж то, вони з іншої глини, як москалі?
— Натягай кріпко! — кричав на тих, що поміж двома лавами розтягали якогось здорового й кріпкого сердюка.
— Це не баба на постелі лежить, а хлоп, як дуб, його хоч волами розривай. Таак!
Кості хрустіли й вихоплювалися зі вставів. Сердюк, зціпивши зуби, глухо стогнав.
Світлійший допитувався його, де гетьманські клейноди.
Мученик, замість відповіді, тільки страшно глянув на своїх катів.
— О, того лиш пусти, — шипів князь, — так він скочить тобі до очей, як тигр. Уговкаємо ми вас, бунтівники, заговірники, ізмєнніки!
Меншиков підступив туди, де кнутами били. Він любив пописуватися своєю силою. Щоб не гадали люди, що малий, так слабий. Подивіться. Вихопив кнут з рук салдата, плюнув у жмені й замахнувся. Удар був настільки сильний, що кров приснула з тіла просто світлійшому в очі.
— От так його! — похвалив сам себе і казав подати води, — промити лице. Наставив долоні, один з офіцерів лив воду з гарно поливаного, полтавського збанка, а світлійший долоні підносив до лиця, розмазуючи кров по цілій голові. Довго не міг її обмити, нарікаючи на тонку козацьку скіру. — В наглого чоловіка вона, як підошва, груба. Взагалі, ми грубошкурий народ, а в них шкура тонка, жіноча. Лиш доторкнися — і сикне, як фонтан.
— Погодітє, задам я вам пам'ятку, до нових вєніков не забудєтє! — повторив улюблену погрозу царя. — Чого не дописав Мазела в коришпонденції з Карлом, це я вам напишу на спинах. Мого письма ніякою водою не змиєш. Меншиков краще травив, коли виговорився гаразд. Услужний офіцер, той, котрого сердюк штовхнув був у черево, побачивши, що його світлість миється, а нема в що втертися, забув про біль, побіг у палату й приніс гарно вишиваний рушник.
— Спасибі тобі, — дякував світлійший, втираючи свіжовмите лице. — От до того вони мистці, черкаси ті. Скрізь люблять оздобу і розуміються на кунштах. Сховай цей рушник, пригодиться. Лиш не вкради, бо всі ви природжені злодії — вори. «Боліє клонітеся к лакомству і карману, нежелі к службє», — повторяв Петрові слова, а нахилившися, шепнув: — Та не за те злодія били, що вкрав, а що дався зловити.
Оба розсміялися сердечно.
Людей карали дальше.
Ціла величезна маштарня перемінилася в один великий біль, в один страшливий стон, в одно благання смерті. Тут вона являлася одинокою надією, останнім схоронищем перед жахливими муками катів. Світлійший ходив від жертви, і оком знавця приглядавсь до операцій. Любив совісно повнити свою службу і хотів мати чисту совість перед царем. Не можна сказати, щоб не любив тієї роботи. Вона йому давала більше емоцій, ніж театр або концерт, била на нерви, загострювала апетит. Світлійший більше їв і краще травив, надавившися на муки людські. Краще смакувало йому його власне безпечне життя.
«Безпечне? — і він задумався. — Невже ж може хто бути безпечним у Росії, поки тут царює Петро?»