— А все ж таки, брат, страшно.
— Чого?
— Людей ми порізали, не поросят.
— Звірі звірів гризуть, а люди людей. Не будь війни, то намножилося б тільки народу, що й плюнути не було б де. Та ще черкасів. Дуже то плідний народ — ті черкаси.
— Плідна земля, так і народ плідний. Вся сила від землі. Коли б ми не знищили Батурина, то він за декілька літ виріс би, як Москва.
— Може б, і на Москву пішов.
— Може б, і пішов. А не ходили козаки на турків?
— І наших вони побивали. Згадати Конотопи. Мій батько під Конотопом упав.
— Там наших вигинуло багато.
— Отож-то, брат. Знає батюшка цар, що робить.
— Знає.
Вітер ухопив якийсь сніпок і крутив ним. Сніпок підскакував, як живий.
— Чорт весілля справляє.
— Багато нині радості між чортами.
— Людям горе, а чортам радість.
— Не згадуй чортів серед ночі!
Хрестилися тричі й відрікалися сатани і всіх діл його.
— Чуєш?
— Що?
— Наче хтось стогне.
— Пустяки… Це так. Після кождої різні причувається чоловікові, ніби хтось стогне і плаче. Поналазить того в уши і не дає спокою.
— Ні, таки стогне. Піду подивитися що.
— Іди. Постою сам. І так нічого бояться. В Батурині самі мерці.
За хвилину той, другий, вернувся.
— І що?
— Козак якийсь не міг умерти. Не дорізали добре. Просив добити.
— І ти добив?
— Ще б мені. Маю досить на совісті того гріха. Я йому свій штик. Проколовся.
— Страшно, брат!
— Чого?
— Стільки кровопроливства ми нині учинили.
— Ми? Робимо те, що нам приказує цар. Присунулися до себе й шепотом розмовляли дальше.
— Цар? А може, це не цар, лиш антихрист?
— Може… А нам не один чорт.
— Певно, що не один. За антихриста Бог каратиме.
— Як антихрист побідить, тоді він буде Бог.
— А як ні?
— Дурний! Малчать і не розгаварівать. Що таке ми? І салдат сплюнув.
— От бачиш, що наш брат: тьфу!.. Я перше боявся теж. Хотів утікати в ліси, душу спасать. Кажуть, по наших лісах чимало таких, що перед антихристом тікають. Але гадаю собі: пощо? Душа від Бога, хай Бог турбується нею. Що я тут мудрого своїм дурним розумом придумаю? Або Бог сильний, а тоді треба слухати його. Ми тільки люди.
— Люди! — і другий злобно засміявся. — Люди! Христос приказував любити ближнього, прощати.
— Або я знаю, що приказував Христос. Попи знають, а попи за царем.
— Не всі.
— Правда, що не всі. Але ж попи благословлять нас хрестом святим, випроводжаючи в похід. Чорт їх знає, де правда. Краще не думати над тим, бо збожеволієш.
— Кажуть, у Батурині було нині багато божевільних, особливо жінок.
— В жінок розум слабший. Не витримували довго. Я сам бачив таку, що подавала себе за святу Катерину.
— Одна казала, що вона ангелиця з неба. Підскакувала, руки розгортала, як крила, ніби до неба летіла, і — не могла. Багато сміху було, поки ми її не вбили.
— Гарна?
— В Батурині багато гарних жінок. Аж жаль. Я на таку дівчину попав, кажу тобі, та таку гарну, що хоч пальці цілуй.
— І?
Салдат тільки рукою махнув.
— Хотів з нею отак-о погратися трохи, розумієш, а вона як не лусне мене в пику, аж мені зуби захиталися. Красуня!
— І — що? Що? — допитувався товариш. Йому хотілося почути щось веселого, живого.
— Вбив я її. А тепер жалую, бо вже на таку гарну не попаду. Але не міг поздержати злості. І таки заболіло.
Сильно вдарила.
Присунулися ще ближче. Шептали собі до уха.
— Знаєш, брат, у нашім баталіоні є такий, що живих жінок не любить.
— Ні?
— Навіть не дивиться на них.
— А як?
— До вмерлих охоту має.
— До вмерлих? — і той, другий, сплюнув. — Того я навіть слухати не люблю. Живі з живими, а вмерле другий світ. Нам до них не торкатися.
— Грішно.
Замовкли й дивилися перед себе у пітьму, ніби хотіли розв'язати нічну загадку, що таке вмерлі і що другий світ. Нараз ліктями один другого торкнув.
— Бачиш?
— Що?
— Ніби хтось ходить.
— Де?
— По кладбищу. Бачиш?
Другий притакнув.
— Ніби ходить… Вмерлець!..
Перехрестилися і мовили молитву.
— Говорять, душа дев'ять днів не покидає того місця, де жило її тіло. Звичайно на вінику сідає і торчить.
— Я чотирнадцятого дня душу на вікні бачив. Притулилася до шибки, така біла-біла, й дивилася так сумно на світ.
— Бідна душа, жаль їй відходити від нас. Все-таки привикаєш. До всього чоловік привикає.
— І не тільки те. Що на цім світі — кождий знає з нас, а що на другім — не знає ніхто.
— На другім краще.
— Для праведних, а для грішників пекло.
— Підемо, брат, до пекла.
— Га, що ж, як треба, то підемо.
— А тії тут до неба помандрують. Вони вже спокутували всі свої гріхи.
— Подякують нам.
— Говори. Все-таки, брат, позбавили ми їх життя. Бачиш, снуються ще по кладбищу.
— Сновигають… Говорять, після битви душі погибших у бою дальше з собою б'ються. Як задивитися на хмари, то видно.
— Чого не побачиш на хмарах. На хмарах і кораблі пливуть, і палаци знімаються, і люди товпищами снуються. Багато цікавого на світі.
З острахом дивилися на недалеке кладбище, по котрім щось снувалося. Попідносили комніри, повсували руки в рукави і мовчали.
На кладбищу з одної гробниці виліз дід. Його ранили були, пролежав поміж трупами до ночі, а як скінчилася різня, хильцем, то повзучи, як вуж, доліз до кладбища. Всунувся у гробницю, котру відчинили салдати, ограблюючи домовини, і там пересидів до півночі. Темно, вітер снігом і попелами мете, салдати сплять, кого горілка приспала, а хто втомився, «працюючи» надміру, і дід зважився вилізти зі свойого сховку. Розглядався кругом.
— Різуни окаянні! Такого гріха натворили. Не пощадили ні жінок, ні дітей. Бог би їх побив!
Припадав до тіл, мацав рукою, чи теплі, ухо прикладав до грудей, чи не почує удару живого серця. Морозом смерті проймало його. Дід не боявся трупів. Прожив більше ніж сотню літ. За молодих літ не в одній пригоді бував. Раз у битві цілий його курінь поляг. Він один остався. З-поза трупів, як з-поза валу, на ворогів стріляв. Не раз онукам розказував тую пригоду. Оповіданням своїм викликував не страх, а завзяття. Треба, щоб хтось живим у Батурині остався і внукам розказав, як його руйнували. Треба, щоб смерть не затулила правді уста. Шукав живих.
Як же втішився, натрапивши на якогось недобитого козака. Осмотрив рану, заволік його до гробниці і примістив.
— Не стогни, щоб ворог не почув. Вони ранком покинуть наш Батурин, вовкам і крукам пишуть його на жир. А ми, сину, на злість їм житимемо. Зробимо тут лад. Позапрятуємо покійників, поживемо ще. Життя навіть від царів сильніше.
Якогось хлопця на плечах приніс, бо цей сил не мав іти.
І теж примістив його поза домовинами в могилі. Молодицю якусь привів.
— Не плач, доню, не плач. Досить тут сліз пролилося. Який із них хосен? Хосен може бути лиш з діла. Діло робитимемо.
Вірив, що Батурин не пропав. Чорт зерно пшениці знайшов. В землю його загріб і ратицею притоптав, щоб не зродило. А зерно щолиш у землі скільчилося, виросло й видало стократний плід.
Дід вірив, що і з Батурином так само буде. Не пропаде він, о, не пропаде!
Останеться. Хоч би лиш він один — дід. Розкаже живим, що протерпіли покійні. Живі хай живе гадають.
Правди і волі не заховаєш у землю і не притопчеш своїм чортячим копитом, ратицею антихристовою.
Поживемо ще. То лише тим, що вмирали, здавалося, немов скінчився світ. Дід вірить у його безконечність, вірить, що Укоаїна не вмре. Скільки її не грабували вороги. Хто на Вкраїну прийшов, цей і ворог. А вона оживала, обновлювалася і процвітала новою красою. Невмируща вона.
— Одно страшне, — говорив до себе дід, — що робучий народ дивиться на світ не своїми очима. Дивиться і не бачить, де ворог, а де свій. Суєтиться. Після кождої пригоди вину на провідників спихає. Вони завинили його нещастю.
Дід зжахнувся. Пригадав собі, як народ вождів своїх ворогам видавав.
— Хай ваша голова за нас іде.
От що боліло діда. Він сам був не з панів, але з «подлих», як москалі казали. То поживши чимало й роздивившися в світі, побачив, де світло, а де тінь. Батька Хмельницького часи пам'ятав. І його двічі хотіли видавати. Та він не з таких був. І поміж козацтвом мав чимало вірних собі, що скорше дали б себе покраяти на шматки, ніж видали б свойого вожда.
Втомившися важкою працею, дід присів на камені біля гробу й думками сто літ життя свойого пробігав.
Який довжезний шлях і скільки на ньому горя!
А все із-за тієї суєтливості. Не вміємо ми однодушне постояти за свою правду.
Батурин стояв…
Дід кляк і молився довго-довго.
— Господи Боже, життя і радості подателю, судіє справедливий і безкорисний, прийми жертву отсю велику, найбільшу з дотеперішніх, за прощення наших гріхів. Не досвідчай нас карами новими, жорстокими, не посилай на нас ворогів невблаганних, дай нам бути хазяїнами повновласними у своїй власній хаті. Дай нам. Боже, добитися волі, щоб славилося твоє ім'я святе, щоб ми не проклинали, а благословили тебе своїми вольними устами.
І молився дід, щоб Господь не велів йому вмирати з прокльоном на устах, лиш позволив з надією в душі відійти з цього світу. Він чесно прожив на ньому сотню літ, не жалував трудів, не жахався ні ран, ані мук, витривало боровся за волю і за славу. Не доведи, Господи, щоб після того, що сталося з Батурином, народ показав себе негідним найвищого добра, своєї славної держави. Не доведи, щоб він у засліпленню, мов у сліпоті, тривав, не розбираючись, де вороги, а де приятелі його, щоб він зраджував провідників своїх. Був би це гріх важкіший від усіх гріхів наших, за який прийшлося б нам покутувати довго, може, століттями цілими. «Господи! Жизні і блага подателю, не опускай нас».
Московські караули понасували комніри на вуха, повпихали змерзлі руки в рукави, з острахом спозирали на цвинтар.
— Страшно, брат!
— Страшно…
ГАРМАТИ
Біля кождої гармати два щонайсильніші драгуни, як кати. В кождого в руках молоти двопудові. Диво, як їх чоловік може двигнути.
Підносять, жили їм набігають, як посторонки, обличчя наливаються кров'ю… у-ух!
Молоти, як удари грому, в дула гармат валять, гармати здригаються і дзвонять, як на соборах щонайбільші дзвони. Ще голосніше, гучніше, тривожніше.
Ніби рятунку благають. Ніхто на рятунок не йде. Хоробрий гарматний осаул Кенігзен, побачивши, що Батурин пропав, даром дожидався, коли разом із замком полетить до неба. Догадався, що Мотрі не повелось свого сповнити, й хотів сам собі зробити кінець. Не довелось. До його приставили сторожу, старому хірургові батогами грозили, що недобре стеріг. А раннім ранком посадили обох у волоську під будою брику і виправили за Сейм. Кенігзен з обозом московським поїде до царя. Йому, Чечелеві (як зловлять) і другим визначним старшинам зроблять окремий парад. Царський суд, по царським приписам муки та й окрема смерть.
Пушкарі здебільшого погибли, бо не хотіли здати своїх гармат. Тих, що живими в московські руки попали, ще перед виїздом з города покарають. Вони збиті в гурт, зв'язані по рукам і по ногам, що шевельнутися годі, біля муру на свій кінець чекають. Догадуються, яку нагорода за їхню хоробрість придумував для них князь. Чекають.
А драгуни гармати розбивають, важкі, котрі з місця рушити годі, щонайбільші. За кождим ударом сипляться рештки мурів, охає земля, ворони зриваються з трупів і з криком якнайдальше від того місця летять… «Ух-ух-у-ух!»
І за кождим ударом відлітають з гармат мистецькі, гарно вироблені оздоби, з арматурами, з надписами, з роками, коли їх відлито. Деякі ще з Богданових часів, інші гетьман Мазепа придбав, не жалуючи великих грошей. Всім їм тепер кінець. Батурин треба безборонним лишити навіки-віків.
Череп'я з дул, особливо гарно повироблювані голови, князь Меншиков з собою забере. Менші гармати поїдуть перед ним, як полонені, як свідки його великої побіди.
Прощайтеся з містом своїм, з місцями, на котрих так довго стояли. Заревіть ще раз, чи не забули ревіти, чи вас Кенігзен не загвоздив. А щоб ви пороху й куль не збавляли даром — підіждіть.
І до кождого дула прив'язують одного з гармашів. Руки до дула, ноги до коліс, студене гирло доторкається теплих плечей.
— Пали!
Гармата підстрибує, реве, випльовує з довгого горла ядро і разом із ним плює шматками порозриваного людського тіла. Прощаються з Батурином гармати.
Підкочують під них колісниці, впрягають по дві-три пари коней, не скорих, а кріпких, і гармати найближчою дорогою з города виїжджають.
Та дорога хоч не прометена, а виїжджена гаразд. Чимало трупів переїхали на ній. Кості поторощили, а тіло перемісили зі снігом, з попелом, з жужелицею, із заморозею земною в нерозгаданої краски болото.
Переїжджають гармати, фальконети і гаківниці, за ними вже не коні, а люди на низьких, залізом кутих візках вивозять усяких розмірів моздірі. За гарматами останки муніції з Батурина вивозять в ящиках і в бочках скірами, пологнами й кожухами понакриваних, щоб порох не замок, бо сніг політає мокрий і легко топлквний.
А за муніцією тягнуться вози. навантажені шаблями, рушницями, самопалами, аркебузами й торунськими мушкетами, булавами до розбивання шоломів і молотами до розвалювання панцирів, вони навантажені бердишами і списами дев'ятьліктевими, вози повні усякої збруї з ріжних фабрик і з ріжних часів, котрої чимало призбиралося в городі і в гетьманських складах. Усе, що з димом не пішло, що не змарнувалося в бою і чого салдати не розікрали, як круки, вивозив з Батурина князь.
Їхали на возах цілі гори кожухів, свиток, контушів, делій, гунь, байбараків, усякого мужеського, жіночого й діточого вбрання, а за ними, як зі снопами, торохтіли вози з біллям, шнурами кріпко поперев'язувані й рублями згори попридавлювані, щоб не губилося те добро по дорозі. А на дальших возах, телігах, мажах тисячі пар чобіт, юхтових, грубо кутих і сап'янців жовтих та червоних без підківок, бо їх здебільшого салдати, збираючи цей крам на купи, до своїх кишень поховали, черевдки з тонкими підошвами оксамитні й мешти шовкові, а далі всілякі пояси, хустки, скатерки, занавіси, звої полотна й постави сукна, стільки того, що можна б кілька ярмарків великих заповнити, можна б одягнути і прибрати кілька міст, хоч би й на яке велике свято. І меблів, і посуди не залишив князь. Усе, що могло пригодитися, що мало яку-небудь вартість, забирав світлійший із собою. Його в Батурині не треба. Батуринцям уже нічого не треба, їх трупи лежать голі, обдерті, німі. Не треба крукам добиратися до тіла. Вовки не потребують роздирати чобіт. Легше пообжирають тіло аж до костей. Коли б був час, світлійший казав би розкопати город, бо, мабуть, не одно в землю позакопували міщани. Та йому спішно. І так забарився довго. Щоб не сердився цар.
Що кращого й ціннішого — перські коври й турецькі макати, срібну посуду й соболеві шуби світлійший велів зібрати на окремих, шкіряними будами понакриваних возах. Вони під сильною ескортою їдуть. А посередині скрині з гетьманськими скарбами. Їх добре треба мати на оці, бо салдати, а навіть офіцери «боліє клоняться к лакомству і карману, нежелі к службє». Не треба доводити їх до гріха.
А на останніх возах поміж чурами та конюхами, поміж усяким «подлим» стаєнним та кухонним народом сидять жінки, дівчата й молодиці. Хто їх там нині розбере. Це здебільшого ті, що по шинках і по гостинних дворах служили, нетутешні, квітки, вітрами з чужих піль занесені. Гасили вони не тільки жагу горла, але й сердечну спрагу своїх гостей, і як уміли приговорювати до них колись, так і тепер договорилися до того, що їх пощадили. Нехай там, пригодяться. Це нешкідливий народ. І їхав цей нешкідливий народ на нові непередбачені пригоди, на нові дикі забави, в нових, чужих панів. Понасували собі хустки на очі, бо соромилися тих трупів, що з німим докором, скляними очима дивилися на них.