— Не жаль, а правда.
— Може, й правда, але така, як тобі здається.
— А тобі — ні, бо ти за старшинами руку тягнеш, гадаєш, сотником тебе зроблять, — по смерті, — додав глумливо.
— Того я собі не бажаю і ані чинів, ні маєтностей не хочу, бо й того, що в мене є, для мене і для жінки досить.
— Досить, та від прибутку голова не болить.
— Як кого. Та не мене. Я за правду стою. А на мою гадку, правда ані по нашому боці, ані по їх, лиш посередині.
— Себто як?
— А так, що є і гідні старшини, і негідні, як і поміж нами буває. Що Ніс погано зробив, що нічого гіршого і зробити не можна, того я не перечу.
— Бо не можеш.
— І не хочу. Я б його, як бішену собаку, колом забив, коли б він мені під руку попався. Але невже ж цей Ніс тільки простих людей ворогам на поталу віддав? Невже ж у Батурині не погибли також наші старшини, їх жінки й діти? І кілько! А кілько їх ще на муки піде, хай Бог ті муки за наше спасення прийме, — і він перехрестився.
Перехрестилися і зітхнули всі.
— То правда, — відповів розсерджений сусід. — Але гетьман теж недобре зробив. Перейшов, а нас оставив на ласку й неласку судьби — робіть собі що хочете.
— Того він ніяк не гадав. Як ішов до шведів, так це тому, щоб скорше з ними до нас вернутися й захищати нас перед москалями, а що трапиться такий подлий зрадник, як Ніс, того він предвидіти не міг, як ані ти, ані я нічого такого не предвиджували і навіть не гадали собі.
— А Чечель?
— Сам кажеш, що полковник Чечель Батурина не здав, що він обороняв його хоробро.
— А все-таки втік. Може, за ним уже й погоня біжить, ще він нещастя на наше село накличе. Москалі скажуть, що ми Чечеля перед ними скривали, спалять наші хати, а нас переріжуть та перевішають, коли б на палі не повсаджали.
— Так тоді по-твойому що?
— Треба нам перешукати село, чи він де не сховався.
— А як сховався? — повторив. — То що тоді?
— Тоді треба його москалям передати, хай його голова за всі наші голови йде.
— Мати Божа! — аж скрикнула хазяйка. — Як ви, сусіде добрий, щось такого можете казати? Свого чоловіка, такого славного козака, такого лицаря катам у руки видавати?
— Як ми їх не дамо, то вони видадуть нас, побачите. Не пора міркувати, що годиться, а що ні, а пора про себе дбати, бо ніхто про нас не дбає.
— Недобре ти, сусіде, радиш, — озвався хазяїн хати, — я такої ради і слухати не хочу. Я до того руки своєї не приложу. Краще голову покладу, ніж юдою стану. А ти що, брате, на це? — спитав другого сусіда.
Цей, видно, з гадками бився.
— Гадаю, — казав, — що нема що Чечелем турбуватися. Хтозна, де він тепер. Може, в другому селі, а може, по дорозі в чужі руки попав. Наша турбота — його люди. Боюся, щоб нам за них якого лиха не було. Декількох можна притулити в селі, перебрати, ніби це челядь або свої. Але не всіх. Старшин треба відправити в дорогу. І то чим скорше, тим краще.
— За те, що билися за нас?
— За нас?
— А за кого ж? За нашу волю, за те, за що й ми боролися колись, як були молодими. Пригадаю собі, у яких пригодах ми не раз були. І чи видавали нас наші люди? Своїх людей на муки, на смерть видавати! Страшно, товариші, страшно!
— Страшно, але як конечно, то нічого не вдієш. Краще хай потерпить дехто, ніж терпіти має народ.
— Нехай терплять другі, щоб тільки не ми, правда? — і хазяїн гірко всміхнувся. Тамті дивилися на нього з-під лоба й вертіли в руках шапками.
Один глипав чорними очима, як вовк, другому вуса нервово дрижали від збентеження. Упадок Батурина нагнав їм такого страху, що готові були до всього, щоб тільки запопасти ласки в ворогів.
Хазяїн знав своїх односельчан. Небагато між ними таких, що на них покладатися можна. Це здебільшого старші, з діда-прадіда козаки. Решта — народ хибкий. Поки добре, то й вони добрі, а не дай Боже лихої пригоди, то щось таке вам зроблять, чого й наймудріша голова не передбачить.
— Знаєте ви що? — почав хазяїн, силуючися на спокій. — Якщо ви справді гадаєте видавати їх, то в першу чергу видайте мене.
— Вас? — і сусіди аж підскочили на лаві.
— Так, мене, — відповів рішучо, — бо я проти Москви стояв і стою, я гетьманові вірним був і є, я тих, що Батурина обороняли, за лицарів тримаю, а не за злочинців, котрих карати треба. Беріть і в'яжіть мене, хай моя голова за ваші йде, бо, видно, не сидіти нам довше в одному селі, ми тепер люди з інших світів.
Почувши таке гірке й несподіване слово, замовкли, бо і що ж було казати? Розуміли, що правда не по їхньому боці, але життя від правди сильніше. Рятувати себе і своє добро — от що було для них найважніше. Честь, правда, справедливість — усе воно гарно, та не тоді, як ворог на карку.
Хазяїн читав у їх душах, як у книжці.
— Як же буде? — почав. — Пізна година. Вже й ранок недалеко, треба рішаться, щоб нас дійсно який чорт не заскочив та не наробив бешкету.
— Хай буде, як громада скаже. Громада — великий чоловік.
— А на моє, громада — капустяна голова. Вискочить який горлай, застрашить людей, і вирішать таке, що й погадати страшно. Знаєте, як воно тепер буває у громаді. Молоді старшини воловодять. Наймит хазяїном править. Поганих часів дожили ми. Краще було у бою полягти, ніж дочекатися такого. Сором від смерті страшніший. Люди добрі, що ви сорому не боїтеся, що ви суду Господнього не жахаєтесь!
— Суд царський від суду Божого страшніший, бо Господь милосердний, а цар — ні.
— Але й милосердя Боже свої границі має. Не переступаймо їх!
— Царська власть від Бога, нам слухати треба що цар велить.
— А гетьманська вдасть від кого, від чорта?
— Від царя, — відповіли, щасливі, що попали на таку розв'язку, яка буцімто заспокоювала їх совість.
— Хто вам це сказав? — питався стривожений хазяїн, — хто вам, люди добрі, таку небилицю повів?
— Піп у церкві проповідував.
Хазяїн зрозумів усе. Попи з царем тримають, з тим царем, що зневажає віру й насміхається з Бога. Цар на гетьмана наклеп пустив, буцімто він наші церкви й монастирі єзуїтам віддати бажає, і попи послухали його.
— Розумію вас, — почав хазяїн голосом сумним, ніби він отеє на якійсь стипі балака. — Ви повірили попам. А знаєте-як вони, ті попи, собі міркують?
— Як?
— А так, що гетьман за Десною, а цар тут. Заки гетьман зі шведами поспіє, цар може з ними зробити що захоче. Та ще міркують вочи собі, що хоч тепер гетьмана зрадять, так це ніщо. Як побідить цар, то він їх за тую зраду всілякими маєтностями обдарує, а якщо гетьман зі шведами верх візьме, то він їм простить, бо гетьман свій чоловік і своїх духовників не буде так карати, як за що-будь карає їх цар. І ви повірили попам?
— Вони слуги Божі і закони Господні краще знають, ніж ми. Хай вони перед Богом відповідають за нас.
— Кождий за себе відповість, бо на те у нас розум і вольна воля є. Якщо царська власть від Бога, то гетьманська теж від нього. Гетьмана вибрав народ, а голос народу — голос Бога. Не гідні ми зватися людьми вольними, коли не розуміємо того.
— Як голос народу — голос Бога, то чому ж ти не хочеш слухати того, що громада скаже, громада — теж народ.
— Та не така, як наша, і не в таку пору, як тепер. Нашу громаду чорт опутав, і вона голосу Божого не чує — з отсеї розмови бачу. Та я на суд нечестивих не піду.
— А нам пора. Простіть, що позбавили сну.
— Який там сон тепер. Спасибі, що зайшли. Бувайте! Відпровадив їх до воріт, глянув на вулицю, постояв і, стурбований, вернувся до жінки.
— Ось воно як! — сказав, ховаючи самопал під постелю. — Щось таке твориться тепер у нас на Україні, чого ніяк не розберу. Народ не той став.
— Інші часи, інші люди, — зітхала жінка.
— Але ж двох правд нема і двох честей також ні. Що було справедливим, осталося для внуків, а що ні, те ні.
— Не всякий так гадає, як ти.
— Не всякий, але подумай лиш — предательство!
— Пре-да-тель-ство! — повторив, розкладаючи безладно руками.
— Були предателі за часів Христових, є й тепер. І тепер розпкяли б Христа.
— Добре ти кажеш: і тепер розпняли б Христа за те, що він людям добра бажав. А людям треба не благодаті небесної, а звичайної наживи, і не слова Господнього вони бояться, а лиш кнута. Страшно подумати, жінко. В Батурині кілька тисяч людей смерть за нашу правду понесло і муки страшні протерпіли, а тут вони тих мучеників, що від рук мучителів спаслися, мучителям видавати хочуть. Я того не переживу.
Ходив по хаті, збентежений до краю.
В його словах почувався такий великий жаль, що слухати було важко. Щоб повернути його від тих гадок, хазяйка просто спитала:
— Чи не краще нам полковника Чечеля кудись заховати?
— Куди?
— А хоч би в омшаник.
— Гадаєш, не знайдуть. Перед своїм ворогом не сховаєшся.
— То, може б, йому дати коня і провести куди безпечно?
— Не пора тепер. Світає. Треба чекати ночі.
— Жаль, що ми того скорше не зробили.
— Як? Не бачила його? Таж це не чоловік, а тінь. На ногах устояти не міг. Порубаний такий. Дивуюся, що від упливу крові по дорозі не впав.
— Так що ж буде?
— Що Бог дасть, але я його живим зі своєї хати не видам.
Жінка мовила поранню молитву і збиралася палити в печі.
ЛИЦАР У БЛИСКУЧІЙ ЗБРУЇ
На майдані збирався народ. Старші на колодах сиділи, пихкаючи люльки, молодші стояли кругом.
Сходило сонце.
Зразу поза хатами і поміж деревами в садах являлася золота смуга, ясна, що аж за очі брала. Згодом ясність тая піднімалася вгору, розкидуючи кругом своє щедре проміння. Ніби незрима рука золоте зерно сипала на землю, ніби небесний сівач ішов понад землею і сіяв.
Декому здавалося, що з-поза обрію з мрачних країн темної ночі виїжджає лицар у блискучій збруї на білому коні, з золотим мечем у долоні. На шоломі в нього китиця огненних пер, вітер обриває їх і кидає на землю. Рожами кладуться вони на поля, на верховіття дерев, на криші хат, пелюстки, платочки рожевого квіття стеляться кругом. Їде велетень лицар, мерехтить сріблиста збруя, сяєво ясне ллється з золотого меча, а перед ним утікає ніч. Горбиться, кулиться, до землі присідає і по ставищах, по мокляках, по оболонях волочить за собою спідницю довгу з непевної темряви і з нічної імли.
Дивляться сивоголові господарі, як білий лицар чорну ніч проганяє, знімають шапки й голосно хрестяться, а наймит якийсь, що недавно до села приплівся, поміж молодшими гукає:
— Пора діло кінчить. Доволі кров нашу пили, кровопийці. Доволі крутили нами. В потребі нашому братові золоті гори обіцяють, приманюють улесливими словами. Хочеш у війську служить, то в реєстр впишемо тебе, а хочеш на землі працювати, так і землю дістанеш. А прошу.
— І млинок, і ставок, і вишневий садок, — доповідав його товариш.
— Дістанеш на Йосафатовій долині, а тепер маєш не садок, а в задок.
Сміються кругом.
— А скінчиться війна, так гонять тебе з полку, як собаку з хрестин. Ти хто такий? Хахло, тягло, хамська твоя мати, йди на панів працювати. От яка наша правда, браття.
— Авжеж, авжеж, — гомонить поза спинами тих, що на колодах сиділи.
— Ти до чого, синку, ведеш? — підняв на нього полинялі очі сивоголовий дідусь.
Сторонився. Та тільки на хвилину. Побачивши, що одномишлеників кругом чимало, відповідає сміливо, аж гордо:
— До чого ж би, як не до того, щоб не слухати панів-старшин.
— Ані дуків-серебреників.
— Досить слухалися, та й дослухалися ось до чого. І підняв руки, як до лету птах, показуючи подрану кожушину.
— Сорочки на хребті не маю. Тільки моїх маєтків, що тая дранка, і тільки худоби, що тії воші в ній. Розбагатів.
— Потішся. Ти не один. Багато таких, що так розбагатіли, багато!
— Біля гетьмана доробилися.
— Біля ізмінника.
— Податями та налогами всілякими народ обкладав, а все буцімто для царя, цар приказує, а цар у маніхвесті виразно говорить, що він з України одного єфимка брати не хоче, що це гетьман до своєї кишені гроші з народу здирав.
— У гетьмана в кождому дворі гроші.
— А в нашого брата що спина, то воші.
Притакували кругом.
Дід з полинялими очима сумно дивився на лицаря ясного, що понад обрієм на білому коні проїжджав, і на ніч темну, що в байраках перед ним ховалася. Але спідниця її брудна й мокра волочилася по землі, як смородлива ганчірка. Дід нишком покаянний псалом шепотів.
— Я також, — почав другий, — так собі своїм простим розумом міркую, що ближча сорочка, ніж кожух. Ближчий нам робучий народ, ніж старшини.
— Ближчий, ближчий!
— Хто з робучого народу, хай залишається у нас. Скажемо, що свої, а хто зі старшин, того видати цареві. Цареві нецікаво нас до рук своїх дістати, бо хто ми таке? — «подлий народ». Цар знає, що всякі факції від старшин ідуть, старшин йому давай.
— Справедливо сказано: старшин йому давай. Нагородить нас. Так і видаваймо їх, пеських синів.
Дід перервав псалом.
— Видамо своїх, так чужих нам нашлють, а гадаєте, що чужі кращі від наших?
— Менший жаль, бо чужі. Від свойого кривда гірше болить.
— Авжеж, авжеж. Своя рука дошкульніше б'є.
— Так наші предки гадали, і тому в нас добра немає, тому ми у чужому ярмі. Гей, діти, які ви нерозумні. Від своєї кривди куди легше визволитися, ніж від чужої. Свого гетьмана скинеш, коли він негодящий, а царського намісника не спекаєшся, бо за ним стоїть цар, і військо, і всі сили його, а в тебе що? В тебе лишиться голий кулак і безсильний жаль у серці, і отеє вся твоя оборона. І будеш битися, як перепілка в снігах на морозі, і скиглити будеш, як чайка, нарікаючи на свій розум дурний. Прийде каяття, та вороття не буде.
Із-за гаю знімалася хмара й летіла ясному лицареві назустріч. Хотіла прикрити його, ніби невод розпускали на небі.
— Хай що хоче буде, щоб не було, як є. Несила довше кривду терпіть.
— Несила, несила!
— Гетьмани визволювали нас від ляхів, а татар накликали.
— Татари загонами народ гонили у ясир.
— А Мазепа гадаєте що? Визволює Україну від москалів, а шведам продає.
— Лютрам-бузовірам.
— Не хочемо, не приймаємося!
— Послухай його маніхвестів, поможи побити царя, то він панів польських накличе на нас, закріпостить народ.
— Буде що лан, то пан, а що розвалений тин, то селянин.
— Церкви єзуїтам віддасть, у монастирях уніатів понасаджує, польські порядки на Україні заведе.
— Не хочемо того, не приймаємося.
— Краще під православного царя.
— Краще! Краще!
— До чорта з гетьманом! Видаваймо старшин, хай ідуть за голови наші.
Даром дядько з полинялими очима добивався до слова. Ні віку, ні розуму не шанували. Горлаї перед вели.
— Нассалися п'явки нашої крові, відривать пора.
— Пора, пора!..
— Перетрусити село, чи де Чечеля немає. За його нам від царя велика ласка буде.
— Він світлійшого князя Меншикова обидив, царського війська в Батурин не впустив, царських послів зневажив.
— А тепер Батурин пропав, а Чечель перед карою втікає.
— Через нього тисячі народу пропало, на його невинно пролита кров паде, на погибіль йому!
— На погибіль Чечелеві! На погибіль старшинам!
— Видаймо Чечеля цареві. Відведім його до найближчого московського караулу.
— Відведім, відведім! — ревіла товпа.
Снігова хмара ясного лицаря тінями накривала.
Меркли блискучі бляхи на його широких грудях, снідею заходив шолом, меч іржою вкривався. Щедрою рукою розсипані троянди линяли й ниділи під чобітьми роз'юшених людей.
А з байраків, з болот, недобре ще примерзлих, підносилася брудна спідниця ночі. Вітер її піддирав, підносив і понад селом, як заболоченою хоругвою, вимахував.
— Чечеля, Чечеля нам давай! До біса полковників, до біса нам старшин!
— І без них поживемо!
— На погибіль їм!
— На погибіль
Хазяїн, у котрого полковник Чечель ночував, насилу добився до слова. Старий, багатий козак мав числечних сторонників у селі. Постояли за ним. Зацитькували ревунів.