— Якщо ви дременете зараз, то потім гірко пожалкуєте. Скільком я вже таким, як ви, допоміг, гай-гай! Вони, правда, не вітають мене ні з Новим роком, ні з днем народження, бо не знають моєї постійної адреси…
— У моїх батьків немає грошей, щоб заплатити вам за послуги, — буркнув Петро, хоч уже здогадувався, що дідові чхати на якісь там дві тисячі за прописку. — Та й не хочу вплутуватись у темні справи…
— «Темні справи»? — засичав змієм старий у парусиновому плащі. — Боже збав! «Темні справи»! Так сказати про чисту як сльоза справу мого життя!
— Вибачте, — розгубився Петро. — Мені, власне, нічого не треба. Я не хотів вас образити. Просто всі, то і я теж, тобто… — хлопець підвівсь, аби пошвидше чкурнути звідси.
— Сиди! Мою бездоганну репутацію ти, звісно, не заплямуєш, але «темні справи»! Може, ти хотів сказати — брудні? Взагалі, «темний» — це щось загадкове, заплутане… Але ти насмілився згадати за гроші! Хіба я схожий на жебрака чи хапугу?! — аж запінився дідок.
Петро раптом скипів. Далося взнаки собаче життя останніми днями:
— Послухайте, дідуню, перестаньте мені морочити голову. Допомоги мені вашої не треба! Я її не просив. І кричати на мене не варто…
Він рвучко звівся й відчув, що земля попливла під ногами. Хвильку постояв, доки не минуло запаморочення, і, не озираючись, подався з парку. На вулиці витрусив пігулку валідолу, поклав під язик.
Старий в парусиновому плащі тільки посміхнувся йому вслід. Потім начепив окуляри без скелець і взявся читати спортивну газету. Повз нього снували люди й собаки, а сонце пропікало наскрізь крони рахітичних дерев.
Петро ніяк не міг заспокоїтись. Не в старому була справа. Хлопець вряди-годи зустрічав у місті божевільних дідів і бабів, не те що на селі, де старі гарували до останку, не бажаючи їсти дармовий хліб. Він гостро відчув себе нещасним і самотнім. Мабуть, йому судилося собаче життя, бо народився Петро у рік Собаки. Кружляв по місту, неспроможний вирватися з кола гамірних вулиць, повних приїжджих. Він теж був приїжджий зі своєю майже порожньою торбою.
Нижче, мабуть, уже не можна було впасти. Він поїхав у віддалений міський парк з наміром підібрати кілька пляшок, щоб їх здати і купити щось поїсти, «Ну то й що?» — якось байдуже подумав Петро. Хай це ганебно, принизливо в, чиїхось очах, але ж він не краде.
Парк розкішний, зелений, велелюдний. На галявинах ніде голці впасти: городяни приймають сонячні ванни. Дехто вже почорнів, але продовжує смажитися далі, мабуть, сподіваючись витопити зайве сало, надбане впродовж кількамісячного відсиджування в різних установах.
Петра самого дивувала власна неприязнь до людей. Він рушив у глиб парку, на мить забувши, задля чого сюди припхався. Міліціонери, що прогулювались алейками, викликали у нього легке тремтіння. Йому навіть здалося, що охоронці громадського порядку глянули на нього з підозрою. Проминув їх і тепер йшов назустріч двом хлопчикам років десяти, які вели на повідці кудлатого собаку. Пес тріпотів загнутим бубликом хвостиком і не проминав нагоди бешкетно задерти ногу біля кожної лавки. Хлопчаки їли морозиво, яке тануло й капало на асфальт, залишаючи на ньому білі плями. Колись у дитинстві до Петрового села привозили бідон з морозивом, і це було видатною подією. Діти бігли до крамниці зі скляними банками, а тітка Феся, наче сам бог, насипала морозиво, якого, на жаль, вистачало не всім. Воно тануло на очах від спеки, а розтале морозиво вже не вважалося товаром, хоча й було найсмачнішим. І однією з перших образ, що їх зазнав Петрусь, була та, коли він не дістав морозива на випрохані в батька 20 копійок, відтручений сильнішими й галасливішими.
…Зійшовши з асфальтованої доріжки, Петро побрів по шелесткому струхлому листю, поміж якого пробивалися кущики трави. То тут, то там сіріли рештки покинутих багать, лежали розкидані бляшанки з-під консервів. У таких місцях можна було знайти порожні пляшки. Петрові до горла підкотилася нудота, коли він уявив, що братиме до рук ці пляшки. Цікаво, де він їх митиме?
Петро блукав між попелиськами, підфутболюючи консервні бляшанки. Знайшов одну пляшку, але розбиту. Він би ще довго дивувався з відсутності склотари, якби не побачив неподалік смутну старечу постать, котра ворушила ціпком сухе листя. Товста вицвіла хустка, на плечах ще одна, картата, з китицями, жваві малесенькі очка на зморщеному личку — бабуся навіть не помітила Петра, лише обнишпорила поглядом землю довкола нього і пошкандибала далі…
Корисне знайомство
Під захистом темряви Петро повернувся у рідний гуртожиток. Мав не такий кепський настрій, бо стрів землячка. Той уже три роки працював слюсарем в лікарні й мав надію отримати державну квартиру десь так літ через п’ятнадцять. Коля щиро зрадів Петрові, пригостив пивом, розповів про нещасливу любов і реальну можливість одружитися з «городською баришнею, якій тридцять з гаком, має власні «Жигулі». І вообче, в дерьовні він не зміг би без газу й ванни…» Землячок позичив Петрові трояк, дав адресу свого гуртожитку. Він, звісно, не здогадувався, що має справу з молодим спеціалістом, котрий мало не вмирав з голоду.
Петро відразу кинувся у «Вареничну» і проїв там карбованець. Однак на цьому не зупинився. Купив три пачки «Прими», хлібину й банку перцю з морквою. Чашка прегарячої кави за 28 копійок завершила ці розкішні витрати. Ще й кілька монет побрязкувало в кишені.
Після короткої суперечки вахтер пропустив Петра. На четвертому поверсі, в коридорі з вибитим вікном і тьмяним світлом, яке робило обличчя студентів схожими на бліді лики трупів, того вечора спокійнісінько могли гуляти привиди, бо абітурієнти ще вилежувалися вдома на канапах, знічев’я гортаючи підручники, і більше спали, ніж дбали про власне майбутнє, де чекали на них або розчарування, або радощі студентського життя, як висловлювались їхні близькі, котрим випало пізнати ці радощі.
Петро відімкнув кімнату, що з дня на день чекала мулярів і штукатурів. Вмився холодною водою і став лагодити собі вечерю. Відбатував добрий кусень хліба, поклав зверху кривавої суміші перцю, моркви і ще бозна-чого. Попоївши, запив водою і з насолодою випалив цигарку, цілком вдоволений таким життям. Почитав стару газету з тих, що служили йому за постіль, ліг і зібрався пірнути в глибокий сон, намагаючись не звертати уваги на укуси блощиць. Заснув він швидко з приємною думкою, що світ не без добрих людей.
Та ба! Петро крізь сон почув, як рипить, повертаючись в замку, ключ, хоч до ранку було ще далеко.
(На цьому місці завжди обриваються детективні романи, які друкуються з продовженням. Але оскільки це не детективний роман і навіть не фантастичний, то паузи ми робити не будемо).
Кого ж побачив Петро? Авжеж, не комендантшу! То був хлопець приблизно одного з ним віку, але значно краще одягнутий.
— Ц-с-с! Не смикайся! — хитнувся незнайомий нахаба, неймовірно п’яний. — Я від Мойсея Ароновича. Побалакаєм вранці…
Хлопець гикнув, ковзнувши рукою по полірованій шафі, на яку годі було обіпертися, бо вона сама ледве трималась на трьох ніжках.
— Якого ще Мойсея Ароновича?
— Від того самого! — дав цілком вичерпну відповідь гість і впав на ліжко, що стояло до нього найближче. Пружини розпачливо зойкнули. Та дарма — хлопець уже захропів.
Петро встав, пішов до дверей, щоб витягти з них ключа, яким п’яний відчинив кімнату. Потім довго стояв коло вікна, дивлячись на освітлену безлюдну вулицю. Він зовсім не сердився на несподіваного візитера. Все-таки це жива істота, яка теж потребує даху над головою.
Прокинувся вже вранці, пізніше за нічного приблуду, котрий встиг поснідати рештками Петрової вечері й зараз запалював цигарку, теж не свою.
— Слухай, — озвався Петро, трохи ніяковіючи від прискіпливого погляду незнайомця, — до мене тут кожного ранку приходить комендантша, то краще вибратися звідси завчасно.
— А сьогодні неділя, — незворушно заявив той. — Та й став би я лякатися якоїсь баби.
На те Петро тільки здвигнув плечима і почав одягатися. Однак не втримався від шпильки:
— Не твердувато було спати?
— Така наша служба.
— Що? — Петра пересмикнуло. — Цікаво…
— Можливо. До речі, де тут у вас буфет?
— Нема у нас буфету. Канікули.
— І похмелитися не завадило б… Ти знаєш, геть забув, що пив, з ким пив і де пив.
— А як сюди втрапив?
— Інтуїція! Ну, що п’яний прийшов, не дивуйся: перший раз заступаю на службу. Треба було відзначити…
— Що, диплом одержав?
— Начебто. Підкріпимось як слід, а тоді побалакаємо. Я побіжу в гастроном, а ти подбай про сервіровку…
Петро змів крихти, виніс на кухню порожню банку, помив у холодній воді виделки і склянки. І тут трапилося щось незвичайне. Замість затоптаної підлоги хлопець відчув під ногами асфальт, змитий водою із поливальних машин. В очі бризнуло сліпуче сонячне проміння. Руку відтягував важкий поліетиленовий пакет з намальованим задом, обтягнутим джинсами. Він обійшов урну з сміттям і наблизився до дверей гуртожитку. Пакет мало не вислизнув із рук, коли піднімався по сходах. В очах знов потемніло…
— А ось і я! — відчинив ногою двері гість. — Зараз похмелимось і підживимось.
І обережно поклав на стіл повний пакет із зображенням джинсового заду.
— Ага, — багатозначно мовив він, завваживши дивний вираз на обличчі Петра, наче той щойно побував у приємному товаристві гримучих змій. — Бува й таке. Як каже наш шановний Мойсей Аронович: «Все треба зважити і вибрати найоптимальніший варіант».
— А що говорить Мойсей Аронович ще? — зловісно процідив Петро.
— Ну, наприклад, що наша фірма гарантує особисту безпеку, — безтурботно базікав гість, відкорковуючи пляшку столового білого.
— А після смерті гарантує пекло?
— Фе! Вчора ти образив шановного Мойсея Ароновича, звинувативши його в нечистих намірах, але я ображати себе не дозволю. Сьогодні ж напишу заяву на звільнення!
— Пиши.
— От і напишу! Працювати з людиною, котра сумнівається в твоїй моральній чистоті й благородних намірах, суперечить принципам нашої фірми…
— Та ну тебе! — махнув рукою Петро. — Які ж бо ви всі делікатні… Не сердься. Я дуже озлобився останніми днями. Розумієш, з гуртожитку женуть, грошей нема, направлення на роботу в глушину. Хай мені вибачить Мойсей Аронович за безтактність. Чудне якесь вино: дешеве, а смачне. До речі, де ти його дістав так рано? А суху ковбасу? Її в гастрономі зроду-віку не було.
— Дрібниці! Їж і пам’ятай, що я дуже амбітний чоловік і терпіти не можу підозрінь. Давай вип’ємо за співробітництво…
— Давай, — легко згодився Петро.
Коли з сніданком покінчили, незнайомець позіхнув:
— Час їхати додому…
— Ти вже їдеш?
— Та ні, ти. Ось гроші на квиток, встигнеш на 12.10. Ковбасу, шпроти й цукерки відвезеш на гостинець.
— А де тебе шукати?
— Сам знайдуся. Чекай!
Знайти Марію
Петро з’явився додому уже не такий, як раніше, але ніхто цього не помітив: ні мама, ні тато, ні надзвичайно чутливий до змін погоди і настрою песик Герцик. Останній негайно домігся, щоб його відв’язали, зробив коло сусідськими городами, толочачи цибулю й полуниці, і нарешті всівся перед ганком, чатуючи на Петра, котрий мусив сьогодні піти з ним погуляти. Так вони й зробили. Скупались у річці, а до лісу пішли через поле, засіяне травою, яку з дня на день мали косити. Незчулися, як наблизився вечір. Нагулявшись донесхочу, Петро влігся у траві, що аж кишіла комашнею, і спробував тверезо оцінити ситуацію, в яку потрапив.
У чортів він не вірив, то факт, але зараз продав би душу, аби тільки знайшовся покупець. Хай би його життя круто змінилось на гірше, бо для щасливої долі Петро не вважав себе достатньо підготовленим. Хай би нещастя спочатку загартували його характер. Це добре, якщо він має справу із злочинцями, — буде з ким боротися. Петро не бажав ставати знаряддям чиєїсь волі, навіть диявольської.
Це з одного боку. А з другого — чи вчорашні події не є витвором його хворобливої свідомості? То не жарти — напруження останніх місяців та плюс кілька днів вимушеної дієти. Треба відпочити, а тоді вже на свіжу голову придивитись до Мойсея Ароновича і його посланця, якщо ті ще колись з’являться на очі.
— Герцик! — покликав Петро. За крок від нього песик ліниво вдарив хвостом по землі. — Герцик! От ледацюга… Нумо, вставай!
Той знехотя піднявсь і підійшов. Хлопець обняв пса за шию, занурився лицем у руде, мов лисяче, хутро:
— Герцик…
Траву скосять, випадуть сніги. Він уже ніколи не побачить, як заходить Марія в аудиторію. Залишиться її відсутність. Завжди лишається те, що непотрібне: застояна гіркота на дні келиха, розірвана вуздечка замість коня.
…І так швидко пролітали дні, що здавалось, ніби їх уже не буде попереду. Петро допомагав по господарству, намагаючись працювати на самоті, бо його дратувало і радісне обличчя матері, коли вона хвалилася дипломом перед сусідами, і надміру поважний батько з нескінченними розмовами про самостійність.
Якраз самостійності Петрові бракувало, хоч він мовчав про це, як риба. Про активну життєву позицію тільки багато говорили в школах та інститутах — повчали таких, як він, молодих, вирощених під ковпаком істот. Ті слухали і покірно споживали блага, здобуті батьками, котрі не мали через війну дитинства. І до інститутів їх пхали все ті ж татусі й матусі, сповнені панічного страху перед прохідним балом… На селі залишалися тільки хлопці й дівчата з багатодітних сімей або вже зовсім закінчені тупаки. Йшли вони робити в колгосп поруч із геть спрацьованими жінками, для яких не існувало ні польотів у космос, ні модних книжок. Тих жінок обходило лише одне питання сучасності: буде війна чи ні? Та й боялися вони не за себе, а за дітей та онуків.
Туга за містом потроху розсіювалася. Пішли дощі, звичні в цю пору, які зробили дім островом, обгорнутим сивим туманом.
Петро лежав у холодній кімнаті на дивані, коли незбагненна, але вже відома йому сила підняла, підхопила його і за мить перенесла до міста — штовхатися між людей і парасоль. Тут, виявилося, теж сіявся дощ, єдина функція якого полягала в тому, щоб трохи позмивати пилюку з дахів й потішити дерева в їхньому деспотично обмеженому людьми існуванні. Ноги самі привели Петра на порожнє подвір’я лікарні…
— А її позавчора виписали! Ні, я не цікавилась, у якому стані. Це не входить у мої обов’язки. Долікується вдома. Ви знаєте її адресу?
— Знаю, — відповів Петро.
Потім був автобус, що тріщав від мокрих людей, лайка водія, понівечені квіти, нарешті — воля! Петро діяв наче під гіпнозом, не володіючи ні тілом, ні думками. З такою ж легкістю, з якою він зараз йшов до Марії, міг би, мабуть, вчинити злочин.
— Марію можна? Я — Петро. Ми разом вчилися.
Тиха скромна жінка розгублюється перед рішучим хлопцем.
— Заходьте. Ой ні, не треба роззуватися! Ми, знаєте, не тримаємо кімнатного взуття для гостей…
Марія лежить на канапі, вкрита великою хусткою.
— Привіт! — мовила, вбачивши Петра.
— Я був у лікарні, але тебе вже виписали.
— Так, позавчора.
— Як ти себе почуваєш?
— Добре.
— Не підеш тепер працювати?
— Чому? — несподівано різко підводиться дівчина. — Я ж не каліка. Навіть перелому немає.
Вона сідає на канапі, поправляючи коси.
— Я не знаю, чого ти прийшов, але мені зараз нікого не хочеться бачити.
— Зате я тебе хочу бачити.
— Тебе хтось підмовив сюди прийти?
— Ні, чесне слово, ні! Тобто якась сила привела мене сюди. Я був удома — раптом опинився серед міста. Але ти все одно не повіриш…
— Звичайно, ні. Зрештою, мені байдуже. Я втомилась, отупіла, і все за межами цієї квартири мені видається брудним…
Петро крадькома окинув поглядом кімнату. Книжок тут було мало. Іграшок теж. Може, він потрапив не до Марії? На столику лежала старенька гітара. Це ще більше його здивувало.
— Не сердься на мене. Добре, що прийшов…