Якось уві сні я заблукав у чужому саду, де було безліч стежок і кожна дуже довга. Ще стояли там будинки, куди невільно було заходити. Я чекав, що кожної миті мене хтось знайде і прожене звідси. А стрів я стару жінку, балакучу і добросерду. Вона взяла мене за руку і вивела з чужого саду. Невисоку металеву хвіртку обвивали білі й червоні ружі. Жінка зірвала дві квітки й дала мені на прощання. Так я вперше отримав у подарунок квіти, хай уві сні, але вони перестали бути для мене предметом досліджень і набули статусу символу. А де виникають символи, там народжується поезія. Я жадібно накинувся на вірші, особливо старі японські, де панував культ краси. Все довкола виявилося грубим, неоковирним, абсолютно глухим і сліпим до прекрасного. То було страшне відкриття. Я не міг писати, знаючи, що приречений на вічне нерозуміння. Дух протесту зробив мене покровителем квітів. Я мав за що триматися і втриматися, хоч мої вірші й кепські. У них немає запаху квітів, є лише дзижчання бджоли і шурхіт крил метелика, які відчувають квітку інстинктом.
Мені не потрібна буде музика до слів, якщо я знайду запахи, дотики. Друзі зненавидять мене за відступництво, але хіба Віктор не прагне звільнитися від моїх слів, а я від його музики? Музика не потребує слів, поезія не потребує музичного супроводу. Ми разом лише тому, що не досягли бажаного. У мистецтві може бути спілка виконавців, а не спілка творців. Рок-група — це щось хворобливе, але сам рок — уособлення двадцятого віку.
Якими ми будемо далі, до чого доведе нас цей світ, розірваний на безліч клаптів, хто залікує наші рани, тобто хто нас зрозуміє?
На великдень біля воріт сидять бабусі з пучечками квітів у чорних руках. Верталися з цвинтаря й по дорозі нарвали… А наступного дня якийсь дядько понесе з лісу повний кошик таких самих на харч кролям. Не тому, що будень. Квіти не знають буднів, на відміну від людей, котрі їли б і квітки, якби вони їм смакували.
Сергій:
Світлана, ох, Світлана! Хто б міг сподіватися, що мине якихось два місяці і ми станемо зовсім чужі? Я її не любив, але іноді казав, що люблю. Дівчата хочуть слухати красиві слова, навіть коли не дуже вірять їм. Найболючіше те, що Світлана була в мене перша. Я б таки одружився з нею, але пізніше. Куди мені зараз, якщо зроблено так мало, а досягти треба так багато, щоб наша музика мала бодай який грунт. Відмовитися від усього, найняти халупу й щотижня труситися до батьків з торбою, щоб вкинули туди картоплі, сала, яєць? Та хай воно все горить!
Було б мені років вісімнадцять, я примчав би лицарем на червоному мотоциклі просто на твоє весілля, Світлано, і влаштував би грандіозне викрадення! Або принаймні напився. Але зовсім не хочеться йти чемним гостем по запрошенню, яке я одержав від тебе по пошті, хоча живеш ти на сусідній вулиці. Я чую, як гупає бубон, і уявляю тебе за весільним столом поруч з молодим. Усі статечні, ще не понапивалися, й нема звичних сцен сільського весілля (а це таки сільське весілля!). Хоч до сільради метрів триста, однак ви поїхали на «Волзі», а музик найняли з міста. І ти слухаєш цю ідіотську музику, наче я не вчив тебе, що пісні призначені не для шлунку й розваг. Якби не ті два роки в армії, я б не допустив цього весілля. Але поки я служив, ти й гадки не мала про мене. Чекати хлопця з армії — це вічність. А раптом знайдеться хтось і поведе під вінець?
Я повернувся й знову почав тебе цікавити. І наша музика стала тобі небайдужа, хоча, даруй, смаку в тебе ніякого. Її ти їла, як усі. Але в цьому повинне середовище: подружки, танці. А я горів за жіночою ласкою, сил не було боронитись. Не кожному випадає щастя мати таку гарну, спокійну коханочку з цілком порядної сім’ї. Я знав наперед, яка була б з тебе хороша дружина, мати, господиня, але яким би для тебе був я?
Ти хоробро боролась, доки було сили, не розуміючи, що ми з двох різних світів. А якщо й розуміла, то вперто намагалась, аби твій світ здобув перемогу.
Не бійся, я не стану тобі на заваді і навіть не дорікатиму. Вітя й Костик нічогісінько не знають про наші стосунки, уявляють їх примітивними, тільки фізіологічними, але все це не так просто. Ти — перша. Інших жінок я, може, й буду зневажати, але тебе ніколи. Все минеться, Світлано. Все завершилось цілком логічно, без комедії чи трагедії. Ти так беззахисно сказала останнього разу: «Колись будеш за мною шкодувати».
Чую, йдуть хлопці. Вони переконані, що їм треба бути поруч у такий день. Скажуть: «Який же ти ідіот, Сергію, що сьогодні не твоє весілля!» А я відповім: «Ідіть до біса!» Тоді вони витягнуть пляшку вина, потім другу… Хай і на нашій вулиці буде свято.
А ти пригадуєш наші ночі, Світлано? У старій бабиній хаті, коли ми лишалися вдвох… Марія ніяк не могла звикнути до тебе, а ти до неї. Я не любив вас бачити поряд, надто ти програвала. Та вас і не можна було порівнювати.
Я все ще був переповнений музикою, п’яний від неї, і пальці, якими тебе торкався, боліли. Якби ти знала, як вони болять…
Друга поява старого в парусиновім плащі
На міській автостанції Петра, котрий налаштувався добратися додому, чекала невдача. Квитків не було. Петро навіть роззирнувся: де ж той ангел-хранитель, як він себе називав? Чому б йому не з’явитися останньої миті перед відправленням автобуса і не спитати, чи не бажає Петро придбати квиток на 15.15? Ну, хай не ангел, а диявол. У подібній ситуації дивишся тільки на руку, що простягає квиток, і не гребуєш навіть тридцять другим місцем, де в таку спеку можна зваритися живцем.
Нема. Можеш не сподіватися на щасливий випадок, який дав би тобі змогу сьогодні ж втрапити до райцентру, переночувати там у готелі, щоб завтра опинитися ще далі — в своєму селі. Навіть у цьому не щастить!
Петро знов чекав на чудо, до якого потроху звикав. Хотів, щоб його підхопила могутня сила і… або розтовкла об скелю, або принесла туди, де здійснюються всі бажання. Бо свого часу він був надто нерішучий, щоб кинути виклик комісії по розподілу.
Що вдієш, Петро сів у тролейбус і поїхав до центру, де були кінотеатри, кав’ярні, крамниці й, нарешті, парки, якими прогулюються вельми цікаві особи з демонічними вогниками в очах — на зразок старого в парусиновому плащі.
— Маріє! — якимсь ослаблим голосом покликав Петро, коли дівчина вже минала його.
Вона спинилась, трохи здивована:
— Привіт.
— Ти що тут робиш? — допитувався хлопець, наче мав на це право.
— Просто блукаю.
Усе для неї було простим, а Петро миттю пов’язав для себе невдачу з від’їздом у село і цю зустріч. Два місяці тому він би тільки привітався до Марії, а тепер… Їх оминали люди, а Петро не знав, що сказати, аби втримати Марію коло себе.
— Як там наші? Ти нікого не бачила?..
Він ледь не подавився цими дурними питаннями. Дівчина знизала плечима:
— Не знаю, — і хотіла йти.
— Зачекай, ти нікуди не поспішаєш?
— Та ні…
— Давай кудись підемо? Хоча б у кіно.
— Ні, — похитала головою Марія, — я кіно не люблю. Краще просто так…
Вони піднялись угору вулицею, яка ставала все тихішою. Спочатку Марія стримано мовчала, але відчуження потроху зникало. Обоє не стямились, як опинились в старому місті, серед трамваїв, під які легко було втрапити. Петро здивувався, звідки Марія знає такі гарні місця, де можна побути вдвох, розмовляючи про все на світі, але самому, мабуть, тут сумно. Він здогадався, з ким вона відкривала для себе ці вулички. Звісно, приємно згадати колишнє кохання…
— Як твої друзі-музики? — спитав він. — Що ж вони робитимуть без тебе?
— Я буду приїжджати на вихідні.
— А якщо набридне?
— Коли мені набридне, то їм не набридне.
— Щаслива ти… — зітхнув Петро трохи заздрісно. — Я зараз думаю про те, як швидко летить час. Не зогледишся, коли старість настане…
Марія засміялась.
— А нічогісінько не зробив. І без притулку…
— То дурниці. Коли все матимеш, тоді стане нудно. Чи тобі вже нудно?
— Ні, з тобою — ні. Хоча нічого доброго мені надалі не світить. Правда, є ще одна річ, яка не дає мені нудьгувати.
— Яка?
— Таємниця, — загадково посміхнувся Петро, і раптом йому стало тоскно.
Марія, проте, не допитувалась.
— Колись я тобі розповім про неї…
— Добре, — згодилася дівчина. — У мене теж є таємниця, і коли я буду старою, то, може, теж розповім.
— Не уявляю тебе старою. Себе так: я буду лисий.
— Чому?
— Як тато. Я вже почав лисіти.
— Ну, що ти… Ой, пора вже вертатись!
Вечоріло. Вуличний годинник показував за двадцять четверту.
— От бачиш, зовсім рано! — пожартував Петро і в ту ж мить біля фонтана, що звався «Самсон», помітив старечу постать у парусиновім плащі. Дідок посміхнувся Петрові й, зігнувши гачком палець, покликав до себе, показуючи на дзюрку води, що струменіла з левової пащі.
Від цієї усмішки хлопцеві зробилось недобре. Він схопив Марію за руку, бо наближалася машина і переходити дорогу було небезпечно. Якби з ним не було дівчини, Петро, мабуть, втік би світ за очі.
(Єдине, що нам лишається, — відданість і милосердя. Завжди знайдеться хтось, кому вони потрібні. Пробач — я не можу нині тебе захистити. А потім буде пізно. Завжди так було і буде. Ось зупиняється автобус, я подаю тобі руку на прощання, і ти гукаєш: «Пиши!» Куди, куди писати? Де ми будемо?..)
Божевільне чаювання
Був суботній вечір, похмурий, осінній, дощовий. Вже сутеніло, коли на спорожнілій, відкритій всім вітрам і зливам вулиці з’явився високий хлопець в довгій темно-синій куртці й старанно випрасуваних штанях. Мав перекинуту через плече торбину з мішковини, на якій сповіщалось англійською мовою, що Алла Пугачова — радянська артистка. Він дуже поспішав і навряд чи повертався з театру чи з побачення. Хапав дрижаки, бо куртка не захищала від пронизливого вітру, а піднятого коміра було мало, щоб затулити безборонну шию.
Біля наглухо зачиненого гастроному він спинився, звів очі на сусідній будинок, шукаючи якесь вікно, і побачив, що воно освітлене. Хлопець полегшено зітхнув, хоча напруження ще не зійшло з його лиця. Здається, він бажав знайти тут нічліг, але не був певним, чи все складеться гаразд.
Піднявся ліфтом на сьомий поверх і опинився перед квартирою № 9, двері якої відрізнялися від усіх інших тим, що не мали вічка, цього підлого витвору урбанізованої цивілізації, через який вирішувалося — впускати чи не впускати гостя.
— Привіт!
— Привіт! Заходь…
Господар був одних із хлопцем літ, зодягнутий у грубий сірий светр, вельветові джинси і капці на босу ногу.
— Може, я невчасно? — промимрив Петро, побачивши у кімнаті пишно накритий стіл з білосніжною скатеркою і вазою з темно-червоними трояндами.
— Навпаки! — посміхнувся господар. — Нас буде тільки троє. Маленьке сімейне свято.
— Яке?
— Сюрприз.
Петро скинув куртку, пригладив рукою мокрого чуба й поліз до своєї торбини:
— А я ніби передчував! Шампанське, правда, сухе… Ти вже вибач, Артуре, що я без попередження. Цього разу не думав їхати, але педрада закінчилася раніше, то якраз встиг на автобус.
— Доля, — розвів руками Артур. — Оскільки третього гостя ще нема, то давай вип’ємо, щоб ти зігрівся.
Петрові аж зарябіло в очах від етикеток на пляшках. Він ковзнув трохи сумним поглядом по затишній, теплій і, головне, цілком окремій кімнаті. Йому доводилося животіти на квартирі у доброї, але трохи набридливої бабці.
Артур відпив трохи з чарки й запитав:
— Ну, як справи на педагогічній ниві? Так само? Невігластво, дрібні чвари, побут — і нема цьому кінця?
Петро криво посміхнувся, але від думки, що його чекає вечеря і дружня бесіда, потепліло на серці:
— На той рік думаю вступати до аспірантури.
— До аспірантури? — перепитав Артур. — Це непогано — аспірантура на Землі…
— Що?
— Та кажу, що аспірантура на землі, а великі ідеї на небі. Даруй за пишномовність, але я трішки скептик. Ну, що ж… Сьогодні ж познайомлю тебе з потрібною людиною.
Петро почервонів:
— Не треба…
— Кажу, що сьогодні познайомлю тебе з потрібною людиною, котра дасть тобі пораду, не більше.
— Вибач, я подумав…
— Я аферами не займаюсь! — відрубав Артур. — Закуси краще ось цим бутербродом з ікрою.
— А хто це буде?
— Побачиш!
Кімната, у якій перебували обидва молодики, була обставлена без претензій, зате з шафою, повною книжок, що мали свідчити про нахили господаря. Петро дивувався, наскільки збігаються їхні смаки. Крім того, Артур, здається, симпатизував Петрові й не був до нього ані на крихту скупим: позичав все, що завгодно. Скільки питань хотів з’ясувати Петро, котрий відвідував Артура вже другий рік, але той напрочуд спритно ухилявся від відповідей. Петро не вважав себе таким вже довірливим телятком, однак і хапати за горло людину безкорисливу й щиру не міг. Це ж був, по суті, єдиний його друг. Правда, спочатку Петро почувався кепсько. Навіть хотів записатися на прийом до психіатра, бо його почали мучити галюцинації. Одного разу на цій же квартирі привиділося, ніби над ним стоїть хтось з ножем. Петро схопився з розкладачки, на якій солодко спав після добрячої вечері, наробив крику, розбудив Артура, ще й розплакався, як дитина. Артур не сміявся з нього. Якби сміявся, то Петро нізащо більше не переступив би порога цієї квартири. Він не забував образ. Водночас змушував себе думати про Артура добре, вперто відганяючи думки про нечисту силу. Врешті Артур, значно вищий за нього інтелектуально, благородний і великодушний, аж надто безкорисливо опікувався неприкаяним сільським вчителем.
І все ж попри ту ненав’язливу безкорисливість Петро зрозумів одну річ: Артурові він для чогось потрібний. Перші кроки молодого спеціаліста на життєвому шляху ознаменувалися відкриттям механізму людських стосунків: «Ти — мені, я — тобі». У школі він проводив уроки, а натомість одержував гроші. Давав їх хазяйці і діставав дах над головою і такий-сякий харч. Хоч перший вид стосунків був принизливим, якщо керуватися високими принципами. У майбутньому, гадав Петро, буде інакше. Письменники, художники, музиканти не повинні продавати власні твори. Правда, хто тоді захоче цим займатись? Але залишаться справжні митці, а не халтурники. Так само з учителями: яка може бути плата за спілкування з дітьми, прогулянки з ними до лісу, за розповіді про речі близькі й дорогі йому? Петро не насмілювався поділитись своїми думками навіть з Артуром, котрий уявлення не мав про учителювання й нестачу грошей. Оці розкішні наїдки й напої він, можливо, дістав, ледь простягнувши руку, з якогось іншого просторово-часового виміру. Втім, Петрові було приємно, що йому випала честь спілкуватися з потойбічними силами. І все ж непогано було б зараз лежати в сільській хаті перед телевізором, дивитися суботній фільм і радіти, що завтра вихідний.
Не встиг він це подумати, як опинивсь у своїм власнім ліжку перед телевізором. Йшов детектив. У соборі знайшли священика з проламаною головою. На екрані дефілювали монашки, красиві, як кінозірки. Їм хотілося палких обіймів, танців, яскравої одежі, але вони вдавали, що нічого не хочуть.
З хазяйчиної кімнати вийшов старий рябий кіт з пошарпаним вухом, надсадно і хрипко нявкнув, сів перед телевізором, чухаючи собі спину.
— Киць-киць, — покликав його Петро, котрий ніяк не міг зігрітись у широчезному ліжку.
— Чого тобі? — буркнув кіт. Голова у нього трохи сплющилась від складної фізичної вправи — чухання задньою лапою.
— Як це тобі вдається? — нещиро здивувався Петро, якому конче хотілося, щоб кіт поспав біля нього, бо у фільмі, здається, збиралися ще когось пришити.
Кіт лише гордовито пирхнув.
— Не хочеш, не треба! — підкреслено байдуже мовив Петро і втупився в телевізор.
Це вплинуло на кота. Він почухався ще трохи і сказав:
— А я й не вечеряв. Де вже тут спати!
— То злови собі мишу.
— А я хочу бутерброда з чорною ікрою!