Доки була на роботі, силу мала. Прийшла додому, побігла ще в магазин чи на базар, а потім до півночі за шиттям сиділа. Хоч то робота не така, як в селі, але й там також треба вміти і руками, і головою.
Бувало, хворіла і то тяжко, але розворушилась, побігла туди-сюди, та й забула про болячку. Нічого не вартий чоловік без роботи. Нудиться, нудиться, то й шукає собі якої напасті.
Трималась, трималась, а як пішла на пенсію, то вже все. Поки вилізе по сходах до квартири, весь дух випре. Добре, що воду хоч не треба нести — все є: і газ і вода. Та й тепло взимку.
Диви, які вони мудрі! Йди в лікарню. Запаніла я щось дуже…»
Так заспокоює себе Магдалина кожної ночі. На ранок встає аж чорна від безсоння. Подивилась якось в дзеркало — скелет, стара баба. Хоч в труну клади.
Посміхнулась з того, правда, але як… Ніби хтось по щоці вдарив, а вона, оком не зморгнувши, ще й другу підставила.
Ще далеко до сходу сонця. Рідко коли прошмигне вулицею машина, освітить перед собою дорогу. А потім знову мертва тиша.
І від тієї тиші кімната з сірим квадратом вікна нагадує чимось могилу. Лежить Магдалина на твердому ліжку, чекає ранку, щоб розворушити затерпле тіло в якій-небудь роботі.
Спить Марія, дихає легко й спокійно. Мабуть, сниться їй гарний сон, після якого краще не прокидатись.
12. Падіння
Все змінюється навколо мене, а я залишаюся непорушною в цьому просторі. Я просто пристосувалась до людей, які вміють і не вміють жити, але їх багато і в них стільки спільного між собою, що вони рухаються єдиним потоком.
А я стою на місці. І нічого не роблю. Змінююсь тільки в часі, тобто він мене змінює. Тільки тепер я помітила, скільки втратила через цю нерухомість.
Ніби переді мною поставили дзеркало і в ньому відбилось, висотане хворобою і роками, зів’яле тіло, живіт, лоно котрого ніколи не носило плоду, груди, які не вигодували жодного немовляти, лице з висохлою на пергамент шкірою.
Я побачила себе через два десятки років уже в іншому дзеркалі, побачила, холонучи від страху, то сліди старіння, зморшки, втому і все те, від чого я мала б повірити, що залишається зовсім небагато часу і він мине швидше, ніж знову набуду здатності рухатися, хоча б і в невідворотний бік.
Люди, котрих я часто не вважала за людей, поспішають і ніколи не запізнюються. Встигають, як і п’ятдесят, сто років тому, садити в землю картоплю, виховувати дітей, виплакувати очі над каліками і п’яницями.
Це вони змінюються, але мені з того мало втіхи, бо моє замилування, замилування міської білоручки простими селянськими 'жіночками і чоловіками, — неминуче лицемірство. Я чужа їм. Вони проходять повз мене, як і ті ситі сноби, що навісніють від обожнення речей.
Тепер я піду до Магдалини в лікарню, у палату на другому поверсі, звідки видно зелень, квіти, небо і все на світі. Є ще істоти нещасніші за мене. Може, Магдалина не усвідомлює, але вона безнадійно нещасна. І я швидше помру, ніж зазнаю цього жаху старості, безпросвітного і самотнього скніння.
Ось я підведусь з ліжка, одягнусь і піду. Руки в мене міцні, ноги сильні, тіло молоде й гнучке. Я можу рухатись: бігти, стрибати, плавати в річці. Мені ніхто не заважає робити, що заманеться.
Магдалина дуже рада, як мене бачить, довго дякує за відвідини, жартує, що геть розлінилась. Але її лице з темними плямами під очима, а найдужче ці безпомічні сухі руки на білому лікарняному тлі, — страшно на них дивитись.
Я намагаюсь пробути біля неї якнайдовше, балакаю без угаву, тільки б хоч на хвилину відтягнути її од цього жахливого самотнього вечора й ночі, котрі обов’язково настануть. Бо сама ніби опинилась на її місці. Мені здається, що я не вирвусь ніколи з цієї палати, отруюсь лікарняним запахом…
Нарешті мене випроваджують з палати. Якби можна було, то я побігла б щодуху, аби швидше вхопити свіжого повітря.
На мить у мене виникає безглузде бажання піти до лісу, хоча вже вечір. Чому я раніше могла собі таке дозволити?
Ну, що ж… Додому, так додому. Спати. Мені хочеться завити. День у день одне й те саме. Чотири стіни, дзвоник сміттяра і спання. Останнім часом в мене дивне передчуття: ніби хтось повинен прийти. Зрештою, це тому, що я тепер живу сама і ніяк не можу звикнути до цього. Кошеня, коли потепліло надворі, втекло кудись і вже цілий тиждень не з’являється. Прийшов би хоч Дмитро. Більше ніхто не знає про моє існування.
І він приходить. Коли я вже нікого не чекаю. Пізно ввечері. Худий, засмаглий, обстрижений, тільки очі світяться.
— Я дуже страшний? Чого ви так дивитеся?
— Та ні… Просто я вас не сподівалась. Думала, що ви в армії.
— Відпустили. Набувся вже.
Він переступає поріг, і я мить якусь задкую від дверей.
— Додому не встиг. Автобус перед самим носом втік. То я у вас переночую.
— Як-то в нас? — перелякано дивлюся на нього.
— А тітка де?
— В лікарні… Ви хіба не знаєте?
— Господи, що таке? Я думав, удома…
Я розгублено стою в коридорі.
— М-да. Такі-то діла… То я піду, може, дружок прийме.
Але не йде. Я боюсь підняти очі й мовчу.
— То я піду.
Я переводжу погляд кудись на стіну.
— А вам не страшно самій?
— Ні.
Мій голос здригається, і я кажу це слово якось неприродно бадьоро.
— Добре, то я пішов. Добраніч!
— Добраніч!
Дивний він сьогодні. Навіть не жартує.
Але він іде. Я зачиняю двері, повертаю ключ в замку…
Ну й вигляд у мене! Капці не на ту ногу, голова розкуйовджена. Гудзики на халаті тримаються на чесному слові.
І я ні з того ні з сього сміюся. Вголос. Як остання ідіотка. Уявляю, як би він зрадів, коли б я його залишила ночувати.
— Ха-ха-ха!
Гашу світло і вкладаюсь спати. Але від цього не перестаю сміятись. Сміюсь, доки з горла не починають вириватись підозрілі силувані звуки.
Так я лежу довго, і, як тільки заплющу очі, руки мої ніби одриваються від тіла і летять кудись в порожнечу, шукаючи невідомого кого…
Це настільки нестерпно, що я змушена знову засвітити світло і взяти до рук книжку. Я бачу сторінки, рядки, але ніяк не можу осягнути прочитане.
І тут знову дзвонять. Я здригаюсь від несподіванки. Встаю, обережно підходжу до вимикача, але безсило опускаю руки. Навіщо?
Дмитро щось говорить про дружка, котрого нема вдома, про те, що він уже на ногах не стоїть, що голодний, як дідько.
Я мовчки заводжу його на кухню, викладаю на стіл все, що є їстівного в хаті, ставлю чайник і йду спати. Накриваюсь з головою, щосили заплющую очі. Навколо темрява і стукіт серця. Я ще глибше закутуюсь у ковдру, але щось брутальне й нудотне наростає в мені з кожною хвилиною. Дотик до плеча пронизує мене наскрізь. Я кричу, втрачаючи останні сили, відштовхуючи від себе чуже тіло, котре повільно і невблаганно знищує мене. Інстинктивно повторюю те, що якимись темними силами закладене в кожній жінці, ні на мить не скоряючись і до кінця усвідомлюючи глибину і солодкість свого падіння…
13. Аристократка духу
Був ранок після цієї жахливої ночі, й Марія перша згадала все, що сталось між нею і Дмитром. Кімната вразила її своєю вбогістю. Сонце не приховувало жодної подряпини, жодної пилинки, жодної зсунутої з місця речі.
Марії несила було дивитись на цей безлад. Вона одвернулась до стінки й заплакала від усвідомлення свого жалюгідного становища, боялася, що Дмитро ось-ось прокинеться й гляне на неї тверезими очима. Вона зіщулилась, відчувши, як він безтямно роззирається по стінах, як його уже просвітлілий погляд переходить на неї.
Дмитро легко відірвав її од стіни, міцно стиснув у обіймах, але, побачивши залите слізьми обличчя, одразу випустив з рук, і вона зібгалася в клубок, готова кожної миті вибухнути плачем.
— Ти чого, Марійко?
— Іди геть!
— Чого? Я той… я не думав. На мене щось найшло. Та я хоч зараз… Давай подамо заяву…
Від його винуватого голосу Марія ще гірше заплакала.
— Не бійся. Я той… Я так само. Я тебе візьму, не бійся.
Він знову притягнув її до себе, Марія розсміялась.
— Не треба! Навіщо ти мені здався?
Від несподіванки Дмитро випустив її з обіймів.
— Інтересна ти дівчина! Ти що, завжди так робиш?
Марія швидко опанувала себе і з цинічною міною пояснила:
— Бачиш, це для мене не трагедія. Тобі цього не збагнути.
— Овва! А чого тоді плакала?
— Так, — здвигнула плечима Марія. — Хіба тобі не все одно? Можеш забиратися!
Вона зблідла. Сльози знову підступили до очей.
— Не муч мене, дай спокій… Я більше не витримаю. Якби ти не прийшов, все було б добре… — Вона затулила лице руками, ніби в поганому кінофільмі. — Що я плету, боже, що я плету…
— Та перестань, мала… — Дмитро погладив її по плечу. — Мала, чуєш, не плач… Ніхто не буде знати, що я тут ночував…
— Йди вже… Тебе дома ждуть, — зітхнула Марія. — Іди!
Коли він одягнувся, Марія натягнула халат і вийшла за ним в коридор.
— Простудишся, мала…
Вона вперто дивилася кудись вбік.
— Ну все, я пішов.
Марія вичавила з себе усмішку.
Дмитро наблизився до неї і поцілував. Та це не був той поцілунок, якого вона чекала, а жорстокий, тріумфуючий, котрий тільки на мить відігнав оціпеніння, але продовжив те, що вона хотіла обірвати.
14. «Аристократка духу»
(Продовження)
Н. вважав би Дмитра за об’єкт її насолоди, не більше. Але Марію це не вельми тішило.
Вона тепер нізащо не повірила б, що можна розважатись таким чином. Найбільше її гнітила нездатність поставити все на свої місця.
Марія хотіла визволення, а тепер веде себе, як остання неперебірлива дівка. А чи хотіла вона його взагалі! У неї було єдине бажання — народити дитину. І все. Зараз навіть смішно. Плоть її сита, спить без кошмарів і галюцинацій, ходить на роботу. Магдалина ще не скоро вийде з лікарні… В перші дні вона терзала себе за ту ніч, котра ніби закувала її в тенета. Єдина втіха, що, по правді кажучи, зневага нікчемних людців ніколи Марії особливо не засмучувала.
Але Дмитро не належав до цих жалюгідних самовдоволених тварюк, інакше б вона ніколи не розчинила перед ним двері. Вони просто існували на поштивій відстані одне від одного, і це їй навіть подобалось. Вночі вони переступали цю відстань в цілковитій згоді і ранком знову розходились.
Марія стала достобіса самовпевненою. Їй давно уже так добре не велося. Ніяких розмов, ніяких взаємних претензій у них з Дмитром не виникало. Марія почувала себе сімнадцятирічним дівчам, трохи легковажним, дурненьким. Таким все прощають.
Їй справді було добре з Дмитром. Світ навколо мінився яскравими барвами: дозрівали черешні в садах, пнулася вгору буйна зелень трави і дерев, сонце іскрилося в кожному вікні, в кожній квітці, теплі дощі спадали світлими струменями з дахів. Все жило, палахкотіло, рвалось на волю. Якщо раніше спека пригнічувала Марію, робила інертною, безсилою, то тепер сонце вливало їй у кров своє тепло.
Тепер Марія не чекала, коли Дмитро повернеться з роботи. Виходила йому назустріч. Вона боялась залишатись сама в квартирі. По вулиці вони йшли разом, але в дім заходили поодинці, наче чужі. Видавалося, що так буде краще.
У неділю вони йшли в кіно або в ліс, хоч там було не так затишно й безпечно, як у чотирьох стінах. Потреба розважитись все ж існувала. В їхніх стосунках могла запанувати одноманітність. Для Марії таке життя ще не втратило гостроти і привабливості, але Дмитро любив бувати на людях, в компанії. Зрештою, двадцять чотири роки для хлопця — вік ще не зрілий.
Та одного прекрасного дня Марія розсердилась. Як завжди вийшла зустрічати Дмитра після роботи, але його не було. Вона покружляла ще з півгодини по місту і сердита повернулась додому, придумуючи кару. Роздратування змінилось неспокоєм. Врешті-решт, де він так затримується?
Дмитро з’явився аж о десятій годині, і то не сам. Привів із собою якогось засмальцьованого п’яненького типа.
Марії це не вельми сподобалось. Вона гостро зиркнула на Дмитра, і той знічено промимрив:
— Ми тихенько, тихенько…
Марія стенула плечима і пішла до себе в кімнату.
— Марійко, — просунув у двері голову Дмитро. — Може, ти з нами посидиш?
— Ні!
— Дружок мій, розумієш… Познайомитись з тобою хотів. Ніяково було відмовити. Він той… скоро піде.
— Ти теж підеш…
— Що, що?.. — насторожився Дмитро. — Ну, не гнівайся! Розумієш, дружок мій. Хлопець простий, не вчений… Пішли, випили по старій пам’яті. Буває. Але я не п’яний…
— Дай мені спокій! Я тебе бачити не хочу! — зітхнула Марія. — І твого дружка так само…
— Дімко! — закричав з кухні той його дружок.
Марія встала і рішуче попрямувала до кухні.
Дружок сидів за столом і чистив копчену рибу. На плитці грівся чайник.
— Звиняюсь, чайку захотілось… — розгублено закліпав він очима.
Це виглядало так комічно, що Марія не могла втриматись від сміху.
— Та не турбуйтеся… — замахав він руками, коли Марія виклала на стіл масло й ковбасу. — Я ось рибки поїм, зап’ю чаєм.
— Їжте вже…
— Дімко! — крикнув той зраділо. — Я що тобі казав! Люди все зрозуміють…
Марія сиділа, підперши рукою щоку, дивилась, як Дмитро з дружком знищують їжу, і посміхалась.
— Може, той… ради знайомства по пляшку збігати? — запропонував дружок.
— Та ви їжте, їжте… — злукавила Марія.
«От чудо-юдо! — подумала вона. — Немите, обшарпане, а очі так і бігають, де б знайти що випити. Ну, цей номер в тебе не пройде! А Дмитро, як щеня побите, ладний руки мені лизати, щоб не образила приятеля!»
— Дімко, а весілля коли? Випити хочеться страх! — защебетав дружок, приязно підморгуючи Марії. — Мене не забудьте покликати!
— Факт, що покличу! Правда, Марійко? — Дмитро обняв її за шию й притягнув до себе.
Марію страшенно дратувало подібне поводження та ще в присутності цього п’янички. Вона вирвалась, ледве стримуючи свою лють. Нарешті дружок став збиратися додому.
— Мала, — сказав Дмитро. — Я сьогодні не прийду. Треба додому поїхати.
— Як? — на хвильку розгубилась Марія і сердито кинула: — Тоді можеш взагалі не приходити.
15. Бунт
Про своє становище Марія, що, як відомо, належала до натур витончених, котрі здатні глибоко переживати зовсім нікчемні події, могла б сказати лише одне слово: «Падіння». До недавнього часу вона знала собі ціну, досить високу. Але тепер могла тільки дякувати богу, що той в особі Дмитра подарував їй звичайні земні втіхи. І Марія переборювала в собі аскетичні замашки старої діви. Низькі інстинкти брали своє. Але ж не все на світі постійне!
Як «бог з машини», зненацька з’явилась Магдалина. Принесла з собою рятунок. Марія одразу опинилась ніби за муром і на перших порах була навіть задоволена. Якою б солодкою не видавалася їхня з Дмитром вільна любов, існували ще похмурі пробудження, сумління. Чужа все-таки квартира, запльовані сходи, помийний запах, нарешті Дмитрові необережні грубі слова…
Магдалину виписали з лікарні, і в кімнаті запахло стерильністю, порядністю. Грішна Марія намагалася привести себе в нормальний вигляд, тобто стати такою ж скромницею, якою була раніше. Вона взагалі хотіла, щоб Дмитро ставився до неї, як до чужої, але це виглядало б надто смішно.
Відтепер Магдалина дуже піклувалася про власне здоров’я. На їхню квартиру стали приходити бабусі, старші жінки. Вели безконечні розмови про власні хвороби, про ліки, трави, про кінець світу. Магдалина, взагалі, почала тепер лічити час від свого приходу з лікарні.
Марію спершу смішили ці збориська, схожі на відьомські, але деколи вона навіть сиділа разом з цими бабусями, прислухалася до розмови.
Потім все охочіше йшла з Дмитром з цієї сумної задушливої квартирки. Одноманітні балачки, тоскні обличчя бабусь і Магдалини, котра потроху перетворювалась в таку саму бабусю, стали її пригнічувати. Марія з жахом помічала, що час, який досі стояв на місці, почав знову рухатися, що те коротке сп’яніння, єдине за стільки років самотнього скніння, невблаганно переходить в тяжке похмілля.