Вони під’їхали до самої річки й зупинились коло містка. Роман зсадив Лялечку на землю, і той полегшено зітхнув. Як тут було гарно! Прозора водичка дзюрчала між камінцями, і де-не-де мигтіли малюсінькі рибки. Лялечка попробував, чи тепла вода.
— Ей, ти у воду не лізь! Намокнеш, хто буде за тебе відповідати? — закричав Роман.
Лялечка слухняно відсмикнув руку. Коли він обернувся, то побачив, як Роман, присівши на камінь, курить цигарку, раз у раз дивлячись, чи хто не йде.
— Ти теж дивися. А то як наднесуть когось чорти, біди не оберешся…
Лялечка захоплено дивився, як у того з рота й носа клубками йшов дим.
— А ти вухами можеш дим випускати?
— Що, я клоун? — образився Роман. — Ану розкажи мені, що ви за лиса збираєтесь ловити!
Лялечка мовчав.
— Не бійся, нікому не скажу! Щось я чув від Славка, ніби лис якийсь у вас відро з фарбою вкрав. Чого тільки ті діти не придумають! Цирк! Може, ваш лис ще балакати вміє по-нашому?
— Не знаю, — буркнув Лялечка сердито. — Я з ним не говорив.
Роман реготав, може, з хвилину, а потім несподівано зробив страшні очі:
— Хочеш, я тебе навчу, як на лиса полювати? Значить, так, береш сокиру, як не маєш рушниці, і гайда в ліс. Знаходиш лисячу нору, розкладаєш вогонь, щоб дим тягнуло в нору, і чекаєш. Довго, недовго, але чекаєш…
Роман спинився і посміхнувся недобре. Лялечці раптом здалося, що зараз станеться щось страшне. Він хотів затулити вуха, аби не чути Романових слів, але не міг поворухнутись.
— Так от… Як лис почне задихатися, то мусить або вилізти з нори, або здохнути. А котрий лис хоче здихати? От він вискакує з нори, а ти його сокирою по голові цюк — і все. Найтяжче нору знайти, правда?
Лялечка опустив очі. Але Роман, добре його налякавши, подобрів.
— Не бійся, не вб’ю твого лиса! Я тебе, коли хочеш, буду кожного вечора катати. Тільки не скажи, що я курив, бо будеш бідний, небоже. Пойняв?
— Угу, — хитнув головою Лялечка.
— Ну, сідай! Поїхали! — позіхнув Роман.
Лялечка не хотів іти спати. Він все ще сподівався, що лис з’явиться сьогодні. Вже геть стемніло, а хлопець і далі вибігав надвір, вслухався, як вітер шарудить вишневим листям.
— Ти підеш спати чи ні?! — розсердився дід. Він, як завжди, дивився телевізор, а Лялечка своїм рипанням заважав йому зосередитись на останніх новинах. Баба розмовляла з сусідкою і не мала часу вкласти Лялечку спати.
Хлопець ходив з кімнати в кімнату, і йому здавалось, що лис ось-ось вигляне з-під канапи або з шафи.
— Лисе, лисе! — тихенько покликав він. — Киць-киць!
Як же кличуть лисів? Ні, у всякому разі, не киць-киць, як котів.
— Лисе, лисе! — кружляв Лялечка по кімнаті.
В кутку щось важко зітхнуло, аж задеренчали шибки.
— А то що таке? — сплеснула руками бабця, ввійшовши до кімнати і засвітивши світло.
На підлозі яскраво вирізнялось кілька зелених слідів. Їх не було багато, але бабця закричала:
— Хто сюди пса привів?! Хто сюди пса привів, я питаю?!
Прибіг дід і закричав теж:
— Ви тут всі подуріли! Який то пес, як то кіт! Дайте мені нарешті відпочити!
— То лис, — тихенько сказав Лялечка, і він єдиний мав рацію.
Розділ XI,
про те, як погано бути лисим лисом, а ще гірше фарбованим, коли не володієш силою переконання
Справді, то був лис. Але який нещасний! Всі вже спали, тільки Лялечка не спав. Місяць світив ясно, і було видно як удень.
Лис сидів на кріслі, звісивши свого жахливого хвоста, геть злиплого від фарби, і тихим сумним голосом розповідав:
— Сьогодні я помітив, що шерсть (тобто листя) починає облазити, і так перелякався. Я не хочу бути лисим лисом.
Лялечка пирснув, надто вже смішно звучало «лисий лис». Мацько образився:
— Тобі смішно? Інші теж сміялися. Їжак Грицько сказав, що я найсправжнісінький кущ, тільки смерджу фарбою. Думаєш, хоч одна пташка сіла на мене? Нічого подібного! На пеньки сідали, а від мене тікали, як від опудала. А смердить як! Видно, фарба ще не просохла.
Лис щосили чухав себе лапою. Лялечці аж шкода його стало.
— Коли б я знав, що то погана фарба, то сказав би тобі.
— Коли б ти знав! — обурився лис. — Люди все повинні знати! Можуть всюди ходити, куди їм заманеться, не те, що наш брат. Тільки висунь носа із заповідника — трах-тарарах! — і тебе нема. Всі ви такі розумні! Понавигадували різної гидоти… Що буде, як я весь облізу? А може, захворію і помру.
— Ой, не вмирай, лисе, я тебе прошу! — перелякався Лялечка. — Не вмирай, любий. Давай викличемо лікаря.
— Ото придумав! Знаю я ваших лікарів! Здеруть шкуру і спасибі не скажуть. У нас, звірів, один лік: травичку яку з’їсти і в нору відлежуватися. А яку травичку від цієї клятої фарби, того я не знаю. Нюх у мене пропав, смак теж. Воно б, може, кущикові не треба їсти, але ж не можу я одним повітрям живитися. Так чи не так?
— Так, — погодився Лялечка.
— Їсти в тебе чогось не знайдеться? — наважився спитати Мацько. — Я, крім малини, нічого в роті сьогодні не мав.
— Я зараз щось пошукаю. А що би ти їв?
— Що-небудь.
— Почекай.
Лялечка зліз із ліжка і тихенько прокрався до дверей. Найважче було відчинити їх, так, щоб не дуже рипіли. Як хлопець не старався, але це йому не вдалося. В другій кімнаті спали дід з бабою. Дід страшенно хропів, аж здригались стіни. Лялечка, холонучи від страху, перебіг кімнату й опинився в коридорі. Там було дуже темно. Лялечка ледве не перекинув відро з водою. На кухні він вхопив кусень хліба і, подумавши, взяв ще горня з маслом та огірок.
Лис спочатку з’їв масло, потім хліб, а коли залишився тільки огірок, сказав, що вже наївся.
— Хороший ти, як тебе там звати?
— Олег.
— Хороший ти, кажу, Олег. Поїв, спасибі, аж на душі полегшало!
— А тебе, лисе, як звати? Лис?
— Мацьком мене звати.
Лис позіхнув, а за ним і Лялечка.
— Ой, щось спати хочеться! Не знаєш, чому це, як поїси, зразу на сон хилить і таким добрим робишся?
— Не знаю. Лисику, розкажи щось про себе!
— Потім. Щось спати захотілось. Ти не будеш проти, як я у вас в стайні на горищі переночую. Надворі вітер, ліньки пертися до лісу.
— Як ти туди вилізеш?
— По драбині, звичайно. Думаєш, лиси не вміють лазити по драбині? Лиси все вміють. Ну, то як?
— Ой лисику, я такий радий! Залишайся у нас!
— Ну, що ти! Я переночую і піду. Добре, що в тебе пса нема. А ти, може, щось придумаєш, як ту кляту фарбу вивести…
— Я діда спитаю.
— Спитай. Тільки про мене ні-ні!
— Ні-ні!
— Знаєш, коли мені на душі кепсько стане, так кепсько, що хоч скавули, я собі скажу: «Сонце все-таки зійде!» І, диви, трохи краще стане.
— «Сонце все-таки зійде!» — повторив хлопець, хоч нічого не зрозумів.
— Ну, бувай!
— Бувай, лисику! Приходь!
Лис стрибнув у вікно і зник. Лялечка ще хотів подивитись йому вслід, але голова його сама по собі припала до подушки, і він міцно заснув.
А Мацько, зарившись на горищі в солому, довго вслуховувався у незвичні для нього звуки, і очі його лагідно блищали в нічній темряві.
Розділ XII,
де Мацько знайомиться з сучасним акселерованим котом і з куща, мусимо сказати, досить звичайним шляхом знов перетворюється на лиса
Прокинувшись вранці, наш лис усвідомив, де він необдумано вирішив спати, і вжахнувся. Боже, він опинився в пастці! Ранок почався зі звуків. Спочатку защебетали пташки. Лисові спросоння здалось, що він у себе в лісі. Потім закукурікав півень, і це нагадало Мацькові, що він винен Вовкові тридцять курей. «Щоб ото курям у лісі робити?» — здивувався лис. Та тут заверещала свиня… Мацько розплющив очі. Де він спав! Не в норі, а на горищі. Людському горищі! Лис виразно, зовсім близько почув людський голос. «Тю-тю-тю!» І його аж затрусило. Оце так пригода! Варто комусь піднятись по драбині — і кінець. Лис гарячково зарився в солому і тут відчув, як його ноги торкнулося щось волохате й тепле. Він аж підстрибнув, але те волохате раптом замуркотіло і притулилося до лиса. Мацько похолов. Він знову відсунувся, і те волохате невдоволено муркнуло, чхнуло і стало продиратися крізь солому.
Лис побачив круглі величезні очі, що здивовано витріщилися на нього. Звір з такими очиськами не міг бути малим.
— Няв! — сказало волохате і висунуло голову. Голова в нього була маленька, і аж тепер Мацько здогадався, хто перед ним.
— Няв! — сказало кошеня. — То це ти біля мене спав? А я думав, що то кожух. Де ти так вимазався?
— Мовчи, — затремтів лис. — Не видавай мене! Я не винний. Хлопчик обіцяв спитати діда, як мені позбутися фарби. То я на нього чекаю.
— Хлопчик? — пирхнуло кошеня. — Цей жахливий хлопчик?! Хіба він на щось здатний, крім того, щоб верещати і тягати мене за хвіст? Він тебе не тягав? Чи в тебе нема хвоста?
— Як то нема?! — образився лис і витягнув на світ божий свого обліпленого фарбою хвоста.
— Ого! Я одного разу теж заліз у фарбу.
— Ну, то що ти зробив?
— Та я трішечки. Вона потім сама злізла.
— А-а, — протягнув лис. — А я увесь заляпався…
— А ти хто такий? Я щось такого звіра не бачив. Ти часом не пес?
Очі в кошеняти спалахнули зеленим світлом, а хвіст став пухнастим, як у білки.
— Пес?! Боронь боже! Я їх боюсь!
Лис знову затрясся.
— Якщо ти не пес, то можеш сидіти на горищі. Мені не жаль! А хто ж ти тоді?
— Кущик. А до того був лисом Мацьком.
— Кущик? — засміялось кошеня. — Щось не схожий!
— Мені Павук казав, що досить переконати, що ти кущ, і всі повірять. Зрештою, я зелений, хіба не бачиш?
— Та бачу, що зелений. У хазяїна є зелений светр, але ж він не кущ!
— Хазяїна? О боже! Я пропав!
— Та не бійся! Найстрашніший його внук, хлопець отой. Доки його не було, я жив спокійно. Спав на канапі, їв регулярно, бавився, а тепер через цього малого мене женуть з хати. Бояться, щоб він не заразився від мене глистами чи ще чимось.
Кошеня ображено і разом з тим зневажливо чхнуло.
— Ну, мені пора снідати.
— А що ти будеш снідати? — спитав лис, і в нього покотилася слинка.
— Те, що завжди. Молоко і, може, винявчу шматочок ковбаски.
Лис важко зітхнув:
— А миші тут на горищі є?
— Ти що, здурів? Які тут можуть бути миші? Я тут відпочиваю. Та невже ти думаєш, я за ними бігати буду! Те, що коти повинні ловити мишей, анахронізм. Сучасний акселерований кіт цілком може звільнити себе від цього неінтелектуального заняття. Ну, я пішов. Якщо хазяйка розщедриться, то і тобі, лисе, який шматочок підкину.
Кошеня граціозно стрибнуло на край драбини І заглянуло вниз.
— Коли хочеш мишей, то ось вони біжать! Одна, друга, третя… З десяток набереться. Лови, скільки душа забажає… Чао!
— Чао! — сказав лис, і кошеня зникло. — Миші, — зітхнув він. — Якби вони догадались вилізти сюди!
Скільки йому ще тут сидіти! Хоч би вечір швидко настав. Як добре було в лісі! Спокійно. А тепер через ту кляту Сороку йому життя нема. Курей треба ловити. Все! Зловить він тих тридцять курей і ногою більше не ступить сюди. Хлопець Олег може приходити в ліс. Він йому все покаже. Скільки там цікавого! А на галявині, на його сонячній галявині!
Лис тихенько заскімлив. Він згадав тепер усі свої безнадійно з’їдені мишами картини, і вони видались йому такими гарними. Як жаль, що він не встиг намалювати своєї улюбленої галявини, не передав подиху вітерця, тремтливої роси на квітах і травах, кружляння хмарок. Ризикував, дурень, життям, ніби не можна було обійтись без курей. А для того, щоб зараз сидіти в селі, здригатися від кожного шелесту і чекати, доки люди зроблять на нього облаву?
— Лисику! Лисику! — почувся знизу голос хлопчика. — Лисику, ти ще тут? Не бійся, то я, Олег!
Мацько обережно підповз до драбини.
— Я тут.
— Ой лисику, як добре, що ти тут! А я думав, що ти пішов. Злазь до мене.
— Ти що?! — перелякався лис. — Щоб мене побачили?! Краще ти сюди лізь…
— Я не вмію.
— Що тут вміти! Ставай на драбину і допомагай собі передніми лапами.
— У мене нема лап. То руки, лисику.
— Руки чи лапи, один біс.
— Ой лисику, який ти зелений! А дід мазав ту підлогу, де ти наслідив, аце-аце… Ой, забув… Я тут взяв у нього трохи цього аце-аце… Він так гарно пахне. Помажешся — і фарба зійде.
— Давай сюди! — зрадів лис.
— Я боюся лізти! — заскиглив малий. — Ще впаду!..
— Не впадеш, — закрутився нетерпляче Мацько. — Роби, що я кажу. Стань задніми лапами. Ось так… А тепер одну лапу постав вище, а потім другу знову вище… І тримайся передніми лапами. Ну, ще трохи, зовсім небагато лишилось. Ну, ось і все. Молодець!
Коли вони добре вмостились, Мацько одразу попросив:
— А тепер маж мене своїм аце-аце.
— Ацетоном! — згадав Лялечка.
— Ага.
Хлопчик відкоркував пляшечку.
— А не мало буде? — засумнівався лис.
— Я ще принесу.
— Давай маж.
Хлопчик полив на ганчірочку ацетону і взявся терти лисові спину. Ганчірка зразу стала зеленою.
— О, диви, пускає!
— Три, прошу тебе!
— У мене вже руки зелені… А твоя шерсть чистою стає.
— Ой, пече!.. — зойкнув лис.
— Якби було багато ацетону, ти би в ньому скупався. У мене вже руки болять. Я перепочину трошки…
— Перепочинь… — змилувався лис.
— Лисику, а мене сьогодні трохи не били за масло. Я сказав, що був голодний і з’їв.
— Правильно сказав! — похвалив його Мацько.
— Але ж я збрехав, лисику! То ти з’їв. Моя мама дуже не любить, коли хтось бреше. Вона на море поїхала з дядею Володею. А я збрехав…
— Справді, — задумався лис. — От біда! Я, наприклад, не знаю, коли кажу правду, а коли брешу. Коли правду кажу, мені не вірять, а коли збрешу, всі вірять. Може, у вас, людей, не так. От я Сороку загриз. Прикинувся мертвим, а вона повірила і дзюбнула мене в ніс.
— А мій дід теж бреше, — признався Лялечка. — Щоб я спав, він мені всього наобіцяє, що в ліс поведе, на річку. А сам ніколи ще зі мною ніде не пішов. А баба часу не має. Вона в нас рабиня. Лисику, а скільки тобі років?
— О, я вже дорослий! Чотири.
— Ти диви, а мені п’ять, і всі кажуть, що я ще малий. Чому, лисику?
— Звірі раніше дорослішають, може, тому. Ти вже відпочив?
— Трошки. — І хлопчик знову заходився терти шерсть лиса.
— Дідо такий злий був, коли довідався, що відерце з фарбою пропало. Причепився до мене, мовляв, то я…
— Ой, пече!
— Потерпи, лисику, будь розумний! Коли я вперше побачив тебе, ти такий гарний був. Золотий! Гарніший, ніж на картинці. Я навіть пробував тебе намалювати, але ти несхожий вийшов. Лисику, а ти вмієш малювати?
— Я? — гордо посміхнувся Мацько. — Я, коли хочеш знати, художник!
— Намалюй мені себе, лисику! Я повезу в місто і розповім, який у мене лис був гарний на селі.
— Я вже не малюю, — сумно зітхнув лис. — Через свої картини стільки лиха набрався, хай його біс візьме! Але для тебе я колись намалюю картину.
— Чесне слово?
— Чесне слово.
— Лисику, ацетону вже нема, а в тебе і голова, і хвіст, і лапки ще зелені. Я потім ще принесу. То ти посидь, почекай…
— А ти мені мишку одненьку не зловиш? — жалібно глянув на нього лис.
— Я не вмію. Ти що, їсти хочеш?
— Ага.
— То я тобі принесу щось поїсти.
Лялечка, провалюючись у соломі, побрів до драбини.
— Ой, я не злізу!
— Та це зовсім легко. Заплющ очі і зсувайся по щаблях.
— Боюся.
— А ти не бійся. Уяви, що коли не злізеш, то ніхто тебе не зніме.
— А баба?
— А ти уяви, що баба пішла ловити рибу!
— Ха-ха! А дідо?
— А ти уяви, що дідо поїхав на море!
— А ти?
— А ти уяви, що я зараз в лісі, лежу на своїй сонячній галявині!
Нічого було робити Лялечці, й він зліз сам. І радо заплескав у долоні.
— Ура, лисику, я вже вмію лазити по драбині!
— Тихше, тихше, — зупинив його Мацько. — Ти пам’ятаєш, що про мене нікому ні-ні?..
— Ні-ні!..
Розділ XIII,
в котрому нічого не відбувається, оскільки автор трохи забобонний
А ви десь бачили подібного лиса? Думаєте, що все це було насправді? Звичайно, ви так не думаєте! Якщо можна повірити в те, що у лісі міг з’явитись художник Лис, бо рано чи пізно серед такої краси повинна була забитись у когось мистецька жилка, то ви нізащо не повірите в інші його пригоди. І матимете рацію.