Малий стає навколішки перед грядкою з кропом, наче молиться. Сльози душать його, бо він у тюрмі. Невільний. Якби можна було перелетіти на ту високу гору, чи ту, ще вищу, завжди синю. Думкою він уже там, а тіло все ще скорцюбилось на грядку з кропом. І кріп уже перебраний під стогін бабці, що не змовкає ні вдень, ні вночі.
— Бабо, я піду…
Баба не чує. Але слова сказані, й малий вислизає з хати. Та на порозі наштовхується на стару бабу, замотану в чорну хустку, низеньку і горбату, й бурмоче:
— Слава Ісусу Христу!
— Синцю… — спиняє його баба, лагідно-лагідно, як давно уже його ніхто не кликав. — То ти йдеш купатися?
— Ага.
Звідки вона знає?
— Але ж то далеко, синцю, а тобі треба вернутися, як сонце стане між першою і другою горою.
Малий нічого не розуміє.
— Мусиш вернутися, бо знаєш, що буде? Сонце тебе спалить, як стане між першою і другою горою. І ти від нього не сховаєшся ніде, хіба в хаті…
Він біжить стежкою до гостинця, м’якого, наче тісто, аж ноги стригнуть, а там попід горби, попри городи. Сонце ще не дійшло до першої гори. Малий перечепився об камінь, впав у траву, очамрілу від сюркання коників. І так лежав. Згусла кров лише проступила на колінах і зразу ж почорніла. Ніде жодної людської Душі, але поле не було мертвим. Безліч спраглих душ роїлось довкола дитини, котра непорушно лежала на окам’янілій землі, мертвих і живих душ: мишей, жаб, коників, птахів, гусениць, жуків, метеликів, мушок. Всі вони шепотіли, співали, кричали, і від їхніх голосів вібрувало тіло хлопчика. Земля поволі оберталася довкола сонця, чи сонце довкола неї.
Пришпилений сонячним промінням, малий силою волі примусив себе підвестись. Сонце було його ворогом, вода — спокусою. І він побіг стежкою в житі до старих верб, що росли над річкою, і навіть не помітив житнього вовка, який дивився на нього сонними жовтими очима.
Вода мерехтіла, прозора і глибока, зовсім не схожа на ті калабані, у яких він купався досі. У воді плавали великі сріблясті риби. Малий поволі зсунувся у воду, щоб їх не потривожити, і застиг захоплено: води було по шию.
Сонце дійшло до першої гори. Але верби давали таку густу тінь, що він не бачив ні гори, ні сонця.
Бабця щодень кликала собі смерті, і смерть давно вже гостювала у них. Іноді її можна було бачити. Це смерть перестріла його на порозі й застерегла.
Треба було вийти на берег і подивитись на сонце, але великі риби тицялись носами у його ноги, лоскотали, і тіло розтавало у воді, ставало щораз легшим і прозорішим, врешті-решт, спливло на поверхню. Малий поважно плавав, уподібнюючись до риб. Єдине, що заважало йому стати рибою — це розуміння того, що рибу можна зловити і вбити. Але поза тим, він не вірив, що є щось інше, крім прозорої води і лагідного теплого проміння. Він дивився з води на берег, і не впізнавав цих місць, бо досі бачив їх тільки з порога хати. Але звідси не видно було його хати, не чути стогону хворої бабці, крику мами, не видно було тата, який їх лишив уже давно. Були присутні лише ворог-сонце і спокуса-вода. Він міг би їх уникнути, якби залишився дома, стоячи на колінах на городі, доки би не згорбатів.
Сонце терпляче його очікувало, спинившись між першою і другою горою, а зголоднілі риби кусали за литки…
Одного разу Вавилонська вежа…
Ці прикрі вересневі ранки, ці сірі вересневі ранки, коли туман ладний розплакатися при вигляді блідого змученого сонця, цей пронизливий холод, який мокрим рядном накриває непокриту голову — що тут скажеш? Пережили весну, пережили пекельну спеку влітку, переживемо й осінь. Маленький чорний песик не може дотягнутись до високого ящика для сміття, де є що їсти. Дуже високий ящик.
Із дна колодязя видно блискучі вітрини, наповнені всіляким вишуканим непотрібом. Ми теж непотріб, але не вишуканий. Непотрібні нікому. З цією думкою ти заходиш туди, де підлога вистелена щонайкращими намірами. Теж колодязь, засунутий зверху лядою, щоб не світило сонце. Твоя черга за тією жінкою в окулярах, з вузьким підборіддям. У кишенях нема нічого, чим би можна було побавитись, але ти все-таки знаходиш пересипаний тютюновими крихтами вчорашній сон. У ньому присутні нижчі духи, які випадково з'являються десь у полі, на річці, чи в лісі у вигляді чорного пера, кота, чи людей, чи просто тіней. Звичайний сон, але він підказує, що й зараз усе ілюзія, і в сірих коридорах повно тих нижчих духів. Коли десь опівдні настає твоя черга, і ти несміливо заходиш, тебе зустрічає надута потвора з риб’ячими очима і каже;
— Чого вам треба?
Ти плутано пояснюєш нижчому духові суть справи і він посилає тебе у кімнату 666.
Годі порозумітися з нижчими духами. А вищі на тебе не мають часу. Як же тоді бути? Ти так потребуєш захисту. Швидше-швидше в свою нору! Там можна запалити газ і заснути вдень, щоб потім вночі не спати.
«Мій ангел покинув мене, забравши серце з собою…» Тобі лишається залізти в ящик для сміття і закрити за собою кришку. Хай маленькі чорні песики жалібно скавучать, їм не дістатись досередини. Ти сам усе з’їси: лушпиння з картоплі, гнилі помідори, консервні бляшанки, старі газети, недопалки… Шкода, адже, можливо, твоє питання вирішилося б, якби ти зайшов до кімнати 666. І ти порозумівся б. Але від тебе зараз дуже тхне, і знову падає дощ.
Одного разу Вавилонська вежа ледь не сягнула неба…
Дивись назад
Мертві метелики, пізнього літа знайдені в павутинні на стриху, лежали в прозорій коробці разом з зеленим жуком, теж мертвим. Були ще засушені рослини, чиїх назв хлопець не знав, але сподівався довідатись, коли роздобуде визначник рослин. Мав він також коробки з камінцями, марками, скельцями, і ніхто не смів їх чіпати, бо все мало для нього цінність.
Одного ранку хлопця збудило цокання годинника. У його кімнаті висів на стіні старий зіпсований годинник. Він здивувався ще більше, коли помітив, що стрілки рухаються назад, а не вперед. Хлопцеві стало страшно, бо годинник був дідів, а дідо недавно помер. Учора вони ходили на цвинтар, і мама так плакала, що дідо, певно, почув її.
Тамуючи страх, хлопець вдягнувся, пішов умиватися, а потім вернувся застелити ліжко. «Я йду на річку прати, — сказала мама, — хочеш зі мною?» Хлопець уявив собі порожній, залитий мертвим сліпучим світлом берег, і до горла в нього підкотилась нудота. Він відмовився і пішов до своєї кімнати. Йому дуже не хотілося, щоб мама туди зайшла.
А тоді, опинившись на самоті, почув шарудіння на шафі. У запиленій коробці бились ожилі метелики. Вони не зразу полетіли до вікна, трохи покружляли по кімнаті. Зелений жук вдарився об фіранку. Хлопець підняв його з підлоги й поклав на підвіконня. Руки в нього тремтіли. Він замкнувся в хаті й став приречено чекати повернення діда з цвинтаря. Аби тільки мама це не побачила. Якось він його спровадить.
За дідом вернеться тато, який їх покинув. Не вмер, а покинув напризволяще. Хлопець не потребував його аніскільки. Вони з мамою чудово дають собі ради, і дні минають спокійні та безхмарні, бо вони зуміли зупинити час. Але чому все вертається у похмурість, холод, тривогу?
Хтось поторсав клямку, потім постукав. Хлопець затулив щосили вуха і заплющив очі. Не треба, ой, не треба! Дідо прийде, щоб ще раз померти, тато повернеться, щоб знову зненавидіти маму й бити їх обох.
Хлопець кинувся до своєї кімнати, зірвав годинник зі стіни і щосили кинув ним об підлогу. Той розлетівся на безліч шматочків.
— Нехай, нехай… — прошепотів він, вражений своїм неймовірно сміливим вчинком.
Хоч йому здавалося, що метелики не повернуться до коробки, бо сам бачив, як вони вилетіли у вікно.
Хам, син Ноя
Годі з кимось порозумітися: надто мало часу. Було це за великої спеки. Ховали одного з її знайомих, не таких вже й близьких. Втопився у морі. Вона про це не знала, а коли довідалась, то не було коли засмучуватись. Спека зробила її отупілою, і треба було порозумітися. Вони купили пляшку горілки і пішли в парк. Їх було четверо. А ще треба увечері знайти нічліг. Не слід було пити. Але вона випила і вся болісно скорчилась, бо від ранку нічого не їла. І зразу відчула, що негаразд, що це не той день, аби з кимось порозумітись.
Хоч всі були добрі до неї, але вона ще не бачила того, кого хотіла бачити. Велися якісь доісторичні розмови, плелася павутина спекулятивного мислення. Вона якось відразу обважніла і на руках понадималися жили.
— Що з моїми руками? — спитала.
Але ніхто не звернув уваги на її руки, щойно від городу, та ще з жилами, зовсім старі руки. Довкола неї мінився фейерверк самопохвали і самокомпліментів. Вона вже не могла впоратися з думками і дивилася в зелену гущавину, де щохвилі з’являлись якісь люди, якісь діти, якісь пси. Що вони говорять? — думала вона. — Чи мені потрібні ці балачки? І з ким мені хотілось порозумітись? Не з тобою, і не з тобою. Мої слова замерзли і відтануть, коли я приїду додому завтра. Але ніхто вже їх не почує.
Потім вони пішли в майстерню до одного художника. Там гостина була в розпалі. У когось народився син. У когось поховали товариша сьогодні пополудні. Із стін шкірилися бридкі жінки, і вона знову пила горілку, бо то все не мало сенсу. Тут не можна ні кричати, ні плакати, лише пити або не пити. До неї підходили люди, які мріяли з нею познайомитись, але вона лише посміхалась. Потім вийшла на балкон і дивилась у кам’яний мішок подвір’я, вчепившись руками за поручні. І розуміла, що її впіймали, що вона вже не вільна, як була три години тому, що її зв’язали, запхали до рота брудну смердючу шмату, і зараз розгойдають і вкинуть у кам'яний мішок. Але її повели кудись далі.
І вона згадала те, що бачила багато років тому.
…Пустельна вулиця, спека, гурт людей, над яким погойдується маленька труна, а в труні дитинка з почорнілим виснаженим личком. А попереду йде жінка з кошиком і розсипає рожеві пелюстки. І ось вони вже зникли, і по них лишилась стежечка з рожевих пелюсток…
— Що будемо з нею робити?
— А дідько знає! Не я її сюди привів.
Над нею усміхнене лице Хама, сина Ноя, того, хто врятував невинні істоти від потопу.
Цієї візії неможливо було уникнути, але вона знову вирвалась і пішла рожевою стежечкою, куди та вела, і замерзлі слова поволі відтавали від подиху смерті…
Знак
— Мамо, підемо гуляти? — вдесяте питає мала.
— Підемо.
Стільки роботи… Треба палити, гріти воду для купання, позбирати буряки, нарвати слив на повидло, підмести подвір’я, бо завтра неділя, а мама прийде з городу змучена. У жінки затремтіли губи. Коли тепло, роботи як на каторзі, з ранку до вечора, а стане холодно — сиди в хаті. Чоловіка нема, роботи для неї також. Нема за що жити. Мала не розуміє. Хоче, щоб з нею бавилися, читали казки. Нема коли. Нема коли. Нема коли.
— Підемо.
— До того краника?
— Так. Хіба недовго.
Жінка кидає ключ під відро, і вони швидко-швидко йдуть до хвіртки, за якою свобода. Так вона колись у дитинстві тікала на річку чи до лісу, щоб часом не завернули і не загадали щось робити. Мала вчепилася брудними пальчиками за рукав, шапка злізла на очі. За сходами, що ведуть з горбка, вони сповільнюють крок.
— Мамо, я так люблю ходити до того краника!
— Я так само.
На покинутому колгоспі, серед острівця зеленої трави б’є невеликий струмінь води, залишки колишнього водогону. Мала стає на дощечку, крутить краном то ліворуч, то праворуч, ухиляючись від бризок.
— Можна, я ручки помию?
Жінка сидить на траві. Ноги її обважніли, руки чорні від колення слив. Нема сили. Треба пришити гудзика до курточки, то вже увечері, як вкладе малу спати і сидітиме на кухні, дрімаючи над книжкою, єдиною розкішшю в її безрадісному існуванні. Простудиться, вода холодна. Але несила щось сказати. Болісний клубок підкочується до горла. Нема коли приголубити дитину, піти з нею до лісу чи поїхати до міста. Півгодини забави з краником, поки вона тут перебуває в заціпенінні, хоч із землі тягне холодом, а в неї хворі нирки.
— Мамо, я курточку обхляпала!
— Добре, — механічно каже жінка.
— Може, додому підемо? Баба прийде, буде сердитися.
— Ще трошки!
Ще трошки, ще кілька хвилин нерухомості. Десь далеко-далеко ліс. На краю світу. За ним сідає сонце. Піти б колись туди, лягти в траву і заснути!..
— Мамо, помацай ручки!
Руки в неї вже чисті, але холодні й червоні. Жінка дихає на них, цілує, щоб зігріти, тулиться щокою до дитячого личка. З того боку, де сонце, вилітає троє білих голубів. Вони роблять над жінкою і дитиною три круги і зникають; наче їх не було.
— Ти бачила, доню, голубів, бачила? Вони дають нам знак, що ми будемо щасливі з тобою, що у нас все буде добре.
— А чого? — питає мала, задерши догори голову.
Втрата пам'яті
Щойно ви стояли в кінці неймовірно довгої черги невідомо за чим, і ваше лице було самотніше і сіріше, ніж звичайно, бо пізня осінь провалила все місто в порожнечу. Та ваше серце здригнулося, коли молодий чоловік напідпитку злегковажив чергою і вихлястою ходою подався до пивбару. Там теж була черга, але ви вдвох швидко впоралися і з нею, і з пивом і вже майже приятелями пішли в гості, у якийсь напівбогемний, напівзлочинний підвал, де пиятика була в розгулі, у темному кутку якийсь лайдак бив жінку, але ніхто за жвавою розмовою на це не звертав уваги. А говорили про Нострадамуса, ціни й гендель за кордоном. Ви не встрявали до розмови. Вам було цікаво, та й отой лайдак позбувся жінки, і вона чемно лежала на підлозі. «Вона спить», — попередив хтось.
Невдовзі всі пощезали. Лишилися ви зі своїм майже приятелем і та жінка, котру лупцювали. Вам закортіло на неї глянути. Ліпше би ви не робили цього: у неї з грудей стирчав ніж.
Слава Богу, вам вдалося зникнути в темряві! Ваша жінка лише кліпнула отупілими від телевізора очима й знову задрімала. А ви, певно, бачили не кіно, а ту зарізану нещасну, бо вперше за п’ятдесят років вам трапилася така пригода. І серце боліло всю ніч.
Вранці ви стали коло вікна, бо мали вихідний, і побачили, що надворі падає жовтий дощ. І калюжі теж жовті. Покликали дружину, але та не захотіла дивитися, навіть коли дощ перемінився в червоний. Ваш дорослий син несповна розуму викладав з кубиків якусь споруду й тішився, що вона в нього не падає, і лице його було гарне й мудре.
Дружина послала вас заплатити за квартиру, і ви дуже боялися йти під червоний дощ. Він, правда, перестав, але лишалися червоні калюжі. Ви покірно достояли свою чергу і вже коло самого віконця загубилися. Аж так, що забули і сина-ідіота, і рідну дружину, й незнайому жінку, котру при вас тихенько зарізали, і своє ймення, назву міста, й всі імена та назви, що є на світі. Та й пішли собі, не завважуючи ні жовто-синіх фанів, ні черг, ні убогих весільних кортежів з прив’язаними до машин ляльками. Не почуваючи голоду, спраги, ви ходите незнайомими вулицями, і ніхто вас не впізнає і не відведе за руку додому. Спите у під'їздах чи на сходах останнього поверху притулившись до опалювального радіатора.
Та ось жінка у довгій латаній сорочці підходить, бере вас за руку і веде вниз-вниз-вниз, у темряву, аж доки попереду не заблисла цяточка світла. Жінка виводить вас через пролом у стіні на поле зеленого жита. Дбайливо садовить на межі, а сама приєднується до таких, як вона, жінок в білих сорочках, що жнуть. Вона обертається з лагідною посмішкою. Брудного, зарослого, старого чоловіка нема. Є хлопчик, що сидить на межі й пересипає землю з однієї долоні в іншу.
Потонулі в снігах
Їх уже давно немає на цьому світі, а чи є вони в іншому, того ніхто не відає. Ними страшили дітей, але були такі діти, що не боялись: кидали в них камінцями, викривлялись, обзивали, хоч то гріх знущатися над бідним…
Бака жив з мамою й татом у хатці під солом’яною стріхою, і пас корову. Вічно ходив у хутряній шапці й піджаку, застебнутому замість гудзиків шпильками. Весь час посміхався. У війну німці варили зупу, і малий Бака, тоді він звався ще людським іменням, підійшов до них. А котрийсь німець вдарив його по голові, аби не ліз, куди не треба. Так Бака лишився вічною дитиною. Дуже не любив, як з ним дрочилися. Коли напасникові вдавалося зірвати шапку з нього, затуляв голову руками і сідав на землю. Сидів би так до самої зими. Сніг би падав на нього, а Бака все сидів би, втративши найдорожчий свій скарб — стару облізлу цигейкову шапку. І плакав би гірко, як тільки плаче трирічна дитина.