У хаті — нечистий дух, закаляні стіни, давно нефарбована підлога. На тапчані коло печі — брат-каліка. Беззуба мати, що ледве ходить, кришить хліб у миску з помиями підсліпуватому псові.
— Я знаю, що у вас має бути ще одна картина…
— Нема, нема! Ви усі забрали ще того разу.
— Може, ви нею якусь дірку затулили?
— Не пам’ятаю, може, затулила. Нема господаря в хаті, то й дах тече. Ми обоє каліки. Жив би синок старший, я б не гризлася. А вмру, то й на тому світі буду думати, хто обійде меншого…
— Я б вам за неї гарно заплатив.
— Та знаю, що ви добрий чоловік!.. Корови не тримаю, свині так само. Ще коло курей можу ходити. Яйця продаю. То ви зі Львова, кажете?
— Зі Львова.
— А чи нема там сукняних чобіт на мене? Бо які не взую — ноги печуть. Хіба в сукняних ходити можу…
— Не знаю, подивлюся. А сусідам ваш син ніяких картин не дарував?
— Може, й дарував. Підіть попитайте, поки я борщ доварю.
Усіх людей села намалював на картині, бо село мале, а нині ще менше. Повно порожніх хат, і стежки до них позаростали, і вікна зогнили. Нема за чим плакати, думає той, хто купив кілька картин у старої баби. Він — теж художник. Малює лани з золотою пшеницею, доярок у стерильних халатах. І місто з трамваями, по якому ходив колись його товариш, пропаща душа, пив каву й горілку, зображав на папері олійними фарбами заляканих, абияк вбраних людей з рідного села, що восени й навесні топилося в болоті.
…На краю чорного поля стоїть хлопець у вишитій сорочці й синіх штанях, а за ним маленька хатка з живим вогнем у печі. Можна й довіку не вийти з цієї порожнечі й самотності.
…Поглянь, як на обжинках танцюють парубки й дівки у взятих напрокат народних костюмах. Які вони незграбні, невмілі під важким поглядом квадратної баби з району, що виставила їх на посміховисько. Відвернися. Пройди ледь помітною в сутінках стежкою до хати, де під килимом з синіми півоніями грається брат-каліка, а мати сидить скраєчку довгого порожнього столу й питає:
«Чому ти сивий, сину? Де твоя сорочка?»
«Бо я піший ходак, мамо. Я прибився додому, хоч мене й кинули брати кінні в степу. І скоро вмру».
«А хто ж нас годуватиме?»
І він покаже картину, де старі й малі стоять поруч, а дехто з тих, що намальований живим, нині спочиває в землі.
…Стара бере гроші, несе їх у другу хату. Каліка-син жалібно дивиться їй услід.
— Хтось вам допомагає?
— Та дров колгосп дає, а ще жіночка одна приїжджала два рази на могилку…
— Просила у вас картини?
— Хіба подивиться. Я б їй за так віддала. Вона мені й випрала, і бульбу помогла викопати, і хустку подарувала…
— А як її звали?
— Забула, — бігає, — забула. Чи Надя, чи Люба… Три роки вже не приїжджає.
— Мене не згадувала?
— Хіба сина мого. Плакала та й плакала — таке мала гостювання. Куди ви?
— Їхати мушу. Робота чекає.
— Та вже переночуйте…
З кута почувся тихий плач дорослої безпомічної дитини, і стара пошкандибала туди.
У сутінках село щезало. Спочатку втонули покинуті хати, потім ті, у яких ще жеврів вогник життя, і, врешті, зникла хата, котра ховала в собі останню картину й стіл, за яким збирався колись увесь рід.
…Намальовано чоловіка, якого витягають з землі люди в чорних костюмах і при краватках. На його лиці радість, а позаду — безлисте дерево, наче перед зимою. А ще далі — діти слухають учителя, дивлячись у його роззявлений рот з гострими зубами, звідки мають вилетіти пташки…
Сліпуче лице осені
І досі пече сонце, аж піт заливає очі. Спробуй-но вистояти з двома сітками в переповненому автобусі. Та ще в мої роки. Нащо було до всього тягнути й оці троянди? Але ж ти їх так любив, ні. любиш і зараз, хоч тепер годі думати, що я бодай трішки взнала тебе за сорок років. Ми ніколи нічого не будемо знати про свого ближнього, хай він навіть сидить у нас на карку. Все життя я присвятила тобі. А могла б влаштувати його інакше. Мріяла: от піде Михайлик на пенсію, будемо жити, як пташки в гніздечку. Опікуватись одне одним в затишній нашій квартирці. Будемо гуляти погожими днями по парку Коцюбинського. Нікуди не квапитись, так і жити до самої смерті серед тихого сяйва нашої осені.
…Боже, як довго я чекав цього! Встиг посивіти, постаріти, з’їхав на пси, як то кажуть. Хіба в такі літа можна щось починати? Треба лягати в труну, щоб не вдатися до старечого ідіотизму. Біг-гом! Я жив і не мав часу. Лише робота, робота, робота. А відпочинок перетворювавсь у сон. Я бачив себе вільним десь у лісовій сторожці на краю світу, серед трав, квітів, метеликів і бджіл. І там би я майстрував своїми руками нехитрі речі з дерева або малював картини, намагаючись якнайточніше відтворити довколишній світ. От ніби й маю нарешті все.
Дитинство минуло в найтяжчому голоді. Я не бігав по луці за метеликами з затиснутою в кулаці цукеркою, а повзав по землі з роздутим від трави животом. А ледь навчився ходити, як почав працювати. Зараз думаю — заради чого? Хіба я б помер на цій щедрій землі, якби не длубався у ній, а потім у нескінченних папірцях, звітах? Чи не краще просто ходити по світі, вдовольняючись шматком хліба й пригоршнею води? Боже, мати одне-єдине житгя і прожити його так безглуздо й самотньо…
…Це — доля. Так, доля! Що не кажи, а могли б стати щасливими, якби не війна. Мали б цілу купу дітей та онуків. Скількох обминуло лихо, а нас з тобою — ні. Для людей ми стали подружжям, а перед Богом — братом і сестрою. Пам’ятаєш, як ми любили одне одного до того, як ти повернувся з війни скаліченим? Ти б не дозволив, аби я отак їздила до тебе з торбами їжі, викладала все на стіл і йшла, навіть не побачивши тебе. Мені ж щораз важче дертися на того горба, де вже й стежки за листям не видно, і таке воно слизьке та мокре — б-р-р!
…Шкода дивитись, як вона лізе на горба, захекана, товста, в незугарному капелюсі. Стара… А хто їй винен? Я не просив нічого приносити. Мене не існує. Я звільнився нарешті від тіла, яке карало мене все життя. Ця хатка на курячій ніжці така маленька, що її просто засипле колись листям, і стара не знайде до неї дороги, тож вернеться додому, задоволена виповненим обов’язком. Навіть не буде кому про це сказати, хіба лише коту Соломону. «От я промучилася з ним усе життя. Котику, хто здатний оцінити мою жертву? Хто поверне мені всі ті роки?»
…Чому ти не взяв мене з собою? Тут так гарно, що можна не думати про їжу. Ти зовсім мало з’їв. Як пташка. Напевно, схуд. Може, це й добре для твоєї гіпертонії.
…Десь наприкінці серпня я відчув, що тіло моє потрохи тане, легшає, прозорішає. Я сидів на порозі хатки, ще не зовсім звикнувши до нового свого життя. Не малював картин, не садив дерев, бо мені не хотілося нічого робити. Треба було займатися цим в молодості. Безсилля. Я не міг витримати такого фіналу. Дурненька, ти й не здогадуєшся, що сталося зі мною, як несподівано я знайшов вихід: залишитися тут і не належати нікому. Я став жуком, що повзе вгору по зламаній травинці, квіткою, птахом, зім’ятим листком. І нарешті зрозумів привабливість такого рослинно-комашиного життя.
…Стежка не прометена від листя. Що ж, ти ніколи не вмів цього робити. Відчинено двері — очам важко звикнути до темряви. Пронизливо дзижчить муха. Такий жах: у нашій квартирці ніколи не було темно й вогко. Постіль на ліжку теж вогка і зовсім чиста, хоч я міняла її тиждень тому. Боже, майже нічого не їв. Курка неторкана, салату взяв дві ложки, хліб лише покришив. Мені надто важко сюди приїжджати, зустрічаючи таку чорну невдячність. Хоч би записку лишив. Ставлю в банку з водою напівзів’ялі троянди. Ноги тремтять, в голові паморочиться. Ще, чого доброго, сонячний удар… Ляжу хоч на хвилинку в ліжко. Поверх ковдри, тільки скину туфлі… Прокидаюся надвечір. Сонце сховалось. Тиша. І якось легшає, прозорішає тіло, наче я повільно розчиняюсь в повітрі. Поспішаю назад, щоб встигнути на автобус, залишивши тобі яблука, термос з супом, ковбасу й хліб.
Душа метелика
1. Небо птахів
Великі хмари ніколи не бувають поодинокими. Поруч них завше легкі хмаринки, наче пух. Ми не можемо скласти з тих великих пір’їн і малих пір’їн птаха, як діти збирають докупи складанку (але ж дітям пропонують зразок!). І ще — якби охопити поглядом усе небо і вмістити у ньому складеного, створеного птаха — Боже, яка то була б втіха! Кожного дня — інший птах — сизо-білий, рожево-білий, просто білий на тлі невимовно блакитної барви.
Іноді здається: ось-ось вийдеш за свої похмурі ворота, а час минає і нічого не вдієш з послідовністю — небо з розрізненими пір’їнами (пір’я з Божих перин, які витріпують ангели), птах, одягнений у це пір’я, знову інше небо з іншими птахами. Однак цілісності ми не можемо вмістити. І почуваємо від того великий смуток. Як прокидаємось вранці, не запам’ятавши прегарного сну.
Те пір’я ніколи не дотикається землі. Правда, колись я ходила між хмар на карпатській горі. Здалеку хтось міг би побачити, як я дотикаюся хмар. Але сама себе я не могла бачити. Відчувала холод, вітер і сніг під ногами. Пір’я і птахи, яким воно належить, і небо, якому належать вони, — недосяжні. Треба споглядати їх, не рухаючись. Коли лежиш у траві, чи просто дивишся з вікна, можна відчути життя в небі. Але людина мусить весь час рухатися, як не насправді, то в думках. І нічого не знає. І тому не літає. Навіть уві сні вона махає руками, крилами, а треба уподібнитись небесному птахові: подивитись на усе згори і відчути життя. Знизу вгору, згори вниз, доки не постане цілісне видіння.
Осмислити власний автоматизм. Я встаю вранці, вмиваюсь, одягаюсь, п’ю каву — усе це, втративши смак, не усвідомивши. Якась прикра дорога на роботу. Щоб щось трапилось, треба вийти з дому. Для цього ми й рухаємося, щоб піти назустріч випадку. Але на рівні автоматизму нічого не може трапитись. І ми ще вважаємо це свідченням нашого благополуччя.
Самотність можна розділити з небом птахів. Ти дивишся на нього, воно на тебе. Ти не готуєш їсти, тобі байдужі потреби тіла. Забуваєш про себе і милуєшся витонченими речами: матовим блиском алое, обрисами пір’їни, кольором тіней на траві. Тебе не існує, коли в тебе нікого немає, ніхто не пам’ятає про тебе. Як добре не бути людиною, не мати людських думок і пристрастей, бажань. Не втручатись і не сказати жодного слова іншій людині. І ніяк не називати цей свій стан. Бо все одно не знайдеш назви. Будь-яка назва свідчитиме проти тебе.
2. Тінь, світло…
У день літнього сонцестояння світ в міру вологий і теплий. Сонце заходить і сходить в один і той самий час. Можна сказати, що й часу нема. Ця пишна зелена барва ходить за нами слідом. Ця невимовно пахуча вода бризкає з кожної стеблини. Напівстиглі черешні ще не стали оселею блідо-рожевих хробачків.
На чому тримається сонце, на якій твердині? Що забезпечує йому спокій і рівновагу? Що засвідчує силу і досконалість трав у зеніті їхнього розквіту? Трави ще тільки цвітуть: м’ята, звіробій, рум’янок, подорожник, буркун, іван-чай, молодило, іван-та-марія, спориш… Впасти лицем у траву, дихати її подихом, відчувати, як калатає серце і душу стискає смуток. Усе це було до мене, і все це буде після мене. Десь полягли скошені трави із запахом тліну. Хтось, приречений на смерть, кидає довгий погляд на омитий дощем захід сонця. Хтось проклинає цей світ, затулившись власним болем.
Слова — не те. Їх не візьмеш, як жменьку перлів зі скриньки. Ще час спинився, а ти вже оплакуєш його неминучий рух до смерті. Досконалість вбиває, треба приймати світ недосконалим, шукати у ньому незакінченість і милуватись нею. Нерозквітла квітка, прим’ята трава, пуголовок, руда гусениця, що прудко перетинає стежку. Ще буде досить тепла і дощу, будуть падати дощі, аби нас не спалило сонце.
Ми нарвали лопухів і рум’янку, почепили на стіни у сутінках дня літнього сонцестояння. І вже по тому я збагнула річ, над якою ніколи не замислювалась: чому лопух і рум’янок. Бо лопух — тінь, а рум’янок — сонце. Тисячу років квітчають ними стіни наших осель, щоб не образити світло і тінь. Зв’язані докупи тоненькою травинкою, лопух і рум’янок нероздільні, доки не висохнуть і не стануть порохом. Оця неподільність присутня навіть опівдні року. Тіні не зникають навіть спекотного полудня, навіть вночі, як оте пір’я небесних птахів зоряної ночі. Вони лише стають невидимими для людського зору.
Природа знає, що в досконалості її смерть, а в рівновазі — життя. І людина, ставши досконалою, теж матиме тінь. Її зненавидять, коли вона любитиме, а ще гірше, коли вона надміру полюбить власну досконалість. Адже тоді вона поклонятиметься лише сонцю. Воно висушить сльози і душу, а за нею бігтиме невидима тінь і кричатиме: зажди!
Дивні думки з’являються у сутінках. Про небо птахів, світло і тінь, про неможливість вийти з тієї прикрої оболонки, яка зветься людиною. У сутінках повна рівновага світла і тіні. Не запалюючи лампи, сидиш собі в кімнаті, посміхаєшся.
3. Маленький шлях — не для людей…
Є такі тихі затінені місцинки поміж густою травою, торішнього листя чи просто на землі, всипаній сухою хвоєю, — місцинки, помережані стежками. Треба низько-низько нахилитись або лягти на живіт, щоб побачити шляхи маленьких істот. Кожна така стежечка веде до крихітної нірки, скрученого з листочка будиночка, під камінчик чи суху гілку. Інколи ці шляхи позначені сріблистим слизом, помережані павутинням. Маленький народ має свої звичаї і подорожує не дуже далеко. Його шляхи ведуть по стовбурі дерева у пошуках солодкого соку, чи просто, щоб відпочити на зігрітому сонцем листку, погойдатися. Як же добре, напевно, колисатися на м’якому пахучому листі! Навіть впасти неболяче, коли ти комаха і можеш на льоту прикріпитися міцною надійною павутиною. Вони тонше відчувають тяжіння землі, сонце, вологість. Ясного дня маленькі істоти метушаться, латають свої хатки, чистять нірки, пильнують, чи добре закутані дітки. Усі шість чи вісім лапок прудко бігають. І, певно ж, вони якось спілкуються між собою. Як ото в селі сусіди перегукуються через пліт. І не чинять одне одному кривди. А похмурого чи дощового дня сплять у своїх домівках.
Очима, втомленими від телевізора, книги чи облич інших людей, не побачиш, як самовіддано бореться кожна істота за життя, захищає своє потомство. Вони не хочуть смерті й хаосу на власній землі від більших, сильніших істот, а ті просто не відають, що роблять.
Треба мати дуже добрий зір. Мало хто з людей здатний бачити. Коли зранку протираєш очі, несвідомо хочеш побачити усе краще. Але для цього треба любити.
Кожна наша, навіть ненавмисна, поява загрозлива і смертельно небезпечна для маленького, хоча й незліченного, народу. Ми ніколи не пройдемо їхніми шляхами. Ми надто грубі й великі для цього, і не повинні втручатись.
Уявімо на мить, що існують інші істоти, які дивляться на нас, як на комах. Наша метушня видається їм позбавленою сенсу. Вони не зможуть пройти нашими шляхами й оцінити нашу духовну велич, якщо вона в нас є. Ми будуємо житла, добуваємо харч у повсякденній боротьбі, залатуємо діри власного існування, боронимось самі й оберігаємо дітей. І попри все маємо час, щоб відчути себе беззахисними. І тому, щоб захиститись, шукаємо Бога. А що, коли він ставиться до нас, як ми до комах? Але, перемігши страх, ми уявляємо його подібним до нас, тільки у стократ кращим і досконалішим. Дивно бути людиною, такою чужою для всіх істотою. Хіба це щастя бути людиною? Щастя просто бути у злагоді, хай ти дерево, травинка, жабка чи цвіркун. Ми нікуди не йдемо, ми просто тікаємо.
4. Душа метелика
Надвечір треба розмовляти тихо, щоб не почув дощ, бо, нарікаючи на нього, ми викличемо справжнє лихо: цілу ніч дзвонитимуть краплі по підвіконні, і тоді не заснуть навіть пташки. Так само не треба сердитись на вітер, бо він вдарить нас в обличчя і поб’є шибки. Офіруймо присмерку тишу й нерухомість, щоб віднайти в домі мир.