— Вірно, — відповів педагог. — Вірш Лесі Українки «Досвітні огні» побудований на протиставленні світла й темряви.
Діти почали соватися за партами, й очі у них погасли.
— Слухайте, — спитав Андрій Іванович, — а вам не здається, що темрява душить, пригнічує? Ви це відчуваєте? Ми з вами зараз опинились в таких обставинах, що ніч триває дуже довго. Ну, то як?
— Душить, — сказав хтось.
— Пригнічує.
— А як? Душить, як що?
Діти зашуміли, дехто засміявся.
— Думайте, з чим можна порівняти. Це — важке чи легке?
— Важке.
— А що важке?
— Камінь.
— А ще що?
— Земля, — сказала Юля, білява дівчинка з задньої парти.
— Добре. Послухайте ранній вірш Лесі Українки «Contra spem spero!» З латинської це означає «Без надії сподіваюсь!»:
Андрій Іванович прочитав вірш на одному подиху.
— А зараз послухайте «Досвітні огні». Цей вірш був написаний далеко пізніше, але ви помітите, що в обох поезіях йдеться про одне й те ж: боротьбу з темрявою, страхом, відчаєм. Одні люди програють, інші перемагають. Якби Леся Українка не перестала боятися темряви ще в юності, а темрява тут символ всього важкого, що падає нам на душу, — вона б не стала такою, якою ми її знаємо: мужньою жінкою-поетом. У «Досвітніх огнях» йдеться уже не про неї, а про усіх людей, тобто й нас. Перші вогні світять люди робочі, а вони здебільшого чесні, щирі й працьовиті. Можете не читати того, що написано в підручнику…
Клас вражено загудів.
— Я кажу так, бо після того ви зненавидите цей вірш і всю поезію Лесі Українки.
— То ви нам додому нічого не задаєте?
— Чому? Прочитайте уважно вірш і розкажіть про свої враження. Спочатку це буде важко. Ми вже нині спробували. А найкраще буде, коли ви візьмете в бібліотеці твори Лесі Українки і потихеньку почнете читати.
Учні кинулись до виходу, бо то був останній урок. Андрій Іванович, ще приголомшений власною сміливістю, підійшов до Олі.
— Олю, можна тебе щось спитати?
Та побіліла, ледь не впустивши портфель.
— Я хотів спитати, чому ти сказала «земля»?
Дівчинка полегшено зітхнула.
— Що ти мала на увазі?
— Вмерлих у землі ховають. А там темно.
— Але ж вони нічого не відчувають. Їм однаково…
— Якби їм було все одно, вони би не ходили…
IV
Десь за тиждень по тому, як відрізали світло, вдосвіта Федьо Баліцький вийшов по своїй нужді надвір. По дорозі завважив, що на зрізаній грушці сидів чорний птах. Він мав біду з тими воронами і горобцями, що крали хліб, і не раз мусив стояти й відганяти, аби кури з’їли. Ледве розвиднилося, і Федьо лиш за два кроки увидів, що то крук, великий, як гуска. Круки жили в лісі, а той, певно, був слабий, бо не рушився.
— Йди геть! — сказав Федьо. — Ти яєць не несеш. Йди!
Крук прискалив на нього жовте око і переступив з лапи на лапу. Федьові вчувся запах здохлятини.
— Йди геть, не смерди мені тут!
Федьо вхопив палицю до рук. Ще бракувало йому крука на оборі. Птах перескочив на дальший кінець, щоб не дістала палиця. Федьо згадав, за чим вийшов, а коли вернувся, чорний приблуда далі собі сидів на грушці.
— Шляк би тебе трафив! — роззлостився Баліцький. — Йди, бо тя заб’ю!
Він мав нерви і такі самі слова казав не раз жінці, й та зразу стулювала писок, робила те, що їй казали робити. Але крук, хоч і не обзивався, проте не йшов. Хіба, коли камінь поцілив у крило, підскочив, але вже не міг полетіти й поскакав на город.
— Ото маєш! — вдоволено сказав Баліцький.
Якби не болото, він би нагнав крука і повісив би за ноги на тиці, аби горобців страшив.
Жінці чомусь не розказав за крука, аби знов не почала сварити. Відколи вмерла її мама, півроку тому, дурній бабі все здавалося, що кожний птах на оборі — то душа небіжки. Федьо тими дурницями не забивав собі голови, хоч вірив, що вмерлі ходять. Якби небіжчиці забаглося їх відвідати, то прийшла би в людській подобизні, так, як поклали в гріб.
На другий день Федьо побачив уже не крука, а чорного кота. Той сидів на стовбурі й тримав перед собою зламану лапу. Побачивши Федя, коцур жалібно нявкнув, наче просив збадати лапу. Федьо відчув, що волосся в нього на голові їжиться. Жінці він ні словом не обмовився: чекав, поки та сама не вийде з хати. Але жінка здоїла корову і вже наливала молоко, щоб нести до молочарні, й нічого не казала.
— Слухай, Ганю, я видів під стайнею коцура, би-с ’му не давала їсти, бо не відчепиться.
— Нам би кіт здався. Миші пшеницю трублять.
— То старий кіт і криває. Нажени, як увидиш.
— Ніякого кота я не виділа, — нарешті сказала те, що треба, Ганя. — Певно, пішов.
Федьо вспокоївся і став збиратися.
— Ступи до Михайла, він нині вдома. Може, поріжете грушки.
— Добре.
Кіт сидів на тім самім місці й вилизував лапу.
— Йди звідси, бо тя заб’ю! — крикнув Федьо, але рука в нього не піднялася по камінь. Як відкривав браму, почув за собою сміх, ніби чоловік сміявся. Він дав собі слово нині порізати грушки.
Заніс молоко до молочарні. То була шопа, збита з дощок. Якраз через дорогу росли ті нещасні грушки, що вже почали тривожити Федьову душу. Пеньки почорніли від дощу. «Пусте, — подумав Баліцький, — то не з церкви. У тім гріха нема».
З усе ще тяжким серцем зайшов до будки, де серед алюмінієвих бідонів сиділа груба й червона Гандзя в білім халаті.
— Слава Йсу!
— Навіки слава! — відказала грубим голосом Гандзя. — Давайте скорше, бо я йду до голови.
— Таж ще не всі люди молоко принесли, пані Ганю, — здивувався Федьо. Мусив бути ласкавим з тою старою курвою, бо та вічно милилася в рахунках.
— Піду до голови, най перенесе мою шопу десь інде. Або заберуся геть!
— А що ся стало?
— Що?! Ви, пане Федю, забрали грушки?
— Ну, забрав…
— То не питайте! — і Гандзя відвернулася.
— Слухайте, хтось мусив забрати деревину. Не буде ж лежати на полі. Не я, то хтось інший би взяв. А я дав літру магазинної горівки трактористові… То що сталося?
— А! — махнула рукою Гандзя. — Прийшла-м нині, ще було досить темно. Дивлюся, коло грушок хтось є. Думала, пес, йду собі ближче. Коли дивлюся: стоїть голий до пояса хлоп з рискалем і копле. Лиця не видно. То я подумала, може, щось здохло, паця чи пес, то він хоче закопати. Кажу до нього жартом: «Ти чого розібрався? Вдурів, чи що?» Бо то не дивно, що копав, а що в таку студінь голий. І пішла-м ближче, аби дізнатися, що то за варіят… Ха-ха-ха!
І Гандзя почала сміятися. Та так, аж все тіло затріпалося і задзенькали порожні бідони.
— Ха-ха-ха!
Видно, їй не дуже було до сміху. Гандзя, щоб спинитися, стала товктися головою в стіну. Федьо зачав говорити:
— Ганю, вспокійтеся!..
Але де там. Аж коли дошка проломилася в тому місці, де Гандзя товкла головою, і така доля чекала шопу, Федьо побіг кликати на поміч. Медпункт був за новою школою. Фельдшерка вхопила якісь уколи і пігнала, наказавши Федьові закликати хлопів, хоч які тепер хлопи, коли робочий день. Михайло був удома.
Кругом шопи зібралися баби. Хтось побіг дзвонити по «швидку». Шопа тріщала і мала скоро завалитися. Фельдшерка то заскакувала, то вискакувала. Ніяк не могла дати Гандзі укола. Хтось додумався принести шнура, що ним припинають брикливу корову, і Михайло з Федьом заледве зв’язали Гандзі руки й ноги. Вона кричала, і з писка йшла піна.
Кричала Гандзя таке:
— Пустіть мене до нього!
І при тім гнула матюки.
Фельдшерка, тремтячи, всадила в неї шприц і, схрестивши руки на грудях, повторювала:
— Зараз пройде! Зараз пройде! Це — істерика.
Всі виділи, що то істерика, бо Гандзя не слабувала на чорну хворобу. Федьо тихим голосом розповів, у чім річ, і всі розуміюче переглянулись:
— Біжіть по Олену, най відлиє!
Михайло побіг. Укол не діяв. Пройшло п’ять хвилин, десять. Гандзя корчилася, ніби лежала гола на розпеченій пательні.
— Та то ж не можна повідати, коли щось таке увидів! Хіба на другий день…
І всі подивились на Федя, ніби він тягнув Гандзю за язик. Баліцький перейшов через дорогу і побачив там невелику свіжу яму, але жодного сліду чобіт чи черевиків. Ніби той, що копав, не ходив по землі.
— Йой, пустіть! Він мене кличе! Йой-ой! — залементувала Гандзя.
Нарешті прийшла Олена, котра завше ходила в чорній хустці й білій запасці. За нею Михайло ніс бляшанку й старі газети. Вони зайшли до шопи. Михайло розтопив віск, а Олена, змовивши молитву, вилила той віск у горнятко зі свяченою водою, тримаючи його над Гандзею.
— Ага, — сказала Олена. — То був він…
Гандзя перестала корчитися. Мутні очі проясніли.
— Де я? — спитала вона.
V
Андрій Іванович жив тут перший рік після інституту і мав твердий намір звідси вибратись, але не знав як. Він здогадався, що ніхто йому тут з вчителів не радий, бо їхні діти, обравши цю, без сумніву, благородну професію, тинялись десь на чужині, квартируючи в різних бабусь. Але що він міг вдіяти супроти наказів, інструкцій та інших паперових драконів? Перший місяць збирав з дітьми картоплю, а коли йшов дощ, проводив уроки. Гори, що нависали над Урожем, тягнули його до себе, і то були чудові дні, коли він блукав лісами, пив воду з потоків і таке інше. Але сльота загнала його в глухий кут, дев’ятнадцяте століття, часи Васильченка.
Слава богу, що найліпший приятель Сашко опинився не так уже й далеко від Урожа і перший згодився відвідати Андрія. Той купив ковбаси, шампанського і ділився з усіма своєю радістю.
Сашко приїхав, коли вже стемніло. Андрій підскочив до дверей автобуса і встиг вхопити товариша за рукав, бо ще два кроки — і довелося б кричати.
Сашко озирнувся довкола і знизав плечима:
— Бр-р!
— Я позичив ліхтарика, — похвалився Андрій. — Ніде не можна купити. Біда…
— Лиш би війни не було, — заспокоїв його Сашко. — Ну, веди мене в своє житло, себто додому. Знаєш, мені завжди було дивно, як люди звикають до місця. За якісь три дні кажуть «ходімо додому». Певно, то омонім.
— А омонім походить від слова «омана».
— Зразу видно, що ми філологи. Але не тішся: за рік ти знатимеш аж стільки, скільки в підручнику. Далеко живеш?
— Зараз прийдемо.
— Всі села однакові, і всі квартири вчителів-холостяків.
— Ні, не всі. Це — незвичайне село.
— Чим?
— Тут панує темрява.
— В умах? Та її всюди повно! Чи ти маєш на увазі тимчасову темряву? То перейде, братчику.
— Я маю на увазі вплив темряви на людину. Це злочин — відключити електрику у такий важкий час, як пізня осінь. Світло з’явиться, але темрява добре нашкодить. Коли я зустрічаю юрбу електриків, обвішаних своїми причандаллями і мотками дротів, то їх ненавиджу. І не можу з собою нічого вдіяти. Я б порівняв їх з окупантами.
— Ну, ти даєш! — засміявся Сашко. — Коли ж ти встиг пройнятися урізькою психологією?
— Я дивлюсь очима чужинця, котрий сам не знає, чого прийшов сюди. А оті електрики знають: вони несуть темряву, а думають, що несуть світло. Може, і я прийшов з добрими намірами, а з них вийде зло?
— Що ти верзеш? Замінять стовпи, і буде світло. А про себе не думай. Ми нікому не потрібні, значить, вільні. Не дай боже, до чогось приліпитися зараз — ти вже раб довіку. Я, до речі, маю пляшку горілки. Всього пляшку. Щоби ми не ходили з тобою в темряві й не горланили «Розпрягайте, хлопці, коні!».
— А в мене шампанське. Ми підемо випити його у один дуже цікавий куточок.
— Чудово!
Господиня Ганна Григорівна випила з ними горілки, нагодувала і була би ще довго розпитувала, а вони ще довго розповідали, коли Сашко хитро викрутився:
— Дякуємо за гостину, але Андрій обіцяв показати свій кабінет, поділитись досвідом.
— Та вже ніч, хлопці!
— Сторож нам відкриє, а завтра перед дорогою я би хотів виспатися. Та й вам пора спочивати.
Андрій заскочив у свою кімнату за портфелем.
— А я не знав, що придумати. Дивися, зірки! Тут є панський будинок, покинутий, а ззаду нього тераса. Будем там пити.
— Давай, — байдуже згодився Сашко. — У моєму селі є хіба покинута стайня.
Андрієві стало прикро, і він замовк. Сухе листя шаруділо під ногами, коли вони йшли липовою алеєю. Дім з колонами білів просто перед ними і здалеку видавався таким, ніби мешканці його спали.
— Початок XIX століття, — сказав Сашко.
— Це — перебудова XIX століття, а фундамент набагато давніший. З того боку побачиш. Дивись, дім стоїть на самому краю горба. Так було дуже невигідно будувати житловий дім.
— Тут, певно, великі підвали?
— Величезні! Багато ходів, правда, замуровано.
— Ти що, встиг там побувати?
— До минулого року тут була школа. Я ходив забирати з вчителями деякі речі.
Андрій показав Сашкові, як лізти, і за хвилю вони вже стояли на викладеній пощербленими плитами терасі. Білі стіни й зірки освітлювали її досить ясно.
— Ну, як? — спитав Андрій.
— Розкішно! Особливо цей клен, що виріс з муру.
— Сісти нема де. Он там, дивись, були двері, через які виходило панське сімейство дихати вечірньою прохолодою.
— Тут, певно, є й привиди?
— Аякже!
Андрій поставив на підвіконня червону грубу свічку, запалив її і відкоркував пляшку шампанського. Вона тихо зашипіла.
— Привиди люблять тишу. Господиня каже, що тому, хто їх шанує, не ображає їхньої пам’яті, вони зла не заподіють.
— Цікаво, яке зло можуть заподіяти привиди?
— Настрахати до смерті. Зрештою, сам подумай, то колись були живі люди, як ми з тобою, а тепер вони блукають по сплюндрованому домі, і їм, звісно, прикро на це дивитись…
— До привидів мені нема діла, але я естет.
— Між іншим, тут не вживають цього слова. Є або вмерлі, котрі «ходять», або «нечистий», злий дух. За що вип’єм?
— За красу руїни!
— Ого, який декадент!
— А ти — містик. Слухай, маєш такий матеріал. Сідай і пиши історію цього дому.
— Я не знаю його історії.
— Вигадай! То — твоє. Я ще не знаю, за що б мені взятися. Усе, що я пережив, суцільна нудота, яку не врятує навіть найвишуканіша брехня. Поки що пишу щоденник.
— У мене відраза до щоденників, — скривився Андрій.
— Слухай, через два роки ми станемо такими, як усі вчителі. Згадай Васильченка. Не можна заснути, не маємо права. Хай нема театрів, музеїв, товариства, багатьох потрібних книжок, але є здатність думати, немає суєти, біганини. У нас є останній шанс — стати самими собою, здобути трохи мудрості, аби почати нове життя. До речі, як тут з дівчатами?
Андрій засміявся.
— Я серйозно питаю, бо якщо ти здурієш і тут оженишся, то пропадеш.
— Нема тут ніяких дівчат.
— А взагалі, це складна проблема…
І Сашко почав ходити по терасі взад і вперед. Андрій палив цигарку за цигаркою, відсьорбуючи холодне шампанське. Свічка опливала червоними патьоками. Він дивився на Сашкову тінь, що рухалась повільніше, ніж його постать, і подумав, що тінь не повторює людини і невідоме її призначення.
На терасі були забиті цвяхами двері. Оля любила сидіти на їхньому порозі. Була ніби в сховку, бо клен затуляв її від колгоспного подвір’я. Зараз листя з нього обірвав вітер. Оля брала до рук великі пересохлі листки і складала їх докупи, наче сторінки книжки. Від щілин між плитами тягнуло холодом підземелля. Там була вічна темрява і щось таке, про що їй до сліз хотілось дізнатись. Олі багато разів снилось, що вона опинилась в підземеллі і не може звідти вийти. І кожного разу було однаково страшно.
Оля не мала нікого, крім баби. Мама її лишила, а сама поїхала на Сибір зі своїм коханком, і там, як писали потім, її знайшли зарізану в річці. Баба найбільше боялася, аби з Олею те саме не сталося, і не раз їй нагадувала.