— І я теж! — вискочив Лесь. — Син сільського попа і грішу віршами.
— Пан — поет? — заблищали очі у панн, і вони всі разом посунули на хлопця, тільки Катруся презирливо скривила губи. — Хай пан Лесь почитає нам свої вірші!
— Вони занадто смутні, щоб їх читати на Balu, — розгубився і якось згорбився Лесь. — Витвір хворої уяви.
— О, се страшенно цікаво! Пан Лесь такий молодий і вже має розбите серце. Се мусять бути чудесні вірші, адже їх надихала любов…
— Ні,— замахав руками Лесь, — мої вірші — се зів’ялі листки. Досить осені, що надворі. Хай тут буде літо…
— О ні, ми вас не випустимо! — запищали панночки.
Бідний Лесь позадкував. Лице його побіліло, а очі зробились як у перестрашеного пса. Одна панночка жартома вдарила його віялом по носі, й Лесь засміявся. Сміх заклекотів йому в горлі, перейшовши у кашель. Михайло кинувся з хусткою на поміч. Коли хлопець відняв її від уст, вона забарвилась кров’ю.
Всі стояли розгублені, змішані.
— Боже, — прошепотіла якась панночка, — такий молодий…
— Перепрошую, — вклонився Михайло і взяв товариша під руку. Відійшов з ним до тієї самої канапи, на якій вони сиділи з самого початку. Музика загриміла, ніби зібралося докупи п’ять оркестрів. Лесь сидів з заплющеними очима, відкинувши назад голову. Минуло досить часу, перш ніж він обізвався слабим голосом:
— Запам’ятай, що я тобі скажу. Я нині перший раз зрозумів, що не треба читати вірші, коли тебе просять. І коли не просять — так само…
— Ти ж їх ніколи не читав на людях!
— Але міг. Тепер уже все. Нині я зрозумів, що я дерево. З таким, знаєш, білим стовбуром, який увесь тягнеться до сонця, до світла, і з таким чорним корінням, що спускається в темряву, живиться її соками. Ні одне не може переважити друге. Се мій природний стан, і я не хотів би позбутися рівноваги. Мої вірші — лиш мій рятунок. По смерті вони вже не врятують нікого.
— Неправда, Лесю… Кожний чоловік лишає по собі свою працю. Хіба он ті,— кивнув Михайло головою у бік веселої юрби, — лишають по собі таке мале зерно, що, як пил, літатиме в повітрі й ніколи не проросте. Якщо на божому суді буде якась ієрархія, то вони стануть десь посередині. Не по майні, не по суспільному становиську, а по тій єдності, якої вони так пильнують. Нам, плебеям, вона видається дикою, спліснявілою, непотрібною, але вона мудра. Є щось у ній жидівське: по духу, а не по крові. Тоді пил, який після них лишиться, буде взаємно притягуватися і не згине. Пробач, я заговорився, се лише зараз спало мені на думку. Ми від свого грунту вже відірвалися, а до іншого пристати не вміємо і не хочемо.
— Кепські наші справи, Михасю, — посміхнувся Козловський. — Гнила аристократія вимре, і запанує демократія. Якби я дожив до того, то мусив би вдавати з себе варіята: ходив би зі скрипкою по людях і годувався би з того грання.
— Доросла людина мусить бути статична з погляду моралі. Навіть коли захитаються устої, вона лишиться людиною.
— Ти хочеш, щоб вони захиталися?
— Хіба се залежить від мене? Єдине, чого я хочу, се оновлення, свіжого повітря, cвободи…
— Ха, свіжого повітря! Я один час був зв’язався з москвофілами, бо звідти, зі Сходу, віяло свіжим, як ти кажеш, повітрям. Бідний галичанин побачив себе темним, затурканим німцями, ляхами і попами. А потім виявилось, що то такий розрахунок, аби вівцю стриг інший пастир, і в російського орла ще чіпкіші пазурі… Ти сам собі перечиш. Нащо тобі свобода, коли ти й так вільний? Нащо мені боятися смерті, коли вона сидить уже всередині?
— Не хвилюйся, Лесю, бо знов буде кашель, — спинив його Михайло.
Він побачив, як до них іде панна Анна, Господиня сего Balu, саме до них, хоч її перепиняють, цілують руку, зазирають в очі, а вона терпляче посміхається.
— Пане Михайле, дозвольте вас запросити на дамський танець. Прошу не відмовлятись: я знаю, що ви не вмієте танцювати.
— Мій товариш — Олександр Козловський.
— Пан Олександр не нудиться на Balu?
— О ні, прошу Пані Господині. Все це дуже інтересне…
— Безперечно. Навіть мені невідомо, чим сей Ваl закінчиться. Чи, може, пан знає?
— Можу вам виповісти з десять варіантів.
— Потім. Пане Михайле, танець скінчиться!
Панна Анна простягла до нього дрібну руку з ледве помітними голубими жилками.
— Якби я мала владу, то вилікувала би твого товариша, видерла його з пазурів смерті.
— Анно!
— Що «Анно»?
— Ти лишилася такою ж щирою і доброю…
— Ні, Михайле, я добра лише до нещасніших за себе. Горе й біда не роблять людину доброю. Вони її калічать.
— Тобі так погано жилося?
— Нудно, тому погано, — сказала досить голосно Анна і злякано озирнулася, чи хтось з танцюючих не почув її слів. — Ти й справді не вмієш танцювати. Давай ліпше сядемо. Ох, і натанцювалась я сьогодні! Таку маю роль…
— Ти ж жила не в цьому домі.
— Та він і не мій. Се для Balu. А я живу, де жила раніше. Тато вмер два роки тому, брати поженилися, то я сама з цьоцею. Пригадуєш цьоцю Магду?
Вона говорила вільно, весело, як говорила з кожним. І се боляче вкололо Михайла.
— Так, — сказав він.
— О, знов кличуть! — сплеснула руками Анна. — Але ж ми з тобою ще поговоримо, правда?
Вона підвелася, і Михайло, котрий щойно байдуже дивився на неї, нестямно захотів, щоб Анна лишилася коло нього.
— Не йди, — попросив він, але за шелестом власної сукні і музикою Анна не почула його благання.
Проводив її очима: як ішла вона до гурту молодіжі, далеко поважніша за своїх ровесниць; як ті про щось просять, і ось вона сідає до фортепіано. Він чує окремі звуки і не може вловити через шум мелодії. Такий щемливий спокій омиває Михайлову душу, що він не хоче рушатися з місця. Забуто всі приниження, знущання, які витерпів він у С. від оцих же людей. Хочеться вічно такого тепла; світла, музики. Боляче думати, що десь дзигар відбиває кожну годину, вкорочуючи людям віку.
Неподалік від нього стало двоє поважних панів, котрих він не пригадував. До нього долинала їхня розмова.
— Зле, коли жінка господарює, та ще така молода. Я нігди не чув, щоб на Balu головувала дівчина…
— Головувала? Господар — се бідна овечка на заріз. Спом’янете мої слова, пане Антонію, з панною Анною трапиться щось зле. Не кажу про смерть, але поміркуйте, чи чули ми ім’я хоч одного Господаря з тих, що були раніше? Все покриває тайна. Хто вони, чиї діти, чим заслужили таку честь, як їх обрано — ніхто не знає, а тим паче не пам’ятає. Мусять кожного разу вибирати по-інакшому.
— Пане Северине, то все новочасні штуки: емансипація, лотереї… Якби не лотерея, а якийсь людяніший спосіб, панна Анна не наражалась би на небезпеку, будучи властителькою виграшу, і ми б не сушили собі голову, що се має значити. Зле, кажу вам, зле!
— Ну, панна Анна не є емансипатка, боже збав. Сирота, до костьолу ходить…
— Е, то все попереду! Якщо за два, ну, за три роки не віддасться, то стане емансипаткою. Всі вони такі.
— Віддасться, хтозна… — задумливо мовив пан Северин. — Кажу, Ваl вимагає жертви. Хто з наших паничів схоче мати крульову за жону? Крульову майже без віна. Був би живий отець, він би, конечне, не пустив доньку на Ваl. Крутий був небіжчик…
— То правда. Не хтів ні з ким знатися, ухилявся від товариства, відколи вмерла йому жона. Анна, вважайте, сирота з трьох літ.
Тут до Михайла підлетів задиханий Місьо і майже крикнув:
— Ходи до неї! Кличе!
Аж старі пани урвали розмову й осудливо подивились на нього.
— Що? — наче зі сну збудився Михайло.
— Ходи! Вона кличе!
— А в чім річ?
— Боже, який ти нетямовитий! Просила тебе Пані Господиня, що ж тут незрозумілого? То її обов’язок — тішити гостей. Сказала:. «Місю, будь добрий, приведи мені пана адвоката Басараба, маю щось йому сказати».
— Власне, я збирався пошукати товариша. Він слабовитий і до того ж нікого не знає…
— Боже, Михасю, не можна ж бути таким неввічливим!
— Та йду, — повільно мовив Михайло і подумав без зла, але з неприємністю: «Ба, лишила мене ради товариства, а тепер кличе».
П’ять років тому в неї був дуже мінливий характер.
Анна сиділа в кріслі і, хоч довкола неї тлумилися гості, мала вигляд, ніби нікому до її персони не було діла.
— Сідай, — вказала йому місце поруч себе тоном господині.
Місьо лишився стояти, приглядаючись до них обох з веселою цікавістю.
— Я тобі не суддя, — мовила вона, дивлячись поперед себе.
— Я теж тобі не суддя, Анно.
— Тоді я буду вам суддею! — засміявся Місьо.
— Ти? — підняла брови панна Анна. — За що ж ти будеш нас судити?
— За що? — Місьо аж затремтів від збудження. — Ви ж любилися колись, а тепер стали чужі. Втім, судити треба кожного осібно. Тебе, Анно, за те, що свого часу проміняла Михайла на рідний дім. А Михайла за те, що не зумів тебе переконати…
— Дурниці! — відрізала Анна. — Я його ніколи не любила. Була наївним дівчам, ну, може, трохи закоханим… Мені усе перейшло. Правда, я більше у нікого не закохувалась. О, бачиш, я сама собі адвокат…
— То нічого, — заспокоїв її Місьо. — У таких випадках кожен мусить захищатися. Отже, з веселої дівчини ти перемінилась на крижану істоту і тобі немає діла до мужеської статі? Хіба се не любов, коли ти на протязі п’яти літ губиш у собі найкоштовніші почуття?
— Я більше не буду себе захищати. Але будь певний: колись я воскресну.
— Ну, тоді перейдемо до Михайла.
— Яке в тебе право нас судити?
— Нині він має право. Ми з ним одного суспільного стану.
— Але ж се цинізм!
— Якщо ми обоє надто заінтересовані в собі, то хіба чужий може нам помогти.
— Анно, я ніколи не бачив тебе такою…
— Ну, коли пан адвокат не хоче, щоб його судили, то я не буду. Але ж друга сторона може почутися ображеною, оскільки вона досить щиро висловила свою думку…
— Я вас не розумію! — спалахнув Михайло. — Може, у вашому колі й дозволені такі жарти, але сповідаються лише перед богом. Даруй, Місю, ти не годишся на цю роль!
— Боже!.. — простогнав Місьо, хапаючись за голову. — Ти свідомий того, де ти знаходишся? На Balu!
— Свідомий. Але чому панна Анна мусить бути жертвою? Хай наді мною сміються…
— Тому, що Ваl — се біль, а не тільки весела розривка, — сказала Анна. — Мусимо звільнитися від болю, щоб жити по-новому. Почати все спочатку можна лише тоді, коли позбудешся колишніх прив’язаностей. Ми не жертвуємо собою цілком, хіба минулим…
— Хіба немає іншого шляху, крім цинізму?
— Вся справа у мені,— заявив Місьо. — Якби ви були на самоті, то така розмова не видалася б пану адвокату цинічною.
— Облиш, Місю! Ти нам не заважаєш. Тебе просто не існує. Тому з тебе дуже гарний суддя.
— Вельми вдячний панні Анні,— Місьо поцілував їй руку. — Може, вона буде ласкава пояснити пану адвокату, чому мене не варто проганяти?
— Потім, — аж наче злякалась Анна. — Мушу йти до гостей.
— Пан адвокат читав Ніцше? — спитав Місьо, витягуючи цигарку і зручно вмощуючись на місці Анни.
— То не для мене філософія, — сухо мовив Михайло.
— Шкода, шкода! То є фільозофія для мужчини. «Ідучи до жінки, не забудь з собою взяти батога».
Михайло на те лише невесело посміхнувся. Раптова музика відізвалася у ньому як обвал. Все, що мало статися далі, нагадувало страшний потік каміння, котрий потягне його на долину. Се важко було зрозуміти.
— Нині вночі рішається моя доля! — пихато мовив Місьо. — Пан адвокат на мене злий? Ні, він належить до тих людей, котрі через свою м’якість не годні вчасно злапати винного за руку. Пан адвокат живе лише споминками і не може зрозуміти потреб будучності.
— Пан суддя мав би пам’ятати, що Римська імперія панувала тисячу літ, але таки впала.
— Бо її знищили плебеї!
— Вона сама себе зруйнувала розкошами і розпустою, а найбільше незнанням межі, вседозволеністю. Тепер перепрошую пана суддю: мушу віднайти товариша.
Басараб не хотів заводити дурної суперечки. Він мало тямив у тій салоновій грі, в яку хотіли його втягнути, та, власне, він і піддався. Все те було неприємне і тяжке. Навіть для Анни. Чи ж не Місьо її змусив до того? Михайло аж засміявся. Анна не з тих, кого легко зломити. Шкода, що у ній не лишилось нічого дитячого, крім, може, необережності. Якби вона була такою п’ять літ тому, він не полюбив би її, хіба що з жалості. Та й тієї любові було б йому аж забагато.
Леся він довго не міг знайти. Ходив між гостей, чув уривки розмов, сміх, але те було надто звичайне. Всі Bali схожі один на одного. Лесь має рацію. Михайло хотів зараз же йти пішки на станцію. У гурті здибався з Місьом. Той теж когось шукав і дико зиркнув на нього, ніби хотів щось спитати. Господи, як добре було б йому зараз опинитись у львівському покоїку і при світлі лампи читати книжку, далеку від будь-якої правдивості! Чи то завжди так буває на святах: спочатку піднесеність, втіха, а потім втеча від усеї тої розкоші в свою нору, знудження? «А вмирати? — шепнув йому чийсь відразливий холодний голос. — Вмирати ліпше на Balu. Чи в своїм ліжечку, коли всі сплять. По хвилі, як прогримить постріл, настане цілковита тиша. Коли усе втратив, найліпше купити чи вкрасти пістолет. І забери з собою нещасного товариша, аби він не перетворився на живого трупа».
Але той голос, як правило, Михайло заглушував при помочі здорового чуття селянської дитини. З’яву труп’ячого скімління він приписував загальній тяжкій атмосфері суспільності й власній зневіреності. Се, мабуть, втома бажала його смерті, найсильніше після любові почуття.
Леся в залі не було, і він хотів пошукати його в інших покоях, як раптом у отворі дверей побачив панну Анну, вдягнуту чомусь в скромну дорожню сукню. Вона зробила йому знак, аби йшов до неї, і щезла. Від тієї хвилі Михайло забув, кого він шукав. З паленіючим лицем пішов до дверей і опинився у білому коридорі, такому білому, що не потребувалось лампи для освітлення.
Михайло постукав і вчув: «Прошу!» У лице вдарив йому запах парфумів і квітів.
— Я зачиню двері на ключ, аби хтось не надійшов.
Покій, до якого закликала його Анна, нагадував швидше гардеробну артистки, аніж помешкання Господині Balu. Якісь шафки, канапи, сукні, придатні радше до маскараду, усипані блискітками, вазонки, портрети, статуетки.
— Не бійся, — сказала Анна. — Сядь отут. Хочу з тобою попрощатися.
— Їдеш?
— Їду. — Аннині губи тремтіли. — Точніше, втікаю. Як здрайця, серед ночі. Нудно мені тут…
— А там буде ліпше?
— Важливий сам факт втечі. Ти мене засуджуєш?
— Та ні. Хто я такий, щоб тебе судити?
Вони хвилю помовчали, ніби тих пару незначних слів було підготовлено для театральної вистави і потребувалось щось сильніше, щоб викресати іскру почуття.
— Поїду не сама. З Місьом.
Михайло збілів.
— Не могла знайти собі ліпшого. Потім, у Відні, або він мене кине перший, або я його. Я все знаю наперед. Тут мені не буде життя. А там може, почну вчитися. Втім, хтозна…
— Яка ти ще дитина, Анно…
— І за се дякую. Інший на таку мову встав би і пішов.
— Не знаю, що зробив би інший. Кажу те, що відчуваю. Не їдь, Анно. Їдь зо мною…
— У таку мандрівку не беруть тих, хто найдорожчий, бо їх можуть вкрасти або згубити.
— Ми не поїдемо так далеко. А тебе я буду берегти.
— Хочеш мене врятувати від падіння? А може, я вже впала так низько, що мене не взяв би жаден порядний хлоп?
Михайло зітхнув:
— Ти тоді б не поїхала.
— Звідки ти знаєш? Ти для мене більше значиш, ніж усі на світі. Якби я була порядна дівчина, то вдалася б до кокетування, щоб переконати тебе, що за п’ять літ не змінилась. Але мені се бридко. Волію знати, що є на світі одна добра і щира людина, котра мене не осудить. Так, Михайле?
— Так, так! — майже вигукнув той. — Але невже серце тобі не підказує, що можна жити інакше, що в твоїх силах зробити, повеліти собі щасливу долю. Я цілий вечір мучуся. Один раз мені здалося, що таку, яку бачив тебе нині, не зміг би полюбити. Зараз ти щира, а тоді була ніби лялька. Чому люди не шукають собі щастя, а нещастя? Варто послухатись свого серця, і воно вкаже дорогу. Нащо тобі здався той ніцшеанець? Думаєш, він сильний мужчина? Се — слизь та іржа, яка все гноїть і псує!..