Повернусь до минулої осені, хоч теперішня ніби злилася з нею. Наш серединний світ сильніший за мене, тому я волію розповісти про все, доки будні не присипали пилом папір.
Рівно рік тому я їхав на похорон Анни, так, як їдуть у відрядження, але ще з більшою нехіттю, бажаючи спізнитись, що й сталося. Мав ще їхати наш відповідальний секретар, але в останню хвилю йому на голову звалилась китайська делегація. Мені не вперше бути представником на похороні, але 37 років — це приголомшило нас усіх. Я не бачив Анни три роки. Весь цей час вона не виїжджала нікуди зі свого містечка. Ми повідомили тих, кого вважали за потрібне, підготували некролог. І на якусь мить війнуло крижаним холодом: ми ж не були такі вже безсердечні. Пішли до найближчої забігайлівки, пом’янули, та й розійшлися. Увечері я мав виїхати. З дерев шалено падало листя, летіли каштани, пекло сонце і світ нагадував моторошну карусель, з якої годі було вирватися.
Вдома я розповів дружині. Вона не любила Анни, але звістка вразила її більше, ніж я сподівався. «А як же її дитина?» — забідкалася вона. Я забув про ту дитину, бо ніколи її не бачив. Їй десь років дванадцять. Дівчинка. «Вона має тітку», — відказав я і подумав, що письменнику сім’я ні до чого, бо час від часу його палить бажання самознищення. Навіть зі мною таке буває, хоч я міцно прикутий до родинного гнізда і крила мої вже атрофувались. Анна дуже давно розлучилась із чоловіком. Здається, він бив її, зраджував, та й вона не належала до тих жінок, які шукають розраду в материнстві. Мені важко уявити, що відчував би я, коли би втратив матір у дитинстві.
Я поспішав. Дружина хотіла мене провести, але я зважився сам пірнути в осінні сутінки. Мабуть, вона цілий вечір буде перечитувати Аннині книжки і каятись, хоч ніхто з нас тоді не знав, що Анна насправді не вмерла, лише стала ще більш невидимою. Це неважко збагнути: її ніколи не було з нами. Вона покинула нас, не знайшовши тих, кого шукала. У цьому Вавилоні ми змушені зустрічатись навіть якщо ненавидимо одне одного.
За рогом я випив горілки, а до неї кави, хоч то на ніч не зовсім добре. Приїхав на вокзал, сів у потяг, насичений запахом циганських шмат і туалетів, такий собі бідний, обшарпаний поїзд, який може перерізати одним махом людину навпіл.
Усе було як тоді. Я зійшов перед жовтим пристанційним будиночком, набрав повні легені чистого холодного повітря. Жовкле листя падало, як усюди, пахло димом.
Минув рік, повернулася осінь, і я повернувся до Анни. Я забув би той похорон, забув Анну, якби вона довершила своє життя. Але вона померла раптово, не залишивши жодних розпоряджень. Люди здебільшого не готуються до смерті, стрічають її як останні боягузи, зраджуючи близьких, дозволяючи захопити себе зненацька. Мене вимучила ця смерть, я мусив від неї звільнитись, прочитати усе, що залишила Анна, написати про неї. Це, власне, мій фах: псувати папір. Я приїхав, заручившись підтримкою Спілки письменників і згодою Анниної тітки, котра написала мені листа першою, пропонуючи розібрати рукописи. А тепер мені доведеться мешкати в тримісному номері занедбаного готелю і нюхати сморід чужих шкарпеток, щодня інших. «Можна жити де завгодно, це нічого не міняє», — казала колись Анна. Але я не згоден: як кому до вподоби.
Поселятися у готель було рано. Я вирішив трохи поблукати до дев’ятої. Про те, щоб напитись кави, годі було й думати, але я мав у портфелі все для кави і в готелі приготував би собі. За рік сталися зміни: два кіоски стояли майже впритул. На одному було написано «Едем», а на другому — «Нарцис». Дуже дотепно. Я купив в «Едемі» пляшку пива у сонної дівчини й пішов до парку. Господи, як там було гарно! Золоті дерева, золоті гори. Бракувало лише Золотого храму, до якого я б не насмілився вступити, лише б споглядав здалеку, п’ючи чудове холодне пиво. Сьогодні я сяду за архів Анни. Я уже бачив нашу спілчанську газету, цілих дві сторінки фотографій, спогадів, уривків із творів. Більше, певно, не вдасться зробити для себе, хоч вдаватиму, що зробив це заради неї. «Ти, старий циніку, — потягнувся я, — правильно робиш. Маєш нагоду погрітися коло вогню і скористати з цього».
Смутна бабця в оранжевій кацавейці мела стежку, розфуркуючи листя на два боки. Її, певно, мордували всі болячки, що є на світі. Бабця невпинно наближалась до мене, маючи намір змести й мене убік: Коли між нами залишилось не більше десяти кроків, я не витримав, залишив їй офіру у вигляді порожньої пляшки і подався у протилежний бік. Парк був дуже великий. Я йшов ним, дивуючись: чого було тривожитися цілий рік? Хіба мало людей помирає у розквіті сил? Може, то нам тільки здається, що вони залишили після себе незакінчені справи: швидше життєві сили вичерпались до дна. Я не причетний до її смерті. Анна не хотіла жити в нашому колі, зневажала «інтриґи», конкуренцію, боротьбу за виживання, бо мала все, чого потребувала. Я теж не маю з ким говорити по щирості. Дружина коментує мої думки, як їй вигідно. А більше нікому їх коментувати. Рідко хто зберігає дружбу до сорока років. Зрідка хто не залишається самотнім.
Пора було вертатись до готелю, а я й не помітив, як парк перейшов у ліс, опинившись на невиразній стежці, що завела мене в гори. «Пройшовши шлях земний до половини», я заблукав у лісі. Тепер я зрадів би, почувши шурхіт мітли старої фурії. Довкола мене виростали старезні дерева, обвиті плющем і вкриті мохом. От тобі й на! Заблукати в парку. Нічого, як сказав Чеширський кіт: куди б не йшов, все одно кудись потрапиш. Спокійно, не хвилюйся. Це не ніч, а ранесенький ранок, і мусить стрітися бодай одна жива душа. Краще сісти на цей повалений стовбур, з’їсти канапку, і чекати на того, хто з’явиться.
Справді, з’явився пес. Радше схожий на вовка, ніж на пса, хоч мав ошийник. Зрештою, може, тут такий звичай, що вовки носять дорогі посріблені ошийники. Я віддав вовкові рештки канапки. Той понюхав, узяв у зуби і поніс. «Чекай! — крикнув я. — Куди ти йдеш? Візьми мене з собою!» Бо він мусить десь жити поблизу. Я раптом опинився у такій гущавині, що мусив стати на коліна. За комір посипалася суха хвоя, мертві й живі комахи, лице обліпило павутиння. На мить я зіщулився, збираючись із силами, а тоді рвонув уперед, куди завгодно, тільки б вирватись із цієї гидкої трухлявини. Я добряче обдерся, перш ніж відвоював собі трохи простору, аби розігнутись. І не побачив жодної стежки. Тоді у відчаї запитав себе: невже це я, невже це моє тіло у хащах? Так, ніби звідкись повернулась моя душа і дуже здивувалась. У дитинстві я відчував щось подібне. От до чого призводить один крок убік! Якщо повернутись до природного стану речей, тобто до фактів, я приїхав у містечко C., щоб залагодити справи з творчою спадщиною померлої письменниці. У моєму портфелі — відрядження, квиток із поїзда. Тільки я згубив портфель із сорочками, шкарпетками, бритвою і документами. Гарна ситуація! Правда, вовк не буде вимагати від мене посвідчення особи. От матиму що згадати! Скільки це я років не був у справжньому лісі? Цілу вічність, якщо не вважати пікніки з шашликами. Їхній запах перебивав усі спогади про ліс.
Я став прислухатися, чи не почую який голос цивілізації. Але вуха мені міцно заткнула тиша. Кричати було соромно. Я ж не міг далеко відійти від парку, це ж не джунглі. Цієї пори люди ходять по гриби. Я пішов навмання, точніше, поліз. Роздер плаща, що його не буде кому зашити. Не знаю, чи зможу я розпалити вогонь, якщо не виберуся звідси до ночі. Ніхто не шукатиме мене.
Я чувся геть вичерпаним. Глянув на годинник: одинадцята година. Тоді сів на пеньок, щоб тверезо обміркувати своє становище. Цей ліс — лабіринт. Щомиті можна знайти вихід, але можна його не знайти ніколи. Що більше хвилюєшся, то довше шукаєш. Згори просочувалось жовтувате сонячне світло, поволі нагріваючи землю, і мені стало легше дихати. Я перебував у сні й мені не хотілося з нього йти. Стало затишно, спокійно. Я вимкнув свій час…
Певно, задрімав і здригнувся від гавкання, як ото пси, буває, гавкають заради власної втіхи, щоб просто чути свій голос. Спина заклякла, бо я дрімав, опустивши голову на руки.
Я пішов на те гавкання. Десь метрів за сто побачив галявину, вкриту ліловими кущиками, а посеред неї — невеликий дерев’яний будиночок, оточений низеньким парканом. А за парканом — того пса і дівчинку-підлітка у джинсах і сірому светрику. Я втішився, що вони мене не злякались і спокійно чекали, поки я надійду. Аж занадто спокійно, ніби знали, що я маю вийти з лісу. Я чомусь розгубився і залепетав під їхніми поглядами:
— Я заблукав… Згубив портфель. Уявляєте, щойно з поїзда, заблукав, і тепер не знаю, як мені вийти до міста. Є ж така дорога, правда?
Дівчинка похитала головою:
— Тут немає ніякого міста.
— Як то немає?
— Навколо ліс.
— А ця стежка куди веде?
— До джерела.
— А ось ця?
— До ожини.
— Ну, добре, — сказав я, — щось придумаємо. У тебе гарний пес.
— Її звати Альфа. Ходіть до хати, поки вона шукатиме ваш портфель.
— Дякую. Мене звати Ігор.
— А мене — Ліля.
— Твої мама з татом удома?
— Мама скоро прийде.
— А ти хіба не ходиш до школи?
— То ви йдете чи ні? — насупилась Ліля.
— Іду-іду!
Альфа довела мене до порога. Тоді понюхала мою руку і побігла назад до лісу. Я увійшов до великої кімнати з кількома стелажами книжок і круглим столом посередині. Над канапою у кутку висіли дитячі малюнки, а коло дверей — велика мапа зеленого кольору.
— Сідайте, — наказала дівчинка, і я покірно сів.
Мені кортіло ще щось спитати, але вона зникла. Я забув, що довкола ліс, з якого не можна вийти, бо хотів це забути. Те, що я вважав мапою, виявилося дитячим малюнком: зелені деревця, а посередині хатинка, від якої розходяться стежки то до потічка, то до пагорбів, то до руїн. Такі собі дитячі фантазії.
Двері відчинились і увійшла Альфа. Вона поклала переді мною мій портфель.
— Дуже дякую, — сказав я цій чудовій собаці, яка навіть у хащах мене не злякала. — Може, ти ще й виведеш мене з лісу?
Альфа позіхнула і почалапала геть. Певно, хотіла спитати дозволу в маленької господині. Я відчув себе у безпеці. Дівчинка внесла горнятко з кавою і тарілку млинців, що дуже мене втішило.
— Слухай, Лілю, — спинив я її, — що то за мапа на стіні?
— Хіба ви не знаєте?
Я розвів руками.
— То мапа світу.
— Якого світу?
— Нашого.
— Чекай, хіба наш світ — це ліс?
Дівчинка зникла. Я почув, як у сінях вона розмовляє з собакою. Бідна дитина! Я випив каву і з’їв усі млинці з ожиною.
— Зараз прийде мама і вирішить, що нам робити, — говорила дівчинка собаці. — Будь чемна!
Це стосувалося і мене. Я тихенько встав і пройшовся вздовж книжкових полиць. Там панував хаос: Гессе і Керролл, Жюль Верн і Кастанеда, Аврелій Авґустин і «Країна Сонячних зайчиків»… Моя дружина дотримувалась ієрархії на книжкових полицях і дуже не любила, щоб хтось її порушував. Мій погляд перейшов на фотокартки. На одній з них я побачив усміхнену молоду жінку з дитиною. Я впізнав цю жінку і цю дитину. Схопив портфель і вибіг з хати. Ніхто не доганяв мене, але я весь зіщулився. Мені було нестерпно боляче, наче мене жорстоко обдурили.
Настали дивні дні. Аннина тітка, певно, жалкувала, що я приїхав. Рукописи я мусив читати у неї вдома, ледь не під замком. Така обережність прикро мене вразила.
— Нею зацікавились якісь підозрілі люди, — пояснила ця сувора жінка.
— Хто?
— Не знаю. Хотіли все купити. За тисячу доларів.
Я не повірив, бо нині немає нікому діла до літератури.
— Я б не пустила і вас до хати, якби не знала вас.
— Ви мудро вчинили, пані Стефо. Але рукописи можна передати в архів, тоді ви були б у безпеці, й дитина також.
Жінка зблідла.
— Вони не посміють чіпати малу. Якщо дійде до того, то я віддам їм усе!
— Певна річ, — погодився я. — Коли вони були?
— Два місяці тому.
— І ви не питали, навіщо їм рукописи?
— Питала. Казали, що видадуть книжку. Ніби вони з видавництва. Ще візитку лишили. Зараз пошукаю.
Пані Стефа вийшла на кухню, забряжчала склом, пересуваючи щось у серванті.
— То з Києва, дивіться…
На дорогому папері було видруковано: «Видавнича агенція СЕТ», і адреса, без телефону.
— Я не чув про таке видавництво, але спробую щось дізнатися.
— Зробіть таку ласку, — пом’якшала пані Стефа. — Щоб мені було спокійніше.
— Зроблю все можливе. Але зараз видавництва з’являються і зникають, та й ними, буває, прикриваються різні темні справи. Може, такого видавництва взагалі нема. А ви читали рукописи Анни?
— Знаєте, вона не любила, щоб хтось читав ще не передруковане. То не моє, самі розумієте, а малої. Дякувати Богові, вона стала тепер трохи веселіша. Ми жили втрьох, відколи Анна пішла від свого чоловіка.
— Він так і не з’явився?
— Згинув десь. Він був не звідси. Я ще не така стара і вивчу Лілечку.
— Я хотів запитати у вас про одну річ…
— Питайте.
— У вас немає часом будинку в лісі?
— Дивне питання. Хто нині живе у лісі? Анна хотіла б, але ж ми бідні. Жили з самої зарплати.
— Я просто так. Вона говорила мені про це. Тут такі гарні ліси, гори…
— Так, повітря у нас чисте, гірське. Я знаю, Анна у вас гостювала, то приїжджайте якось із дружиною, як будете мати час.
— Це було б чудово, — збрехав я.
Ми домовились, що я прийду завтра зранку. Подумки я вирішив, що впораюсь днів за три, бо все це мені не подобалось: якась тиха маячня. Хоч спокійне інтелігентне лице вчительки мало б викликати довіру. Дякуючи за чай, я відчув, що вона розчарована. Ця жінка чекала від мене щирості й не дочекалась. Зрештою, що нас пов’язувало? Її, мене й Анну? Вона просковзнула між нас тінню і пішла туди, де її чекав її справжній світ.
«…і золоте листя, щедро розсипане по лавах, стежках, ярах, квітниках із поблідлими квітами, породжує щемливий смуток за тим, що відходить, даруючи нам тлінну красу. Це відчуття подібне до безладу в домі самітньої жінки, куди ніхто не приходить, бо господиня боїться найменшої присутності чужого. Вона розучилась бути потрібною чоловікам, жінкам, дітям, але її ще тішать речі, яким можна служити. Їхній дотик вона сприймає з бентежною вдячністю.
Її посмішка — це посмішка Деметри, що боса стоїть на стерні, склавши на порожньому животі руки.
По садах палять листя. Ще вогке, пружне, воно димить — офіра Деметрі. Нехай її порожня душа, як порожнє лоно, наповниться димом, і вона стане легкою, відірве зранені ноги від колючої стерні.
Але навіщо битись краплям дощу об шибки знадвору, а метеликам — зсередини, коли і там, і тут холодно?..»
Я лежу на казенному ліжку і слухаю, як галасливо надходить вечір. Повертаються тимчасові жителі цього убогого пристановища, вмикають радіо, замовляють у коридорної чай, п’ють горілку. Щомиті може хтось надійти і зайняти ліжко навпроти, хоч мене заповажали, коли я назвався письменником. Я не хотів поки що розпитувати про Анну. Я не журналіст, і тому заздрісний. Поміж нашої братії кожен вважає себе неповторним і шанує тільки класиків, та й то не з нашої землі. Ми, наче черв’яки, пропускаємо через себе глину чужого існування і не приймаємо іншої їжі. Але в глибинах єства замислюємось над тим, що відмерлі рештки — не найліпший харч. Я навіть забув спитати, які ще рукописи залишила Анна, виказавши тим байдужість.
Після того офіційного візиту я подзвонив до Спілки, а також дружині. Ясна річ, я ні словом не обмовився про світ, який став лісом.
— Зет? — перепитав Бодя, який видавав нашу газету, коли траплялось вициганити якусь копійку у спонсорів.
— Сет! Єгипетський бог зла і пустелі.
— Ну, ти даєш! — захихикав Бодя. — А хіба таке буває?
— Я маю візитку з адресою, але без телефону.
— Слухай, я сам можу тобі надрукувати таких візиток…
— Не треба, — сказав я. — Дізнайся.
Бодя мав рацію. Аннину тітку могли й наколоти. Але то був би дорогий жарт. Попри все, як спеціаліст, я можу відшукати те, що їх цікавило.