— А куди ми їдемо? — ошелешено спитав інспектор.
Валентен задумливо палив, потім вийняв з рота сигару і промовив:
— Якщо ви знаєте, що задумав злочинець, забігайте вперед. Але якщо ви лише здогадуєтеся — йдіть за ним. Блукайте там, де він; зупиняйтеся там, де зупиняється він; не обганяйте його. Тоді ви побачите те, що бачив він, і зробите те, що робив він. Нам залишається одне: звертати увагу на все дивне.
— В якому сенсі дивне? — запитав інспектор.
— У будь-якому, — відповів Валентен і надовго замовк.
Жовтий омнібус повз північною частиною Лондона. Здавалося, минули години; великий детектив нічого не пояснював, помічники його мовчали, і в них потроху почали закрадатися сумніви щодо цього доручення. До того ж, вони, мабуть, ще й зголодніли — давно минув час другого сніданку, а довгі вулиці північних кварталів виринали одна за одною, наче кільця якоїсь чудернацької підзорної труби. Усі ми пам'ятаємо такі поїздки. Це була одна з тих подорожей, коли, здається, що ось-ось на обрії вирине край світу — але виринає лише Тефнел-парк. Лондон розчинявся серед брудних таверн і занедбаних пустирів і знову незбагненно виринав у вогнях широких вулиць і зухвалих готелів. Здавалося, наче їдеш крізь тринадцять різних занедбаних міст, що переходили одне в одне. Попереду згущався холодний сутінок, але детектив і не поворушився, пильно вдивляючись у вулиці, що пробігали повз них. Коли Кемден-таун залишився позаду, поліцейські вже клювали носами. Раптом вони прокинулися: Валентен зірвався на ноги, струснув їх за плечі й гукнув кучерові, щоб той зупинився.
У повному здивуванні вони скотилися сходами і, озирнувшись, побачили, що Валентен переможно вказує на велике вікно ліворуч від них. Це вікно прикрашало блискучий фасад великого, як палац, готелю; тут була зала ресторану, про що й сповіщала вивіска. Це вікно, як і всі інші, що прикрашали фасад готелю, було зроблене з матового візерунчастого скла, але посеред нього, немов зірка на льоду, зяяла дірка.
— Ось він, наш ключ! — вигукнув Валентен, погойдуючи ціпком. — Розбите вікно!
— Яке вікно? Який ще ключ? — розгнівався поліцейський. — Чим ви доведете, що це пов'язано з нашою справою?
Від люті Валентен ледь не зламав свій бамбуковий ціпок.
— Чим доведу? — вигукнув він. — О, Боже! Цей чоловік шукає доказів! Швидше за все, це взагалі ніяк не пов'язано з нашою справою! Але що ж нам іще залишається робити? Невже ви досі не зрозуміли, що нам треба хапатися за будь-яку, найнеймовірнішу, випадковість або ж іти спати?
Він заспішив до ресторану; за ним пішли полісмени. Усі троє сіли за столик і взялися за пізній сніданок, час від часу поглядаючи на зірку в склі. Варто зазначити, що вона і тепер мало що пояснювала.
— Бачу, у вас вікно розбите, — сказав Валентен офіціантові, розраховуючись.
— Так, пане, — відповів лакей, заклопотано підраховуючи гроші. Чайові виявилися чималими, отож, випроставшись, він помітно пожвавішав.
— Саме так, пане, — сказав він. — Це дуже дивно, пане!
— А що трапилося? — не виявляючи особливої цікавості, запитав детектив.
— Прийшли до нас тут двоє в чорному, священики, — розповідав лакей. — Їх нині багато сюди приїхало. Замовили дешевий сніданок, поснідали тихенько, один заплатив і пішов. Інший теж зібрався виходити слідом за ним. Коли дивлюся, а вони переплатили більш ніж утричі. «Ви переплатили», — сказав я, коли він був уже на порозі. «Та невже?» — спокійно перепитав він. «Так», — кажу я і беру рахунок, щоб показати йому. І тут — я ледь не впав.
— Чому? — запитав детектив.
— Я чим завгодно готовий забожитися, що у рахунку було чотири шилінги. А тут дивлюся — чотирнадцять, хоч ти лусни.
— Так! — скрикнув Валентен, повільно підводячись на ноги. Очі його палали. — І що ж далі?
— А він стоїть собі у дверях і каже: «Вибачте, переплутав. Ну, нічого, це буде за вікно». — «Яке ще вікно?» — запитую. «Яке я розіб'ю», — і лясь парасолькою!
Троє слухачів скрикнули від здивування, а інспектор сказав собі під носа:
— Ми що, женемося за божевільним?
Лакей тим часом продовжував, смакуючи кумедну історію:
— Це так мене спантеличило, що кілька секунд я нічого не міг зробити. Чоловік рушив з місця, наздогнав того, високого, вони завернули за ріг — і як дременуть по Баллок-стрит! Я кинувся за ними з усіх ніг, та куди там — зникли!
— Баллок-стрит! — вигукнув детектив і помчав вулицею так само стрімко, як дивна пара, яку він сподівався наздогнати.
Тепер переслідувачі швидко рухалися між голими цегляними стінами, як у тунелі. Тут було мало ліхтарів й так само мало освітлених вікон; здавалося, що все на світі повернулося до них спиною. Сутеніло, і навіть лондонському полісмену нелегко було зрозуміти, куди саме вони прямують. Інспектор, однак, не сумнівався, що рано чи пізно вони вийдуть до Гемпстедського лугу. Раптом у темно-синіх сутінках зблиснуло опукле освітлене вікно, і Валентен зупинився за крок до крамнички, де торгували солодощами. Якусь мить повагавшись, він зайшов усередину. Стоячи серед строкатих прилавків, детектив ретельно відібрав тринадцять шоколадних сигар. Він обмірковував, як розпочати розмову, але це йому не знадобилося.
Кістлява молода жінка, що виглядала набагато старішою за свій вік, з очікуванням дивилася на елегантного прибульця, але, побачивши в дверях синю форму інспектора, оговталася і заговорила.
— Ви, напевно, за пакетом? — запитала вона. — Я його відіслала.
— За пакетом?! — перепитав Валентен — настала його черга дивуватися.
— Ну, який залишив той чоловік, священик.
— Заради Бога! — вигукнув Валентен і подався вперед, його палке нетерпіння врешті вирвалося назовні. — Заради Бога, розкажіть детально!
— Ну, — не зовсім впевнено почала жінка, — зайшли сюди священики, це було десь із півгодини тому. Купили м'ятних коржиків, поговорили про всяку всячину і пішли на луг. Раптом через кілька хвилин один біжить назад і каже: «Я тут пакунок не залишав?» Я глянула туди, сюди — ніде немає. А він каже: «Гаразд, якщо знайдете — відішліть ось за цією адресою». І дав мені адресу і ще шилінг за клопоти. Я начебто все обшукала, а коли він пішов, дивлюся — пакет лежить. Ну, я його і відіслала, не пам'ятаю вже куди, десь у Вестмінстер. А зараз я подумала: напевно, у цьому пакеті щось важливе, ось за ним поліція і прийшла.
— Так і є, — швидко сказав Валентен. — А далеко звідси той луг?
— Якщо підете зараз навпростець, то хвилин за п'ятнадцять дійдете, — відповіла жінка. — До самого входу вийдете.
Валентен вискочив із крамниці й помчав уперед. Полісмени неохоче почимчикували за ним.
Вузькі вулиці лежали в тіні будинків, тож, опинившись на великому пустирі просто неба, переслідувачі здивувалися, що сутінки ще такі прозорі й світлі. Ідеально кругла синювато-зелена небесна баня відсвічувала золотом поміж чорних дерев у темно-бузковій далині. Зелені сутінки швидко густішали, і в небі проступали поодинокі кристалики зірок. Останній промінь сонця осявав, мов золото, пагорби Гемстеда та улюблену лондонцями низину, що йменується Долиною Здоров’я. Відпочивальники ще не зовсім розбрелися — на лавочках проглядалися розпливчасті силуети пар, то там, то там було чути, як на гойдалках пищать дівчата. Велич небес зростала, огортаючи темрявою неосяжну людську брутальність. І, споглядаючи згори на луг, Валентен урешті побачив те, що шукав.
Серед темних групок, що потроху розходилися, детектив помітив одну пару, що була чорніша від інших. Ці люди трималися разом. Одягнені у чорні сутани, вони йшли вдалину, здаючись не більшими від мурашок, але Валентен побачив, що одна з постатей набагато нижча від іншої. Хоча високий йшов смиренно, не привертаючи до себе уваги, як личить ученому, видно було, що у ньому більш як шість футів. Валентен стиснув зуби і кинувся вперед, нетерпляче крутячи ціпок. Коли відстань скоротилася і двох у чорному стало видно, як у мікроскоп, він зауважив ще одну цікавинку, яка здивувала його та якої, водночас, він не очікував. Ким би не був високий, маленького Валентен упізнав: то був його супутник з гарвічського потяга, незграбний священик з Ессексу, якому він порадив ретельніше приглядати за своїми пакунками.
Поки що все складалося так, як треба, добігало кінця і піддавалося розумінню. Зробивши зранку запит, детектив дізнався, що якийсь Браун з Ессексу везе до Лондона срібний, прикрашений сапфірами хрест — дорогоцінну реліквію, яку покажуть іноземному кліру під час конгресу. Це була, звичайно, та «срібна річ із синіми камінчиками», а отець Браун, без сумніву, був тим незграбним священиком з потяга. Не було нічого дивного в тому, що про те, що знав Валентен, міг довідатися і Фламбо — Фламбо завжди умів про все довідуватися. Звичайно, нічого доброго в тому, що грабіжник почув про хрест не було, очевидно, що він захотів його вкрасти — адже це найпростіше, що могло прийти йому в голову. І вже зовсім природно, що Фламбо легко обвів навколо пальця таку недоумкувату вівцю, як цей чоловік з пакунками і парасолькою. Таку людину будь-хто міг би заманити хоч на Північний полюс, отож Фламбо — блискучому актору, переодягненому у священика, — нічого не вартувало затягти його на цей луг. Поки що все в цьому злочині було зрозуміло. Детектив розміркував про безпорадність священика, жаліючи його, і мало не почав зневажати Фламбо за вибір настільки довірливої жертви. Але коли Валентен думав про все, що сталося, що привело до перемоги вигадливого Фламбо, його мозок не знаходив найменшого пояснення. Де зв'язок між викраденням хреста з сапфірами і плямою супу на шпалерах? До чого тут переплутані цінники на горіхах і мандаринах? А плата наперед за розбите вікно? Він дійшов до кінця переслідування, але упустив середину. Іноді, хоча й рідко, Валентен помилявся й упускав злочинця, однак ключ до розв'язки він знаходив завжди. Зараз він наздоганяв злочинця, але ключа у нього не було.
Священики повзли по зеленому схилу пагорба, немов чорні мухи. Судячи з усього, вони розмовляли, не помічаючи, куди йдуть, а йшли вони у найбезлюдніший і найтихіший закуток долини. Переслідувачам довелося вдатися до поведінки притаманної мисливцям, що підкрадаються до дичини: вони перебігали від дерева до дерева, скрадалися і навіть повзли у густій траві. Завдяки цим незграбним маневрам підійшли зовсім близько до дичини і навіть уже чули голоси, але слів розібрати не могли, окрім слова «розум», яке раз у раз повторював високий, майже дитячий голос. Раптом шлях їм перегородили урвище, краї котрого заросли чагарником. Вони втратили слід і блукали хвилин десять, поки, обігнувши гребінь круглого, як купол, пагорба, не побачили у променях призахідного сонця чарівну картину. Під деревом стояла стара, усіма забута дерев'яна лавка; на ній сиділи, серйозно розмовляючи, два священики. Прекрасні зелені й золоті фарби ще проглядалися на темному обрії, синьо-зелена небесна баня ставала зелено-синьою, а зірки виблискували яскраво, неначе великі діаманти. Валентен мовчки подав знак своїм помічникам, підкрався до великого гіллястого дерева і, стоячи там у повній тиші, почув нарешті, про що говорили дивні священнослужителі.
Детектив слухав хвилину-другу, і демон сумніву охопив його. А що, коли він даремно затягнув англійських полісменів у дальній закуток нічного парку із цим завданням — це було не розумніше, ніж шукати голку в сіні? Священики розмовляли саме так, як вони і повинні розмовляти: благочестиво, статечно, учено. Їхня бесіда стосувалася найсвященніших таємниць богослів’я, які тільки можна собі уявити. Маленький, котрий з Ессексу, говорив простіше, звернувши кругле обличчя до сяючих зірок. Високий сидів, опустивши голову, наче вважав, що негідний глянути на них. Однак невиннішу бесіду навряд чи можна було почути у білій італійській обителі чи у чорному іспанському соборі.
Перше, що Валентен почув, — це було закінчення фрази отця Брауна:
— …те, що мали на увазі середньовічні схоласти, коли говорили про непохитність небес.
Високий священик кивнув схиленою головою і сказав:
— Так, безбожники закликають тепер до розуму. Але хто, дивлячись на ці міріади світів, не відчує, що там, над нами, можуть існувати світи, де розум буде зовсім нерозумний?
— Ні, — заперечив отець Браун, — розум розумний завжди, навіть в останньому забутті, у втраченому проміжному стані речей. Я знаю, що люди звинувачують церкву в приниженні розуму, але це лише один із поглядів. Лиш одна церква на землі визнає розум справді вищим. Лиш одна церква на землі стверджує, що Бога можна осягнути розумом.
Високий підняв суворе обличчя до усіяного зорями неба і мовив:
— Хто може знати, чи є у безмежності Всесвіту…
— У Всесвіту немає просторових меж, — сказав нижчий і різко повернувся до нього, — але за межі моральних законів він не виходить.
Валентен сидів за деревом і мовчки гриз нігті. Йому здавалося, що англійські детективи зараз кепкують з нього — адже це він затягнув їх у таку далечінь лиш для того, аби послухати філософську маячню двох смиренних літніх священиків. З нетерплячки він пропустив мудровану відповідь високого і почув тільки отця Брауна:
— Розум і справедливість панують на найвіддаленішій, найпустельнішій зірці. Погляньте на зірки. Хіба ж не схожі вони на діаманти й сапфіри? Добре, уявіть собі щось із ботаніки чи геології. Подумайте про діамантові ліси з діамантовим листям. Уявіть, що місяць — суцільний величезний синій сапфір. Але не думайте, що все це хоч на йоту змінить закони розуму і справедливості. На опалових рівнинах, серед круч, усіяних перлами, ви знайдете ту саму заповідь: «Не вкради».
Валентен вже збирався було встати — у нього заніміло все тіло — і піти якомога тихіше; уперше в житті він скоїв таку дурницю. Але високий мовчав якось дивно, і детектив прислухався. Нарешті той сказав зовсім просто, ще нижче схиливши голову і склавши руки на колінах:
— А все ж я вважаю, що інші світи можуть піднятися вище від нашого розуму. Годі збагнути таємниці небес, і я схиляю перед ними голову.
Далі, не підводячи голови та не змінюючи інтонації, він додав:
— А зараз давайте-но сюди той ваш хрест із сапфірами. Ми тут наодинці, і я можу розпатрати вас, як солом'яну ляльку.
Від того, що він не змінив тону, не поворухнувся, ці слова прозвучали ще загрозливіше. Але хранитель святині лиш трохи повернув голову до свого співрозмовника. Його, здавалося, безглузде обличчя було звернене до зірок. Можливо, він просто не зрозумів. А може, зрозумів і закам'янів від страху.
— Так, — все так само тихо сказав високий, — так, я Фламбо.
Трохи помовчавши, він додав:
— Ну, то ви віддасте той хрест?
— Ні, — сказав Браун, і це односкладове слово пролунало дивно.
І тут з Фламбо злетіло вдаване упокорення. Великий злодій відкинувся на спинку лави і засміявся неголосно, але грубо.
— Ні, — крикнув він. — Не віддасте, ви ж гордий священик. Ще б ви мені його віддали, неодружений коротун і простак! Сказати, чому ви його не віддасте? Тому що він уже в мене в кишені.
Маленький чоловічок з Ессексу, що здавався у сутінках зовсім приголомшеним, повернувся до нього і запитав напружено і боязко, немов підлеглий:
— Ви… ви у цьому певні?
Фламбо сяяв захватом.
— Звісно, ви кращий, ніж вистава на три дії! — вигукнув він. — Так, бовдуре ви, переконаний! Я додумався зробити дублікат пакунка. Так що тепер у вас — фальшивка, а у мене — камінчики. Старий трюк, отче Брауне, дуже старий трюк.
— Так, — погодився отець Браун і з якоюсь дивовижною смиренністю пригладив волосся, — я чував про нього.
Король злочинців нахилився до нього, раптом зацікавившись.
— Ви чули про трюк? — перепитав він. — І від кого ж ви могли це чути?
— Я не можу назвати вам його ім'я, — просто відповів Браун. — Розумієте, він каявся. Він заробляв цим років двадцять, підміняючи згортки і пакунки. І ось, коли я запідозрив вас, то одразу ж згадав про цього бідолаху.
—. Запідозрили мене? — повторив злочинець зі все більшим зацікавленням. — Ви що, справді здогадалися, що я недаремно тягну вас у таку глушину?
— Ні, зовсім не тоді, — відповів отець Браун, майже вибачаючись. — Я вас одразу запідозрив. Розумієте, у вас зап'ястя деформовані, це від кайданків.