Смиренність отця Брауна - Честертон Гилберт Кийт 4 стр.


Доктор Саймон підняв відсічену голову. Його руки тремтіли, хоча він був чоловіком, звиклим до анатомічних розтинів. Порізи виднілися на шиї та щелепі, але на обличчі істотних ушкоджень не виявили. Воно було масивним і жовтавим, десь запалим, десь набряклим, з яструбиним носом і важкими повіками — викапаний римський імператор-розпусник, хіба-що з розпливчастими рисами китайського імператора. Здавалося, всі присутні роздивлялися те обличчя холодними поглядами невігласів. Нічого більше про його власника довідатися не вдалося, окрім того, що після підняття тіла під ним забіліла манишка від сорочки, забрудненої блискучо-червоною плямою крові. Як уже зауважив доктор Саймон, той чоловік не був гостем їхньої вечірки. Проте не виключено, що мав намір приєднатися до неї, оскільки приїхав одягненим для такої нагоди.

Валентен присів, аби ретельно і професійно обстежити траву і ґрунт на якісь двадцять ярдів довкола тіла; йому менш вправно асистував доктор і, ще менше, — англійський лорд. Їх колінкування було винагороджене лише декількома гілочками, порізаними або порубаними на маленькі прутики, які Валентен на мить підняв для експертизи і відразу ж відкинув геть.

— Гілочки, — понуро промовив він, — лише гілочки і велетень-незнайомець з відчахнутою головою — ось усе, що є на цій галявині.

Запала моторошна тиша, яку зненацька порушив пронизливий вигук знервованого лорда Гелловея:

— Гляньте, хто це?! Хто це там, під стіною саду?!

Невисока постать зі сміховинно великою головою несміливо наближалася до них крізь залитий місячним світлом туман; на віддалі вона здавалася гобліном, але незабаром виявилася безневинним скромним священиком, якого вони покинули у вітальні.

— Знаєте, — привітно промовив він, — а в цьому саду немає жодних воріт, і жодної хвіртки.

Валентен насупив чорні брови, як це робив завжди, коли бачив священицьку сутану. Але мав достатньо здорового глузду, аби визнати доречність зробленого священиком зауваження.

— Ви маєте рацію, — сказав Валентен. — Перш ніж ми з'ясуємо, як його вбили, нам, очевидно, доведеться з'ясувати, як він сюди потрапив. Отож, послухайте мене, добродії. Давайте — без упередженого ставлення до моєї посади та обов'язків — усі погодимося, що буде краще, якщо деякі відомі імена не фігуруватимуть у цій справі. Адже серед гостей є леді, джентльмени і навіть іноземний посол. Якщо вже мусимо назвати це злочином, то його необхідно розслідувати як злочин. Але наразі я маю змогу приймати рішення на власний розсуд. Я шеф поліції й настільки публічна особа, що можу собі дозволити, діяти в приватному порядку. Дозвольте мені спершу зняти підозри з кожного із моїх гостей, а тоді вже викликати своїх людей для подальших пошуків. Панове, покладаюся на вашу честь і прошу усіх вас не покидати цей будинок до завтрашнього полудня; спалень є вдосталь для всіх. Саймоне, гадаю, ви знаєте, де знайти мого слугу Айвена, — у вестибюлі при вході; він — моя довірена особа. Скажіть йому, щоб залишив замість себе іншого слугу на сторожі, а сам негайно прибув до мене. Лорде Гелловей, ви, звичайно, найкраще зумієте повідомити наших дам про те, що трапилося, і при цьому запобігти паніці. Адже вони також мають залишитися. Отець Браун і я пильнуватимемо тіло жертви.

Коли у Валентені прокинувся командир, усі послухалися його, немов солдати військову сурму. Доктор Саймон дістався арсеналу зброї й передав Айвену, цьому приватному детективу на службі у відомого шефа поліції, розпорядження господаря. Гелловей пішов до вітальні й повідомив жахливі новини досить тактовно — так, що коли там зібралася компанія, дами вже оговталися і встигли заспокоїтися. Тим часом незламний священик і незламний атеїст стояли, відповідно, у головах і в ногах застиглого під місячним світлом небіжчика, неначе символічні пам’ятники двох філософських концепцій смерті.

Айвен, довірена особа зі шрамом і вусами, гарматним ядром вилетів з будинку і, як собака до свого власника, помчав через галявину до Валентена. Його синюшне обличчя оживляло передчуття свіженької детективної справи, і він з дещо хамуватою запопадливістю попросив у свого хазяїна дозволу на дослідження останків.

— Так, оглянь їх, Айвене, якщо бажаєш, — сказав йому Валентен, — але не барися. Нам треба йти до будинку та детально все обговорити.

Айвен звів на нього погляд і раптом опустив голову.

— Ого, — він поперхнувся, — ні, цього не може бути. Пане, ви знаєте цю людину?

— Ні, — байдуже відповів Валентен, — але нам краще зайти до будинку.

Вони взяли труп і перенесли на диван у кабінеті, а тоді разом пішли до вітальні.

Детектив спокійно і без жодних вагань всівся у крісло за столом, його очі випромінювали сталевий погляд судді на судовому процесі. Він щось швидко занотував на папері, а тоді лаконічно запитав:

— Чи всі тут?

— Немає пана Брейна, — сказала герцогиня Мон-Сен-Мішель, роззираючись довкола.

— Так, — підтвердив хрипким і різким голосом лорд Гелловей. — І, здається, немає також пана Ніла О'Браєна, хоча я бачив, як той джентльмен прогулювався садом саме тоді, коли труп був ще теплим.

— Айвене, — сказав детектив, — приведіть сюди коменданта О’Браєна і пана Брейна. Пан Брейн, очевидно, докурює сигару в їдальні, а комендант О’Браєн, мабуть, походжає туди-сюди оранжереєю. Хоча, я в цьому не певен.

Вірний слуга метнувся з кімнати, і перш ніж хтось встиг поворухнутися чи щось промовити, Валентен уже вів далі із суто військовим поспіхом:

— Усім присутнім тут відомо, що в саду було знайдено труп, голова якого була відокремлена від тулуба. Докторе Саймон, ви щойно завершили його огляд. Чи не вважаєте, що для того, щоб так перерізати людині горло, необхідно мати страшенну силу? Чи, можливо, для цього було достатньо лише дуже гострого ножа?

— Мушу сказати, що це ніяк не можна було вчинити ножем, — відповів зблідлий доктор.

— А як ви гадаєте, — вів далі Валентен, — яким знаряддям можна було це скоїти?

— Враховуючи сучасні можливості, мені важко відповісти достеменно, — страдницьки звів брови доктор. — Не так легко перерізати шию, навіть маючи силу, а тут це було зроблено дуже вправно. Це можна було вчинити бойовою сокирою, палашем ката або й стародавнім дворучним мечем.

— Боже, — майже істерично вигукнула герцогиня, — але ж тут нема ні дворучних мечів, ні бойових сокир.

Валентен усе ще був зайнятий аркушем паперу, що лежав перед ним, і промовив, щось швидко занотовуючи:

— А скажіть-но мені, чи можна було це зробити довгою французькою кавалерійською шаблею?

У цей час почулося гупання у двері, від якого — з не зовсім зрозумілих причин — в усіх кров застигла в жилах, немов би це було гупання у браму Макбета. Серед навислої тиші доктор Саймон усе ж спромігся на відповідь:

— Шаблею? Думаю, що нею це можна було зробити.

— Дякую, — сказав Валентен. — Увійдіть, Айвене.

Вірний Айвен відчинив двері й пропустив у кімнату коменданта Ніла О’Браєна, на якого натрапив у саду, куди той знову вийшов на прогулянку.

Ірландський офіцер спинився на порозі, збентежений, але зухвалий.

— Що вам від мене потрібно? — вигукнув він.

— Будь ласка, сядьте, — сказав Валентен приємним, виваженим голосом. — Я не бачу при вас бойової шаблі, яку ви дотепер носили. Де ж вона?

— Я забув її у бібліотеці на столі, — відповів О’Браєн, від хвилювання вимовляючи слова з помітним ірландським акцентом. — Я мав неприємність… Так сталося, що…

— Айвене, — сказав Валентен, — будьте добрі, принесіть комендантову шаблю з бібліотеки. А коли слуга пішов, продовжив: — Лорд Гелловей каже, що бачив, ніби ви вийшли з саду перед тим, як він знайшов там трупа. Що ви робили в саду?

Комендант безпардонно всівся на стілець.

— Ой, чоловіче! — вигукнув він чисто по-ірландськи, — я милувався місяцем і спілкувався з природою.

Настала протяжна і незносна тиша, раптом знову почулося те знайоме і лячне гупання у двері. Знову ввійшов Айвен, принісши порожні сталеві піхви шаблі.

— Це все, що я зміг знайти, — сповістив він.

— Покладіть їх на стіл, — сказав Валентен, навіть не подивившись у бік знахідки.

У вітальні знову запанувала нестерпна тиша, така, як у присутності засудженого на страту вбивці. Тихенькі вигуки герцогині давно завмерли. Лорд Гелловей нарешті задовольнив і вгамував свою ненависть, від якої мало не луснув. Несподівано серед тої тиші пролунав голос панни Маргарет.

— Я гадаю, що тепер вам це можна сказати, — вигукнула вона так виразно і проникливо, як це властиво у привселюдній розмові розгніваній жінці. — Я можу повідомити, що пан О’Браєн робив у саду, тому що він заприсягся про це мовчати. Він просив мене вийти за нього заміж. Я йому відмовила, сказавши, що за моїх сімейних обставин я можу запропонувати йому лише свою дружню повагу. Він на мене неабияк образився і, як мені здалося, не дуже перейнявся моєю пропозицією. Цікаво, — додала вона з ледь помітною посмішкою, — чи матиме тепер моя повага до нього хоч якесь значення. Бо зараз я знову її йому пропоную. Я готова будь-де і будь-коли заприсягтися, що це зробив не він!

Лорд Гелловей встиг підсісти до своєї доньки і, стишивши — як йому звалося — голос, намагався її вгамувати.

— Прикуси язик, Меггі, — гучно шепотів він. — Навіщо ти заступаєшся за хлопця? Де його шабля? Де його горезвісна кавалерійська гідність?..

Але його спинив більш ніж промовистий погляд дочки, який, наче магніт, привернув увагу всього товариства.

— Послухайте, старий дурню! — промовила вона грудним голосом, позбавленим будь-якого родинного пієтету, — що ви намагаєтеся довести? Я повторюю, що цей чоловік був зі мною і, відтак, безневинний. Але навіть якщо він і не безневинний, то все одно був зі мною. Якщо він і вбив ту людину в саду, то хто це бачив, хто мав це бачити, хто, врешті, мав про це довідатися?.. Чи ж ви настільки ненавидите Ніла, що готові запідозрити власну дочку…

Леді Гелловей зойкнула. Усі решта мовчали під враженням тих жахливих трагічних подій, що досі переслідували закохану пару. Вони споглядали горде бліде обличчя шотландської аристократки та її залицяльника — ірландського авантюриста як старовинні портрети в темному будинку. Довготривала тиша навіяла безліч розмаїтих спогадів про історії убитих чоловіків і отруєних коханців.

І посеред тої нестерпної тиші чийсь невинний голос промовив:

— Та невже ж його сигара така довжелезна?

Переміна думки була така разюча, що всі оглянулися, щоб побачити, хто це сказав.

— Я маю на увазі, — сказав отець Браун із кутка вітальні, — ту сигару, яку докурює пан Брейн. Схоже, що вона завдовжки з добрячу тростину.

Хоча сказане не стосувалося безпосередньо суті справи, у роздратованому погляді Валентена, що, нарешті, відірвався від свого папірця, відчувалася певна схвальність.

— А й справді, — рвучко зауважив він. — Айвене, сходіть-но ще раз за паном Брейном і негайно приведіть його сюди.

Щойно за відданим слугою зачинилися двері, Валентен звернувся до панни, знову зосередившись на справі.

— Леді Маргарет, — сказав він, — напевно, усі ми відчуваємо водночас і вдячність, і замилування вашим вчинком: ви пожертвували власною гідністю заради виправдання комендантової поведінки. Але є один нюанс. Лорд Гелловей, наскільки я розумію, зустрів вас, коли переходив від кабінету до вітальні, через декілька хвилин після того він потрапив до саду і комендант усе ще був там.

— Не забувайте, — відповіла Маргарет з деякою іронією в голосі, — що я щойно перед тим йому відмовила, тож ми ніяк не могли повертатися разом, узявшись за руки. Тому він, як справжній джентльмен, чемно відстав від мене і, відтак, був звинувачений в убивстві.

— Але за ті кілька хвилин, — похмуро сказав Валентен, — він справді міг би…

Укотре пролунало гупання, і в дверях з’явилося Айвенове пошрамоване обличчя.

— Вибачте, господарю, — сказав він, — але пан Брейн покинув цей будинок.

— Як це покинув будинок?! — закричав Валентен і вперше за час зборів підвівся з-за столу.

— Пропав. Дав драла. Випарувався, — відповідав Айвен, жартуючи на французький лад. — Його капелюха і пальта також нема і — на додачу до всього — я маю вам ще дещо повідомити. Я вибіг із будинку в пошуках хоча б якогось сліду і таки один знайшов, і то далеко не найменший.

— Що ви маєте на увазі? — запитав Валентен.

— Зараз продемонструю, — відказав його слуга, вийшов і за мить повернувся з блискотливою оголеною кавалерійською шаблею, на вістрі і лезі якої ще залишалася кров. Зброя, мов та блискавка, вмить притягнула погляд кожного присутнього у вітальні, а сповнений вражень Айвен цілком спокійно продовжував розповідь:

— Я знайшов її ярдів за п’ятдесят звідси, в чагарниках обабіч дороги на Париж. Іншими словами, я знайшов її саме там, де її викинув ваш вельмишановний пан Брейн, тікаючи звідси.

Знову настала мовчанка, однак якась особлива. Валентен узяв шаблю, уважно оглянув її, подумки зосередившись на якихось висновках, а потім перевів поштивий погляд на О'Браєна.

— Коменданте, — сказав він, — ми не сумніваємося, що ви будете завжди готові пред'явити цю зброю на першу ж вимогу поліцейської експертизи. Але поки що, — додав він, засуваючи гостру сталь у дзвінкі піхви, — дозвольте мені повернути вам шаблю.

Військовий символізм його вчинку не міг не викликати оплесків аудиторії.

Для Ніла О'Браєна цей жест був воістину поверненням до життя. Тепер він знову блукав таємничим садом, милуючись уже його ранковими барвами, і на його обличчі не лишилося й сліду трагічної безнадійності: він відчув себе людиною, у котрої достатньо підстав, аби бути щасливим. Лорд Гелловей виявився справжнім джентльменом і вже приніс свої вибачення. Панна Маргарет виявилась кращою за посередню леді, принаймні — справжньою жінкою, і коли вони блукали поміж старих квіткових клумб перед сніданком, запропонувала йому, либонь, щось значно краще, аніж банальне вибачення. Товариство тепер почувалося безтурботніше і природніше, бо, хоча інтрига вбивства усе ще залишалася, з них усіх було знято тягар підозри і спрямовано його до Парижа услід дивакуватому мільйонерові, якого вони ледь знали. Диявола викинули з будинку, тобто він сам викинувся.

Однак загадка залишалася, і коли О'Браєн із розгону всівся на садову лаву поруч із доктором Саймоном, то цей представник чистої науки вирішив відразу повернутися до неї. Щоправда, він небагато скористав із розмови з О'Браєном, бо думки того були зосереджені на речах, йому більш приємних.

— Не можу сказати, що ця подія дуже мене цікавить, — щиросердо зізнався ірландець, — тим паче, що все тепер виглядає досить просто. Очевидно, Брейн із певних причин дуже ненавидів того незнайомця. Він заманив його у сад і вбив моєю шаблюкою. Тоді втік до міста, викинувши її подалі. Між іншим, Айвен сказав мені, що у кишені вбитого був американський долар. Отже, він міг бути Брейновим співвітчизником, що цілком імовірно. На мою думку, розслідування справи не викликає проблем.

— Навпаки, у цій справі є аж п’ять колосальних проблем, — відказав доктор спокійно, — до того ж, кожна наступна складніша за попередню. Тільки зрозумійте мене правильно. Я не сумніваюся в тому, що це — справа рук саме Брейна, що, вочевидь, доводить його втеча. Але повернімося до того, як він це зробив. Ось перша проблема: навіщо одній людині вбивати іншу великою неповороткою шаблею, якщо можна скористатися кишеньковим ножем, котрий потім можна засунути в кишеню жертви? Друга проблема: чому все обійшлося без крику і шуму? Невже, коли хтось бачить, як до нього підбігає особа та вимахує ятаганом, то не намагається нічого сказати? Третя проблема: слуга увесь вечір пильнував двері парадного входу так, що й миша не могла проскочити у сад Валентена. Як же убитий потрапив до саду? Четверта проблема: з огляду на щойно сказане, незрозуміло, як Брейн вийшов із саду.

— І п’ята, — сказав Ніл, придивляючись до священика, що саме повільно наближався до них стежкою.

— Я згодний, що це дрібниця, — мовив далі доктор, — але вона дуже дивна. Побачивши ту відрубану голову, я припустив, що убивця здійснив декілька ударів. Але, оглянувши її, виявив багато порізів у нижній, притулубній частині шиї; іншими словами, їх було зроблено вже після того, як голова була відокремлена. Невже Брейн так люто ненавидів свого недруга, що, уже вбивши його, продовжував при місячному світлі рубати шаблею його тіло?

Назад Дальше