— Звісно, полковнику, — сказав він посміхаючись, — я нічого не можу повідомити вам про цю людину та її приватні справи. Але я не бачу причин приховувати від вас зовнішній бік скоєного, наскільки я сам його зрозумів.
Із несподіваною для нього легкістю отець Браун перестрибнув через бар’єр, сів поруч із полковником Паундом і собі подригав коротенькими ніжками, немов хлопчисько на паркані. Розповідь свою він почав так невимушено, наче розмовляв зі старим приятелем біля різдвяного каміна.
— Розумієте, — почав він, — мене замкнули у тій маленькій комірчині, я писав одного листа, коли почув, що пара ніг витанцьовує цим коридором такий танець, якого не втнеш і на шибениці. Спершу лунали кумедні дрібні кроки, наче хтось ходив навшпиньки; потім було чути кроки повільні, впевнені — словом, кроки солідної людини, що розгулює з сигарою. Але крокували одні й ті самі ноги, у цьому я готовий був заприсягнутися; легко, потім важко, потім знову легко. Спершу я прислухався просто знічев'я, а згодом ледь не збожеволів, намагаючись зрозуміти, для чого одній людині знадобилося ходити двома різними способами. Одну ходу я знав, вона була схожою до вашої, полковнику. Це була хода ситого джентльмена, який ходить не тому, що схвильований, а радше тому, що взагалі рухливий. Інша хода здавалася мені знайомою, тільки я ніяк не міг пригадати, де я її чув і де раніше зустрічав дивних істот, що бігають навшпиньки таким чином. Невдовзі до мене долинув дзенькіт тарілок, і відповідь виявилася ясною як день Божий: це була хода лакея, який кулею мчить подавати до столу, схилившись уперед й опустивши очі. Потім я подумав ще хвилину, і мені здалося, що я зрозумів задум злочину так чітко, ніби сам збирався його здійснити.
Полковник уважно подивився на священика, але його лагідні сірі очі були безтурботно спрямовані на стелю.
— Злочин, — продовжував він повільно, — це як витвір мистецтва. Не дивуйтеся: злочин — не єдиний витвір мистецтва, котрий виходить з майстерень пекла. Але кожен справжній витвір мистецтва, байдуже, чи він небесного, чи диявольського походження, має одну неодмінну особливість; основа його завжди проста, яким би складним не було виконання. Наприклад, у «Гамлеті» фігури могильників, квіти божевільної дівчини, потойбічна чарівність Йорика, блідість духу і посмішка черепа — все це сплетено у вінок для похмурої людини у чорному. І те, що я вам зараз розповідаю, — додав він, посміхаючись і повільно злазячи з бар’єра, — теж проста трагедія людини в чорному. Так, — продовжував отець Браун, зауваживши, що полковник дивиться на нього з подивом, — уся ця історія зводиться до чорного одягу. У ній, як і в «Гамлеті», чимало всіляких нашарувань, на кшталт вашого клубу, наприклад. Є мертвий лакей, який був там, де бути не міг; є невидима рука, яка зібрала з вашого столу срібло і розчинилася у повітрі. Але кожен розумно задуманий злочин врешті-решт ґрунтується на чомусь цілком пересічному, анітрохи не загадковому. Таємничість з’являється пізніше, щоб зіштовхнути нас убік, на хибний слід. Сьогоднішня справа — велика, тонко задумана і (з погляду пересічного злочинця) дуже вигідна. Вона базується на тому загальновідомому факті, що вечірній костюм джентльмена, як дві краплі води, схожий на костюм лакея — обидвоє носять чорні фраки. Усе інше — гра, і навдивовижу тонка.
— І все ж, — зауважив полковник, злазячи з бар’єра і похмуро розглядаючи свої черевики, — все ж я не цілком упевнений, що зрозумів вас.
— Полковнику, — мовив отець Браун, — ви ще більше здивуєтеся, якщо я скажу вам, що демон нахабства, який вкрав ваші виделки, весь час розгулював у вас на очах. Він пройшов коридором разів двадцять взад і вперед — і все це при повному освітленні й на очах у всіх. Він не ховався по кутках, де його могли б запідозрити. Навпаки, він безупинно рухався і, де б він не був, скрізь, здавалося, мав повне право на перебування. Не питайте мене, як він виглядав, тому що ви самі бачили його сьогодні шість чи сім разів. Ви разом з іншими високодостойними панами чекали на обід у вітальні, у кінці проходу, біля самої веранди. І ось, коли він проходив серед вас, джентльменів, він був лакеєм зі схиленою головою, серветкою і фалдами, що розвівалися під час стрімкої ходи. Він вилітав на веранду, поправляв скатертину, переставляв щось на столі й мчав назад у напрямку контори і лакейської. Але як тільки-но він потрапляв у поле зору конторського клерка і прислуги, з голови до ніг ставав іншою людиною, про що свідчили його вигляд і манери. Він блукав серед слуг з тією розсіяною недбалістю, яку вони так звикли спостерігати у своїх патронів. Їх не мало дивувати, що гість розгулює по всьому будинку, неначе звір, який снує в клітці у зоопарку. Вони знали: ніщо так не вирізняє людей вищого кола, як саме звичка ходити всюди, де їм лише заманеться. Коли він пересичувався прогулянкою коридором, він повертав і знову проходив повз контору. У тіні ніші в роздягальні він, немов за помахом чарівної палички, змінював свій вигляд і знову послужливим лакеєм мчав до «Дванадцяти справжніх рибалок». Джентльменам не випадає звертати увагу на якогось лакея. А як може прислуга запідозрити в чомусь джентльмена, що прогулюється? Раз чи два він утнув ще ризикованіший фокус. У конторі він поважно попросив сифон із содовою, заявивши, що хоче пити. Потім невимушено додав, що візьме сифон із собою. Так він і зробив — швидко і вправно проніс його попри усіх вас, джентльменів, як лакей, що виконує звичайне доручення. Звісно, це не могло тривати до нескінченності, йому потрібно було дочекатися лише кінця рибної трапези.
Найнебезпечнішим для нього був початок обіду, коли всі лакеї шикувалися в ряд, але йому вдалося притулитися до стіни за кутом, так що лакеї й тут прийняли його за джентльмена, а джентльмени — за лакея. Далі все йшло за планом. Коли лакеї помічали його біля столу, то бачили в ньому аристократа, що потерпає від нудьги. За дві хвилини до того, як рибну трапезу було закінчено, він знову перетворився на моторного слугу і швидко зібрав тарілки. Посуд він залишив на полиці, срібло запхав у бокову кишеню, від чого та відстовбурчилася, і, як заєць, помчав коридором, поки не дістався до роздягальні. Тут він знову став джентльменом, у якого раптово з'явилися нагальні справи. Йому залишалося лише здати свій номерок гардеробникові й вийти так само невимушено, як він і прийшов. Тільки сталося так, що гардеробником виявився я.
— А що ви зробили з ним? — вигукнув полковник із незвичайним для нього пожвавленням. — І що він вам сказав?
— Вибачте, — незворушно відповів отець Браун, — але тут моя розповідь закінчується.
— І починається найцікавіше, — пробурмотів Паунд.
— Його професійні прийоми я ще розумію, але ніяк не можу зрозуміти ваші.
— Мені вже час, — промовив отець Браун. Разом вони дійшли до передпокою, де побачили свіже веснянкувате обличчя герцога Честерського, котрий з веселим виглядом вийшов на розшуки.
— Швидше, швидше, Паунде! — захекавшись, гукав він. — Мерщій ходіть до нас! Я всюди вас шукаю. Обід триває як годиться, і старий Одлі зараз виголосить промову на честь врятованих виделок. Ми вирішили започаткувати нову традицію, щоб увіковічнити цю подію — адже срібло знову в нас. Ви можете щось запропонувати?
— Ну що ж, — не без сарказму погодився полковник, оглядаючи його. — Я пропоную, щоб відтепер ми носили зелені фраки замість чорних. Хтозна, що може статися, коли ти одягнений так само, як лакей.
— Дурниці, — обурився герцог, — джентльмен ніколи не виглядає лакеєм.
— А лакей не може виглядати джентльменом, — беззвучно сміючись, підсумував полковник Паунд. — Ну й спритник же в такому випадку ваш приятель, — сказав він, звертаючись до Брауна, — якщо зумів виглядати як джентльмен.
Отець Браун застебнув своє скромне пальто — ніч була холодна й вітряна — і взяв у руки скромну парасолю.
— Так, — сказав він, — мабуть, дуже важко бути джентльменом. Але, знаєте, я не раз думав, що лакеєм бути майже так само важко.
І, побажавши доброго вечора, священик штовхнув важкі двері палацу насолод. Золоті ворота негайно зачинилися за ним, і він швидко почимчикував мокрою темною вулицею шукати омнібуса.
Летючі зорі
«Мій найвіртуозніший злочин, — любив розповідати Фламбо в роки своєї доброчесної старості, — став, за дивним збігом обставин, і моїм останнім злочином. Я вчинив його на Різдво. Як справжній майстер своєї справи, я завжди прагнув, аби злочин гармоніював з певною порою року або з пейзажем і добирав для нього, наче для скульптурної композиції, відповідні декорації. Наприклад, англійських сквайрів найкраще обдурювати у довгих кімнатах, де стіни обшиті дубовими панелями, а багатих євреїв, навпаки, краще залишати без гроша серед вогнів і пишної оздоби кафе „Ріц“. Якщо, наприклад, в Англії у мене виникало бажання позбавити настоятеля собору тягаря земного майна (що набагато складніше, ніж здається), мені хотілося бачити свою жертву обрамленою, якщо можна так висловитися, зеленими газонами і сірими дзвіницями старовинного містечка. Точнісінько так само у Франції, вилучаючи деяку суму в багатого і скупого селянина (що майже неможливо), я відчував задоволення, споглядаючи його обурену фізіономію на тлі сірої шеренги старанно підстрижених тополь або величних галльських рівнин, які так чудово змальовував великий Мілле.
Отже, моїм останнім злочином став різдвяний злочин, веселий, затишний англійський злочин середнього достатку в стилі Чарльза Діккенса. Я вчинив його в одному гарному старовинному будинку поблизу Путні: з напівкруглим під'їздом для екіпажів, зі стайнею, з назвою, що значилася на воротах та з незмінною араукарією… Утім досить — ви вже уявляєте собі, що це був за будинок. Їй Богу, я тоді дуже сміливо і в повній відповідності до літературної традиції відтворив діккенсівський стиль. Навіть шкода, що того самого вечора я розкаявся й вирішив зав’язати з минулим».
І Фламбо починав розповідати всю цю історію зсередини, але навіть у такому викладі вона здавалася, щонайменше, химерною. Для стороннього спостерігача історія ця уявлялася просто незбагненною — і саме з цього ракурсу з нею має ознайомитися читач. Початком усіх подій можна вважати той момент, коли двері будинку відчинилися, і молоденька дівчина зі шматком хліба в руках вийшла у сад, де росла араукарія, погодувати птахів. Трапилося це на другий день Різдва. У дівчини було гарненьке личко і рішучі карі очі; про фігуру її судити ми не можемо: з ніг до голови вона була закутана в коричневе хутро так, що важко було зрозуміти, де закінчується кошлатий комір, а де починається пухнасте волосся. Якби не миле личко, її можна було б прийняти за вайлувате ведмежа.
Зимовий день надвечір ставав дедалі червонішим, рубінові відблиски на оголених клумбах здавалися примарами зів’ялих троянд. З одного боку до будинку прилягала стайня, з іншого — починалася алея, точніше, галерея з переплетених угорі лаврових дерев, яка вела у великий сад за будинком. Юна дівчина накришила птахам хліба (учетверте чи вп’яте за день, тому що попередні рази його з’їдав пес) і пішла лавровою алеєю в сад, де мерехтіло листя вічнозелених дерев. Раптом вона скрикнула від подиву, щирого чи удаваного — невідомо, бо, підвівши очі, побачила, що на високому паркані, наче вершник на коні, у чудернацькій позі сидить якась дивна фігура.
— О, тільки не стрибайте, пане Крук! — стривожено вигукнула дівчина. — Тут дуже високо.
Людина, що осідлала паркан, наче крилатого коня, виявилася довготелесим незграбним юнаком із темним волоссям, розумним та інтелігентним. Через смаглявий колір шкіри він скидався на іноземця. Його засмагу підкреслювала червона краватка зухвало яскравого відтінку — єдина вочевидь продумана деталь одягу. Можливо, це було щось символічне. Він не дослухався до благань дівчини і, ризикуючи переламати собі ноги, з легкістю коника зістрибнув на землю.
— Думаю, я мав стати злодієм, — спокійно промовив він. — Так, безперечно, і сталося б, якби я не народився в цьому чудовому будинку по сусідству з вами. Утім нічого поганого я у цьому не бачу.
— Як ви можете так казати? — докірливо вигукнула дівчина.
— Розумієте, якщо ти народився не з того боку паркану, де тобі потрібно, по-моєму, ти маєш право через нього перелізти.
— Ніколи не знаєш, що ви зараз скажете або зробите.
— Я і сам зазвичай цього не знаю, — відповів пан Крук. — У будь-якому разі зараз я саме з того боку паркану, з якого мені належить бути.
— А з якого боку паркану вам належить бути? — з посмішкою запитала юна співрозмовниця.
— З того, де ви, — відповів молодик.
І молоді люди пішли разом лавровою алею. Раптом тричі просурмив, наближаючись, автомобільний клаксон; елегантний автомобіль світло-зеленого кольору, наче птах, підлетів до ґанку і, весь здригаючись, зупинився.
— Ого, — сказав молодик у червоній краватці, — ось хто вже справді народився з потрібного боку. Я не знав, панно Адамс, що у вашої сім'ї такий новомодний Санта-Клаус.
— Це мій хрещений батько пан Леопольд Фішер. Він завжди приїжджає до нас на другий день Різдва.
І після мимовільної паузи, що виказувала брак ентузіазму, Рубі Адамс додала:
— Він дуже добрий.
Журналіст Джон Крук багато чув про великого магната з Сіті пана Леопольда Фішера, і якщо великий магнат ніколи не чув про Джона Крука, то у будь-якому разі не з вини останнього, оскільки він неодноразово і вкрай суворо відгукувався про пана Леопольда на сторінках «Заклику» і «Нового часу». Утім зараз пан Крук не казав ані слова і з похмурим виглядом спостерігав за розвантаженням автомобіля — а це був досить тривалий процес. Спочатку відчинилися передні дверцята, і з машини вийшов високий елегантний шофер у зеленому, потім — задні дверцята, і з машини вийшов низенький елегантний прислуга в сірому; потім вони удвох доправили пана Леопольда на ґанок і стали розпаковувати його, неначе цінний, ретельно перев'язаний пакунок. З-під пледів, настільки численних, що їх вистачило б на цілу крамницю, з-під шкур усіх лісових звірів і шаликів усіх барв веселки з'явилося нарешті щось, що нагадувало людську фігуру. Це був досить привітний, хоча й схожий на іноземця літній джентльмен із сивою цапиною борідкою і сяючою посмішкою, що заходився потирати руки у величезних хутряних рукавицях.
Але ще задовго до кінця цієї процедури двері будинку відчинилися, і на ґанок вийшов полковник Адамс (батько молодої леді в шубці), щоб зустріти й супроводити почесного гостя до будинку. Це був високий, чорнявий і дуже мовчазний чоловік у червоному ковпаку, що нагадував феску і надавав йому схожості з колоніальним старійшиною або єгипетським пашею. Разом із ним вийшов його свояк, молодий фермер, що недавно приїхав із Канади — міцний і галасливий чоловік зі світлою борідкою на ім'я Джеймс Блаунт. Їх обох супроводжувала ще одна досить скромна особа — католицький священик із сусідньої парафії. Покійна дружина полковника була католичкою, і діти, як заведено в таких випадках, виховувалися католиками. Священик цей був нічим не примітний, навіть прізвище у нього було пересічним — Браун. Однак полковник поважав його товариство і часто запрошував до себе.
У просторому передпокої було достатньо місця навіть для пана Леопольда і його численних оболонок. Передпокій цей, непомірно великий для такого будинку, становив собою величезне приміщення, в одному кінці якого були вхідні двері з ґанком, а в іншому — сходи на другий поверх. Тут, перед каміном із повішеною над ним шпагою полковника, процедуру роздягання новоприбулого гостя було завершено, і всі присутні, зокрема й похмурий Крук, були представлені пану Леопольду Фішеру. Однак поважний фінансист все ще вовтузився зі своїм бездоганно пошитим одягом. Він довго порпався у внутрішній кишені фрака і нарешті, сяючи від гордощів, видобув звідти чорний овальний футляр, який містив, як він пояснив, різдвяний подарунок для його хрещениці. З неприхованою пихою, що обеззброювала, він високо підняв футляр, так, щоб усі могли його бачити, потім злегка натиснув пружину — кришка відкинулася, і всі завмерли, засліплені: фонтан кристалізованого світла раптом ожив у них перед очима. На помаранчевому оксамиті, у заглибленні, наче три яйця у гнізді, лежали три чистих сяючих діаманти, і здавалося, навіть повітря засвітилося їхнім блиском. Фішер стояв, доброзичливо посміхаючись, насолоджуючись подивом і захопленням дівчини, стриманим зачудуванням і небагатослівною вдячністю полковника та здивованими вигуками решти присутніх.