подобається, і запитую тата, чому цвітна капуста називається цвітною, тато каже, що те, що
ми їмо, це насправді її цвіт, ми їмо суп із капустяних квітів, я не знаю, чи йому вірити, але
врешті-решт починаю думати, що, може, це й правда.
Часом мені вдома ні з ким поговорити. Це буває тоді, коли тата немає вдома, бо він увесь
день на роботі, а Бабуня лягає відпочити, або читає, або щось робить на кухні й каже, щоб я
їй не заважала. Тоді я думаю, що було би добре, якби хтось був, із ким можна поговорити. Я
хотіла би мати кота. Пухнастого і з товстим хвостом. Кота, що гуляє, як сам собі знає. Він міг
би не завжди бувати вдома, міг би гуляти, скільки завгодно, але час від часу, коли мені
сумно, приходити додому. Кіт знав би, коли мені сумно. Коти взагалі дуже розумні. Я
годувала би кота молоком і рибою. Не одночасно, а часом молоком, часом рибою. Правда,
риба у нас вдома буває дуже рідко, тому котові доводилося б здебільшого харчуватися
молоком. Але я думаю, він би міг це зрозуміти. Я пояснила би йому, що у тата фінансова
криза, тому він дуже рідко купує рибу. Із котом ми могли б розмовляти про всяку всячину,
він би мені розповідав про свої пригоди, що він бачив, коли бігав дахами. Бо люди знають
тільки те, що відбувається на вулицях, бо вони ходять по землі. Звісно, по землі ходити
цікаво, але на дахах ще цікавіше, бо звідти більше видно. Тому я думаю, що обов'язково
треба, щоб у мене був кіт, тільки не знаю, звідки його взяти.
Я беру Бабуню за руку, Бабуня здивовано дивиться на мене поверх окулярів, вона якраз
плете ще одну серветку, хоча вона каже, що цього разу це не серветка, але вона каже так
щоразу, а все одно плете серветки. «Ти ж бачиш, що я щось роблю». «Бачу, — кажу я, — але
хочу подивитися на ваші руки». Мені дуже подобається роздивлятися Бабунині руки, Бабуня
знає, що мені це подобається, тому й тепер відкладає плетиво і простягає до мене долоні.
Шкіра на них поморщена і ясно-коричнева, мені дуже подобається така шкіра, у мене зовсім
не така. Я питаю у Бабуні, як це так, що в неї така шкіра, і чи може в мене теж бути така
сама, бо вона мені дуже подобається. Бабуня усміхається, каже, що з роками і в мене буде
така шкіра. «Як це з роками?» «За багато років, коли постарієш». Я знаю, що таке старість,
— це коли можна не ходити на роботу, сидіти вдома і плести гачком серветки. Тато завжди
каже, що на старості він не ходитиме на роботу. Якщо на старості в мене буде коричнева
поморщена шкіра, мені це подобається, я не знаю, чи мені захочеться плести серветки
гачком, мабуть, ні, думаю, що я робитиму щось інше. На роботу я ще не пробувала ходити,
але якщо татові там так погано, то мені, мабуть, буде так само.
Я дуже добре пам'ятаю, що в школі мені не подобалося писати твори на задані теми. На
незадані теми не доводилося писати, на щастя, хоча, може, з цього ще могло би вийти щось
непогане. Але переважно з того, що задано, нічого доброго не виходило, бо мені ніколи не
хотілося, щоб учителька дізналась, що я насправді думаю. Тому в творі на тему «Ким я хочу
стати» я вирішувала написати, що хочу стати лікарем і лікувати людей, замість того, щоб
написати те, чого мені хотілося насправді, а мені хотілося бути продавцем цукерок, щоб
могти їх куштувати, покуштувати всі цукерки, які є в магазині. Найбільше мені подобалися
батончики і цукерки «Кара-кум», і я досі не знаю, що це значить, хоча, здається, «кара»
означає «чорний». І може, я би також хотіла продавати великі торти. Один мав би бути дуже
великий, я могла би в ньому поміститися. Сидіти там час від часу серед цукатів і горіхів,
коли не буде покупців, і думати про те, що буде, коли я виросту. Або я могла би бути
продавцем усього, залежно від того, чого би мені хотілося поїсти. Я би тоді переходила з
відділу у відділ. У неділю я продавала би цукерки, бо неділя — це такий день, коли їдять
цукерки, і їх можна з'їсти багато. У понеділок я би продавала хліб, їла би бублики, мені дуже
подобаються бублики, їх можна одягати на руки, як браслети, мені подобається, коли 'їх
посипають маком, тоді браслети ще кращі. У вівторок я продавала би ковбасу й сир,
найбільше мені подобається рулет, це теж ковбаса, але вона набагато смачніша за інші,
тільки в нашому магазині вона дуже рідко буває. І подобається сир із дірочками, тільки він
теж буває нечасто. У середу я продавала би рибні консерви і якусь іншу рибу. Мені шкода
риби, у неї дуже сумні скляні очі, вона жалібно дивиться, але нічого не може сказати, тому
що вона заморожена. У четвер я продавала би молоко, кефір і ряжанку, мені дуже
подобається, що пляшки накриті різнокольоровими покришечками. Із молоком —
блакитною, із кефіром — червоною, а з ряжанкою — золотою. Іще люди здавали б мені
порожні пляшки, я дивилась би, чи вони добре вимиті. Удома я завжди мию пляшки, Бабуня
потім перевіряє, чи вони чисті. Але мити пляшки мені не дуже подобається. У п'ятницю я
продавала б овочі, картоплю, буряки, моркву й капусту. У мене були б рукавиці, інакше руки
завжди будуть брудні. Іще навколо овочі й дивний запах, якийсь кислий і сумний, хоча не
знаю, чому. У суботу я продавала би пепсі-колу, і обов'язково випивала би сама дві пляшки.
Або навіть три. У мене не було би вихідного дня, так виходить. Бо вихідний день є в усіх, у
тата також. Але думаю, що я змогла би це пережити. Однак моїй вчительці зовсім
необов'язково було дізнаватися про те, що я хочу працювати в магазині. Про це і про будь-
що інше, що буває зі мною насправді. Тому для вчительки я писала, що хочу стати лікарем,
хоча бути лікарем мені ніколи не хотілося і дотепер не хочеться.
А ще я хотіла б обійти всю землю і хотіла би знати, що буде, якщо іти прямо-прямо, не
зупиняючися, то куди можна дійти. Коли я запитую про це в тата, він каже, що якщо іти
прямо-прямо по нашій вулиці, можна дійти до метро. Коли тато так каже, значить, він не в
гуморі.
Здається, про свою країну в школі нам також доводилось писати, мені це було смішно, адже
я слухала радіо свобода разом із татом на кухні і знала, що все насправді зовсім не так, як
нам розповідає вчителька в школі, тільки часом мені ставало сумно, тому що я не могла
написати правди, тому що у школі все було неправдиво, не так, як удома, настільки не так,
що мені здавалося, що я сплю, тому на уроках читання я щипала себе за руку, було боляче, і
я знала, що це не сон, і мені робилося дуже сумно, хотілося додому, хотілося з'їсти татового
супу або бабуниної хоптанки. Час від дзвінка до дзвінка тягнеться нестерпно довго, а після
уроку ми йдемо у шкільну їдальню і п'ємо там безкоштовне молоко. Воно дивного
синюватого кольору, мене нудить від одного його вигляду і від смаку також, вчителька
стежить, щоб кожен випив повну склянку, я намагаюся це зробити, мені робиться тоскно,
коли беру в руку склянку із синюватою рідиною, може, вони розбавляють молоко синькою.
Бабуня завжди, коли полоще білизну, додає у воду синьку, тоді простирадла стають трохи
ніби блакитні. Може, у школі також додають у молоко синьку. Але синька отруйна, Бабуня
не раз мені це казала. Мабуть, я отруїлась молоком із синькою. Я заплющую очі, переді
мною сині кола, я думаю, що це дуже несправедливо давати дітям молоко із синькою, я
виходжу з їдальні піднімаюся сходами мені цікаво чи швидко почне діяти отрута заходжу в
клас вчителька сидить за столом і жує яблуко я кажу що мені треба додому дуже терміново
вчителька кашляє я забираю речі і виходжу хочу більше ніколи не ходити до школи тому що
тут дітей змушують пити молоко із синькою.
Іду додому, де на мене чекають великі полив'яні горщики, у яких зацвітають червоні
калачики, чорний картон, на якому я малювала білі будинки, на дахах яких ростуть маленькі
дерева, мої кольорові сни, татів гарячий суп, розчинна кава з молоком і без, бляшанка з
написом «indian instant cofee» з красивими великоокими жінками з браслетами на руках.
Я не пам'ятаю, що я там напридумувала багато років тому в тих шкільних творах про
батьківщину, які доводилося писати, хоча сьогодні я зовсім не писала б про це або писала би
приблизно так:
батьківщина — це там, де ми народжуємось, і де буваємо довго, іноді коротко, це дороги,
якими ходимо, дороги, якими тікаємо і вже ніколи не повертаємося, батьківщина — це там,
де нас може й не бути, там, де нас уже немає, там, де хотілося би померти.
батьківщина — там, де точно знаєш, як саме закінчується літо, і як шкода, що буває ніч із
тридцять першого серпня на перше вересня, я думаю, що це остання тепла ніч, а ще мине
декілька днів, і вже відчувається у повітрі, як дихає осінь, на могилах батьків в'януть квіти, а
на їхніх фотографіях, на пам'ятниках, дощ залишає сльози.
вони плачуть, бо ми будемо приходити дуже рідко, а потім перестанемо приходити зовсім,
хоча тоді це вже не буде потрібно, бо ми будемо набагато ближче, себто будемо нарешті
разом.
І батьківщина — це коли у домі двері не замикають; я приходжу, і мені не треба шукати
ключа, я переступаю поріг і заплющую очі, бо пахне так, як пахло завжди, запахи не
міняються, вони не старіють так, як люди.
батьківщина — це коли у кишені є ключ від дому, куди можна приходити.
батьківщина — це коли сивий чоловік на воротях дивиться мені вслід; я не озираюся, боюсь,
що можу повернутись і вже більше не захочу іти далі, я обов'язково повернуся, тільки не
сьогодні, мені хочеться писати про ці місця, де ми є, і де нас немає, місця, які нам сняться, і
ці сни тягнуться з ночі в ніч, наповнюючи наші дні очікуванням наступного сюжету, місця,
які нам пам'ятаються, які нас наповнюють і які ми перевозимо із собою, які до нас
приростають, які нам болять, які не можна відірвати від себе, бо вони відриваються тільки
разом зі шкірою, ми плачемо від своєї пам'яті.
Бабуня розповідає мені, що я зовсім малою була дуже добра і ніколи ні з ким не
сперечалась. Я дивуюся, бо й тепер дуже рідко сперечаюся. Із Бабунею взагалі ніколи, з
татом я сперечаюся, тільки коли не хочу їсти вівсянки і тоді, коли він каже, що дітям треба
лягати спати о дев'ятій вечора. Сьогодні Бабуня розповіла мені про червоне намисто, яке
лежить у мене у скриньці. Коли виросту, буду його носити. До нас у гості прийшла мамина
приятелька — висока жінка із білими зубами і хвилястям волоссям такого кольору, як кавове
морозиво у вафельних скляночках, яке ми їли в неділю. Вона дарує мамі намисто — багато
разків багато червоних намистин. Мама питає, чи хочу я поміряти намисто, я кажу, що якщо
вона хоче, то я також хочу. Я ніколи не заперечую мамі, бо вона тоді сумуватиме. Жінка з
білими зубами сміється, каже мамі: «Ваша дочка дуже вас любить». Мама усміхається,
сонячні промені з вікна блукають її обличчям. Мені подобається, що в мене така мама.
Я кажу Бабуні, що я такого не пам'ятаю. Ні жінки, ні намиста. Бабуня сміється і каже, що це
не дивно, бо діти швидко все забувають. Думаю, що не все.
Я не люблю ходити до школи. Мені там нецікаво. Я вмію читати, бо мене навчив тато, ми з
ним разом читали казки, тепер увечері я читаю казки для Бабуні. Діти, які вчаться зі мною,
не вміють читати. Вони б'ють одне одного, а потім бігають жалітися вчительці. Я не знаю,
про що з ними говорити. Я прочитала казку про сопілкарика, але не знаю, чи їм буде цікаво
про це слухати. А більше я нічого не знаю. Не знаю, про що їм можна було би розказати.
Ми граємо в коридорі різні ігри. Найбільше мені подобається гратись у годинник і
годинникові стрілки. Ми тихенько рухаємося колом, хтось один стоїть у центрі, заплющує
очі, простягає перед себе руку і також ходить по колу — це годинникова стрілка. Ми
впівголоса проказуємо віршик про годинник, найкраще знає слова наша вчителька, коли ми
вигукуємо «стрелка не спеши час который покажи» (бо ми вигукуємо це російською мовою, і
я також вигукую російською, якої не знаю), наше коло зупиняється, і стрілка також
зупиняється. Той, на кого вона вказує, стає посеред кола. І гра починається спочатку. Мені
здається, що ніхто, окрім мене, не любив цієї гри по-справжньому. А мені подобається, що
можна заплющити очі і якийсь час не розплющувати, і тоді стає спокійно, бо здається, що
навколо нікого немає.
На уроці читання вчителька розгортає книжку і показує малюнок, на якому намальовано
великий кетяг калини, і запитує, що це. Я кажу, що це кетяг калини. Ніхто з дітей досі не чув
нічого про кетяги. Вчителька каже, що їй дуже приємно, що я знаю це слово. Я знаю багато
слів, тільки не хочу казати про це вголос. У мене під вікном росте калина, яку посадив тато,
тому я добре знаю, що таке кетяги і що найсмачнішою калина стає після морозів. Доти її
дуже гірко їсти.
У мене є лаковані черевики із великими пряжками і на підборах. Їх приніс татові хтось зі
знайомих на роботі. Я приходжу в них до школи. Діти сміються з мене. Одна дівчинка
скликає всіх, щоб вони подивилися на мої черевики. Я сиджу за партою, підібгавши ноги.
Вони товчуться навколо мене, дихають мені у вуха, смикають за рукави і кажуть, що хочуть
подивитися на мої черевики, тому я повинна встати і вийти з-за парти.
Я кручу головою і кажу, що не встану. Вони кажуть ти дурочка встань ми тобі нічого не
зробимо я починаю плакати бо хочу щоб вони пішли і більше мене не чіпали я затуляю
обличчя руками я плачу хтось смикає мене за рукав ти плачеш і намагається відірвати руки
мені від обличчя я притискаю долоні до щік ще сильніше кінчики пальців натискають на
брови вони шепочуться вона плаче мабуть радяться чи залишити мене в спокої чи ні. Добре,
що вони йдуть. Я дивлюся крізь пальці, але нікого немає. Хочу щоб ніхто мене не бачив не
хочу ходити до школи. Ніколи більше не прийду до школи. Я не казатиму Бабуні, що вони
сміялися із мене за черевики, бо вона сумуватиме і в неї болітиме серце. І в неї немає інших
черевиків, які вона могла би мені дати. У тата також немає для мене інших черевиків. Тато
також дуже засмутився б. Я підіймаюсь на четвертий поверх — останній, сідаю на залізних
сходах на горище і плачу. Дзвенить дзвінок, мені набридає плакати, я з'їжджаю перилами
вниз і зовсім не боюся, що можу впасти. Дивлюся на пряжки своїх лакованих черевиків і
думаю, що вони дуже мені подобаються. Справді.
Я дуже чекала літа бо тоді мають початися канікули і можна буде не ходити до школи. Я
кажу Бабуні що одного класу мені напевно вистачить що мені дуже нецікаво у школі я і так
вмію читати й рахувати і писати також тільки у мене дуже поганий почерк і всі зошити в
ляпках бо чорнило постійно виливається у мене з ручки навіть не знаю через що Бабуня каже
що ж ти робитимеш дитино
Я кажу що буду працювати тому що тато працює і більшість людей працюють звичайно я
можу сидіти вдома і далі й малювати квіти на картоні але я хотіла би працювати і тоді в мене
вже напевно не буде часу ходити до школи
Бабуня сміється ким же ти будеш працювати
Я довго думаю над цим запитанням тому що я справді не знаю що я могла би робити і що я
вмію бо здається я вмію дуже небагато Я хотіла би працювати в магазині і продавати хліб
спершу я хотіла сказати що цукерки але потім вирішила що Бабуня подумає що це я тільки
задля того щоб наїстись солодкого донесхочу тому краще вже хліб
Бабуня хитає головою там треба знати таблицю множення і багато й швидко рахувати