Ростуть молоді щоа надзвичайно швидко. Через рік вони вже дорослі. В розумовому відношенні теж. Я в цьому особисто переконався.
Недавно вмер вожак племені Луакон. Перед тим він сказав, що незабаром піде звідси. Коли я запитав, звідки він знає, Луакон відповів:
— Всі щоа знають. Вони бачать. Вони бачать трохи наперед. Луакон щасливий, що побачив Наставника, який прийшов з неба. Ми темні. Ми нічого не знаємо. Та Луакон розуміє, що Наставник приніс на Му світло. Щоа вічно будуть любити тебе. Я йду. Після мене залишаються мої малі щоа — Адаон і Ітиней. Вони стануть вожаками. Я знаю — Наставник не покине їх.
Луакон помер. Вожаками повинні були стати діти його — Ітиней і Адаон. За традицією плем’я в такому випадку розділялося на дві частини. Хто бажав — ішов за одним, інші — за другим. Але я, дізнавшись про такий звичай, порадив не робити цього.
Я казав молодим вожакам:
— Розділюючи плем’я, ви послаблюєте його. Не роз’єднуватись треба, а навпаки — шукати об’єднання з іншими племенами.
— І не воювати з ними? — запитав здивовано Ітиней.
— А для чого? — в свою чергу дивувався я. — Воюючи, ви зменшуєте і свої сили, і сили інших племен. Об’єднуючись з ними, ви збільшуєте ці сили. А хто сильніший, той більше і зробить.
Молоді вожаки слухали, мовчали, думали над новими поняттями.
Одного разу плем’я зустрілося з ворогами. Десь спереду почався бій. Бої відбувалися дуже дивно. Ряди супротивників, як звичайно, вишиковувалися один проти одного і посилали з своїх рядів бійців для поєдинку. Бійці змагалися між собою потоками психічної енергії, намагаючись підкорити супротивника гіпнотичним впливом. Хто падав, того вважали переможеним. Його забирали і клали позад себе, як трофей. Такий бій міг відбуватися по кілька діб, аж поки з одного боку не залишалось жодного бійця. Тоді переможці зв’язували всіх переможених і залишали їх у хащах напризволяще, хижакам.
Я втрутився у цей дикий і жорстокий поєдинок. Коли чужі щоа побачили мене і Друга поряд, вони дуже здивувались і злякалися. Шеренга чужих почала відступати. Тоді я крикнув їм:
— Не бійтеся. Ми нічого лихого не зробимо вам. Приєднуйтесь до племені. Будемо разом жити і шукати їжу. Будемо разом робити притулки для всіх щоа, боротися проти хижаків і негоди.
Чужі щоа слухали, дивувалися. Але підходити боялись. Бій не відбувся. Лише на третій день, коли Усо піднялося над хащами лісу, посланці від чужого племені прийшли до нас. Вони говорили зі мною, з вожаками Ітинеєм і Адаоном. Вони згоджувалися на спілку.
Великий похід
(Продовження записів Заграви)
Минуло кілька років. Під керуванням Ітинея і Адаона зібралося багато племен. Це вже була невелика держава. Слава про неї линула по планеті Му. Здалека прибували нові племена, вони вливалися в могутнє об’єднання.
Я навчив щоа будувати притулки, користуватися знаряддям. Спочатку кам’яним, а згодом металевим. За допомогою Друга, який мав колосальну інформацію у своїй пам’яті, я зробив сокири, кирки, молотки, пилки, тачки. Я використовував здібність щоа підійматися в повітря для перенесення вантажів. Я навчив їх шукати залізні і мідні руди, створювати сплави.
Можна було б дуже швидко побудувати деякі машини, але я, подумавши, вирішив не поспішати. Хай вони йдуть шляхом еволюції без стрибків. Хай засвоять перші ступені цивілізації. Надмірне насичення зовнішньою могутністю могло дати й негативні наслідки.
Але досі все було гаразд. У головному городищі держави вже існувала школа. Там я збирав найбільш талановитих дітей щоа і розповідав їм про світ, про його будову, про етично-моральні норми розумної істоти. Я розповідав їм про переваги єдності і про шкідливість ворожнечі. Я говорив їм про безмежність світів, про розумних істот на інших планетах, про досягнення людської цивілізації, яка вже посилає сипів своїх до далеких зірок, щоб допомогти таким, як вони, істотам швидше подолати перші ступені розвитку.
Разом з тим я безперервно думав про долю Марії. Підсвідомо я був переконаний, що вона живе, шукає, бореться. Я відчував інколи образи її уяви. Особливо ввечері, коли заходив Усо. Тоді повторювався весь час один символ — висока вежа. Я спочатку не розумів, до чого йдеться, чому вона посилає такий образ. Але час приніс розгадку.
Ми зустріли таку вежу на березі моря. Вона була змурована на попелищі якогось стійбища щоа. Я з хвилюванням і невимовним почуттям щастя читав висічені на камені слова: «Коханий, я жду тебе».
Вона таки жива. Серце говорило правду. Та чи й могла вона бути мертвою — моя надія, моя віра, моє майбуття?
Ми рушили вслід за тими вежами. Я посилав щоа на всі боки, щоб дізнатися, де ще є подібні мурування, намагався визначити, куди йти. Одного разу Друг заявив, що напрям веж збігається з напрямом до тієї місцевості, де лежить ракета. Це принесло мені велику втіху.
Минали місяці, роки.
Нам заважали зливи, грози. Напади диких діа. Незадоволення напівдиких племен, які приєднались до пас. По кілька місяців доводилось возитися з непокірними, роз’яснювати, заохочувати їх великими подарунками, інколи демонструванням могутності.
Коли нарешті все налагоджувалось, велетенська лавина племен рухалася далі, посилаючи вперед розвідників. Я мріяв розшукати Марію, ракету і побудувати перше велике поселення, де можна було б чекати нової експедиції з Землі. Те місто стане бастіоном знання на Му, вогнищем еволюції.
Друг розглядав виднокіл, думав, перевіряв свою інформацію. Одного разу він сказав мені:
— Щось змінилося. Досі все було гаразд, а тепер ні. В моїй інформації нема цієї місцевості. Тут була рівнина, а тепер застигла лава.
Справді, перед нами височіла гряда вулканів. Дорогу перегороджували потоки лави, хаотичні нагромадження базальтів.
Ми довго йшли в обхід. Напевне, за ці роки відбулося багато геологічних катаклізмів, які змінили пейзаж. Потім, знову ми натрапили на вежі, залишені Марією.
Я був невимовно щасливий. Коли щоа відпочивали по тимчасових притулках, я приходив до вежі і цілував букви, вибиті її рукою. І в такі хвилини я відчував її серце в собі, я був поряд з нею, знав, що страшні роки мук і страждань, випробувань і творчості — це лише прелюдія до великих, чудових звершень.
Та ось раптово, тоді, коли вже було зовсім недалеко до мети, великий похід щоа зупинився. Сталася катастрофа, яку я передбачав підсвідомо, якої завжди чекав і боявся.
«Небесна вежа»
(З блокнота Марії)
…Вже три роки, як я знайшла «небесну вежу». Ми побачили першу автоматичну ракету Землі, а не корабель нової експедиції, як я думала спершу.
Це принесло велике розчарування, але й велику радість. Адже в ракеті було багато апаратів, була енергія, припаси, які адресувалися розумним істотам зустрічних планет, зразки земних виробів, харчі, фільми, книги, вбрання і безліч потрібних наукових і побутових речей.
Туара з племенем супроводжував мене до ракети. Тут ми застали інше плем’я, яке поклонялось «небесній вежі». Вони зустріли нас вороже, не допускали до свого «храму», але після демонстрації сили — я променем вібратора зрізала одразу кілька велетенських скель — пропустили нас.
Після довгих розмов з Туарою вони пом’якшали. І тепер уже поклонялися мені і Васильку — Дитині Небес.
Для мого сина все було цікавим, незвичайним, чарівним. Він бігав по всіх коридорах, закутках, сідав за пульт управління, натискував кнопки. Але я заборонила йому так робити. Я боялася, щоб він чогось не пошкодив.
Василько плакав, сердився, довго не міг заспокоїтись. Але я пояснила йому, що «небесна вежа» повезе нас додому, до рідної Землі. А тому не треба псувати її. Хай син спочатку виросте, вивчиться, а потім вже буде керувати «небесною вежею». Після цього Василько заспокоївся.
Минав час. Я уважно вивчала систему корабля, користуючись великим інформаторієм, де було зосереджено все: бібліотеки, схеми всіх вузлів корабля, вказівки для можливих пошкоджень і багато іншого.
Мені важко було розібратися в усій складності апаратів. Адже я не була підготовлена так універсально, як Іван. Та мені хотілося одного — зрозуміти і опанувати систему зв’язку. Ех, якби хоч слово з рідної Землі! Або передати їм!
Тим часом ішли роки. Я по-справжньому почала вчити Василька. Він жадібно вивчав мову, читав художні книги, дивився фільми про життя Землі, студіював фізику і математику, доступну для п’ятнадцятилітнього віку. Він зачаровано спостерігав картини земних подій, величні споруди, геніальні утвори мистецтва, прекрасні обличчя людей, яких він ніколи не бачив.
Нарешті я збагнула систему зв’язку. Вона діяла автоматично. У певні періоди, коли на небі видно було невеличку зірочку — рідне Сонце — антени корабля починали рухатися, слідкуючи за ним. Треба лише ввімкнути апаратуру і слідкувати за екранами.
Ми проводили час у капітанській каюті, з напруженням ждучи бодай якого-небудь сигналу з простору. Але все було даремно. Тихо шепотів ефір, потріскували якісь розряди, екран прорізували яскраві спалахи. Але сигналу від рідної системи не було.
Ось і зараз Василько чергує біля апарата зв’язку, а я пишу ці спогади. Я втомилася ждати. Ждати коханого мужа, ждати вісті з Землі. Я втомилася і не приховую цього. Мені важко. Але я чесно признаюся перед собою, перед своєю совістю: дай мені нове життя, і я повторю все спочатку! Тільки так… Тільки так!
Ми побудували кілометрів за три від ракети велике містечко. Ми назвали його Агоон, що значить мовою щоа — Світло. Хай буде це перше місто на Му вогнищем Світла і Знання.
Щоа вже вживають деякі знаряддя праці, мурують будинки, знають рахунок. Вони копають руду і витоплюють її. Вони будують вози на двох колесах. Я порадила їм запрягати в них диких, неповоротких, але дуже сильних тутонів. Вже два роки, як Туара з групою молодих щоа займається їх прирученням. Дев’ять тутонів добре працюють. Це страшенно тішить і радує щоа. Дуже багато допомагає їм Василько. Він учить малих дітей щоа, підказує їм форми деяких знарядь праці.
Вчора Василько розмріявся. Він з любов’ю говорить про щоа, про їхні здібності. Він мріє про той час, коли на Му розквітне висока цивілізація, як і на рідній Землі.
Я щаслива, що в нас з Іваном такий син. Батько навіть не знає про це. Коли він прийде сюди — а він прийде, я знаю, — це буде для нього найбільшим сюрпризом.
Ми щиро поглянемо йому в очі, бо вірно виконуємо місію свою. Світло Знання Землі вже сяє для темних щоа. І недаремно ми прожили так багато років на Му.
Ми зібрали безліч зразків флори і фауни, мінералів і порід. Ми визначили багато даних астрономічних і метеорологічних, етнографічних і геологічних, якщо можна вжити для іншої планети частку «гео».
Тільки б зустрітися. Поглянути в очі, в рідні очі коханого, відчути його серце біля свого.
Двері каюти, де сиділа Марія, різко відчинилися. З’явилося обличчя Василька. Він тривожно дивився на матір.
— Що тобі, синку? — запитала Марія, закриваючи блокнот.
— Матусю… Поспіши до керівної каюти. Якась передача. Я боюся повірити, але мені здається, що це Земля.
Марія скочила з крісла, захиталася. Василько підхопив її, підтримав. Обличчя в неї зблідло, очі заплющилися.
— Що тобі, матусю? — злякано крикнув син.
— Нічого, нічого, — шепотіла вона. — Це добре. Не бійся. Від потрясіння… радісного… теж буває… Веди мене, сипку.
Потьмяніло все навколо, не видно, де двері, де стіни. Ноги стали як вата. А ось і керівна каюта. Мерехтять екрани. Чути мелодію, вона одноманітна, вона повторюється Знайоме щось! Позивні! Ну звичайно — це позивні!
Серце завмирає від хвилювання. Марія сідає в крісло, кладе Руки на пульт. Ось відрегулювати трохи… Що це? Невже не сниться? Невже це насправді?
— Синку! Яка радість! Васильку, це вона — вітчизна!
На екрані, серед темряви Космосу, справді виник гігантський купол Сонячного Острова…
Зрада
На світанку Заграва вийшов з кам’яного притулку, вмився з потоку, що гримотів між базальтовими скелями поряд. Критично оглянув себе, схилившись над спокійною ковбанькою біля берега. Відбиток у воді показав зовсім сиве волосся, довгу бороду, поношене вбрання.
Іван зітхнув, сумовито всміхнувся.
«Якби не спеціальний комбінезон, — подумалось йому, — вже довелося б прогулюватись по чужій планеті в костюмі Адама або, в кращому разі, у шкурі якоїсь тварини. Зустрінемось — не впізнає Марія. П’ятнадцять років розлуки перетворили його в діда. Та дарма! Аби побачити її, поглянути в рідні очі! Мені було невимовно важко одному, а їй! Що витерпіла вона?»
Заграва підійшов до притулку, покликав робота.
Друг жваво вийшов з отвору надвір, запитав:
— Що бажає капітан?
— Пора в путь, Друг.
— Я готовий, капітане. Інформація моєї пам’яті підказує, що вже недалеко до ракети. Залишилось вісімдесят два кілометри сто сімнадцять метрів до того місця, де мене зіпсували.
— Гаразд, гаразд. Друг. Ти молодець. Забирай наші припаси і рушай. Треба дати сигнал щоа.
Робот пішов до притулку забрати речі, деякі припаси. Заграва оглянув стійбище. В тумані, що оповивав ущелину, виднілися, скільки оком кинь, гостроверхі тимчасові притулки. Де-не-де бовваніли постаті щоа — вартові.
Побачивши Наставника, вони закричали. Юрби щоа з’явилися в ущелині. Почувся гомін, шум.
Сходив Усо. Рожевіли вершини. По той бік потоку блищали хащі дерев. Туди лежав шлях через брід.
З сусідньої печери вийшов Ітиней. За ним Адаон. Вони наблизились до Наставника.
Заграва помітив, що Ітиней чомусь похмурий. Його обличчя посіріло, щетина навколо голови опала, погляд був опущений донизу.
— Що з тобою, Ітиней? — запитав Заграва.
Вожак якусь хвилю помовчав одвернувшись. Потім, певно, зважився. Він випрямився, поглянув па Заграву. В його очах загорівся чорний вогонь.
— Я хочу сказати тобі слово, Наставнику, — різко сказав Ітиней.
— Говори. Але нам пора вирушати.
— Ми нікуди не підемо, — рішуче заперечив Ітиней.
Адаон здивовано глянув на брата, щось хотів сказати, але Ітиней знову перебив його:
— Щоа не підуть з Наставником до небесної вежі. Вони повернуть назад.
Серце у Заграви впало. Ось воно! Те, чого він так боявся, про що догадувався, але не хотів допустити. Наступила протидія. Самоствердження. Він пробудив у душі щоа інтелект, а разом з ним і безліч інстинктів, які отримали велику підтримку, розум. Він ждав реакції, але не думав, що це станеться під час великого походу. Він гарячково думав, що робити, а тим часом спокійно вимовляв слова:
— Може, ти погано себе почуваєш, Ітиней? Так ти скажи нам. І потім хіба я для себе веду вас, всіх щоа, до «небесної вежі». Я бажаю вам щастя і хорошого життя.
Тисячі щоа наближалися до групи вожаків, прислухалися до палкої розмови, не розуміючи всього, що сталося. Ітиней сердито оглянув юрбу, волосся в нього настовбурчилось, заблищало срібно-рожевими вогниками. Він закричав:
— Я кажу ще раз — щоа не підуть до небесної вежі! Ми повернемо назад. Ми будемо знову жити серед своїх лісів і гір. Ми не хочемо бути рабами пришельців з неба! Хіба ти не говорив сам, що найвище благо — свобода?
— Так, я говорив це, Ітиней, — схвильовано сказав Заграва. — І стверджую це зараз. Згадай — хіба я силою вів вас сюди? Хіба я коли-небудь змушував тебе або інших до дії?
— Так! — лютував Ітиней. — Ти хитро говорив про те, що тобі бажалось. Ти вказував нам такі вчинки, які бажані були тобі. А тоді казав, що це ми самі діємо так.
— А хіба я поганому вчив вас?
— Я не знаю. Ти робив з нас рабів. Ми й досі не вільні. Ти ведеш нас, куди хочеш.
— Ти кажеш страшні слова, Ітиней, — раптом гаряче вступився Адаон. — Як ти смієш так говорити Наставнику?
— Мовчи, підлабузнику! — насмішкувато крикнув Ітипей. — Хіба ти не покірний його слуга?
— Я просто вдячний Наставнику! — обурено сказав Адаон. — Він прибув з іншої Му, щоб дати нам світло. Він навчив нас будувати і кувати метали. Він учить наших дітей і бажає добра щоа. Він іде назустріч іншим Наставникам, які теж будуть турбуватися про щоа і нести їм світло!